Артем Чапай
(Антон
Васильович Водяний):
символи, що надають нам
силу (продовження)
Він народився через тридцять шість років після
Другої світової війни, в дитсадку
малював, як горять фашистські літаки. «З
часом внуки моїх дітей сприйматимуть росію так само, як я сприймав нацистів у
дитинстві. путін створив собі антиросію. І не лише в Україні». Справедливо
вважає, що весь світ змінився, й те, що зараз робить Україна, насправді чудово.
«Ніхто цього не очікував. Навіть ми самі
від себе цього не очікували».
Під час роботи репортером на Донбасі від «Інсайдеру» у 2014-му, був впевнений, що
загине і в той момент зрозумів, що почуття власної гідності для нього має
більшу цінність ніж життя.
На питання, чому пацифіст бере до рук зброю,
має декілька відповідей: по-перше, йому дуже не подобається бути жертвою, тому
хочеться «бути озброєним: якщо раптом
загинеш, принаймні почуваєшся бійцем, а не жертвою. І, мабуть, головне. Коли
мій син був у дитячому садочку, на якомусь святі він грав олов'яного солдатика.
Коли я побачив сина у військовій формі, ледь не розплакався. Сказав йому тоді:
"Синку, хоч би тобі ніколи не довелося вдягнути форму насправді".
Зараз, коли накриває, я собі кажу, що я тут заради того, щоб йому в майбутньому
не довелося».
Він тригерить людей, які зараз серйозно
обговорюють черги в McDonald's та, як письменнику, йому цікаво продовження
історій людей, про яких колись писав у «The Ukraine».
Чотири його твори потрапляли до топ-5 конкурсу
Книга року Бі-Бі-Сі. Двічі фіналіст журналістської «Честі професії». Декілька
донбаських репортажів з дуетної книги
«Война на три буквы» з Катериною Сергацковою номіновано на міжнародну
журналістську премію Kurt Schork Awards.
Артем Чапай (Антон Васильович Водяний) у
продовженні «Пунктиру».
«Не всі ми
"ельфи", як ото хочуть уявляти. Є дуже неоднозначні особистості. Я й
сам не "ельф", як бачите, зі своїми сумнівами, ваганнями, емоційною
гойдалкою.
Але є відчуття, що в
армії зараз зібралися найкращі люди. Колись я жартома сказав ротному: якщо робитимете
військову хунту, кличте мене. Таке враження, що сьогодні військові в середньому
по палаті адекватніші за цивільних. В середньому, повторюю.
Ось така дивна
трансформація пацифіста. Мабуть, про це довго буду з психотерапевтами говорити.
Мені не подобається в собі, коли я зриваюсь і думаю про цивільних чоловіків
дещо зверхньо. З цим треба працювати, звісно».
«Найбільше щодня криє
від того, що не вистачає родини, ніжності, можливості щиро поговорити з
дружиною на розумні теми. Десь у 2015-му чи в 2016-му ми з другом напилися раз
і почали обговорювати, куди будемо тікати, якщо путін нападе. Зараз, коли в
мене поганий настрій, я кажу дружині: "Ми переможемо, а за кілька років
він знову нападе, але тоді я вже не піду в армію". А вона відповідає:
"Ага, згадай, як ти казав, що тікатимеш на Румунію". Вона мене,
мабуть, краще розуміє, ніж я себе…».
«Незалежно від результату
війни – це створення українського народу як легенди. Просто, на жаль, можуть
бути різні варіанти... Втім, наприклад, розгромивши музей Сковороди, росія
зробила ідею «світ ловив мене та не спіймав» ще більш потужною. Так само,
незалежно від результату цієї війни, путін зараз допомагає українському
народові стати легендарним. А крім найгірших варіантів, є багато кращих.
Наприклад, легендарна вільна Україна та її дефашизований сусід, який покаявся і
сплатив репарації – як свого часу гітлерівська Німеччина. Й поміж цими
крайнощами – купа реалістичніших середніх варіантів».
«…причина, чому я думаю
про фентезі. Бо зібрати всі ті жахіття, що зараз відбуваються та написати про
них – можна. Але чи це потрібно? Я не впевнений в етичній складовій цього, коли
ти чужі страждання перетворюєш на текст. Бо все-таки текст – це
всього-на-всього текст. І якщо ти ще й робиш це, щоби здобути славу – це гидко.
«Що нам зараз
психологічно найбільше допомагає? З моїх спостережень, – це три речі. По-перше,
почуття гумору, зокрема чорний гумор. По-друге, це матюки та прокльони, типу
«рускій воєнний корабль…» та все інше. І третє – це міфологізація та
філософізація. Наприклад, селяни вкрали танк. Це стало легендою на весь світ.
Це ті символи, які надають нам силу».
Далі буде.
Фото:
https://mybookshelf.com.ua/artem-chapaj
Джерела:
Чапай
А. Авантюра XL / А. Чапай.– Харків: Віват, 2017.– 348 с.
Чапай
А. Вивітрювання / А. Чапай.– Чернівці: Книги-ХХІ, 2021.– 172 с.
Чапай
А. Дивні люди: поема (рондель) / А. Чапай.– Чернівці: Книги-ХХІ, 2019.– 302 с.
Чапай
А. The Ukraine / А. Чапай.– Чернівці: Книги-ХХІ, 2018.– 240 с.
Чапай
А. Понаїхали: роман / А. Чапай.– Київ: Нора-друк, 2015.– 240 с.– (Читацький
клуб).
Чапай
А. Тераріум: повість / А. Чапай.– Чернівці: Книги-ХХІ, 2022.– 437 с.
Чапай
А. Червона зона: роман / А. Чапай.– Київ: Нора-друк, 2014.– 304 с.– (Читацький
клуб).
***
https://chytomo.com/soldat-artem-chapaj-iakby-ia-ne-pishov-u-pershyj-den-pishov-by-cherez-tyzhden/
https://ostroh.info/publications/tsikave/6-tsytat-artema-chapaia-pro-the-uk
https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2022/10/12/7371531/
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар