Сторінки

четвер, 6 листопада 2025 р.

Що читають бібліотекарі

Шутті, Кароліна. Колись я бігала босоніж по м’якій траві / К. Шутті ; пер. з нім. В.а Кам’янця. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 160 с.

Продовжую знайомство з австрійськими письменниками з постійно діючої виставки у відділі документів іноземними мовами. На ній представлені книжки, отримані в дар від Почесного консульства Австрійської Республіки у м. Дніпро. Цього разу мою увагу привернула книга Кароліни Шутті.
Кароліна Шутті – сучасна австрійська письменниця; фахівчиня з германістики, англістики, американістики. В 2015 року за роман «Колись я бігала босоніж по м'якій траві» відзначена Літературною премією Європейського Союзу.
Ця книга – чуттєва та меланхолійна історія про втрати і пам'ять. Вона справила на мене велике враження. Книга дуже атмосферна і наповнена теплом. Кароліна Шутті майстерно описує моменти з дитинства, які нагадують про прості, але важливі речі в житті. Я відчувала, ніби сама поверталася в ті безтурботні дні, коли було важливо тільки гратися на вулиці та насолоджуватись спілкуванням із друзями!
Повість розповідає про дівчинку Маю, білоруску, яка після смерті матері опиняється в дитячому будинку. Батько перевозить її в Австрію, в село до своєї тітки. Вона не розуміє тітки, яка береться нею опікуватись у віддаленому селі. У відлюдному тітчиному домі монотонно минає дитинство заглибленої в себе дівчинки. Лише сусід Марек, вивезений з Польщі до Австрії на примусові роботи за часів нацизму, виявився спроможним створити Маї атмосферу захищеності та людського тепла. Звучання його рідної мови викликає в дівчинки спогади про власне втрачене коріння і втрачену мову, на пошуки яких вона згодом і вирушить. Потяг Марека до дівчинки описано якось неоднозначно. Потім вона вже живе з Еріхом, і так це все «механічно», не видно взагалі ні почуттів, ні любові. Є ще один хлопець з ними. Я так і не зрозуміла, що там між всіма відбувається. Потім Мая вагітніє. Від кого? Я теж не зрозуміла. Ну, і в кінці дівчина вже в потязі їде з маленькою дитиною на білоруську батьківщину, де жила і похована мати.
Опосередковано мова виступає і одним з лейтмотивів у новелі «Сови літають нечутно». Її головний герой Якоб зростає у сім’ї лісника у гнітючій безмовності. Поодинокі й короткі контакти з довколишнім світом створюють у заляканого хлопчика уявлення, що поза домом зимові ночі не такі довгі. По ночах він втікає у ліс, там йому легше. Підсвідоме прагнення Якоба втекти від страхів і батькових знущань не може не мати фатальних наслідків. В цьому творі треба вже, як психолог, розбирати кожне речення, абзац, аналізувати і давати оцінку.
Мені сподобалося, як Шутті передає емоції і почуття. Книга заворожила мене красивими образами та глибокими роздумами. Вона залишає по собі теплий слід у серці і спонукає замислитися над сенсом життя. Книга змусила мене задуматися про те, як часто ми забуваємо про прості радощі і як важливо зберігати в собі дитячий погляд на світ. Стиль написання простий і зрозумілий, тому читати легко і приємно!
Я рекомендую цю книгу всім, хто хоче відчути ностальгію і знайти натхнення в щоденних моментах. Вона точно залишить слід у вашому серці!


Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу


 

середа, 5 листопада 2025 р.

Пунктир

Юлія Ілюха: «Щоб я не писала, все одно я завжди пишу про Харків»
(продовження)
 
