Історія мого роду:материнська лінія – рід Подколзіних
Олександр Харлан
…Наративні та документальні джерела, зібрані мною з 1990-х рр., уможливили розгляд історії кількох поколінь моєї родини та роду. На сьогодні, це фактично окремі фрагменти усної історії, спогади, родинні легенди, документи родинних архівів, переважно особистого походження, які не опубліковані. (…)
Майбутнє подружжя Харлан зустрілося в сер. 1960-х рр. на потужному промисловому підприємстві ВД КПК (Верхньодніпровський крохмало-патоковий комбінат), споруджений у 1960 р. на високому пагорбі поблизу Дніпра неподалік від м. Верхньодніпровськ.
Мій батько – Харлан Віктор Володимирович народився в 1935 році в м. П’ятихатки, після закінчення механічного факультету Смілянського технікуму харчової промисловості (м. Сміла Черкаської області) за спеціальністю «Механічне і теплотехнічне устаткування цукрозаводів» з 1964 року працював на ВД КПК до виходу на пенсію. Навчався в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті, однак в силу певних обставин на 3-му курсі залишив навчання. Помер у 2006 р. в селищі Дніпровське, де й був похований. На сьогодні дослідження батьківської гілки ускладнюється відсутністю будь-якої інформації про мого діда по батьківській лінії, носія прізвища Харлан – Харлана Володимира Єрофійовича.
(…)Моя мати – Харлан Валентина Василівна (в дівоцтві Подколзіна) народилася в невеличкому населеному пункті Пєшково Ливенського району Орловської області (РФ) у 1938 році в багатодітній родині російських селян землеробів Подколзіних. Цей населений пункт існує й зараз під тією ж назвою. (…)
Сучасні носії прізвища Подколзіни припускають кілька версій походження та місць дислокації даного прізвища, вказуючи на Тульську, Курську і Орловську губернії колишньої Російської імперії. Іноді говориться і про козацьке походження Подколзіних на Дону.
(…) Мій дід Подколзін Василь Іванович народився в 1903 році в цьому ж населеному пункті. Бабуся Подколзіна Єфросинья Андріївна (в дівоцтві Люблінцева) також за походженням була місцева. За розповідями бабусі, вона була з заможних селян, а дідусь з бідняків. Батьки не дозволяли виходити їй заміж за бідного, але вона не послухала їх і втекла до свого обранця. Одружилася у 1922 р., коли їй було 15 років.
У 1930-х рр. Василь Іванович став головою колгоспу, багато працював і майже не був у родині. За розповідями моєї матері (його доньки) він не пам’ятав навіть імен своїх дітей, а їх у Подколзіних народилося 9: Костянтин (1924 р.), Ніна (1926 р.), Зинаїда (1930 р.), Георгій (1932 р.), Тетяна (1934 р.), Іван (1936 р.), Валентина (1938 р.), Марія і Леонід (1941 р.). У більшості спогадів діти пам’ятали батька молодим, суворим і заклопотаним. Про його батьків – дідуся Івана та бабусю, на сьогодні, нічого не відомо(...)
Стосовно Василя Івановича, слід вказати, що він пішов на фронт у 1941 р. У тому ж році, фактично через місяць, загинув під час нальоту німецьких літаків на військовий ешелон, який прямував в напрямку до Курська. Вдалося віднайти його ім’я на інтернет-ресурсі «Пам’ять», де вказувались скупі дані й словосполучення «пропав безвісти». Місце загибелі і поховання на сьогодні невідоме.
Подальша доля родини Подколзіних складається як і у більшості родин воєнного та повоєнного періоду. З дитячих спогадів добре відчувається увесь тягар сумних подій. Останні діти – двійня Марія та Леонід народилися 22 червня, коли прийшла сумна звістка про війну. Леонід Васильович прожив недовго, загинув у рік народження від нещасного випадку. Тож Єфросинія з 8 дітьми залишилася наодинці перед жорстокою реальністю і навіть під час окупації німці, що побачили стан господарства і кількість малечі, різним чином пробували допомогти одинокій матері.
Після закінчення військових подій стан у віддаленому населеному пункті аж ніяк не покращився. Злидні, холод та голод, важка праця призводять до пошуків кращої долі. У 1947 році вдова з дітьми прямує до Кенігсбергу (Калінінградської області). Нажаль, поки не вдалося встановити район та місце їх перебування. З похоронкою батька, родина отримала окремий будинок, що залишився від заможних німців. Єфросинія працювала кухаркою. У дитячих згадках залишився великий будинок з зеленими кахляними печами, величною залою зі сценою, низкою кімнат і розтрощеним майном. Близько семи років Єфросинія Андріївна прожила з дітьми на новопридбаних територіях. Але в наслідок хвороби доньки Зинаїди туберкульозом, лікарі порадили змінити кліматичні умови. У місці, де жила родина, була дуже висока вологість.
У 1953 році родина перебирається до Кадіївки (сучасне місто Стаханов Луганської області), де мешкав з родиною старший син Єфросинії Костянтин. Дочка Ніна одружилася в Кенігсберзі і залишилася в Калінінградській області. Тож, Єфросинія з 6 дітьми оселилася в шахтарському містечку в Україні, з яким було пов’язане кілька десятиліть життя родини.
Валентина після закінчення школи, не отримавши підтримки сім’ї, потайки від матері виїхала до Києва, щоб отримати вищу освіту. Бажання вирватися з бруду, бідності, не бути тягарем для матері, яка важко працювала, щоб хоч якось прокормити дітей, штовхають Валентину Василівну на радикальні дії. Знову стає в нагоді похоронка батька та статус багатодітної родини. Приїхавши до столиці у період літніх канікул дівчинка розуміє, що поки гуртожиток інституту зачинено, їй ніде мешкати. Домовившись працювати прибиральницею в цьому ж гуртожитку, вона отримує дозвіл залишитись тут до початку навчального року.
Здавши іспити, дівчина вступає до інституту харчової промисловості. Навчається дуже добре. Живучи фактично на стипендію у Києві, завзято вивчає специфіку виробництва. Після закінчення навчального закладу її направлено на практику до Смілянського технікуму харчової промисловості (м. Сміла, Черкаської області), де вона й зустрічається з моїм батьком Віктором Володимировичем. Потім вони знову зустрілися вже в Дніпропетровській області, у Верхньодніпровському районі у селищі Дніпровське на новому харчовому підприємстві.
Нелегка доля випала на плечі Валентини Василівни (на фото). Нема вже її чоловіка, нема доньки, фактично сама ростила онука, працювала вже в пенсійному віці багато років. Пішли з життя її мати, брати та сестри. Вже у 2015 році в окупованому Стаханові на Луганщині, в 2015 році пішла з життя остання сестра Тетяна, яка єдина з її родичів була близькою і іноді замінювала мати. На окупованій території залишаються її онука та правнуки. Численна кількість Подколзіних мешкають в РФ.
Життя триває.
Олександр Харлан
(під час підготовки публікації використані фрагменти публікації з Альманаху Дніпровського генеалогічного товариства: Витоки. Вип. 2 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.). – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2015. – 174 с.: іл)
Немає коментарів:
Дописати коментар