з Волинського Полісся (продовження)
Після звільнення Кам’янки від нацистів, яке сталося 21 липня 1944 р., до села знову прийшла радянська влада. Після війни родина Цекотів голодувала. Єва їздила до найближчої великої залізничної станції Бресту, де підторговувала на базарі та підробляла. До речі, так тоді робило багато мешканців села. І зараз багато людей із Кам’янки та навколишніх сіл виїздять до Бресту в пошуках кращого життя. Вирішили шукати кращої долі й мої предки.
На початку 1950-х років на Волині з’явилися агітатори, які пропонували людям їхати на Східну Україну. Майбутнє в Кам’янці не обіцяло райдужних перспектив. Велике господарство було втрачено, а колгосп, який міг би допомогти, з’явився тут лише наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років. Отакий ось парадокс, колгосп часто ставав рятівником для бідних родин, оскільки тут можна було гарантовано отримати хоч якусь частку зерна і продуктів. Власна земля не завжди радувала врожаєм. Вдова Костянтина Цекота разом із дітьми вирішила погодитися на пропозицію. До того ж остаточним переконанням стало те, що переселенцям виділяли гроші на переїзд, обіцяли серйозну допомогу для облаштування на новому місці, платити заробітну платню при вступі до колгоспу.
Ось за таких обставин мої предки у 1953 р. опинилися на Придніпров’ї. Щоправда, виїхала не вся родина Костянтина Цекота. Старша донька Марія Костянтинівна (1927–2012), вийшовши заміж за Романа Давидовича Горуна, переїхала жити до чоловіка в Хрипськ. У Марії та Романа Горунів народилося четверо дітей: Анатолій (1953), Віктор (1959), Лідія (1964), Галина (1966).
Мій дід Іван Костянтинович Цекот був другою дитиною в сім’ї. Народився він 19 травня 1929 р. у селі Кам’янка Пульмовської гміни Любомльського староства Волинського Воєводства Польської держави, як часто повторював дід, – «під Польщею». Про своє раннє дитинство розповідав мало. Найбільш ранні відомості стосуються відвідин ним школи, до якої пішов у 1937 р. чи 1938 р. Однак не встиг закінчити і двох класів польської школи, яка діяла безпосердньо в Кам’янці. Зі вста-новленням радянської влади восени 1939 р. дід знову пішов до другого класу тепер вже радянської школи. Заняття тут вів учитель Антон Галуза. Однокласниця мого діда Ганна Гнатівна Прилепа згадувала, що Іван Цекот був старанний і файний хлопець.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз радянська школа закрилася, нато-мість була організована нова, якою завідувала якась попівна. Однак ця школа теж діяла недовго, та й не до навчання було. Після смерті батька мій дід, маючи 13 років від народження, став старшим чоловіком у сім’ї, що накладало на нього певний моральний обов’язок – необхідно було серйозно допомагати матері по господарству.
У 1944 р. із Іваном Цекотом сталося нещастя. Під час випасання худоби в лісі коло села знайшов протитанковий патрон і спробував його розрядити. Патрон розірвався просто в руці та відірвав великий і вказівний пальці на лівиці. Однак ця травма не завадила військовому комісару Шацького району призвати мого діда на строкову військову службу. З 1950 по травень 1951 р. Іван Цекот служив у сухопутних військах у Горьківській (нині Нижегородська) області Російської федерації. До речі, служба українських юнаків поза межами Української Радянської Соціалістичної республіки була одним із методів формування так званої спільноти «радянський народ». Та до кінця терміну Іван Цекот не дослужив. У травні 1951 р. військова медична комісія комісувала його . У діагнозі було зазначено, що у солдата Івана Цекота відсутні два пальці лівої руки (начебто цього не було помітно від самого початку) та наявний міозит поперекових м’язів.
Після демобілізації повернувся додому. Працював деякий час на залізниці в Бресті, потім бригадиром у колгоспі. У березні 1953 р. сталась кардинальна зміна в житті Івана Цекота, та й взагалі всієї родини Цекотів. Він разом із матір’ю, братами Миколою та Василем, сестрами Ольгою, Галиною переїхав на нове місце проживання – Дніпропетровщину. Осіли вони в Магдалинівському районі в селі Почино-Софіївці.
Ігор Кочергін
(далі буде)
Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.– 146 с.: іл.Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Немає коментарів:
Дописати коментар