24 лютого 2022 року, Салтівка. Родина Юлії Ілюхи прокидається від серії вибухів. Вона питає чоловіка, що відбувається... Вони похапцем збираються, пакують два рюкзаки, ловлять кішку, яка сховалася від переляку. Вже згодом Юлія з сином, другом чоловіка, його дружиною та новонародженою дитиною виїжджає з Харкова. А чоловік залишається в місті. Вже 9 березня письменниця повернулася до Харкова. Така для неї пунктирна хроніка початку повномасштабної війни.
Спочатку вона не могла нічого робити, крім того, що слідкувати за новинами. Але з 2014 року в русі такмеду. Поновилася хвиля запитів «як від старих, так і нових контактів». Знайти звичайні бинти вже було великим волонтерським викликом.
Згодом почала писати короткі історії про жінок під час війни і викладати у соцмережі з хештегом #мої_жінки. «Збірка репрезантативних коротких історій щодо палітри жіночих досвідів відгукнулась одразу. Героїні безіменні, кожна історія починається однаково – з фрази «жінка, яка…». Письменниця автентично відчула архетоніку часу та образів, на якій пізніше наголосить літературознавиця Віра Агеєва.
Архетоніка відгукнулась й за межами України. Спочатку до Юлії звернулась перекладачка Ганна Лелів, з пропозицією перекласти історії англійською. Ганна була впевнена, що історії ці «посилять голоси українських жінок і шукатимуть мову, щоб говорити про невимовне». Згодом з ініціативою італійського перекладу звернулася Марина Соріна.
Про те, що викладене на сторінці у соцмережі може бути цікаве і з того треба робити книжку, Юля впевнилася саме після цих звернень перекладачок.
У лютому 2024 року історії вийшли як книга у перекладі італійською, згодом у Словаччині (вересень), США та Австрії (жовтень). Українською «Жінки» вийшла у жовтні 2024 року і стали «Книгою року ВВС-2024»
«Твори Юлії перекладені англійською, німецькою, італійською, болгарською, угорською, каталонською, польською, шведською, португальською, французькою, литовською, іншими мовами».
Юлія Ілюха в продовженні «Пунктиру».
 
«Найперша порада авторам-початківцям – це працювати над текстом щодня, а не чекати натхнення, яке може так і не прийти. Друга порада – писати про те, що добре знаєш, або ретельно дослідити тему перед роботою. Ну і третя, але теж дуже важлива – не впадати у відчай після першої відмови видавців, а бути наполегливим і продовжувати писати».
 
«– Письменниця Лариса Денисенко каже, що у ваших новелах вгадується танок Марії Матіос і Сергія Жадана. Як вам таке порівняння?
Порівняння цікаве, особливо, якщо його візуалізувати. Люблю вірші Жадана, прозу Матіос. Мені хотілося б думати, що це порівняння означає, що в моїх творах присутній якийсь такий ритм, який притаманний цим авторам».
 
«Під час зустрічей з читачами з Америки або Європи я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих письменників – чоловіків і жінок – які зараз на фронті. І про тих, які загинули.
І от саме це, мені здається, закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима Кривцова – поета, який загинув через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка»
 
«Раніше, до війни, я не дуже любила Харків, і останнім часом нерідко думала, що хочу переїхати, наприклад, до Києва. Але зараз я ніде не хочу так жити, як саме в Харкові.
Я вперше повернулася до міста десь за два з лишком тижні після початку повномасштабного вторгнення. Очікувала знайти все в набагато гіршому стані, бо коли ти бачиш в мережі лише фото руйнувань, думаєш, що геть усе в руїнах. Але я виявила, що руйнувань, справді, дуже багато, але вони все ж не такі масштабні, як я собі намалювала. Є райони зовсім зруйновані. Це, наприклад, Північна Салтівка. Там картина жахлива. Я живу на, так би мовити, межі цього району і просто Салтівки. І там вже картина не така шокуюча. А є райони, де непошкоджені цілі вулиці, і якби не порожні тротуари та дорога, можна було б подумати, що все гаразд».
 
«Східний синдром» – це книга, скоріше, для тих, хто не був в місцях бойових дій. Війна в романі присутня, але це – не головна тема. Тут немає батальних сцен чи кривавих подробиць. Спершу іде передісторія героїв, потім вони зустрічаються на Донбасі, потім розходяться у своє життя, але воно змінюється під впливом того досвіду, який вони отримали на війні. І кожен із них намагається здолати свій східний синдром».
 
Далі буде.
Фото https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
 
Джерела:
Ілюха Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 238 с.
***
https://www.facebook.com/zirka.kharkiv
https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../
https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/
https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/
https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana
https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html


 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

вівторок, 4 листопада 2025 р.

