Богдана Матіяш:
«Хто я?
Збоку видніше»
(продовження)
Коли її просять представити себе незнайомим, зазначає:
«…я киянка, письменниця, перекладачка,
редакторка, експертка УКФ. Працюю у видавництві «Критика». Тобто багато таких
ідентичностей, але найголовніша, напевно, письменницька. Маю декілька поетичних
книжок, книжку есеїстики, різдвяні казки, маю декілька начитаних аудіокниг і
щось пишу далі.
…люблю
чесних людей. Люблю відданих людей. Люблю в певному сенсі романтиків, тому мені
близький УКУ з його гаслом Йосифа Сліпого «Великого бажайте». Мені дуже близькі
люди, які з нічого, наприклад, можуть зробити отакий прекрасний університет (Український
Католицький Університет – пр. Авт)».
Католицький університет вона пам´ятає як
Львівську богословську академію. Свого
часу вагалась між ЛБА і Могилянкою і, «напевно,
все подальше життя постійно думала, що було би, якби зробила інший вибір».
Крім літературних, Богдана має й кулінарні
вподобання. Улюблений Празький торт, в тому числі котрий пече сама або той,
яким частують у гостях. Або маленький шматочок «Наполеона» в кав’ярні разом із
коханим чоловіком. Можна один на двох.
Також полюбляє приготувати щось нове, читає
рецепти, дивиться відео з цікавими стравами інших країн, запозичує. «Не їм гострої і жирної їжі і знаю, що та
їжа, яка вважається дієтичною, може бути дуже смачною, а раціон при цьому може
бути дуже розмаїтим».
Просвітлена майстриня в багатьох іпостасях Богдана
Матіяш, яка закохалась вперше в дев´ятирічному віці в продовженні «Території
особистості».
Олена Ємельянова
«Нецікаво бути в юрбі, нецікаво піддаватися під
її вплив. Бути в юрбі – із теперішнім технічним прогресом – можна і сидячи
вдома за комп’ютером і беручи участь у, скажімо, черговому «срачі» на Фейсбуці.
Мало кому вдається її уникнути, і хоча на словах багато хто себе з юрбою не
асоціює, але насправді піддається її течії».
«Обручка. Одна з найцінніших речей, яка в мене
є. Ідеться не про її вартість, а про цінність того, про що вона говорить.
Нагадує мені про таїнство вінчання, про людину, якій я присягнула на любов і
вірність. Про те, якою цінністю є сім’я – особливо в час, коли сім’ї так часто
зараз розпадаються або взагалі тоді, коли люди бояться укладати їх»
«Перше кохання. Мені було 9 років, коли я
вперше закохалась. Цей хлопчик був сином друзів моїх батьків. Я була в нього
закохана десь із півтора роки, і здається, то була взаємна симпатія. Але то ще
такий добрий вік, у якому, коли закохуєшся, немає потреби говорити про
«невзаємність». Ця перша закоханість минула спокійно і тихо, після неї прийшла
наступна закоханість, а тоді – ще і ще наступні…».
«Після повномасштабного вторгнення я подумала,
що мало хто в Європі міг би так триматися, як українці в 2022 році, і
усвідомила цілий комплекс цінностей, на яких тримається цей опір! Тоді почала
розуміти, що мав на увазі владика Борис. За минулі роки ми дуже багато чого
переоцінили. Багато українців вперше зрозуміли, що українські письменники не
нафталінові, а цікаві. Подивіться, що відбувається з книгарнями! Я не знаю,
скільки їх відкрилося в самому тільки Києві від часу повномасштабного
вторгнення».
«Письменники часто перекладають своїх колег.
Зрештою, треба передовсім добре відчувати рідну мову для того, щоб перекладати.
Коли перекладаєш, маєш перед собою одне слово, а обираєш між десятьма словами в
рідній мові, якими можна його передати».
«Прикро,
що люди не готові бути просто людьми, що часом треба гримнути, щоб тебе почули,
щоб не сприймали як нижчого».
«Ревнощі багато говорять про нашу незрілість,
якщо їх відчуваємо. Ми наче хочемо привласнити іншу людину, коли не даємо їй
свободи, підозрюємо її в невірності, хворобливо перевіряємо, де і як вона є
тощо. Де є зрілість, є довіра до того, кого любиш. І немає потреби його
контролювати. Це все не приходить в один день, комусь треба довго доростати до
того, щоб позбутися ревнощів».
«Сьогодні я не конче раджу читати книжки,
нагороджені преміями. Бо й поза ними є чимало прекрасних видань. Українцям я б
радила читати книжки не лише про війну, хоча їх також не можна оминати увагою:
в них багато важливих свідчень про наш час. Водночас мені здається, що зараз
дуже цінно тримати голову в тверезому розумі, не мати підвищеної тривожності,
читати те, що розслабляє, заспокоює, мотивує. Колись я була вражена,
дізнавшись, що Астрід Ліндгрен написала свою знамениту «Пеппі Довгапанчоху» під
час Другої світової війни… Дуже раджу прочитати її «Щоденники воєнного часу
1939–1945»… А ще раджу читати те, що тішить серце, наприклад, українську
поезію, особливо написану до 2014-го року. Сьогодні для мене ці наші ранішні
тексти дуже цінні як своєрідна оаза спокою. Тепер ми вже не вміємо так
безтурботно писати, як колись. Цікаво, що саме після 2022-го року поезію в
Україні почали значно активніше читати, ніж раніше».
Фото
https://center.ucu.edu.ua/blog/stypendiaty-sheptytskogo-pysmennytsya-bogdana-matiyash/
Немає коментарів:
Дописати коментар