з Волинського Полісся (завершення)
Почино-Софіївка – давнє запорозьке займище, яке лежить по берегах невеличкої річки Кільчень. У XVIII ст. землі довкола Кільчені належали Орільській та Самарській паланкам Нової Запорозької Січі. За даними дослідника ХІХ ст. Катеринославського єпископа Феодосія (Макаревського) вже у 1740 р. багаті розкішні та мальовничі береги Кільчені були густо вкриті зимівниками і хуторами запорозького козацтва [13, с. 522]. Через більше ніж 150 років після зруйнування Січі ситуація на Кільчені різко міняється. Внаслідок голодомору 1933 р., Другої світової війни, голоду 1947 р. ці місця збезлюдніли. Радянська влада не стала чекати, поки населення збільшиться природнім шляхом. На початку 1950-х років унаслідок агітаційної роботи із Західної України на Дніпропетровщину були переселені сотні сімей.
На новому місці родина Івана Цекота оселилася в хаті, в якій колись був млин. Невдовзі після приїзду він одружився і відділився від своєї матері [2, арк. 61 зв.]. Молодій сім’ї для мешкання виділили колишнє господарське приміщення колгоспу ім. Чапаєва. Буквально за декілька років Іван Цекот підняв власне господарство: збудував нову хату (на фото), сараї, утримував багато худоби, великий город тощо. У радянський час усі селяни працювали в колгоспах, мій дід не був винятком.
По приїзді та облаштуванні дід пішов працювати до колгоспу, який тоді носив ім’я Маленкова. Спочатку працював у будівельній бригаді, потім, закінчивши курси завідуючих ферм у Широківському училищі (в с. Широке Дніпропетровської області) [1, арк. 83 зв.], став завідуючим пташника. Перед пенсією працював теслею на колгоспній пилорамі. Дід був вправним і сумлінним працівником, про що свідчать різні похвальні грамоти, свідоцтво ударника ІХ п’ятирічки і премії у вигляді мотоциклів. Взагалі переселенці з Західної України вирізнялися серед місцевого населення своєю працелюбністю та старанністю. Хоча місцеве населення не ставилося вороже до приїжджих, однак поміж собою називало бандерівцями. Від чого було таке ставлення? Може від заздрощів, бо волиняни працювали краще, а може через стереотип, який розвинувся внаслідок сталінської пропаганди про «злих і кровожерливих западенців».
Дружина Івана Цекота Ольга Марківна Ольчук 1930 року народження теж була переселенкою, тільки не з Кам’янки, а з сусіднього села Пулемця. Іван Цекот познайомився з нею ще в поїзді під час переїзду. Вже на новому місці вони побралися. Це сталось 13 квітня 1953 р. у так званій колгоспній загальній хаті (клубі) без будь-яких святкових церемоній, бо не було за що святкувати. Через рік з’явилася на світ моя мати Марія, а ще через два роки потому – моя тітка Лідія.
Моя мати Марія Іванівна Цекот народилась 15 січня 1954 р. у с. Почино-Софіївка. Після закінчення сільської школи вона поїхала вчитися до Дніпропетровська. Іван Цекот не дуже цьому перечив, бо був людиною грамотною і начитаною. Він усвідомлював, що без освіти важко буде жити. Однак, вивчившись і отримавши професію швачки, мати не повернулася до села. 30 листопада 1974 р. вона вийшла заміж на Олександра Антоновича Кочергіна. Марія Цекот (Кочергіна) змушена була змінити професію швачки на професію водія тролейбуса, бо в тролейбусному депо давали квартиру. Згодом вона знову працювала швачкою, потім водієм трамвая, а перед виходом на пенсію – робітницею на цементному заводі. Великого щастя життя в місті їй не дало. Серйозні зміни в житті моєї матері сталися після смерті її батька. Після того, як третього липня 2001 р. Іван Цекот помер, Марія вирішила повернутися до села. І хоча селянську працю легкою не назвеш, саме тут вона знайшла життєвий спокій і душевну рівновагу.
У шлюбі з Олександром Кочергіним Марія Цекот має двох синів Ігоря (автор цього дослідження, 1975) і Вадима (1977). Оскільки Марія Цекот, як і її сестра Лідія (по чоловікові Самарець), після одруження взяли собі прізвища чоловіків, то на них цекотівська лінія перервалася. Однак рід Цекотів не згас зовсім і продовжується по лінії молодшого брата мого діда – Миколи Костянтиновича Цекота.
Таким чином, у представленому дослідженні вивчено долю селянської родини Цекот майже за 200 років. І хоча представники цієї родини не брали участі в національно-визвольних змаганнях, не відзначилися в сфері культури чи мистецтва, однак з історії окремих українських селянських родів, по суті, складається велика історія України. Адже саме завдяки таким родинам збереглася українська мова, національні традиції та звичаї.
Ігор Кочергін
Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.– 146 с.: іл.Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Немає коментарів:
Дописати коментар