Юлія
Ілюха: «Щоб я не писала, все одно я завжди пишу про Харків»
(продовження)
24 лютого 2022 року, Салтівка. Родина Юлії
Ілюхи прокидається від серії вибухів. Вона питає чоловіка, що відбувається... Вони
похапцем збираються, пакують два рюкзаки, ловлять кішку, яка сховалася від
переляку. Вже згодом Юлія з сином, другом чоловіка, його дружиною та
новонародженою дитиною виїжджає з Харкова. А чоловік залишається в місті. Вже 9
березня письменниця повернулася до Харкова. Така для неї пунктирна хроніка
початку повномасштабної війни.
Спочатку вона не могла нічого робити, крім
того, що слідкувати за новинами. Але з 2014 року в русі такмеду. Поновилася
хвиля запитів «як від старих, так і нових контактів». Знайти звичайні
бинти вже було великим волонтерським викликом.
Згодом почала писати короткі історії про жінок
під час війни і викладати у соцмережі з хештегом #мої_жінки. «Збірка
репрезантативних коротких історій щодо палітри жіночих досвідів відгукнулась
одразу. Героїні безіменні, кожна історія починається однаково – з фрази «жінка,
яка…». Письменниця автентично відчула архетоніку часу та образів, на якій
пізніше наголосить літературознавиця Віра Агеєва.
Архетоніка відгукнулась й за межами України.
Спочатку до Юлії звернулась перекладачка Ганна Лелів, з пропозицією перекласти
історії англійською. Ганна була впевнена, що історії ці «посилять голоси
українських жінок і шукатимуть мову, щоб говорити про невимовне». Згодом з
ініціативою італійського перекладу звернулася Марина Соріна.
Про те, що викладене на сторінці у соцмережі
може бути цікаве і з того треба робити книжку, Юля впевнилася саме після цих
звернень перекладачок.
У лютому 2024 року історії вийшли як книга у
перекладі італійською, згодом у Словаччині (вересень), США та Австрії
(жовтень). Українською «Жінки» вийшла у жовтні 2024 року і стали «Книгою року
ВВС-2024»
«Твори Юлії перекладені англійською, німецькою,
італійською, болгарською, угорською, каталонською, польською, шведською,
португальською, французькою, литовською, іншими мовами».
Юлія Ілюха в продовженні «Пунктиру».
«Найперша порада авторам-початківцям – це працювати над текстом щодня, а не
чекати натхнення, яке може так і не прийти. Друга порада – писати про те, що добре знаєш, або
ретельно дослідити тему перед роботою. Ну і третя, але теж дуже важлива – не впадати у відчай після першої
відмови видавців, а бути наполегливим і продовжувати писати».
«– Письменниця Лариса Денисенко каже, що у ваших новелах вгадується танок
Марії Матіос і Сергія Жадана. Як вам таке порівняння?
– Порівняння цікаве, особливо, якщо його візуалізувати. Люблю вірші Жадана,
прозу Матіос. Мені хотілося б думати, що це порівняння означає, що в моїх
творах присутній якийсь такий ритм, який притаманний цим авторам».
«Під час зустрічей з читачами з
Америки або Європи я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як
змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих
письменників – чоловіків і жінок
– які зараз на фронті. І про
тих, які загинули.
І от саме це, мені здається,
закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та
вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент
війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима
Кривцова – поета, який загинув
через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка»
«Раніше, до війни, я не дуже любила
Харків, і останнім часом нерідко думала, що хочу переїхати, наприклад, до
Києва. Але зараз я ніде не хочу так жити, як саме в Харкові.
Я вперше повернулася до міста десь за
два з лишком тижні після початку повномасштабного вторгнення. Очікувала знайти
все в набагато гіршому стані, бо коли ти бачиш в мережі лише фото руйнувань,
думаєш, що геть усе в руїнах. Але я виявила, що руйнувань, справді, дуже
багато, але вони все ж не такі масштабні, як я собі намалювала. Є райони зовсім
зруйновані. Це, наприклад, Північна Салтівка. Там картина жахлива. Я живу на,
так би мовити, межі цього району і просто Салтівки. І там вже картина не така
шокуюча. А є райони, де непошкоджені цілі вулиці, і якби не порожні тротуари та
дорога, можна було б подумати, що все гаразд».
«Східний синдром» – це книга, скоріше,
для тих, хто не був в місцях бойових дій. Війна в романі присутня, але це – не
головна тема. Тут немає батальних сцен чи кривавих подробиць. Спершу іде
передісторія героїв, потім вони зустрічаються на Донбасі, потім розходяться у
своє життя, але воно змінюється під впливом того досвіду, який вони отримали на
війні. І кожен із них намагається здолати свій східний синдром».
Далі буде.
Фото https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
Джерела:
Ілюха
Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.–
238 с.
***
https://www.facebook.com/zirka.kharkiv
https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../
https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/
https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/
https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana
https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html
https://www.sestry.eu/statti/yuliya-ilyuha-mi-shchaslivi-bo-zhivi-ya-otrimala-knigu-roku-bbc-hocha-mogla-shche-vesnoyu-2022-lezhati-nezhivoyu-des-u-posadci-pid-harkovom?bypass_avif=1
Немає коментарів:
Дописати коментар