Родовід пам'яті

Рід та родина криворізького

інженера Едуарда Фукса (закінчення)

Після реабілітації Едуард Карлович продовжував займатися геологією Криворізького басейну, забезпеченням рудників кваліфікованими кадрами, розробкою методики геологорозвідувальних робіт, особливу увагу приділяв буровим роботам при пошуку покладів залізної руди. Він провів велику роботу зі збирання, опису природних відслонень і систематизації матеріалів з геології Кривбасу. Результати цієї роботи були покладені в основу першого ґрунтовного геологічного нарису Криворізького басейну. В цій роботі детально описано геологічну будову, петрографію та генезис порід Криворізького басейну.

У подальшому життя видатного геолога склалося трагічно. В січні 1938 р. Е.К. Фукса заарештували вдруге за проведення «розвідувальної та підривної роботи на користь однієї з іноземних країн». Останній період свого життя видатний геолог провів за гратами, однак, як саме, достеменно не відомо. За версією Г. Гусейнова, Е.К. Фукс на знак протесту оголосив голодування, у результаті знущань і принижень дійшов до стану 

крайнього виснаження і помер у лікарні №  3 по вул. Пушкіна 2 квітня 1938 р. Проте, в архіві Музею історії Криворізького національного університету зберігається лист Кірієни Едуардівни Фукс, у якому говориться, що після арешту Е.К. Фукса відвезли до Дніпропетровська, майже два роки родина нічого не знала про його долю, а згодом їм повідомили, що батько помер у квітні 1939 р. Тож встановлення істини про останні місяці життя Е.К. Фукса потребує подальших пошуків і досліджень. Дотепер невідомим також залишається місце поховання видатного геолога.

У роки десталінізації, у 1957 р. Едуарда Карловича Фукса було реабілітовано. Саме тоді родина випадково дізналася, «завдяки» кому була позбавлена батька й чоловіка. В спогадах онуки Фукса Кірієни зазначається, що Юрій Гершойг, який працював з Едуардом Карловичем, повідомив, що донос на Фукса написав Світличний, який згодом і став головним геологом Кривбасу .

Ім’я Е.К. Фукса тривалий час залишалося відомим лише фахівцям. За спогадами криворізького геолога Аделіни Григорівни Батуріної портрет Фукса висів поруч із портретом Світальського в музеї та технічній бібліотеці тресту «Кривбасгеологія» ще у 1961 році. У 1986 році портрет зняли. Юрій Григорович Гершойг особисто розповідав Аделіні Григорівні, що донос на них з Фуксом написали чотири людини, серед них – Марк Родіонович Світличний, начальник Гірничого округу.

У 1976 р. Кірієна Едуардівна Фукс передала у дар Музею історії КГРІ знамениті скляні фотопластини свого діда. Саме ці унікальні фотосвідчення колишньої епохи нещодавно опрацювали краєзнавець І. Рукавіцин і фотохудожник Г. Аргунов . Слід зазначити, що частина фоторобіт Е.К. Фукса у 1956 році вже була використана як ілюстрації до книги з історії Криворізького залізорудного басейну. Праця мала назву «Історія гірничої справи у Криворізькому басейні» і вийшла друком у Києві, у видавництві технічної літератури УРСР. На жаль, в цій книзі не було зазначено, що це фотороботи авторства Едуарда Фукса. Збирачами спадщини Е.К. Фукса стали тодішній ректор Інституту Г.М. Малахов і проректор із навчальної роботи В.К. Мартинов. Останній навіть придбав у Кірієни Едуардівни Фукс старовинне піаніно їхньої родини. 

