Він прожив своє життя з осколком біля серця й дійсно мав талант людяності, вроджений і вистражданий. Григорій Михайлович Тютюнник у рубриці «На долоні історії».
Народився він 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківского району на Полтавщині. На початку його життя стався курйозний випадок: дідусь, який мав записати ім'я дитини в метрику, помилився та назвав його замість Ігоря – Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Ігорю-Григорію було вже років п'ятнадцять і на той час у батька Михайла Тютюнника в його новій сім'ї вже підростав інший син, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняти братів, молодшого стали звати Григором. Таким чином, літературна історія знає двох братів-письменників: поета Григорія Тютюнника та прозаїка Григора Тютюнника.
Батька Григорія звали Михайлом, і був він дуже вродливий. Григорій, якого у дитинстві дідусь називав Горькою, був вилитий Михайло, тільки батько – ширший у плечах, мав темніші очі та виразнішу ямку на бороді. З матір'ю Григорія він познайомився у школі, де вона вчителювала, прожили разом недовго, виховували Горьку улюблені ним дідусь і бабуся.
«На уроці фізиці в тиші, вперше я почав писати вірші», – так згадував Григорій Тютюнник. Насправді – ще раніше. Його батько за сволоком у старій дідівській хаті тримав районну газету, де був надрукований вірш старшого сина «Смерть молодого комунара». Михайло з особливим почуттям запрошував Горьку до хати, розгортав газету та просив щоб він вірш прочитав. Є версія що газета ця зберігалася й за іконою, тобто це була для батька майже святиня.
Григорій Михайлович завжди дуже тепло згадував про нього, у 1937 році Михайло був заарештований НКВС і реабілітований тільки посмертно.
З 1938 року Григорій Тютюнник є студентом Харківського університету, філологічного відділення, де навчався і його молодший брат.
Він дуже швидко увійшов у коло літературної молоді та привіз із села «пахощі трав і стиглих хлібів». Цими відчуттями сповнював свої ще не досить вправні вірші. Студентські друзі полюбляли щирого товариша, однак у дружній епіграмі йому не відмовляли:
Все про трави, про дівиць
Пише наш Тютюнник Гриць.
Мабуть канути у Лету
Травоїдному поету.
Незабаром «травоїдного поета» не стало. Поетичній голос Григорія Михайловича змужнів, слово вичеканилося та зазвучало інакше:
Була і в мене молодість хмільна,
Її я серцем випив до глибин, до дна,
А скільки раз в смертельному бою
Проніс, як право, молодість свою.
Він закінчив другий курс, але екзамени скласти не встиг – почалася Друга світова. Добровольцем пішов на фронт, був двічі тяжко поранений, двічі втікав із полону, були довгі поневіряння в тилу ворога у пошуках партизанів, потім партизанські ночі та дні в загонах на території Кіровоградщини та Чехословаччини.
Він був людиною, яка дійсно дуже гостро відчувала чужий біль, людиною образного мислення, емоційної культури та співчуття. Все це в його спогадах. У воєнні роки з трьома товаришами Тютюнник опинився у невеличкому чеському містечку, де проводилось якесь релігійне свято. Люди йшли до церкви, і мелодійне подзеленькування було чутно поруч. Це були дзвіночки на святкових дівочих чоботах. Відчуття чогось близького, рідного та дорогого почулося йому в цьому передзвоні, наче сувора війна підняла край свого покривала, щоб нагадати юнакам інший світ. Двоє з товаришів, які збиралися повернутися до цього села в мирні часи, того ж дня загинули.
Пам'ятав він все життя і чеського вчителя, який був партизанським зв’язковим і допоміг йому та його товаришам втекти з полону. Згадував, як щиро цей вчитель ділився особистими коштовними речами, одягом. Назавжди запам’ятав юну дівчину з тієї ж Чехословаччини, яка була провідницею і за допомогою якої він дістався до партизанів. Через півроку Тютюнник почув, що дівчина загинула, під враженням написав оповідання «Крила вбитої чайки» та надіслав оригінал чеський письменниці Властелині Абжелтовській. Назавжди зберіг він у своєму серці доброту чеської землі та людей, яких зустрів.
Ніякого документу, що був у партизанському загоні, Григорій Михайлович не мав. Більше того, ніколи не намагався його отримати, хоча брав участь у дуже жорстоких боях, «коли хиталась земля і горіла в огні», де був тяжко поранений. «Я кров’ю підтвердив свою причетність до захисників Батьківщини», – казав він. Смагляве з розмашистими рисами обличчя, допитливий погляд виразних очей, густа, зачесана набік шевелюра – ніхто тоді не знав, що він не лише рядовий партизан, добрий товариш, а й талановита людина, якій буде присуджена Шевченківська премія за велич літературного таланту. Його там знали як Жору-розвідника, який гарно володів німецькою мовою, пам’ятали як читав він власні вірші.
Далі буде.
Олена Ємельянова,
завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв`язків
Джерела:
Воловець, Лев Иванович. Григорій Тютюнник [Текст] : літературно-критичний нарис / Л. И. Воловець. – К. : Радянський письменник, 1967. – 98 с.
Семенчук, Іван Романович. Григорій Тютюнник (Майстерність письменника) [Текст] / І. Р. Семенчук. – К. : Дніпро, 1971. – 231 с. – Библиогр.: с. 226-229.
Слабошпицький, Михайло Федотович. Літературні профілі [Текст] : літературно-критичні нариси / Слабошпицький М.Ф. – К. : Радянський письменник, 1984. – 310 с.
Тютюнник, Григір Михалович. Коріння [Текст] : оповідання, повість / Г. М. Тютюнник. – К. : Дніпро, 1978. – 291 с.
Тютюнник, Григорій Михайлович. Твори в 2-х томах [Текст] : т. 2. Поезії. Буг шумить: Роман. Хмарка сонця не заступить: Повість. Оповідання. Нариси / Г. Тютюнник. – К. : Дніпро, 1970. – 391 с.
Тютюнник, Григорій Михайлович. Журавлині ключі [Текст] : поезії / Г. Тютюнник. – Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1963. – 100 с.
Черненко, Олена Федотівна. Не зміліє пам'яті криниця [Текст] : спогади про Григорія та Григора Тютюнників / Олена Федотівна Черненко. – К. : Ярославів Вал, 2001. – 255 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар