«Ми просто йшли,
у нас нема зерна неправди за собою…»
Тарас Шевченко
Він називав себе українським літератором, репресованим з політичних мотивів, якого засудили за прагнення до соціальної справедливості. «Поет божою ласкою», «…його вірші полонять сонцелюбством», «найбільший поет сучасної України» - саме так казали про Василя Стуса сучасники. Він насправді був дуже обдарованою людиною, але зробив інший вибір - громадські справи він поставив вище творчої кар’єри, вище кар’єри науковця.
Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині у селянській родині і був четвертою дитиною в сім’ї. Його дитячі і юнацькі роки минули на Донбасі, куди переїхала родина Стусів у пошуках кращої долі: тут він завершив шкільне навчання із срібною медаллю, закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Донецького педінституту. До речі, Василь пішов до школи коли йму ще не було й 6 років. Мати випадково дізналася про це, коли вчителька звернулася до неї з проханням щоб вона обула свого маленького сина, бо Василь ходив до школи босий. Родина жила дуже бідно. Його прагнення до знань, його бажання читати кожну вільну хвилину було фантастичним.
Він вчителював на Кіровоградщині, відслужив у лавах Радянської армії на Уралі, звільнившись, знов викладав українську мову та літературу в школі, працював літературним редактором газети "Социалистический Донбасс".
У 1963 році він вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Григоровича Шевченка Академії наук УРСР, куди був зарахований на спеціальність "теорія літератури". Тоді ж з’явились перші публікації віршів Василя Стуса – у журналі "Дніпро". У часи навчання в аспірантурі він пише свій перший твір, якій стає точкою відліку у його дисидентській та правозахисній діяльності , це своєрідний літературознавчий аналіз трагедії таланта визначного українського поета Павла Тичини, в соціальному і моральному контексті, під назвою "Феномен доби". «Його доля, - пише Стус про Тичину, - свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня, поет погодився на цю роль».
Книга була не визнана офіційно й не сприйнята радянським літературознавством, але широко відома в самвидаві, пізніше фігуруватиме у кримінальній справі Василя Стуса, як вагомий "доказ" антирадянської пропаганди».
Інша точка відліку його громадської правозахисної діяльності датована вереснем 1965 року, коли відбувся відомий виступ Василя Стуса у кінотеатрі "Україна" після перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Виступ відбувся з приводу арештів серед української інтелігенції, серед шістдесятників у серпні того ж року. До речі, Стус брав активну участь у роботі дискусійного Клубу молодих літераторів «Обрій», пропагуючи вірші непокорних авторів - Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського.
Після виступу в кінотеатрі, поет майже "випав" із офіційного життя: йому було заборонено друкуватися, його було відраховано з аспірантури і він перебував на особливому обліку КДБ, не маючи можливості працювати за фахом. Стус виступав на захист заарештованих після відлиги, усвідомлюючи їх цілковиту безвинність та вигаданість висунутих проти них обвинувачень. Виступав сміливо і переконливо.
Саме у цей, складний для особливої безпеки час, Василь Стус пише протестні листи до ЦК Компартії України та Спілки письменників України (СПУ) проти русифікації, морального і фізичного терору.
У своїх листах Стус твердив, що "радянський, насамперед, російський комунізм тяжіє до свого ідеалу — невибагливого щастя раба".
Також він став на захист Валентина Мороза, українського історика, одного з представників українського національного руху. Стус вважав його борцем за людину, культуру, народ. В своєму листі до КДБ, він зазначив: «Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі».
У січні 1972 року, у зв'язку з арештом дружини довголітнього політв'язня Святослава Караванського Ніни Строкатої, за сприяння Василя Стуса було створено "Громадський комітет захисту Ніни Строкатої", по суті перша несанкціонована легальна правозахисна організація. В одному з своїх листів Василь Стус пояснював: "зі свого боку я вважав своїм моральним обов'язком будь-як і будь-чим допомогти людині, що потрапила в біду і позбавлена всілякої допомоги".
(далі буде)
Більше про бібліотеку тут
Замовити книги можна тут
Немає коментарів:
Дописати коментар