Сторінки

понеділок, 11 липня 2022 р.

Неймовірно, але правда

На утримання працівників бібліотеки у 1906 році було витрачено 3 192 руб. 80 коп. На одному із засідань Бібліотечної ради було розглянуто питання про підвищення двом дівчатам-службовцям щомісячної платні. Після всебічного обговорення ухвалено рішення збільшити платню від 5 до 9 руб. Протягом року за сумлінну працю всі співробітники бібліотеки отримали 479 руб. 50 коп. нагородних. 


Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. - 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 07.07.2022). – Загол. з экрану.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

пʼятниця, 8 липня 2022 р.

На долоні історії

Львів. Місто натхнення та любові

(завершення)

«Siemens» у проєкті Зігмунда Горголевського та бібліотека Івана Франка


Майже кожна будівля Львова – історія. Національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької було зведено протягом 1897–1900 років. Будівля цього театру вважається одныэю з найкращих у Європі та має цікаву історію.

Архітектора театру обирала спеціальна комісія з будівництва у Лейпцигу. Конкурс був анонімний, і фаворитом його була відома у Європі фірма «Фельнер і Гельмер», яка будувала театри у Відені й Одесі, але несподівано перемогу отримав Зігмунд Горголевський.

Складність полягала в тому, де розташувати будівлю, оскільки центр міста Лева був густо забудованим і всі претенденти пропонували розташувати театр поза центром. І тільки Зігмунд наполягав на тому, що театр буде саме у центральній частині міста, а для цього пропонував осушити частину річки Полтви, пустивши її глибоко під землею по бетонній трубі. Противники цього проєкту залишилися у Львові спеціально, щоб побачити фіаско сміливого архітектора, але гірко помилилися у своїх очікуваннях. Театр було збудовано саме за проєктом Горголевського, а підрядником виступила вже тоді відома фірма «Сіменс». Вартість проєкту сягнула понад два мільйони австрійських крон, 2/3 частини покрила міська влада, залишок – меценати. Унікальними є інтер’єр зали та картина-завіса «Парнас» художника Генріха Семирадського. 

Звісно, згадуємо ми, говорячи про Львів, Івана Яковича Франка.

Він так прагнув знань, що вивчився читати ще до школи, шестирічним хлопчиною за десять днів завдяки напівграмотному дядькові. У другому класі, коли йому щойно виповнилося вісім, уже вмів читати й писати, знав українську, польську та німецьку мови. 

Яскравою рисою до творчого портрету Івана Яковича є й створення ним під час навчання у Дрогобицькій гімназії власної бібліотеки, що налічувала понад півтисячі томів, серед яких були твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Котляревського, Осипа-Юрія Федьковича, Вільяма Шекспіра, Йоганна Гете, Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне, Чарльза Діккенса, Віктора Гюго, Олександра Дюма, Мігеля Сервантеса, Вальтера Скотта, твори староєвропейської біблійної поезії.

Його пошук і досконалість форм, жанрів, стилів у поезії та прозі дійсно вражали. Філософ та історик Дмитро Чижевський вказував на різнорідність цих поетичних досвідів, «ніби перед нами шерег окремих поетів». 

Соціального визволення українського народу Іван Франко не бачив без національного і в цьому прагненні був послідовним як людина і творець. Він завжди намагався бути «цілим чоловіком», людиною яка намагається вчинками змінити несправедливий світ і «цілою виходить з житейського бою».

Помер він на самоті, у страшних злиднях, залишивши по собі найцінніший скарб для нащадків: понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури та науки.

Завершуємо нашу розповідь про місто Лева рядками Івана Яковича:

Від небесних зірок і від гір, 

що високо вершини підносять, 

немає на світі нічого миліш, та й не треба. 

І Львову, який цих дарів має досить, 

нічого не можуть вже дати земля ані небо.

Джерела:

Бескид Юліян. Український академічний дім у Львові: Кузня українського мозку й характеру. –Торонто: На сторожі, 1962. – 79 с.

Білоштан, Яків. Драматургія Івана Франка. – К. : Художня література, 1956. – 253 с.

Гінріхс Я.П. Lemberg – Lwow – Львів: фатальне місто / Я.П. Гінріхс; пер. з нідерл. Я. Довгополий. – К.: Вид-во Жупанського, 2010. – 144 с.

Гнатюк, Михайло Іванович. Іван Франко і проблеми теорії літератури: Навчальний посібник. – К. : Академія, 2011. – 240 с. 

Гундорова, Тамара. Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду. – К.: Либідь, 2006. – 360 с. 

Гуркіна, Світлана Валеріївна. Греко-католицьке духовенство Львівської Архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944–1950 рр.): Автореферат / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2012. – 20 с.

Іван Франко: Документальні фотографії. – 2-ге вид., доп. – Б.м., 1971. – 99 с. 

Іван Франко у спогадах сучасників. Книга 2. – Б. м., 1972. – 336 с. 

Жулинський, Микола Григорович. Він знав, «як много важить слово...». – К.: Просвіта, 2008. – 136 с. 

Iсаєвич Ярослав. Україна давня i нова. Народ, релiгiя, культура. – Львiв, 1996. – 330 с.

Качор, Ігор. Марево давнього Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 164 с.

Книш, Зиновій. Справа східніх торгів у Львові. – Торонто: Срібна сурма, 1965. – 206 с.

Лучшие города Украины: Киев, Днепропетровск, Одесса, Чернигов, Полтава, Харьков, Каменец-Подольский, Севастополь, Львов. – М.: Эксмо, 2012. – 427 с.

Львівський історичний музей : Путівник. – Львів : Каменяр, 1976. – 247 с.

Мельник, Ігор. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам'яниці. – Львів: Апріорі, 2011. – 320 с.

Мельник, Ігор Володимирович. Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів : Апріорі, 2010. – 288 с.

Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. – Львів : Світ, 2001. – 271 с.

Біляєва, Людмила Семенівна. Стінопис Потелича: визвольна боротьба українського народу в мистецтві XVII ст. – К.: Мистецтво, 1969. – 247 с.

Наконечний, Євген. «ШОА» у Львові: Спогади. – Львів: Нан України – Наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004. – 304 с.

Николишин, Юрій Ігорович. Усе про Карпати. – Львів : Апріорі, 2012. – 116 с.

Панасенко, Тетяна Михайлівна. Іван Франко. – Харків: Фоліо, 2013. – 121 с.

Пасіцька, Оксана Ігорівна. Українське робітництво Львова у 20–30 рр. ХХ ст.: автореферат. – Львів, 2011. – 20 с.

Перший напад Росiї на Львiв (1914): В 40-лiття контр-нападу українцiв на Петербург (25.II.1917–25.II.1957). – Ню Йорк, 1957. – 104 с.

Спогади про Івана Франка: збірник. – К.: Дніпро, 1981. – 413 с.

Григорій Сковорода. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка. – Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2012. – 472 с.

Сухомлин, Євгенія Григорівна. Майстерність Івана Франка – критика, митця, перекладача, публіциста (інтеграційний аспект): Монографія. – Луцьк: Твердиня, 2011. – 293 с. – Покажч. імен : с. 287–293.

Топська, Неллі. Любов – наснага, любов – журба...: Історії кохання класиків української літератури. – Донецьк: Проспект-Прес, 2007. – 320 с. 

Українські часописи Львова. 1848–1939 : Історико-бібліографічне дослідження. У 3-х т. / М.В. Галушко. – Львів : Світ, 2001. – 1: 1848–1900. – 744 с.

Українські часописи Львова 1848–1939. – Львів: Світ. Т. 3 (1920–1939). Кн. 2: 1929–1939. – 2003. – 926 с. 

Франко, Іван Якович.Твори в 2-х томах / І. Я. Франко. – К.: Дніпро, 1986 – 1986. – Т. 1: Поезія. – 1986. – 622 с.

Франко, Іван Якович.Твори в 20-ти томах / І. Я. Франко. – К.: Художня література. Т. XVI: Літературно-критичні статті. – 1955. – 467 с. 

Франко, Іван Якович Я думав про людське братерство нове. / Упоряд. і авт. вступ. ст. Халімончук А.М. – Львів: Каменяр, 1979. – 143 с. 

Франко, Іван Якович. Вибрані твори. – Харків: Ранок: Веста, 2003. – 368 с. 