У Едуарда Карловича було двоє дітей. Донька Зоя (08.04.1901 р.н.) і син Вадим (27.02.1906 р.н.). Донька Фуксів зійшлася з бухгалтером «Райруди» Абрамом Борисовичем Карасиком. У 1922 р. у них народилася донька Кірієна. В жовтні 1923 р. Карасик викладав політекономію і політграмоту в КВРТ. Почалися так звані «чистки». Карасика посадили за розтрату. Зоя лишилася з дитиною сама і повернулася до батьків. На початку 30-х Фукс удочерив свою онуку. Згодом вона стала улюбленицею дідуся і бабусі. Після арешту Едуарда Фукса життя родини різко змінилось – вони вимушено усамітнились. Жили в селищі втрьох: Мотрона Тимофіївна, Зоя та Кірієна. Після війни Кірієна працювала на КРЕСі, потім, до 1978 р. – в паровозному депо «Ленін-руда». В 1984 році переїхала в місто Комсомольськ-на-Полтавщині (тепер – Горішні Плавні). Жила поруч із двоюрідним братом Еду-ардом, померла у 2013 році.

Дружина Едуарда Карловича – Мотрона Тимофіївна померла 24 березня 1966 року, син Вадим Едуардович – 23 жовтня 1968 року, а донька Зоя – 4 квітня 1976 року. У них одна могила на Бажанівському кладовищі.

Син Е.К. Фукса Вадим працював у Кривому Розі ще до війни, був начальником гранітного кар’єру поруч із Робочим селищем. У Вадима залишилося двоє дітей – Едуард і Станіслава. Станіслава мешкає в Кривому Розі. Едуард – в Полтавській області, в місті Горішні Плавні (Комсомольськ-на-Дніпрі), де працював на будівництві Полтавського ГЗК. В нього є син Сергій, який працює екскаваторником на місцевому ГЗК, та онук Вадим.

Взагалі, ім’я Едуарда Фукса на сьогоднішній день є достатньо відомим, але, на наш погляд, у цій справі слід поставити останню крапку – перейменувати на честь видатного геолога одну з вулиць Кривого Рогу, адже, для криворіжців Едуард Карлович Фукс – визначна постать, фотограф і науковець, геолог, «який бачив скрізь землю».

Вікторія Тротнер
Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 170 с.: іл.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

На долоні історії

Михайло Свєтлов: «Давай побеседуем вновь…»

(продовження)

Наприкінці  30-х років Свєтлов звернувся  і до драматургії,  їм була написана романтична п'єса "Казка" (1939-й рік), а в 1940-му висвітив  події Громадянської війни  у п'єсі "Двадцять років потому". Його театр за наповненням був поетичним, а п'єси йшли у  Московському державному для дітей або Третьому дитячому. Дуже цінував його драматургію відомий режисер Олексій Дикий. Головні герої п'єс  Свєтлова були ніби то відсутні, але ж авторська інтонація відчувалась  завжди і дуже потужно.

Він був народним улюбленцем, але життя його не можна назвати  гладким та легким. Комсомолець-романтик, був виключений з комсомолу.  Період перебудови країни був для нього доволі складним.  Вірячи в ідеали революції, він  ніколи не вступав в партію. Оспівуючи мрію про щастя молодої країні,  був гнаний владою. Свєтлов добровольцем пішов на Громадянську, а його невпинно переслідували за симпатії до так званих  троцькістів. 

Під час  Другої Світової    був військовим кореспондентом: спочатку газети "Красная звезда"  у Ленінграді (нині Санкт-Петербурзі), потім у газетах 1-ї ударної армії Північно-Західного фронту "На розгром ворога" і "Героїчний штурм". 

На війні   писав вірші, кореспонденції, листівки, і вперше в житті - нариси. Величезну популярність отримав його вірш "Італієць". 

На фронт його не пускали і не вірили, коли потрапив туди, що він і є автором «Каховки». Свєтлов  пробився в діючу армію, тому що повинен був знаходитися там, де його герої. Будучи працівником військової газети залучився до бойової охорони в притул до німецької передової.  Після війни ще довгого «писав війною», відчуваючи себе частиною фронтового братства. До середини 50-х зробив  дуже мало. У 1957 році з'являються  «Артист», «Бессмертие»  та  «Искусство».  

