Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Світлана Жилінська: «Все буде добре!»

Вона завжди відкрита до діалогу. Уособлення оперативності, фаховості, доброзичливості. Любові до справи. Їй завжди цікавий предмет розмови й вона здатна відшукати відповідь на будь яке питання. Відшукати ретельно, досконало, знов таки, зацікавлено. Завідувачка краєзнавчого відділу Світлана Жилінська – героїня сьогоднішнього матеріалу.

Світлана – корінна дніпрянка, батьки з Нікополя та Херсона. Вимовляєш «імена» міст і одразу відчуваєш тепло. Фах батьки мали ретельно-дослідницький: мати Алла Юріївна – хімік-біолог, працювала санепідеміологом, батько Юрій Миколайович мікробіолог. Навчались разом в Дніпропетровському університеті на біологічному.

У родині є ще старший брат Олексій, але ні, не опікувався. У Світлани з дитинства таке собі самостійне життя в плані вподобань і прийняття рішень. Читати любила завжди, це – родинне. Дідусь Микола Миколайович – професор-філолог викладав в університеті, мав велику бібліотеку. В трикімнатній хрущівці все зверху донизу було у полицях з книжками. Онука перечитала все. «В нас теж було багато книг, дідусь скуповув колекції, привозив з подорожей валізи. Бабуся жартувала: «Хто речі та продукти, а мій…». Гадаю, те що стусується мого фаху, було передбачено». 

Улюбленими для неї були пригоди та детективи. Вона із захопленням поринала у гостросжетний світ творів Майна Ріда, Артура Конан Дойля. У школі цікавили предмети гуманітарні, перевагу надавала англійській мові. 

Батьки нахили розуміли, не заважали. До Дніпропетровського фахового мистецько-художнього коледжу вступила легко, паралельно пішла працювати до науково-технічної бібліотеки Дніпровського національного університету залізничного транспорту. Як це перетиналося з цілком гуманітарним складом мислення, – загадка, але захоплююче та цікаво було їй з перших днів.  «Мене взяли до відділу, де обслуговували  докторів і кандидатів наук, аспірантів. Отже, аудиторія освічена, статусна, робота відповідальна. В мене такі відділи серйозні по життю. Так ось, обслуговування. Подобалося дуже: шукати книжки у сховищі, розташованому на трьох поверхах, до того ж пошуки, котрі робилися двічі на день, були за паперовими замовленнями. Від цього «замовного» процесу отримувала неабияке задоволення. Ніби береш участь у захоплючому пошуковому процесі.

– Пригодницькому :)

– Майже :) Робота з систематичними каталогами, коли ти показуєш і розказуєш, все це загалом – цікаві моменти спілкування та фахового вдосконалення. По закінченню коледжу, Світлана мала бажання вступати на філфак ДНУ, але вийшла заміж і народила дитину. 

«Малому був усього рік, коли запросили працювати до управління залізниці Здається, цілковите божевілля, але віддала синочка до садочка у півтора рочки та вийшла. Дорожний центр науково-технічної інформації та бібліотечно-бібліографічного обслуговування Управління Придніпровська залізниці – так називалося моє нове місце роботи. Спочатку працювала на абонементі. Завжди багато людей, завжди спілкування, всі подорожні, особливий ритм. Саме там познаймилась із Катериною Михайлівною Гудименко, Ольгою Юріївною Бельською, з якими працюю зараз у краєзнавчому відділі ДОУНБ.
У нас був чудовий творчий  колектив – душа, завжди разом. Роботи було багато, всі прагнули знань, багато хто навчався –  закінчував заочно ДІІТ». 

– Чим відрізняються люди, які у постійному русі?
– Ритмом життя. Всі у праці, при погонах, все терміново. В нас не було читальної зали. Майже всі користувачі на кожному іспиті підтверджували кваліфікацію. Був і дрес-код, або відповідна форма. Ніколи не забуду випадку: жінка з нейомовірно високою святковою зачіскою, шпильки, а на руці… шлем. Примчала на скутері, терміново благаючи надати всі інструкції, бо іспит через півгодини. Все здала. 

Наші фонди були затребувані, без перебільшення, кожним працівником. Ремонтує працівник тепловоз, якесь питаннячко, прибіг, почитав, повернувся долагоджувати.
Нова робота для Світлани, як і попередня, теж була цікавою, незважаючи на знову таки профільні технічні особливості фонду. Невдовзі вона стала завідувачкою відділу бібліотечно-бібліографічного обслуговування центру. Потім почалися скорочення й оптимізація. З 16-ти бібліотек-філіалів лишилося дві. В Центрі припинили роботу відділи комплектування, бібліографічний, обробки, лишилися абонемент, директор, бібліотеки, начальник служби. Закриті кімнати, ні на кого спиратися. Кожні три місяці погрожували, що закриють, літературу розвозили самотужки, розуміючи, що людям це вкрай потрібно.

«Тобто, розвиток мій припинився. Зупинка, незважаючи, що залізниця поруч», – продовжує розповідати Світлана.

– Здається, не полюбляєш статики.

– Мені цікаво нове. Поки працювала у Центрі, закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, отримала диплом за фахом, бакалаврат «менеджмент бібліотечних систем та технологій». Коли була на сьомому місяці, вступила до магістратури. Закінчила як магістр  книгознавства, бібліотекознавства та бібліографії. Захищалася вже з малою на руках.

У центрі на той час майже суцільна пауза. Звичайно, коли все життя література технічна, вкрай складно, досконало знаючи розміри рейок, почати бібліотечну справу на новому місці. 

Мова про те, що в 2017-му з'явилася можливість працювати у Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія  в краєзнавчому відділі. Взяли на посаду головного бібліотекаря, з січня 2021 стала завідувачкою. Робота відповідальна, цікава, фаховий колектив, до якого прагнеш тягнутися, цікаве спілкування з дослідниками краю та користувачами. Легендарні традиції відділу, сучасні інформаційні втілення. 

Світлана Жилінська як завідувачка відповідає за впровадження наукових методів праці, координує краєзнавчу діяльність ДОУНБ і бібліотек області, працює з інформаційними матеріалами видавництв і спеціальною бібліографічною періодикою, аналізує списки обмінних фондів бібліотек, відбирає до фонду відділу документи в ЦКС і ОРФ бібліотеки. Звичайно й робота з каталогами, організація роботи зі створення електронних баз даних на документи відділу та бібліотеки; методичне керівництво корпоративною роботою зі створення ЕБД «Дніпропетровщина», редагування СКК і ЕБД. Аналітичний розпис  книг із фонду відділу та загального фонду – теж в колі її питань, як і письмові бібліографічні довідки підвищеної складності. Без перебільшення улюблений всіма поколіннями та фахівцями краєзнавчий клуб «Ріднокрай», котрому цього року виповнилося тридцять три роки, та Громадська організація «Дніпровське генеалогічне товариство» – активно продовжують свою роботу. Коло партнерських стосунків із установами та представниками творчих спілок розширюється.

Вивчення та впровадження в практику роботи відділу інноваційних методів і нових форм роботи вітчизняних і зарубіжних бібліотек – так. Бібліографічні краєзнавчі покажчики та методичні видання з питань краєзнавства – обов'язково. Наукові соціологічні дослідження, 

Методична та практична допомога бібліотекам області, розробка інструктивно-методичних та інформаційно-бібліографічних матеріалів, заняття на курсах підвищення кваліфікації для бібліотечних працівників – завжди на часі. Звичайно, й наповнення порталу «ДніпроКультура» інформацією з краєзнавства, історії та культури та розділу «Дніпропетровщина» на сайті ДОУНБ інформацією краєзнавчої тематики.

– Бібліотечна справа для тебе поклик?

– Так рухалось життя. Весь час прагнула більшого, завжди намагаюсь відповідати високому рівню та досвідченості користувачів, колег. Напрацьований досвід ніколи не зупиняв, завжди далі, далі, далі. 

Розумієш, ми відрізняємось від інших  цікавістю, я б сказала прискіпливістю. Якщо потрібно знайти будь-яку інформацію – знайду всюди.

– Родина теж у постійному русі?

– Син Роман займається професійним футболом, донька Анастасія теж гуманітарій як і я, навчається у музичній школі, цікавиться мовами. Маємо собаку Річарда породи бігль, дачу. 

Щастя, коли все спокійно, але ж я людина постійного руху. В усьому. Очікування змін, процес, шлях, летіти, їхати, збиратися, планувати, ніколи не сидіти та не чекати – це тонізує. Можливо, любов до пригодницької літератури та попередні місця роботи, пов'язані зі залізничною та транспортною специфікою, даються взнаки. До того ж, я цілковитий оптиміст, і вважаю, що за будь яких обставин все буде добре. 

Пам'ятаєте відомий вислів, що саме оптимісти обертають земну кулю? Дивлячись на Світлану Юріївну, розумієш – так, насправді :)

Олена Ємельянова, 

завідувачка сектору соціокультурних проєктів і зовнішніх зв'язків 

Фото з архіву Світлани Жилінської

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

Тюркські загадки українського сфінкса

продовження

У ногайців спів епосу був справою чоловіків. Жінці не личило перебувати в їхніх зібраннях і виявляти обізнаність у репертуарі джирау. Саме́ наймення «ногай» початково стосувалося чоловіків, не жінок, дітей і хлопців, які не пройшли посвячення. Ця назва походила від пратюркського слова, що нероздільно позначало вовка і пса. Посвячення символізувало переродження хлопця на хижака, воїна-здобичника. ... Етнограф Ґріґорій Потанін у 1879 році записав на Алтаї переказ про чоловіків із собачими головами, яких звуть «нохой-ерте» («пси-чоловіки»), водночас їхні «жінки мають звичайний вигляд і є гарними». Тюркські герої народжувалися в дикій глушині від зв’язку людини з фантастичною істотою. Дітьми вони там і зростали, їх годувала вовчиця своїм молоком, вони знаходили товаришів, вчилися чаклунства, перетворювалися на звірів, щоб полювати й рушати за здобиччю в людські поселення, і врешті одружувалися з ханською донькою та ставали правителями. Наймення вовка або пса криється в назвах багатьох тюркських народів та їхніх правителів. Переказ виводить етнонім «киргиз» від «кирк-киз» («сорок дівчат»); мовляв, увесь народ з’явився від зв’язку ханської доньки та її дівчачого почту з червоним псом. Різні чоловічі спілки Центральної Азії зазвичай називали «кирк-казак» («сорок козаків»), також був поширеним епічний цикл «Сорок батирів». За грою слів: «сорок дівчат» і «сорок козаків», на позір легковажною, перебуває складна етнічна історія казахів і киргизів.

Фольклор багатьох народів містить відголоски прадавніх посвячень у різноманітних хижаків (вовк, ведмідь, барс, «витязь у тигровій шкурі» тощо). Їхній обрядовий і соціальний смисл давно втрачений, зосталися лише уламки сюжетів у казках, що нашим зарозумілим сучасникам здаються вигадками для дітей. Утім, жодна розповідь так не програмує особистість, як казка, яку чув у дитинстві. Тож міф, попри наше легковаження ним, лишається в силі, часом непомітній і підступній, коли немає надійного провідника-бакси́.

Далі буде

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Неймовірно, але правда

У 1906 році бібліотека працювала 277 діб, на 7 більше ніж попереднього року. Кількість відвідувань абонентів за цей проміжок часу склала 40 531, майже на 3 200 більше ніж у 1905. Найчастіше передплатники користувались послугами бібліотеки у січні та лютому (більш ніж 4 000 відвідувань), найменша кількість відвідувань – близько 2 100 припала на червень. В інші місяці кількість відвідувань коливалася від 3 100 до 3 700. У порівнянні з минулим роком значно зросла й кількість книговидач – 56 061. У середньому щоденно бібліотеку відвідало 146 підписників, які обміняли 202 книги (у попередній рік – 137 відвідувань, 193 книги).

Фото: Віра Піскун

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. – 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 08.08.2022). – Загол. з экрану.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

На долоні історії

 Тодось Осьмачка. 
«Український поет,.. 
вигнаний з сучасного життя»

 У 1931 році, покинувши вчителювати, Осьмачка їде до Москви з метою потрапити на прийом до вищих союзних урядовців, щоб пояснити їм, що установка партії більшовиків про розвиток української культури «національною за формою і соціалістичною за змістом» є хибною, бо культура повинна бути національною за змістом і незалежною від центральної культури. Але, звісно, ніхто його не прийняв. Він знов повертається у маєток дядька, багато часу проводить на лоні рідної природи, у лісах та полях, і пише в свої знамениті маленькі зошити. Багато перекладає Шекспіра, Оссіяна, Байрона, вчителює, веде свою особисту боротьбу з порядками у народних школах, тому що, на його думку, саме рідна мова повинна займати у викладенні перше місце, а це не завжди трапляється.

На початку 1933 року у його тимчасовій квартирі проводиться обшук з метою виявлення прихованої зброї. І таку «зброю» знайдено: два загальних зошити з власними творами, два маленьких блокнотика, два записника з віршами, чотири фотокартки для документів на виїзд для закордонного паспорта. Але його все ж таки заарештовують і звинувачують у прагненні нелегально перетнути кордон і за ненависть до російської мови, хоча прямих доказів з цього приводу не було. Звільняють його чудом, але без права проживання в прикордонній смузі терміном на три роки. Він на волі, але бездомний, ночує у скверах, на цвинтарі, у підворітнях.

 «Я український поет, але вигнаний з сучасного життя», – дуже болісні, але цілком вірні рядки. Спроба самогубства, вивезення до Московського інституту Сербського, щоб пересвідчитися в його психічній недузі. У 1934 році він знову засуджений і звертається з проханням до сина свого студентського професора Филиповича засвідчити, що він не є хворим.

Несподіванка, але Осьмачку відпускають, із ним маленький клунок з томом поезій Байрона. Жага вирватися з усього цього моторошного оточення приводить його до Ленінграду з намаганням бути зарахованим до торгівельного флоту і мати можливість перетнути кордон, але ця спроба є невдалою.

Саме в цей період з'являється ще одна збірка Осьмачки, що має назву «Не кобзар». Саморобний зшиток поем, присвячений «Великому поетові Нації Нібелюнгів Гавптману, з глибоким сердечним захоплюванням». Тут є «Дума про Зінька Самгородського», твір який Осьмачка найбільше полюбляв виконувати на літературних вечорах, також «Семен Палій», третя частина поеми «Поет», переклад байронівського «Прощання Чайльд Гаррольда», вірші. Цей зшиток Осьмачка довго переховує, знайдено його було вже після смерті поета в його судовій справі.

Далі буде. 

Джерела:

Слабошпицький, Михайло Федотович. Тодось Осьмачка: літературний профіль. Никифор Дровняк із Криниці: Роман-колаж (фрагменти). – Київ: Рада, 1995. – 142 с.

Слабошпицький, Михайло Федотович. Поет із пекла (Тодось Осьмачка). – Київ: Вид-во М.П. Коць: Ярославів Вал, 2003. – 366 с.

Маринкевич, Світлана Михайлівна. Стильові домінанти поезії Тодося Осьмачки: Монографія. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2007. – 129 с.

Осьмачка, Т. С. Старший боярин.План до двору: романи / Т.С. Осьмачка. – Київ : Український письменник, 1998. – 239 с.

Осьмачка, Теодосій. Із-під світу : поетичні твори / Осьмачка Теодосій. – Нью-Йорк : Укр. вільна АН у США, 1954. – 317 с.

Шерех, Юрій. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї. / Вступна стаття Ю. Шевельова. – Нью Йорк: Пролог, 1964. – 414 с.

Шляхи сподівань : українська література кінця ХVIII – початку ХХ ст. / упоряд., передмова В. І. Шкляр. – Київ : Грамота, 2006. – 512 с. 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Жадан, Сергій.  Псалом авіації [Текст]. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2021. – 160 c.

Небо з холодним світлом своїм.

Лиця, викарбувані в металі.

Хочеш, я переповім

тобі, що буде далі?

Сергій Жадан

Завжди важко оцінювати віршовану збірку. Бо тут є рядки, що зачіпають і проникають в глибини душі, а є ті, що прочитав – і одразу забув. Вірші – дуже ефимерна та примхлива річ. Але я спробую.

Чи подобається вам відчувати, як звичайні слова у руках справжнього майстра перетворюються на космічні міріади нових думок, нових емоцій, нових життів? Саме такою є поезія Сергія Жадана. Вона відкриває перед читачем нові незвідані світи, дозволяє досягнути невидимих горизонтів. 

Майже кожен вірш можна перечитувати по кілька разів, часто доводится відкласти книгу, бо вона надихає на власну творчість. Виникає відчуття діалогу, що є особливо цінним у поезії.

А ось завдяки фотооформленню Марисі М’яновської у кожного буде нагода поринути в атмосферні краєвиди Києва. Бо вірші народжувалися в місці, котре розкинулось на пагорбах. Це припускає присутність широкої лінії горизонту й великої кількості повітря. Ландшафт для автора виступає певним інструментарієм, який дозволяє говорити про багато речей, напряму з цим ландшафтом не пов’язані. А ще там є багато дерев і птахів, є балки, водойми і рівне, віддалене дихання міста за обрієм. Зміна оптики так чи інакше призводить до зміни письма. Ось про це переважно і книжка: про те, як нас формують ландшафти, як дерева додають нам вертикалі, а озера – глибини, як весняна зелень вчить нас оптимізму, а літні річки – щедрості. Коли осінь з вулиці потрапляє в душу. Коли ще пам'ятаєш тепло літа, але відчуваєш перший холод і меланхолію. Про відліт птахів і втрачені можливості, про очікування снігу та весни. Про зміни, які бувають завжди. Нехитре знання, що допомагає цінувати кожен почутий зранку голос.

Сподіваюся, «Псалом авіації» заговорить і з вами.

Не можна забувати нічого із того, чим нас спокушали.

Не можна відкладати на потім роботу,

на якій тримається дихання.

Не можна – задихнемося,

оступимось, перестанемо вірити

своїм деревам, своїй ріці, темним аркушам неба.

Ірина Груба, провідна бібліотекарка відділу комплектування

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Винахідники, віват!

«Наш пошук і творчість – тобі, Україно!»

Моделі ракет, планет, літаків і військових авто. Створити їх своїми руками для юних винахідників Дніпропетровщини не проблема. Близько тисячі робіт вони представили на виставці «Наш пошук і творчість – тобі, Україно!». Про це повідомили у департаменті освіти і науки облдержадміністрації. Такий конкурс щорічно проводиться на базі Дніпропетровського обласного Центру науково-технічної творчості та інформаційних технологій учнівської молоді. Для участі в ньому відбирають найталановитіших юних винахідників, які яскраво заявили про себе протягом року незвичайними розробками та ідеями. 

На цьогорічний конкурс приїхали близько 30 хлопців і дівчат віком від 12 до 18 років. Вони представили близько тисячі робіт. Серед них і школяр Аким Почебуд із моделлю «Сатурн». Вона обертається та світиться. Аким каже, що коли він побачив Сатурн в обсерваторії, вирішив зробити модель цієї планети. Для цього використав підставку для комп’ютера, старий глобус і шматок пластику. Пофарбував, покрив лаком.

«Створення зразків техніки за темою щорічного обласного конкурсу юних винахідників і раціоналізаторів спонукала війна», – розповів куратор цього конкурсу, методист, керівник гуртка юних винахідників і раціоналізаторів обласного ЦНТТіТУМ Іван Мазур. Він розповів, що юні винахідники представляють наш центр, Палац дітей та юнацтва та міську станцію юних техніків міст Дніпра, Апостолового, Марганця. Традиційно потужно представлений Кривий Ріг.

Правила представлення робіт регламентовані майже так само суворо, як у дорослому винахідництві. Незвичайність цьогорічного конкурсу полягала в тому, що більшість підготовлених учасниками проєктів були присвячені темі війни. Роман Шейко із Центру позашкільного навчання «Зміна» Кривого Рогу представив модель безпілотного повітряного корабля із модульною основою вогневої підтримки. Така машина може поєднувати у собі якості десантного корабля, винищувача повітряних цілей і штурмовика для придушення наземних сил, – розповідає Роман про особливості своєї моделі. 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічного відділу

Фото https://dnpr.com.ua/post/junye-izobretateli-predstavili-samodelnye-modeli

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

 

Досліджуємо історію

 Тюркські загадки українського сфінкса

(продовження)

У руках козак тримає кобзу або бандуру. Ногайці та казахи знають інструмент із назвою «кобиз» або «кил-кобиз» («кил» – волос, як і в слові «кекил»). Давній кобиз був смичковим, а не щипковим, як кобза «Мамая», що ближча до лютні. Вона потрапила в Україну в ХVІ ст., була припасована до місцевих смаків і отримала тюркську назву. Як розповідав нащадок запорожця Іван Россолода історикові Дмитру Яворницькому, «кобза […] скидається на вагани, тільки вона кругліша й пузатіша, з кружечком посередині, з вузенькою ручкою, з дірочками на ручці і зі срібними струнами. Довжини буде аршина півтора». Невідомо, коли в Україні з’явилася бандура, чия назва завдячує грецькій пандорі. Бандура ближча до арфи: коли на ній граєш, то струни не треба притискати до грифу, як на лютні. Бандура має більше струн та іншу техніку гри. У ХІХ ст. вона витіснила кобзу і перебрала на себе її назву. Хоча це й різні інструменти, однак їхні назви стали синонімічними. «Кобзо ж моя, дружино вірная, бандуро моя мальованая», йдеться в одній пісні.

Відмінність між кобзарями та бандуристами зникала, проте, в давнину їхній репертуар відрізнявся. Європейська лютня була аристократичним інструментом, призначеним для творів високого стилю, натомість для розваг слугували простіші інструменти, як-от гітара. Схоже, що в козаків кобза, на відміну від демократичнішої бандури, мала таке саме застосування. Тож невипадково, що найголовніша збірка поезії Тараса Шевченка називалася «Кобзар», а не «Бандурист». Як зауважив знавець історії української музики Олександр Кошиць, в основі репертуару кобзарів була дума: пісня ліро-епічного змісту. Це «мелодійний речитатив, де слово панує над музикою», до того ж думи «дуже трудні для виконання й недоступні через те широким масам співаків. Утворювалися самими учасниками оспіваних подій за зразками спершу пісенними, а далі літературними. Побудовані на спеціальній українській скалі, повній орієнтальних мелізматичних прикрас, які надають їм великої імпресивності».