Пунктир

 Юлія Ілюха: 
«У відчутті горя і нещастя набагато більше відтінків і півтонів,
ніж у того щастя»

(продовження)
 
«Тема роману «Східний синдром» про повернення ветеранів з війни, боротьбу з ПТСР і спробу інтегруватися в мирне життя», – болюча та актуальна і буде актуальною, як вважає Юлія, ще багато років після завершення війни. «Я впритул зіткнулася з нею ще до початку повномасштабного вторгнення, коли була активною волонтеркою і комплектувала аптечки для військових. А «Графоманські вірші» – перша книжка віршів. Я назвала її так, бо не вважаю себе поеткою. Поезія для мене – своєрідна психотерапія, проговорювання травми. Це книжка про війну, коріння якої міцно тримає усіх нас, про втрати, які неможливо прийняти, про біль, який, як і любов, ніколи не перестає. І про любов. Звісно ж, і про любов. Про віру і надію в нашу Перемогу. Дивовижно, що кілька років я опублікувала у фейсбуці перший вірш із гештегом #графоманські вірші, а тепер тримаю книжку».
Сьогодні її спроможні надихнути «маленькі щоденні радості, які мають право на існування попри війну: келих вина увечері, подорожі до нових міст, смс від чоловіка… А ще можливість допомагати ЗСУ, наприклад купити на гонорар від американського журналу м’які евакуаційні ноші для медиків. Бо насправді все, що ми робимо зараз, має наближати лише одну єдину мету».
Переможниця конкурсу короткої прози «Новела по-українськи» від журналу «Країна» за новелу «Слід», володарка II премії міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2018» за роман «Східний синдром» Юлія Ілюха в продовженні «Пунктиру».
 
«Ми зупинилися на заправці …під Харковом.  Я вперше за ці дні купила каву. Стою, п’ю, на фоні лунають вибухи. Поряд стоїть (незнайомий) чоловік. Він відкриває фургон, повністю забитий квітами, дістає великий букет рожевих тюльпанів і дарує мені. І це був якийсь такий сюр-спогад: вибухи, а на цьому фоні мені дарують квіти».
 
«Мій син про війну знає – він з нами збирав аптечки для «дядь, які нас захищають від ворога». Треба, звісно, писати про війну для дітей, але не так, як це було в нашому дитинстві. У нас була героїзація війни. Зараз дітям треба наголошувати на тому, що війна – це зло, це погано, але ми праві, бо захищаємо свою країну».
 
«Моє волонтерство почалося з двох тортів, які я пекла для знайомого. Він організовував концерти у військових частинах. Ми після цього продукти мішками збирали, одяг, рації, берці. Все це на гроші, які передавали небайдужі харків’яни».
 
«Мені взагалі поки що важко усвідомити, що я – письменниця. Це щось таке …знаєте, як ми з колегами ходили в школу на зустріч, і дітей більш за все здивувало, що письменники можуть бути живими, що це – не просто портрети на стіні…».
 
«Минуле літо я провела на прекрасній письменницькій резиденції в Швейцарії. Там стала свідком ситуації водночас абсурдної, трагічної та комічної. Три резиденти – італійка, швейцарка та сирієць – посварились через Ізраїль та Палестину. Сирієць був за Ізраїль, швейцарка та італійка – за Палестину. Посварились вони настільки, що коли приїхала резидентка з Ізраїлю, останні дві з нею демонстративно не спілкувались, тому вона дружила з сирійцем і зі мною.
Не можу не згадувати цю історію, коли думаю про те, що відбувається з нами і зі світом».
 
«Сьогодні я проїхала Харківщину, Полтавщину та Кіровоградщину, щоб зустріти День Незалежності в маленькому готелі на Миколаївщині. За вікном у мене шелестить бузина і дозрівають груші. Небо тут блакитне, стерня жовта. Все як має бути – на прапорі й у житті. Зі святом, моя рідна. Героям твоїм – Слава!».
 
Далі буде.
 
Джерела:
Ілюха Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 238 с.
***
https://www.facebook.com/zirka.kharkiv
https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../
https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/
https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/
https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana
https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi
https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%86%D0%BB%D1%8E%D1%85%D0%B0_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%97%D0%B2%D0%BD%D0%B0
https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk
https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html




 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут