Бібліотечна універсалка: Територія особистості

пʼятниця, 31 січня 2025 р.

Територія особистості

Богдана Матіяш :
«Нецікаво бути в юрбі»
(продовження)

Кожен твір для неї – лакмусовий папірець того, як живе. «Якщо я довго не пишу, а потім починаю, то відчуваю, що всередині накопичилося багато чого зайвого, що потрібно профільтрувати, «промити». Коли шукають золото, промивають купи піску, аби докопатися до тих коштовних крупинок. Десь так само у мене відбувається з письмом: завдяки йому пізнаю, яка я насправді».
Для неї писати – бути чесною з собою. «Не можна говорити про щось високе, коли живеш, роблячи якісь паскудства. Не хочеться в письмі вдавати з себе кращу, ніж я є насправді. Але можна працювати із собою завдяки письму. Усвідомити, як хочу жити, якою бути, і потрошки старатися такою ставати. Хотіла б, щоб те, що я пишу, не розходилося з моїм життям. Хочу бути вільною і чесною».
А ще, вона ніколи не була в цирку, бо їй гірко дивитися на виступи дресированих звірів і в неї дуже автентична уява про щастя, ніжність та сенси життя.
Богдана Матіяш в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

«У наших дітей не буде іншого дитинства. Малюки, які народились під час війни, не можуть поставити час на паузу і сказати: “Я через п’ять років буду бавитися”. Зрозуміло, що батьки намагаються організувати своїм дітям якісь свята, підтримувати для них дух радості, хоч для них вона в той самий час сусідить із горем».

«У психотерапії є правило: ми не цінуємо те, за що не платимо. Я з ним не вповні згодна, не можу поширювати його на всі аспекти життя, бо є безліч речей, яких не купиш – ні любові, ні здоров’я, ні міжлюдських зв’язків. Але певних речей, на жаль, люди справді не цінують, якщо ті приходять як дар».

«У 2022-му році у Львові я спілкувалася з родиною, яка виїхала зі свого рідного міста на сході України через обстріли. Вони тільки в розмові зі мною переходили на українську, а між собою говорили російською. Неможливо донести комусь потребу в українській мові, якщо людина каже: «Це наша мова, ми росли з російськими казками, мама нам колискову співала російською». Для того щоб ця потреба з'явилась, має бути відповідно продумана державна політика. Суспільство має розуміти цінність своєї мови й культури».

«У кожному говорінні й згоді слухати, у кожній бесіді звучить ось це добре «говори мені». У ньому – найзвичайніша і така добра тиша, малість, послух, довіра. Готовність слухати. Знання, що ті, кого так проситься, дорогі й важливі. Спокій бути перед ними малим. Згадати, як просять діти, і просити так само. Говори мені. Говори, і берегтиму все, що скажеш. Тебе також зумію берегти. Своїм проханням скажу, що мені це потрібно й важливо. Слухатиму слова гіркі й слова радісні. Зумію пережити їх разом із тобою. Зумію слухати те, що скажеш, як добру, найгарнішу у світі пісню. А ще – згадаю свою найгарнішу мову і вже знову нею говоритиму. Бо є стільки мов, захаращених і обтяжених різним сміттям, і ці мови заступають нам стільки добрих думок і слів. Не хочеться, щоб так було. Хочеться бути легким і вільним, із серцем чистим і малим. І аж доки воно таким буде, просити: говори мені…».

«Успіх – це набагато більше, ніж наші більші чи менші досягнення і значно більше, ніж слава, бо вона дуже скороминуща. Успіх – це не про впізнаваність і заможність, не про будування корпорацій чи створення стартапів. Для мене успіх – це про значно тривкіші цінності, ніж почесті, похвала й визнання».

«Що ж до молитви... зовсім не сприймаю її в категоріях і рамках жанру. Це так само, як із любов’ю. Можна описувати її, використовуючи для цього різні теорії, а можна просто любити. Не можу думати про молитву, як про жанр».

«Щастя… Воно в нас усередині. Якщо не віднайти його в собі, можна обійти всю землю в його пошуках і так нічого й не знайти. А ще щастя в довірі. В тому, коли відкриваємося одні одним, робимо назустріч одні одним один крок, другий… У безборонній довірі. У тому, коли наше серце достатньо велике, щоб розкритися до інших, щоб любити».