Ближче до сучасності ногайський епос виконували під акомпанемент смичкового кил-кобизу і щипкової домбри. Струни кил-кобизу сплітали з кінського волосу (про це промовляє й назва), а домбра мала жилаві струни, як і більшість давніх струнних інструментів. Український фольклор знає бандуру із золотими струнами, а Іван Россолода говорив про срібні струни кобзи. Звісно, це метафора, адже масове виробництво металевих струн, зокрема посріблених, з’явилося лише в ХІХ ст. Теперішні ногайські джирау (співці) грають переважно на домбрі. Твір сучасного співака й композитора Арсланбека Султанбекова «Домбира» став знаковим для ногайців і вельми популярним у Казахстані та Туреччині. Утім, кил-кобиз давніший за домбру, адже на пізніші інструменти поширювали і його назву. Так сталося не лише з лютнею в Україні, названою кобзою, а й із гармошкою, що її кубанські ногайці називають кобизом. Звук кил-кобизу відповідає урочистому співу епосу, а домбра личить виконанню ліричних і ліро-епічних пісень. А лірика молодша за епос.

Загальнотюркська традиція вважає творцем кобизу і першим співцем епосу міфічного діда Коркита. Дві струни кобизу, сплетені зі 104 кінських волосин, мали густий, повний обертонів, тужливий звук. Смичок був схожим на бойовий лук, здатний обривати життя. Виконавець епосу – не проста людина, а бакси́ – шаман, посередник між живими та мертвими. Його кобиз вважали священним. Легковажний зухвалець, який брав у руки кобиз, не будучи посвяченим у таїнство виконання, наражався на кару вищих сил. Співець епосу урочисто оповідав про богів і героїв, занурював живих у світ мертвих, причащав до того, що виходило за межі повсякдення. Епос знає тільки мертвих героїв, адже лише незвичайна смерть посвідчує героя. Тож епос увічнює діяння героя як взірець, критерій розмежування добра і зла, слави та ганьби. Епос упорядковує світ живих, без нього все перетворюється на хаос і зникає безвісти.

Кобиз у руках бакси́ не народжував трагедії з духу музики, бо трагедія, як і лірика, молодші за епос. Смерть героя не трагічна, вона епічна. Принаймні у світі архаїки, де те, що згодом стало мистецтвом і літературою, існувало в нерозділеному стані міфу, що розкривався в епосі. Як і картина «Козак Мамай», епос не є ні реалістичним відбитком, ні грою довільної фантазії. Він позначає ідеальний образ і передає його в таїнстві посвячення, що символізує вмирання та відродження. Це таїнство було справою лише чоловіків. У більшості архаїчних суспільств існували чоловічі спілки, у які не допускали жінок, бо жінка уособлювала сімейний простір: упорядкований і захищений, а тому – звичайний. Натомість надзвичайне виявляли там, де чоловіки наражали себе на смертельний ризик, а тому мали можливість підвищити власну соціальну вагу. За твердженням німецького історика культури Генріха Шурца, у чоловічих спілках початок таїнства позначав звук певного музичного інструмента, тому жінки щодуху тікали за межі його чутності, зачинялися в сімейних хижах, «інакше вони захворіли б». Сенс посвячення полягав у тому, щоб відокремити хлопчика від матері та перевести його у світ чоловіків. Його піддавали болісним випробуванням, побиттю, приниженню, кпинам, запамороченню від алкоголю тощо – усе це символізувало смерть. Тому, хто торкався смерті й оживав, себто народжувався в новій якості, сповіщали священні міфи, що окреслювали зразки поведінки та будову своїх суспільств.

Далі буде.

Владислав Грибовський, 

к.і.н., ст. наук. співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, редактор альманахів «Козацька спадщина», «Фронтири міста».

На фото: «Кримський запорожець». Кін. XVIII – поч. ХІХ ст. Подано за виданням: Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. – Київ: Родовід, 2008.

Джерело: https://tyzhden.ua/History/245065

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут