Світ знань нових видань

Літератури світу: поетика, ментальність і духовність [Текст]: Збірник наукових праць / Відп. ред. С. Ковнік.- Вип.11 .- Кривий Ріг, 2018 .- 244 с.

«Літератури світу: поетика, ментальність і духовність» - збірник наукових праць, присвячених 80-річчю від  дня народження доктора філологічних наук, професора Анатолія Козлова. Цикл вміщує матеріали однойменної Міжнародної науково-теоретичної конференції 2018 року.

Видання розкриває базові проблеми літературознавства через аналіз творів літератур світ. Висвітлюються питання поетики, прояви національної специфіки художнього мислення письменників зарубіжжя, розвитку нових концепцій духовності. Автори статей не лише аналізують обрані  ними твори, а й характеризують письменників, спираючись на їх біографії та створені ними матеріали українською, англійською та іспанською мовами.

Статті поєднані між собою не лише темою, а й спогадами про Анатолія Васильовича та  лаконічно переплітаються між собою, створюючи портрет засновника конференції.

Дана збірка буде цікава поціновувачам літературознавства.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

Якщо порівняти кількість абонентів та читачів бібліотеки, то можна побачити, що християнський елемент сильніше при передплаті (78,3%) та слабіше при безкоштовному відвідуванні бібліотеки (47,24%), другий елемент - іновірці (євреї), навпаки, слабкіші при передплаті, де треба оплачувати абонемент (21,7%) та сильніші при безоплатному користуванні документами (52,76%). Загальна кількість абонентів в 1897 році складала 678 передплатників, а читачів бібліотеки було 15869. Є підстави припускати, що число, яке й так постійно зростаюче, могло б ще збільшуватися, але нестача приміщення впливало на число відвідувань.

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 11.03.2019). – Загл. с экрана.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Що читають бібліотекарі

Хакамада, Ирина. ДАО ЖИЗНИ: Мастер-класс от убежденного индивидуалиста [Текст] / И. Хакамада. – М.: Альпина Паблишерз, 2010 . – 204 с.

Ірина Хакамада - особистість цікава та багатогранна. Журнал Time включив її у сотню найвідоміших жінок світу. Її книга  «ДАО ЖИЗНИ: Мастер-класс от убежденного индивидуалиста» про те, як стати щасливим, знайти власну свободу - в особистому і професійному плані, працюючи над собою.

Автор спирається на власний досвід, користуючись елементами психології, Дао, гумору; твір написаний живим, виразним стилем. 

Цікаво розкрите питання розвитку інтуїції. Ірина згадує свою зустріч з Наталією Бехтеревою (директором інституту мозку в м. Санкт-Петербург) , щоб відповісти на питання, яке цікавить і мене - якщо людський мозок задіяний на 5-6%, то чому в процесі еволюції інші 95% не відмирають?

Ось її відповідь: «Подсознание работает по тем же принципам, что и сознание, только быстрее и системнее. Подсознание может улавливать закономерности более высокого порядка и готово выдавать результат. Но в том и проблема, что некуда. Все ячейки сознания, что называется, overbooked. Все забито каким-то хламом. Если их почистить, то подсознание вытолкнет решение в свободное место, а уж оттуда мы легко его заберем. А чтобы «почистить» голову и использовать все возможности своего мозга, надо периодически переключать сознание на что-то другое, более творческое, и освобождать его от схем, переживаний и бытовухи». Саме тоді запрацює інтуїція. 

Всі розділи книги наповнені цікавими історіями та порадами.

Рекомендую твір діловим жінкам, які поєднують кар'єру, любов і самореалізацію. Але багато почерпнути можна і нам, звичайним жінкам. Книга - відмінний мотиватор до дій, в поєднанні з легкістю і радістю самовдосконалення.

Пивоварова Галина Федорівна, провідний бібліотекар відділу абонементу

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно 

Данило Сахненко

(продовження)

Перший український фільм

 «ЗАПОРОЗЬКА СІЧ» (1912)

На початку 1912 року Д. Сахненко виготовив понад двадцять копій фільму «Запорозька Січ». Відтак почалися турботи щодо прокату картини. Коли необхідна кількість копій була вже готова, акціонери й головні учасники зйомок фільму розподілили між собою губернії Російської імперії, поділили між собою копії й вирушили в далеку й тривалу подорож  просторами великої країни пропонувати в прокат «Запорозьку Січ».

 В українській газеті «Рада» нами виявлено замітку, де чи не єдиний раз в українській дореволюційній пресі згадано прізвище Сахненка:

«З Харківщини. В кінематографі “Аполло” у Харкові 17-21 января показують “Запорожську Січ”, “Хортицю”, картини з життя запорожців та походи Івана Сірка. Кінематографічні бинди (фільми — М. Ч.) позичені з катеринославської фабрики д. Сахненка, котрий на них має монопольне право, яко фабрикант. В картинах, де повинно бути багато руху, так і видко не великих артистів, а селянство трошки підмуштроване. Фабрика д. Сахненка випускає картини з укр. життя, досі вийшло 16 картин. Між ними є “Наталка Полтавка”, “Мати Наймичка”, “Катерина”, “Невольник” та інші». («Рада», 22 січня (3 лютого) 1912).