Франко, Іван Якович. Поезія та драматичні твори: Вибране. / Вступ. ст. О.Н. Морозова, А.І. Скоця. – Львiв: Каменяр, 1977. – 200 с.



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

четвер, 7 липня 2022 р.

Що читають бібліотекарі. Нові надходження завдяки Українському інституту книги

Капранови Брати. Рута [Текст] : роман / Капранови Брати.. – Київ: Нора-Друк, 2020. – 224 с. – (День Європи).

Щойно дочитала роман «Рута» Братів Капранових. Їхня нова книга, як завжди, стала  для мене приємним відкриттям. Хочу поділитися своїми враженнями про прочитане. Це – зворушливий роман-пам'ять. Книга, яка правдиво розповідає про український і литовський Майдани. Ідея роману, на мій погляд, це любов, яка допомагає вистояти у будь якій ситуації. Роман дає відповідь на питання: що може допомогти у скрутній ситуації? Тільки любов. Вона надає сили для боротьби та рятує від зневіри. А іноді навіть творить чудеса.

Автори майстерно володіють словом і виплітають цікаві сюжети. Події описуються і теперішні, й минулі. Герой роману Андрій Литвин, у далекому 1991-му киянин, служив у Вільнюсі та брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. У 2014-му він знову став учасником революційних подій, але тепер уже як захисник української незалежності. І на відміну від товаришів він не лізе у сутички з силовиками – адже сам колись був у їхній ролі. Проте все змінюється у мить, коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці», й Андрій вирушає на пошуки дочки у всіх найгарячіших точках спекотної ночі з 18 на 19 лютого 2014 року.

Разом зі жменькою майданівців він захищає барикади, водночас розшукуючи дочку, коли раптом його дістає минуле – Вільнюс 91-го і литовська студентка Рута, в яку він, сержант Литвин колись був закоханий…

Рекомендую до читання цей роман усім, для кого цікава історія українських сучасних подій.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу






 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

середа, 6 липня 2022 р.

Діалоги з мистецтвом

 Старший з кінематографічної династії

У липні 2022 року виповнилось 90 років відомому українському кінооператору, кінорежисеру, сценаристу Вадиму Герасимовичу Іллєнку (3.07.1932–9.05.2015). До слова, він наш земляк – народився у м. Новомосковську на Дніпропетровщині у родині інженера- будівельника. Невдовзі родина переїздить до Черкас. На початку Другої світової війни Вадим разом із двома молодшими братами переїздить до Сибіру (село Філіповці під Новосибірськом). Це були тяжкі голодні холодні й трагічні роки (родина втратила молодшого сина, який помер від виснаження). Повернення у 1944 році до спустошеної України було недовгим. Пізніше, в 1946 році, батько, демобілізований із фронту, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москві, аби дати дітям освіту. Родина знову переїздить і оселяється у бараці на робітничій околиці столиці. Жили у тисняві, але дружно, у родині з’явився ще один син. Батьки тяжко працювали, але достатки були скромними. А Вадимові хотілося навчитися грати на піаніно, та, оскільки грошей на інструмент не було, він намалював на підвіконні чорно-білі клавіші й імітував гру. Пізніше батьки купили йому акордеон і віддали до музичної школи.

Любов до кіно почалася з фотографії, а пізніше він побачив оператора за роботою (відбувалися зйомки фільму «Переправа через Дніпро») і вирішив навчатися кіномистецтву. Вступає на операторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Після закінчення навчання у 1955 році Вадим Іллєнко прийшов до Київської кіностудії ім. О. Довженка. Пізніше працював на Одеській кіностудії та студії «Укртелефільм».У 1961 році відзняв свою найвідомішу операторську роботу – кінокомедію «За двома зайцями». Вадим Іллєнко часто згадував, як відбувалися зйомки у павільйоні кіностудії ім. О. Довженка, як проводилася робота з акторами. За свою кінокар'єру був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, і став членом Національної спілки кінематографістів України. За життя Вадим Іллєнко як оператор відзняв 19 кінокартин та як режисер поставив 7 стрічок, серед яких: «Повернення Вероніки» (1964), «Над нами Південний хрест» (1965), «Зозуля з дипломом» (1971), «У синьому небі посію ліс» (1986), «Передай далі…» (1988), «Останній бункер» (1990), «Геллі і Нок» (1995). 

Відома кінознавчиня Лариса Брюховецька так написала про творчість Майстра: «Постановочно-складні, експериментальні й жанрові фільми українського кіно радянських часів кінооператор Вадим Іллєнко знімав, маючи репутацію високого професіонала і людини, цілком відданої своїй справі, що і поєднувало все зняте ним. І якби він зняв усього два фільми – «За двома зайцями» та «Вечір на Івана Купала» – його ім’я увійшло б в історію українського кіно. Він же зняв дев’ятнадцять. А крім того, поставив сім картин як кінорежисер, серед яких пальма першості належить стрічці «Останній бункер». 

Вадим Герасимович заклав у родині любов до кіно. Його вибір професії став вибором усієї сім'ї. Він мав двох молодших братів Юрія (1936–2010) та Михайла (1947 р.н. ), які також пов’язали свою долю з кіно і стали відомими кінорежисерами. Хоча усі троє братів навчалися і жили в Москві, працювати вони поїхали до Києва. Вони казали, що Україна – земля їхніх предків, тому українське в них закладено генетично. «Три брати Іллєнки в радянські часи знімали якісне українське кіно, яке актуальне навіть сьогодні, і яке несе в собі зародки професійного національного продукту» – зазначив у своєму пості Андрій Іллєнко, племінник митця.

Юрій Іллєнко зробив чимало для розвитку національного кінематографу. Він чудово впорався як кінооператор у фільмі «Тіні забутих предків», як кінорежисер у «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», а також як сценарист у «Мріяти і жити», «Лісова пісня» та інших. Помер Юрій Герасимович 15 червня 2010 року.

Наймолодший Михайло Іллєнко знімався як актор у фільмах: «Білий птах з чорною ознакою» (1971), «Голівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди» (2013); автор сценаріїв і кінорежисер стрічок: «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» (1993), «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2012), а також багато інших. Михайло разом з екіпажем із п'яти чоловік у 2009–2012 роках здійснив навколосвітню подорож на українській яхті «Купава». Нині його вважають живим класиком українського кінематографу.

Усіх, хто цікавиться історією національного кіномистецтва запрошуємо до відділу документів з питань мистецтв нашої бібліотеки, де зберігаються довідкові видання, книги, газетно-журнальні публікації про творчість братів Іллєнків, а також колекція відеофільмів, створених ними.

Дізнавайтесь більше про мистецтво України!

Світлана Пономаренко

Фото:https://www.5.ua/kultura/kino-v-henetytsi-zdobutky-kinorezhysera-vadyma-illienka-pershoprokhidtsia-v-ukrainskomu-kinematohrafi-172806.htm




 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  



 

вівторок, 5 липня 2022 р.

На долоні історії

«Львів. Місто натхнення та любові» (продовження)

Головне для льв'івян та лицарське благородство

Головними для львів’ян споконвіку були дві речі: храм і ратуша. Саме краса храму свідчила про прояв патріотизму, тому на  будівництво ніколи не шкодували коштів. Навколо храмів будували оселі, а самі храми ставали духовним та освітніми центрами. Найстарішою серед будівель Львова вважається церква святого Миколая, дослідники припускають, що церква була усипальницею князів, зазнала декілька пожеж, але щоразу її відбудовували. Ще одна відома старовинна пам'ятка -  Церква святого Юра 1280 року, її  засновником став перший печерський монах – князь Василько, брат Данила Галицького, у середині XVIII сторіччя храм, існує і понині. Це головний греко-католицький собор Львова ї України. Згадуємо  й Високий Замок, збудований за наказом вищезгаданого Казимира ІІІ, який до XVII сторіччя , до  коли не був зруйнований козаками та турецькою армією, був справжньою неприступною фортецею. 

Зупинитися бажається й біля Міського арсеналу, що  у 1881 перетворили на Музей зброї та де  представлено  давню зброю та костюми військових понад  тридцяти країн світу. У 1977 року перед Арсеналом встановили пам’ятник першодрукарю слов'янської книги Івану Федорову. Привертає увагу й велична споруда Латинського собору, де є багато меморіальних дощок, зокрема дошка на честь візиту Іоанна Павла ІІ. Серед величних буків та ялин зібрано близько 120 пам'яток архітектури, які представляють життя та побут етнічних груп західної України – лемків, гуцулів, бойків  знайдемо у Музеї народної архітектури та побуту під відкритим небом - Шевченківській Гай, заснований у  1971 році.  Загальний фонд музею налічує понад двадцять тисяч експонатів.

Не лишаємо поза увагою й архітектурний ансамбль площі Ринок, що є серцем городу  з XIV віку. Львів'яни впевнені, що  саме з цього міста потрібно  починати знайомитися з містом. Саме тут оглядова вежа  завдовжки шістдесят п'ять метрів, до якої ведуть триста п'ятдесят  ступенів. І саме тут, як на долоні можна побачити старий Львів. 

 Забудована площа була німецькими колоністами, потім оновлювалася австрійськими та італійськими архітекторами, однак незважаючи на багато стилів це гармонійний архітектурний ансамбль. Бачимо тут строге дотримання архітектурних пропорцій. Будівлі мали були високі  не менше трьох поверхів, однакові завширшки та з однаковою кількістю вікон.  Якщо забудовники не дотримувалися,  сплачували великий податок. Зараз тут музеї та мешкають люди.  

Ринкова площа складається з сорока чотирьох  кам'яниць. Кожен будинок є унікальним. У центрі ансамблю знаходиться символ міста – Ратуша (1827 -1835). Ця Ратуша є четвертою, дві згоріли при пожарах, третя завалилася. Ратуша має  дев'ять залів і  майже сто шістдесят кімнат.  Споруду прикрашають чотири фонтани Адоніса, Діани, Нептуна та Амфітріти, встановлені в 1793 році . Раніше на місті цих фонтанів були колодці. 

Багато історій пов’язано з цією площею. В одному з будинків мешкала  місцева красуня Ганна. Багато сердець розбила вона і ось одного разу в її домі зустрілися два прихильника і посперечавшись влаштували дуель.  У підсумку один був смертельно поранений, а іншого чекало суворе покарання. Але справі допомогло лицарське благородство. Суд повністю виправдав вбивцю, тому що суперник, вмираючи визнав себе винним у спорі.

Півтора сторіччя потому в іншому домі проходило весілля. Коронний гетьман Сенявський видавав заміж свою дочку. Під час весільної вечері на фасаді будинку палало  шістсот факелів і чотириста ліхтарів. Але особливість полягала в іншому, тому що випити за здоров' я молодих мало все місто. Але як це влаштувати? По кутам дому були встановлені чотири дощові труби, відкіля рікою лилося вино. 


Далі буде. 

Джерела:

Бескид Юліян.   Український академічний дім у Львові: Кузня  українського мозку й  характеру. -Торонто: "На сторожі", 1962. -79 с

Білоштан, Яків.  Драматургія Івана Франка. -К.: Художня література, 1956. -253 с.

Гінріхс Я.П.   Lemberg - Lwow - Львів: фатальне містоЯ.П. Гінріхс; пер. з нідерл. Я. Довгополий. -К.: Вид-во Жупанського, 2010. -144 с.

Гуркіна, Світлана Валеріївна.  Греко-католицьке духовенство Львівської Архиєпархії в умовах переслідування радянською владою (1944-1950 рр.): Автореферат. /Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. -Львів, 2012. -20 с.

Iсаєвич Ярослав.   Україна давня i нова.Народ, релiгiя,культура. -Львiв, 1996. -330 с.

Качор, Ігор Качор. Марево давнього Львова. -Львів: Апріорі, 2009. -164 с.  

Книш, Зиновій.  Справа східніх торгів у Львові. -Торонто: Срібна сурма, 1965. -206 с.

Лучшие города Украины: Киев, Днепропетровск, Одесса, Чернигов, Полтава, Харьков, Каменец-Подольский, Севастополь, Львов. -М.: Эксмо, 2012. -427 с

Львівський історичний музей : Путівник. -Львів : Каменяр, 1976. -247с.

Мельник, Ігор. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам'яниці. -Львів: Апріорі, 2011. -320 с.

Мельник, Ігор Володимирович.  Довкола Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. -Львів: Апріорі, 2010. -288 с.

Мельник Б.В.   Вулицями старовинного Львова. -Львів: Світ, 2001. -271 с.:

Міляєва, Людмила Семенівна .Стінопис Потелича: визвольна боротьба українського народу в мистецтві XVII ст.. -К.: Мистецтво, 1969. -247 с.

Наконечний, Євген.  "ШОА" у Львові: Спогади. -Львів: Нан України -Наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2004. -304 с.

Николишин, Юрій Ігорович.  Усе про Карпати. -Львів: Апріорі, 2012. -116 с.

Пасіцька, Оксана Ігорівна.  Українське робітництво Львова у 20-30 рр. ХХ ст.: автореферат. -Львів, 2011. -20 с.

Перший напад Росiї на Львiв (1914): В 40-лiття контр-нападу українцiв на Петербург (25.II.1917- 25.II.1957). -Ню Йорк, 1957. -104 с.

Українські часописи Львова 1848-1939. -Львів: Світ. Т. 3  (1920-1939). Кн.2: 1929-1939. -2003. -926 с. 

Українські часописи Львова.1848-1939 : Історико-бібліографічне дослідження. У 3-х т./ М.В. Галушко. -Львів: Свет, 2001 - 1: 1848-1900. -744 с.

Шах, Степан.  Львів-місто моєї молодости. Ч.III " Цісарсько-Королівська Академічна гімназія". -Мюнхен: "Християнський голос", 1956. -362 с.

Шах, Степан.  Львів - місто моєї молодости (Спомин присвячений Тіням забутих Львов'ян). -Мюнхен: Християнський Голос, 1955.

Степан Васильович Щурат : Бібліограф. покажчик. -Львів, 1988. -39 с.



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 



 

понеділок, 4 липня 2022 р.

Неймовірно, але правда

На придбання книг до фондів бібліотеки у 1906 році було витрачено 611 руб. 98 коп., на передплату періодичних видань 746 руб. 5 коп.. За фінансовим звітом загальна сума склала 1358 руб. 3 коп. Але у таблиці «Придбання книг» загальна сума склала 1376 крб. 9 коп. Ця різниця мала бути значно більшою, якби бібліотека не зазнала втрат на придбанні періодичних видань. Напр.: «Народное хозяйство» -не отримали зовсім (8 руб), декілька номерів журналів «Восход» та «Самообразование» отримали з пропусками (16 руб), «Украинский Вестник» отримали лише 2 номери тощо. Ця різниця утворюється від знижок, що роблять бібліотеці книжкові магазини. Тому сума придбання книжок не збігається з сумою сплаченою за рахунками. 

Фото: https://www.hippopx.com/uk/query?q=book

Отчет Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1906 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Тип. Губерн. Правления, 1907. - 48 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/index.php?pbp=24 (дата звернення: 20.06.2022). – Загол. з экрану.





 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

пʼятниця, 1 липня 2022 р.

"Українське вікно до японської душі"

Ягю Шінкаге Рю, або соті частки секунди (завершення)

Cоті частки секунди... Вони й справді вирішують багато, якщо не все, і навіть за різниці характерів свідчать про рівність майстерності. Сьогодні говоримо про список самураїв Kansei Choshushokafu, секрети ніндзя, причини, що надихали видатного японського режисера Куросава Акіра (黒澤 明), традиції бойового мистецтва Ягю Шінкаге Рю, котрі передаються, через століття від японських сенсеєїв – сьогоднішнім поколінням, завдяки Товариству японської культури  "Fudoshinkan".

Вже цікаво? Тоді продовжуємо. 

Син Муненори – Ягю Дзюбей Міцуосі (яп. 柳生 十兵衞 三厳), якого справедливо називали «народжений мечем». Дзюбей народився на місці сучасного міста Нара, приблизно в 1607 році під ім'ям Сітіро (посмертне буддійське ім'я – Сого). Історія пам'ятає його як знаменитого майстра кендзюцу (мистецтво володіння мечем) і ніндзюцу (мистецтво ніндзя), творця секретної служби О-мецуке, особистого вчителя фехтування сьоґуна Токугави Еміцу і володаря одного з п'яти найбільших мечів Японії «Гомейкен», або «Одента», що належить до Національних скарбів Японії, авторства коваля-зброяра Тента Мііке (яп.三池典太光世). 

В офіційних документах згадка про Дзюбея датована 1616 роком, коли він став молодим слугою другого сьоґуна Токугава – Хідетада. Пізніше помічений як прихильник третього сьоґуна – Іеміцу, іноді навчає його фехтування замість батька. Зухвалий, з копицею волосся, перев'язаного шнурком, часто з невидячим правим оком, прикритим плескатою гардою меча, таким він постає у численних згадках, книгах, екранізаціях.

Легенди починаються, коли Ягю Міцуєсі виповнюється двадцять чотири. Дванадцять наступних років інформація про нього відсутня, він зникає з офіційних записів періоду Едо і з'являється у звітах лише на демонстрації володіння мечем перед сьоґуном.

Відомо, що японці люблять усе документувати, але навіть Kansei Choshushokafu – список усіх самураїв, які вчинили злочини, гріхи, порушення поведінки, за які їм було призначено покарання, не містить жодних згадок про «Народженого мечем». Він був прямолінійний, славився вибуховою вдачею, тому така версія можлива, як і та, ніби впливові родичі подбали, щоб репутація сім'ї не постраждала та ім'я Ягю не фігурувало в Kansei Choshushokafu.

Інша версія, пов'язана з тим, що цей час він присвятив подорожам, інші дослідники вважають, що в ці роки він діяв як секретний агент уряду. Однак, є переконані в тому (і це найбільш достовірно), що весь цей час він старанно тренувався, щоб стати гідним наступником діда та батька. Повертається Дзюбей, до речі, після своєї дванадцятирічної відсутності з написаною книгою «Цукі но Се» (яп.月之抄, «Записи, народжені в спогляданні місяця») – трактаті, що підтверджує його спадкоємність гілки Едо традиції Ягю Шінкаге Рю. У рукописі він розмірковує про методи школи та її техніки, цитує буддійські настанови, отримані від друга батька – священника Такуана Сохо.

Вмирає Дзюбей раптово 1650-го року у віці сорока чотирьох років. Версій смерті кілька, але жодна не має стовідсоткових підтверджень. Похований на сімейному цвинтарі родини Ягю в Нара при храмі Хотокудзі. Після смерті його двох дочок виховував брат.

Інформації про Дзюбея вкрай мало навіть в офіційних сімейних хроніках (Gyoku-eishuu-i), можливо, це й породило стільки міфічних сюжетів. Достовірно відомо, що молодший брат Дзюбея, Мунефую, обійняв посаду голови відділення в Едо школи Ягю Шінкаге Рю. Гілка Оварі Шінкаге Рю традиції Ягю була передана Ягю Мунеосі іншому синові, Ягю Тосікацу, а після другого сину Тосікацу – Ягю Хього Але Суке Тосіосі Ме-унсай, який заснував відділення сім'ї Ягю в провінції Оварі.

Образ Дзюбея надихав багатьох творців, зокрема легендарного японського режисера Куросава Акіра. У своєму знаменитому фільмі «Сім самураїв» він звертається до екранного переказу однієї з легенд про десяті частки секунди. Є образ Дзюбея і в багатьох інших серіалів і кінофільмах, у збірниках казок Ісецуку. Не минули своєю увагою екранізації, прозові твори, аніме та комп'ютерні ігри та образ Міямото Мусаші, про якого ми розповідали у першій частині нашої розповіді. 

Додати можемо єдине: легенди продовжують жити, напевно, вони потрібні людям. ٩(◕‿◕。)۶

Джерела: 

Масао, Кітамі. Самурай без меча. Перемагай не силою зброї, а силою розуму [Текст] / К. Масао. – Київ : Сварог, 2020. – 190 с. 

Цунетомо, Ямамото. Хагакуре. Приховане в листі. Книга самурая [Текст] / Я. Цунетомо. – Київ: Арій, 2015. – 224 с. – (Антологія мудрості). «Книги самурая».

Також матеріал спирається на фактографію електронних версій «Книги самурая» Міямото Мусаші та Такуана Сохо й «Книгу п'яти кілець» Міямото Мусаші.

Фото: https://taigong788.skyrock.com/3002077217-Yagyu-Jubei-Mitsuyoshi.html

Дмитро Масько, 
керівник Товариства японської культури «Fudoshinkan»,
Олена Ємельянова, 
завідувачка сектору соціокультурних проєктів 
та зовнішніх зв'язків ДОУНБ



 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут