Стовідсотковим відображенням сьогодення письменниця вважає збірку «Мої
жінки»: «У ній моя лють, мій розпач, мій біль, моя любов, моя віра в
Перемогу». Поштовхом став допис жінки, яка боялася заснути без нижньої
білизни. Коли Юлія це прочитала впевнився в бажанні розповісти про цю війну
саме такими або подібними історіями. «Мої жінки говорять буденно і страшно.
Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки
тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої
жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все
намагаються жити далі. І мої жінки точно дочекаються Перемоги».
Письменниця переконана, що сучасне завдання української літератури
експортне: «Добре, що «Мої жінки» вийшла в Італії навіть раніше, ніж в Україні.
Її також видали у Словаччині, США, Австрії, Швеції та Франції. Ознайомляться із
нею у Великій Британії та Фінляндії, Польщі, Іспанії та Греції, Болгарії та
Латвії».
Юлія цілковито впевнена, що надзвичайно важливо розповідати про війну на
всіх можливих майданчиках. І переконувати європейців: якщо нічого не робити, то
наслідки цієї війни відчують і вони.
Презентація жіночої збірки відбулася в Європі та США. Героїні
не випадково безіменні, це можливість віддзеркалення або проєкції власного поза
національністю та географією. «Не було жодного випадку, щоб на презентацію
явилась людина з проросійськими поглядами». Наприкінці ж зустрічей Юлія завжди отримувала теплі та щирі
відгуки. Так було у Франції, США, Швеції.
«Особливо
зворушливо було в Стокгольмі, – згадує письменниця. – Там був великий зал,
куди прийшли переважно шведи. У багатьох були речі з українською символікою.
Було дуже щемко, коли вони підходили за автографом і намагалися звернутися до
мене українською. Це було дуже мило, що вони вивчили ці кілька слів. Я бачила
лише підтримку України. Під час своїх зустрічей я не стикалася з протилежним».
Юлія Ілюха яка зможе повноцінно відчути та пережити щастя в продовженні
«Пунктиру».
«У моїй пам'яті Харків – це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту,
напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо
транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У
супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між
поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти
купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була
катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону.
Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два
тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на
Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть,
обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори».
Коротше, я так і не заплакала».
«У відчутті горя і нещастя набагато більше відтінків і
півтонів, ніж у того щастя. Лише той, хто пізнав всю повноту горя, згодом зможе
повноцінно відчути і пережити щастя».
«У цей перший день, день мого повернення до Харкова, у
пам’ять врізався не розтрощений будинок з наче відкушеним якоюсь величезною
зубатою чортівнею боком на перехресті Холодногірської та Полтавського шляху, не
вигоріла 134-та школа на Шевченка із залишками такої ж згорілої руснявої
техніки біля неї, не понівечена Сумська із розбитими бутіками й
облдержадміністрацією, в якій провалилося крило, де колись був мій кабінет… Великий
фікус з товстими глянцевими листками стояв на підвіконні квартири з вибитими
вікнами. Довга біла тюлева фіранка матлялася від протягу по зовнішній стіні
будинка. Певно, земля у вазонку промерзла наскрізь і фікус давно вже був
мертвий. Але він стояв.
Того дня я теж відчула себе фікусом – бо я так і не
заплакала».
«Уроки ненависті» також продовжує жіночий дискурс у часі
війни. І я свідомо не роблю героїню конкретною жінкою. Щоб кожна читачка і
кожен читач – не лише в Україні,
а й за кордоном – могли уявити
себе на її місці. Всі мої жінки –
це просто українські жінки. Не одна конкретна людина, а такий архетипний
образ».
«Червона помада не вписується у прийняті суспільством
норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї
чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту,
своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої
світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та
опору. Для багатьох українок зараз –
так само».
Фото
https://www.facebook.com/photo/?fbid=6602209883171596&set=a.100703673322282&locale=uk_UA
Джерела
Ілюха
Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.–
238 с.
***
https://www.facebook.com/zirka.kharkiv
https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../
https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/
https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/
https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana
https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
https://craftmagazine.net/ru/yuliya-ilyuha/
https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html
https://www.sestry.eu/statti/yuliya-ilyuha-mi-shchaslivi-bo-zhivi-ya-otrimala-knigu-roku-bbc-hocha-mogla-shche-vesnoyu-2022-lezhati-nezhivoyu-des-u-posadci-pid-harkovom?bypass_avif=1
Немає коментарів:
Дописати коментар