Тамара Горіха-Зерня.
Відчуття всеосяжного читання ( продовження)
«Доця» – перший роман письменниці, написаний в 2017, вийшов у
видавництві «Білка» українською й англійською, пізніше перекладено польскою,
литовською, македонською, німецькою.
Події в книзі датовані 2014 роком.
До написання його Тамара Анатоліївна ставилась як до різновиду
громадської роботи. Вмотивувало переконнання «як ми катастрофічно програємо
росіянам у створенні навіть не міфу, а історії про нашу війну. Чимало
допоміг двадцятирічний досвід
перекладачки, бо багато читала англійською та бачила, як на заході формується
громадська думка про те, що в Україні йде громадянська війна».
«Доця»
вийшла у світ у 2019-му, їй вже шостий рік. І я розумію, що була права. Якби я
тоді не написала про ті події, зараз було б значно складніше пояснювати
студентам чи підліткам те, як все почалося і чому... Щойно середня донька
поділилася, як одна з дівчат-пластунок говорила: «Я таку цікаву книгу зараз
читаю, прямо над нею плачу і сміюся, «Доця» називається, я вам її рекомендую».
І вона з гордістю відповіла, що не просто її читала, це її мама написала. Той
факт, що книгу читає молодь, дуже важливий.
Отже,
нам вдалося засіяти це поле в культурному просторі, лишити слід, позначити
позицію. І чим далі ми будемо відходити від 2014 року, тим важливішими будуть
такі книги».
З її досвіду волонтерського, до якого підключилась влітку 2014 –
поїздки до прифронтової зони з
допомогою. За цю діяльність відзначена грамотою мера Києва.
Багато бачила, була і свідком, і учасником зародження цього руху, який
у зʼявився одразу після Майдану. Ті нові розмови і знайомства теж підштовхнули
до того, що «потрібно писати про Донецьк початку війни, про ці перші місяці,
бо це був один із найбільш замовчуваних і перекручених періодів нашої новітньої
історії. З цією метою я сіла за роботу».
Вона хотіла, щоб книга «Доця» була «цікавою, художньою, не
мемуарною, не щоденниковою. ... щоб... мала документальне підґрунтя.
Постаралася зробити її максимально наближеною подієво до того, що відбувалося».
Роман одразу зробив письменницю
відомою, отримав широке визнання – відзначений як книга року BBC, переможець
Шевченківської премії. Інсценований і поставлений у театрі.
Старт виявився потужним. На питання журналістів, чи не страшно було
продовжувати, чуємо: «Ну звісно, що страшно. Адже це досить унікальний
випадок в історії української літератури, коли дебютна книга отримує
Шевченківську премію. Всі якось трохи розгубилися. Друга моя книга була
«Принцип втручання». Я свідомо написала її зовсім інакше – у жанрі детективу з
елементами містики. Також там була важлива для мене соціальна складова – тема
конфлікту у ставленні до ветеранів, у взаємодії між світом цивільних і воюючих
людей...
Але
вийшла вона, на жаль, в найбільш непідходящий час – у 2020-му, водночас з
оголошенням ковідного карантину. Ми встигли з виданням, але, звісно, всі
книжкові фестивалі й презентації тоді скасували…».
Тамара
Горіха Зерня в продовженні «Території особистості».
Олена Ємельянова
«Зараз у нас підростає
покоління, чиє дитинство почалося війною з років Майдану і яке заходить у
підлітковий вік теж у війні. Це означає, що буквально за кілька років у нас
буде покоління надзвичайно травмоване. Яке не матиме навіть традиції жити
спокійно і щасливо, не знатиме, як це. Через усе це треба буде проходити, і
якщо ми не звернемо увагу на молодь і на нас самих – це стане катастрофічним наслідком для країни.
Найперше завдання батьків – зберігати видимість дитинства навіть
в умовах війни. Проводимо для дітей дні народження, організовуємо поїздки,
купуємо їм цікавинки, дозволяємо наряджатися на Геловін та інші свята. Ми з
дітьми зачастили на концерти різної музики. Вони й так втратили однолітків-друзів
– багато хто поїхав, згасли зв’язки, немає компаній, з якими діти могли б
гуляти… Мій рецепт – навіть у маленьких дрібницях і в тому, де ти є, давати
собі альтернативу, мати змогу обрати з кількох варіантів і так повертати собі
відчуття контролю».
«Загалом мої читачі – це
достатньо активна читацька спільнота. Це люди, які свідомо шукають сучасних
українських авторів, вболівають за них і підтримують. А також люди, які мають
певні цінності й мають життєву позицію.
З такими читачами кожна
моя книга отримує увагу й активне обговорення».
«Коли ти приймаєш рішення
писати – всі наступні досвіди, епізоди самі собою лягають на твою канву.
Несподівано з усіх сторін починають приходити люди, які можуть опинитись в цій
книзі... Таке враження, ніби магніт підносять до залізної стружки, і весь хаос
раптом структурується у текст, у якісь образи".
"Люди сходяться,
розходяться, минає кохання, з’являється нове. Це, як струмок, що всередині нас.
Він ніколи не згасає, увесь час знаходить собі вихід. Це те, що нас тримає на
плаву і є безкінечним джерелом натхнення. У цьому немає нічого поганого.
Сподіваюся, що ми потроху
почнемо для себе відкривати, що і в 50, 60, 80, можливо, навіть в 90 років ці
пристрасті не зникають і мають право на життя».
«Мені б хотілося, щоб люди
відкривали книгу й повністю занурювалися у її світ. Щоб вони відволікалися на
якийсь час так, щоб їх не можна було докликатися, щоб вони проїжджали свої
зупинки, запізнювалися на роботу через те, що зачиталися. Ми так читали в дитинстві.
І мені дуже хочеться повернути людям оце відчуття такого запійного, всеосяжного
читання.
Звісно, також у книзі має
бути історія й зрозуміла логіка вчинків її героїв. Має бути щирість,
відвертість автора і певний катарсис – момент очищення, переходу на новий
рівень досвіду. Мені б хотілося, щоб читач проходив цей шлях разом з героями,
щоб книга була допоміжним інструментом, полем для власних рефлексій. Тому кожен
мій текст також передбачає взаємодію з вдумливим читачем. Я пишу не для тих,
хто бере книгу для розваги або щоб згаяти час. Я хочу, щоб у нас був певний
метч із читачем. І тому деякі речі я лишаю на розсуд читацької уяви. Мої
героїні дещо не договорюють, лишають за кадром, щоб читач, маючи повагу до
приватного життя персонажів, за бажання сам додумав, здогадався, що ж там
відбувалося».
«Мені подобається, що
жінки дійшли до того, що зрозуміли: їм не обовʼязково мріяти про принца, який
купить їм машину, квартиру й повезе на курорт. І що, за великим рахунком, таким
принцем вони є самі для себе...
Жінці цілком реально самій
заробити на відпочинок мрії, житло мрії, машину мрії. А ще, вкладаючи в себе, в
свою освіту, саморозвиток, можна досягти великих успіхів у житті. Не треба
чекати, що твої амбіції і мрії втілить чоловік, бо для нього це часто непосильний
тягар – у нього ж свої амбіції, і працювати, втілюючи мрії обох усе життя, дуже
важко насправді.
Вважаю, що має бути
партнерство вільних людей, які разом тільки тому, що їм добре одне з одним, і
вони не чекають, що хтось інший залатає душевні рани й відшкодує те, чого ти не
змогла отримати колись або зараз. Ця ідея партнерства здорових (психічно здорових
або з полікованими психічними ранами), незакомплексованих, впевнених у собі,
щирих людей прекрасна. Водночас я розумію, що тут ще й великий простір для
везіння. Комусь пощастило, комусь ні».
Далі
буде.
Фото
https://www.ukrinform.ua/.../4032087-roman-doca-tamari...
Джерела:
Горіха
Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2023. – 293 с.: фот.
Горіха
Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2022. – 277
с.
***
https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../
https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html
https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/
https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html
https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/
Немає коментарів:
Дописати коментар