Таким чином підтвердився наш здогад, що кінострічка «Острів Хортиця» також була знята Сахненком.  Це ж підтверджує й книжка харківського дослідника Володимира Міславського з історії українського кіно. Замітку про демонстрування фільму в Харкові слідом за «Радою» у рубриці «Українське мистецтво» вмістив київський тижневик «Засів» (№ 4, 27 січня 1912).

Тим часом тривав прокат стрічки. Кожен з акціонерів, приїхавши до зазначеного міста, за певний відсоток від збору пропонував власникові «ілюзіону» фільм. Підписували коротеньку угоду, і фільм ішов у прокат. З одержаних грошей уповноважений брав деяку суму на дальшу подорож, а решта — основна частина прибутку — здавалася у відповідне відділення Волзько-Камського банку.

«Завдяки «Запорозькій Січі», —  згадував Арнольд Кордюм, — мені довелося проїхати Волгою від Нижнього Новгорода до Астрахані. Як з’ясувалося пізніше, фільм дав товариству прибутку в п’ять разів більше, ніж він коштував. Допомогло цьому і те, що акціонер Шейнін з сином зробили надзвичайно ефектну рекламу (афіші та плакати): шалений біг козацької та татарської кінноти, запеклі бої, пожарища і неодмінно через усю афішу ллється кров. В центрі, пам’ятаю, було велике кліше з картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Цей кадр був відтворений точно за знаменитим полотном». (Кордюм Андрій. З кінострічки життя // Мистецтво.– 1969. — № 4.–  С. 17).

Тільки-но закінчувалася зйомка, дерев’яний апарат «Пате» негайно переносили до лабораторії. Розрядивши, негатив передавали проявляти. А в апарат Данько вставляв електричну лампочку й починав друкувати позитив. Отак той самий апарат був одночасно і знімальним, і копіювальним.

Одного разу згадуваний А. Кордюм зайшов у кімнату Сахненка — занести туди штатив. Кімната «акціонера» вразила його своєю вбогістю. Ця, завжди чепурна людина, жила, власне, у слюсарній майстерні, що була  захаращена різноманітним слюсарним приладддям та інструментом. Що це є людське житло, нагадувало тільки ліжко, та й воно, з подраним солом’яним матрацом, скидалося більше на арештантське.

Сахненко підійшов до столу, згадував майбутній кінорежисер, взяв якісь папірці, розірвав їх і сердито жбурнув у ящик. Це були перепустки в «ілюзіон» на двох чоловік на сеанс. Як виявилося, хазяї «ілюзіонів» за ремонт апаратів «соромилися» платити головному акціонерові грошима й давали йому перепустки на сеанси. А самотній Сахненко день і ніч ремонтував ту апаратуру. Дорого ж обходилася парубкові його слава «золотих рук».

(Далі буде).

Микола Чабан

Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Світ знань нових видань

Котовка: від минулого до сьогодення [Текст] / Авт. проекту О. Д. Давидова.- Дніпро: Журфонд, 2018 .-128 с .- (Моє село – моя держава).

«Котовка: від минулого до сьогодення» - розповідь про історію мальовничого села, що розташоване на лівому березі річки Оріль, від часів його заснування до наших днів.

Описані важливі події та біографії відомих людей, життя та діяльність яких пов’язані з Котовкою. Видання проілюстроване фотоматеріалами, завдяки яким краще розкривається історія селища. 

Автори висвітлюють проблеми та успіхи містечка у формі діалогу з місцевими жителями, які хочуть зробити своє рідне місце квітучим та розвинутим.

Перлинами видання є вірші Людмили Іванівни Заворотюк, присвячені рідній Котовці, що розміщені на сторінках книги.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

Протягом 1897 року кількість передплатників значно коливалась: на початок року вона збільшилась (249), поступово зменшилась навесні (204), а на кінець року знову зростала (293). Отже найбільша кількість абонентів приходилась на глибоку осінь та зиму. Серед абонентів 62 % чоловіки, жінки складали 38 %; християн майже 79%, а іновірців (євреїв) – 22% від загального числа усіх передплатників. Дещо інший характер несуть дані щодо розподілу кількості читачів бібліотеки за цими же категоріями (15869). Максимум відвідувань Бібліотеки – 1501, приходиться на вересень, мінімум -1142, на лютий. Чоловіків – 93,7%, жінок -6,3%, християн – 47%, іновірців- 53%. Загальна кількість користувачів бібліотеки складала 16547 осіб.

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 11.02.2019). – Загл. с экрана.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

На долоні історії

 Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх,
ніхто не розгадав мене абсолютно..."
Микола Гоголь

Смерть видатних людей, як правило, незвичайна. З них рідко хто доживає до глибокої старості, адже тривалість життя дорівнює приблизно половині терміну, відпущеного простим смертним. Гоголь незаперечно відноситься до таких, бо помер, коли  йому було близько сорока.

Однак, почнемо не з цього.

Микола Васильович був важко збагненною людиною. Наприклад, він боявся грози, так як природне явище діяло на його психіку. Письменник жив бідно, ходив у старому одязі. Єдиний коштовний предмет в його гардеробі - золотий годинник, подарований Василем Жуковським в пам'ять про Олександра Пушкіна. Однак, літератор жваво цікавився нарядами і навіть шив собі до сезону шийні хустки. Гоголь ткав пояси, в'язав на спицях, кроїв сестрам сукні і ... епатував публіку. Прикладом стає обід, на який наш герой прийшов у жовтих панталонах і жилеті бірюзового кольору. Микола Васильович любив солодощі, тому в його кишені постійно були набиті цукерками. Ще він любив катати хлібний м'якуш в руках, що допомагало сконцентруватися на роботі. Головною дивиною драматурга вважали саме сон. Він спав сидячи, остерігаючись, щоб його не прийняли за мертвого, бо більше всього на світі Гоголь боявся прокинутися у власній свіжовиритій могилі.

Але, від смерті не втечеш.

Від чого помер талановитий прозаїк? Відповіді до сих пір немає. Багато сучасників письменника вважали, що Микола Васильович покинув тлінний світ через небажання жити.

В останні роки письменник настільки боявся бути заживо похованим, що навіть вказав в своєму заповіті наступне: "Перебуваючи в повному присутності пам'яті і здорового глузду, викладаю тут мою останню волю. Заповідаю тіла мого НЕ ховати до тих пір, поки не з'являться явні ознаки розкладання. Згадую про це тому, що вже під час самої хвороби знаходили на мене хвилини життєвого оніміння: серце і пульс переставали битися ".

Друзі та знайомі Гоголя, спостерігаючи за його станом, стали звертатися до відомим лікарів.

В останні дні і години життя, поруч з письменником перебував доктор Олексій Терентійович Тарасенков. Пізніше, велику популярність йому приніс нарис "Останні дні М. В. Гоголя", опублікований у 1856 році. Однак він утримався від діагностичної оцінки хвороби свого іменитого пацієнта. За його свідченням, в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року Миколу Васильович спалив всі свої рукописи, і з цього моменту став готуватися до смерті. Він роздав усі свої гроші, часто усамітнювався. До 20 лютого величезна кількість лікарів так і не зуміли встановити діагноз. Тоді відбулася довгоочікувана нарада, і ескулапи призначили лікування - п'явки до носа і холодні обливання голови в теплій ванні. Виконував всі приписи консиліуму лікар Михайло Леонтійович Назимов. Але, нічого не допомогло,і о восьмій годині ранку 21 лютого 1852 року генія не стало.

Драматурга поховали опівдні 24 лютого 1852 року на кладовищі Свято-Данилова монастиря. Через 79 років тіло письменника було вилучено з могили і перепоховано на Новодівочому кладовищі. 

Справа в тому, що Свято-Данилів монастир перетворювався в колонію для малолітніх злочинців і його некрополь підлягав ліквідації. Кажуть, що тіло нашого героя лежало в незвичній для мерця позі - голова була повернена вбік, а оббивка труни роздерта. Ці чутки і породили впевненість в тому, що Миколу Васильовича поховали ще живим. Поет Андрій Вознесенський в 1972 році навіть увічнив це припущення у своєму вірші «Похорон Гоголя Миколи Васильовича».

Наступна версія – депресія. Згідно з нею першопричиною смерті Гоголя стало важке душевне потрясіння, яке пережив письменник через раптову смерть Катерини Михайлівни Хомякової, сестри поета Миколи Язикова, з якою наш герой товаришував.

І все-таки немає ніяких підстав вважати, що великий поет збожеволів. Мимовільний свідок останніх годин життя Гоголя фельдшер Олександр Зайцев, в своїх спогадах, зазначив, що за добу до смерті Микола Васильович перебував у ясній пам'яті і здоровому глузді. Прийшовши до тями після «лікувальних» катувань, він по-дружньому розмовляв з ним, цікавився його життям та зробив кілька поправок у віршах, написаних Зайцевим.

У 1902 році вийшла в світ невеличка стаття доктора Миколи Баженова «Хвороба і смерть Гоголя», основна думка якої – смерть драматурга спричинена неправильним лікуванням. Його симптоми дуже схожі на хронічне отруєнні ртуттю - головним компонентом препарату каломель, що прописали лікарі нашому герою «від шлункових розладів». Особливість каломеля полягає в тому, що він не завдає шкоди лише у випадку його швидкого виведення з організму через кишечник. Однак, Гоголь тривалий час дотримувався поста і в шлунку просто не було їжі. Відповідно, старі дози препарату не виводилися, нові надходили, отруюючи драматурга.

У кожної версії смерті письменника є свої прихильники і противники. Так чи інакше, таємницю й досі не розкрито. «Скажу Вам без перебільшення, - писав Іван Тургенєв Сергію Аксакову, - з тих пір, як себе пам'ятаю, нічого не справило на мене такого гнітючого враження, як смерть Гоголя ... Ця дивна смерть - історична подія і зрозуміла не відразу; це таємниця, важка, грізна таємниця - її треба намагатися розгадати ...».

Матеріал спирається на електронні джерела.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут