Моя робота в ДОУНБ:
спогади через багато років
(продовження)
Робота легка і чиста
Традиційно вважається, що в бібліотеці робота легка і чиста
(«не пыльная», як казали). Проте чи насправді так?
Звичайно, якщо порівнювати з сапанням буряків на полі чи будівельними роботами,
то, дійсно, легка, чиста. Але і бібліотекарям час від часу доводиться
перевдягатись у старі халати, і мова не про санітарні дні, коли витирають від
пилу полиці, перетрушують книжки та журнали, миють рослини.
Наша бібліотека довгий час кочувала по різних приміщеннях,
а коли отримала свої, то виявилось, що переміщення відділів і фондів не
припинилось. Справа у тім, що площ у бібліотеці дуже й дуже не вистачало завжди
і зараз не вистачає, тому, аби розмістити нові надходження літератури, треба
знайти місце. А його нема. Тому доводиться списувати старе і не дуже, те, що
вже не користується попитом, морально застаріле чи фізично зношене, дублетне.
Але такої літератури мало, місця майже не звільняється. І тут починається…
Бібліотекарі надягають халати, шикуються в ланцюжки і передають чи перекидають
одна одній книжки, підшивки газет і журналів, коробки з описами винаходів,
грамплатівки та все інше. І розставляють це у приміщеннях, з яких уже кудись
щось чи когось перемістили – у підвалах, на горищах, у розгороджених холах чи в
приймах у інших закладів культури.
Я вже згадувала, як у перший санітарний день моєї роботи ми
переносили підшивки бюлетенів з першого поверху на горище. А були і переміщення
більші за обсягами. Наприклад, коли звільняли від фонду німецьку кірху на
головному проспекті та будинок священника за нею. У якийсь чудовий день
перевозили в приміщення по вулиці Ю. Савченка фонд відділу інформації з
культури та мистецтва (не плутати в відділом літератури з питань мистецтва).
Традиційно передавали, кидаючи пачки книжок одна одній від входу на другий поверх,
і тут працювали всі, хто був на той час на роботі – в тому числі завідувачки
відділів, заступниці директора і навіть Зінаїда Миколаївна у незвичному для
мого ока вигляді – в коричневому саржевому халаті. Участь директорки у цьому
процесі мене здивувала, але я почула від співробітниць, що так було завжди,
вона ніколи не уникала подібної роботи.
Ще масштабнішим було перевезення з німецької кірхи, яка в
радянські часи, як і більшість подібних споруд, слугувала для нерелігійних
потреб (добре, коли там були архівні чи бібліотечні фонди, а не мінеральні
добрива чи склад якихось запчастин), до головного будинку частини патентного
фонду. Там зберігалися описи винаходів країн РЕВ, тобто Ради економічної
взаємодопомоги, країн так званого «соціалістичного табору» (російською мовою –
«стран СЭВ»), бюлетені сигнальної та експрес-інформації. Весь храмовий простір
був зайнятий багатоповерховими конструкціями аж до самої стелі, схожими на
риштування, якими обставляють будинки перед ремонтом і які ми називали – ярусами. На ярусах стояли
стелажі з описами винаходів у касетах і все інше. До речі, цими документами ми
теж обслуговували читачів. Їх запитували вкрай рідко, а коли хтось замовляв,
співробітниця їхала до кірхи, знаходила потрібні описи, привозила у відділ, а
пізніше, коли накопичувалась невелика кількість таких документів, уже зданих
читачами, відвозила назад і розставляла на місця.
Подробиці вже вивітрились із пам’яті, пригадую лише, що ми
ходили по тих ярусах у взутті на низьких підборах, бо умовна «підлога» була
решітчастою, на високих підборах було навіть небезпечно. Якщо у когось щось
дрібне, наприклад, ручка, падало, то шукати треба було в самому низу, на підлозі.
І не обов’язково знаходилось, могло застрягнути десь між ярусами.
Спустивши касети вниз, вантажили в наш бібліотечний старенький і маленький
мікроавтобусик, сидіння в якому були вже заздалегідь зняті. Водій, Петро Петрович,
літній чоловік, вантажити не допомагав, у нього була хвора спина, або щось
таке. Ну а ми, жінки від двадцяти до років тридцяти п’яти були
здорові, як корови. А якби у нас не було цього автобусика-ветерана,
вишикувались би в ланцюжок від проспекту до вулиці Савченка і передавали б
касети з рук в руки. На щастя, автобусик був і час від часу навіть їздив.
Поки наш безцінний транспорт чухрикав до бібліотеки через
центр міста, де був жвавий рух, ми неспішно йшли через парк і вчасно встигали
до розвантаження. Піднімали на горище старим деренчливим вантажним ліфтом,
утім, це був все-таки невеликий підйомник, розставляли, намагаючись
дотримуватися схеми розстановки. Пізніше там же, на підлозі, упорядкували за
класами, підкласами і так далі. А згодом на горищі нам поставили металеві
стелажі, і ми почали переставляти касети на них. І з того трапилась ціла
пригода, яка мало не закінчилася трагічно.
Ірина Голуб,
головний бібліотекар редакційного-видавничого центру
Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут
Немає коментарів:
Дописати коментар