Враження про війну знайшли відображення і в п'єсі післявоєнного періоду "Бранденбурзькі ворота". За бойову роботу в роки  Другої Світової війни Свєтлов був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, медалями.

Військовим кореспондентом  дійшов до Берліна  у  1945-му, але був «невиїзним» і ніколи не побачив тієї самої Гренади, яку прославив на весь світ. 

У повоєнні роки поетична творчість Свєтлова була в негласній опалі, йому не дозволяли виїжджати за кордон і він  зайнявся викладацькою роботою. У ці роки  знов повернувся до драматургії, створивши  п'єси: "Чуже щастя" (1953-й рік ), "З новим щастям" (1956-й рік) і варіацію на тему п'єси  Карло Гоцці "Любов до трьох апельсинів" (1964-й рік). Більшу кількість часу Свєтлов приділяв перекладацькій роботі, працюючи з віршами  білоруських, туркменських, українських, грузинських, литовських авторів. Лише після II-го з'їзду письменників (1954-й рік ), на якому в захист Михайла Свєтлова виступили поети  Семен Кірсанов і Ольга Бергольц, про  нього знов заговорили відкрито. Після значної перерви з'явився збірник його  віршів "Горизонт" (1959-й рік), "Мисливський будиночок" (1964-й рік ) і остання книга поета - "Вірші останніх років" (1967-й рік ), за яку Свєтлову посмертно була присуджена Ленінська премія. Премію вже отримував його син сценарист і режисер Олександр (Сандро). Михайло Свєтлов був одружений на  Родам Аміреджібі - сестрі грузинського письменника Чабуа Аміреджібі. 

 Отже у літературу поет повернувся лише у 1959-му році . Але жити залишалося вже так мало. 28 вересня 1964 року Михайла Свєтлова помер від раку, залишивши незакінченою роботу над п'єсою про Антуана Сент-Екзюпері. «Якщо мені доведеться когось засмутити своєю смертю зроби так, щоб в цю хвилину закрили завісу», -писав він. 

(далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

Що читають бібліотекарі

Кіз, Деніел. Квіти для Елджернона / Д. Кіз ; пер. з англ. В. Шовкун. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. - 304 с.

Цей мій новий інтелект створив стіну між мною і всіма тими, кого раніше знав і любив. Раніше вони сміялися наді мною і зневажали мене за неуцтво і тупість; тепер вони ненавидять мене за мої знання і тямущість. Господи, що ж вони врешті від мене хочуть?

Книга «Квіти для Елджернона» – всесвітній бестселер, який сколихнув серця мільйонів читачів, неодноразово екранізований роман, здобувший найпрестижніші літературні премії. Це історія, яка зворушує і змушує замислитися… Розумово відсталий Чарлі Гордон погоджується на ризикований науковий експеримент – понад усе він мріє стати розумним. Після надскладної операції на мозку його інтелект дійсно стає блискавичним, його мова і поведінка змінюються, а весь світ тепер постає перед ним зовсім у нових фарбах. Але ніхто не міг передбачити, які наслідки спричинить цей дослід… 

Оповідання написане в формі звітів Чарлі про події з ним і про стан його інтелекту. Звіти рясніють орфографічними і синтаксичними помилками, але після операції Чарлі поступово оволодіває мовою і у звітах стає все менше помилок… До операції Чарлі показують «картки з кляксами» (тест Роршаха) і просять пояснити, що він на них бачить. Також він змагається з Елджерноном, мишею, якій зробили таку ж операцію, у швидкості проходження лабіринту. Чарлі не бачить на картках ніяких зображень і постійно програє миші. В перші дні після експериментальної операції Чарлі ніяк не вдається перемогти Елджернона і він починає ненавидіти мишу. Але після першого виграшу Чарлі його ставлення до миші міняється.

В звітах Чарлі відзначає зміну у своєму сприйнятті минулого і теперішнього, розуміє реальне ставлення до нього людей (розуміє як над ним насміхалися на роботі ті, кого він вважав своїми друзями) і засвоює нові для нього знання. «Чим розумнішим стає Чарлі, тим менше він розуміє себе колишнього і оточуючих і стає менш терпимим до них».

Незважаючи на початковий успіх експерименту, поведінка миші дає серйозний привід для занепокоєння — її інтелект починає згасати так само швидко, як і покращувався. Чарлі розуміє, що це ж чекає на нього. Згодом Чарлі відчуває, що втрачає інтелект, або як він пише в звітах «згущається темрява», йому тяжко викинути з голови думки про самогубство. Але він увесь час нагадує собі про важливість своїх досліджень і записів.

Закінчується роман звертанням Чарлі: «P.P.S. будь ласка якшо матимете можливість покладіть квіти на могилу Елджернона на задньому подвір’ї.»

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Родовід пам'яті

Рід та родина криворізького
інженера Едуарда Фукса (продовження)

19 травня 1890 року Едуард Фукс закінчив Перше реальне училище в Санкт-Петербурзі. З 30 вересня 1890 р. до 24 серпня 1893 р. він навчався в Санкт-Петербурзькому гірничому інституті на відділенні «Геологія, гірничо-розвідувальна і гірничо-адміністративна справа». В цей час, у віці 46 років помер батько Едуарда. Це змусило хлопця покинути навчання і піти працювати, щоб допомогти матері виховувати молодших братів і сестер. 

Трудову діяльність Е. Фукс розпочав у 1893 року на Донбасі. Першим місцем його роботи було маркшейдерське бюро заводу Новоросійського Товариства кам’яновугільного, залізного, стального і рейкового виробництва. Наприкінці 1894 р. Фуксу запропонували очолити геологічні пошукові роботи в Бердянському повіті. Менш 

ніж за три роки під його керівництвом була здійснена проходка двох шахт і закла-дено близько 200 шурфів.

На Криворіжжі Едуард Фукс з’явився в 1897 році, був призначений завідувачем розвідками Новоросійського товариства Чарльза Пері. У 1898 р. уперше спеціальною комісією XXIІІ з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії за участі Е.К. Фукса був проведений підрахунок запасів залізної руди.

Протягом 1900–1901 років Е.К. Фукс керував розвідками бурого вугілля на землях поміщика Харіна (с. Веселі Терни). У 1904 р. Едуарда Карловича обрали дійсним членом Імператорського мінералогічного товариства (СПб). З 1906-го по 1918 рік Е.К. Фукс обіймав посаду помічника керівника рудника «Новоросійський» (у радянські часи – рудник ім. Фрунзе). На замовлення ради З’їзду гірничопромисловців Півдня Росії зай-мався збором даних і складанням статистичних таблиць. У 1910 році склав перелік рудних покладів Криворіжжя, встановив їхню синоніміку та визначив запаси залізної руди у надрах. Цього ж року складена Фуксом карта залізорудного району демонструвалася на губернській виставці у Катеринославі. У 1911 р. – у Мілані, в 1912 р. – у Києві. До всіх карт Е.К. Фукс додавав описи району та колекції порід і руд, які він зібрав під час дослідницької роботи. Ці колекції після виставок передали до Гірничопромислового музею (м. Харків), з яким Е.К. Фукс співпрацював.

У 1910–1913 рр. завідував розвідками у володіннях князя Кочубея (с. Ганнівка поблизу Кривого Рогу). У 1913–1914 рр. був консультантом розвідок, які на Криворіжжі проводив Санкт-Петербурзький міжнародний банк.

У 1915 році Е.К. Фукс виступив ініціатором створення Технічного товариства, брав активну участь у його роботі. З 1918 року Едуард Карлович входив до складу комісії з підготовки матеріалів для створення Криворізького повіту. Він підготував доповідь «Геологический обзор Криворожского железорудного района», в якій обґрунтував доцільність відновлення та подальшого розвитку басейну. А у 1919 р. підготував кілька доповідей про родовища бурого вугілля.

У травні 1920-го року постановою «Райруди» Едуарда Карловича призначили завідувачем геологічним відділом і підвідділом бурого вугілля, відділами всіх рудників 

Криворізького району. Протягом 1922 року він займався геологічними досліджен-нями, в тому числі з’ясуванням генезису залізорудних родовищ Кривого Рогу, та склав доповнену і виправлену карту.

З 1922 р. Е.К. Фукс працював завідувачем геологорозвідувального бюро Південно-рудного тресту . Тоді ж у 1922-му йому присвоїли звання Героя праці. У 1922 році за активної участі Е.К. Фукса був створений Криворізький вечірній робітничий технікум (КВРТ), пізніше реорганізований у Криворізький гірничорудний інститут. В технікумі Фукс викладав геологію, мінералогію, гірниче мистецтво, а також завідував геолого – мінералогічним кабінетом. Перший випуск КВРТ відбувся восени 1926 р., серед випускників був син Фукса – Вадим. 24 вересня 1926 року він захистив роботу за темою: «Розробка манганового місце народження Никополь-Манганового району на Вкраїні» та отримав кваліфікацію «гірничий технік».

У 1929 р. Е.К. Фукс працював завідувачем геологорозвідувального бюро рудника ім. Жовтневої революції, а з 1930 р. очолив Криворізьку філію Геолтресту як головний геолог Кривбасу. З кінця 1920-х років по всій країні розпочались судові процеси над «ворогами», «шкідниками» радянської влади. 15 грудня 1930 р. Е. Фукса заарештували за фабрикованою справою та присудили 10 років концтаборів. Уникнути покарання вдалося завдяки випадку. Почалося будівництво Криворізького металургійного заводу, а фахівців, здатних зробити розбивку місцевості, не знайшлося. Згадали про Е.К. Фукса. Для виконання геодезичних робіт його возили у «воронку» на будівельний майданчик. Завдяки клопотанню директора будівництва Я. Вєсніка по закінченню робіт Е.К. Фукса звільнили.

Вікторія Тротнер

Далі буде

Витоки. Вип. 3 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / упоряд.: І.О. Кочергін, Т.В. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– 170 с.: іл.

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Світ знань нових видань

Листування українських громадсько-політичних та культурних діячів з Олександром Олесем. 1906-1944 / упоряд.: Ю. Горбач. – К.: Оріон,  2017. – 448 с. 

Забутий та незатребуваний сьогодні, завдяки електронним ресурсам, епістолярний діалог на початку XX сторіччя  був способом спілкування загальноприйнятним. 

У збірку, що презентуємо сьогодні,  увійшли  листи, вперше виявлені в архівах України та Канади. Мова про листування відомого українського поета і драматурга Олександра Олеся з українськими громадсько-політичними  та культурними діячами – Володимиром Дорошенком, Миколою Галаганом, Марком Лисянським, Андрієм Ніковським, Петром Стебницьким та іншими. Цікава ілюстрація життєвого шляху, професійної діяльності та відносин, громадського та культурного життя української політичної еміграції першої половини XX ст.   

Видання містить археографічну передмову, перелік праць,  що зустрічаються у листах та     адресоване науковцям, викладачам, студентам,  всім, хто цікавиться історією України та українською літературою. 

До фондів ДОУНБ збірка потрапила у дарунок від упорядника видання Юлії Горбач.

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

Серед запитів на твори окремих авторів в 1894 році серед лідерів опинилися: Лев Толстой – 455 разів, Михайлов – 430, Писемський – 394, Тургенєв – 237, Григорович –  198, Данілевський – 197,– 263, , – 205. Більше 100 разів запитувались твори Гончарова, Достоєвського, Маркевича. Запити на твори іноземних авторів йдуть в наступному порядку: Майн Рід – 256, Діккенс – 214, Фрідріх Шпільгаген – 182, Жюль Верн – 168, Гюстав Емар – 167, Віктор Гюго – 119. Найменше запитували твори Байрона – 12 та Мольєра – 8.

Попит на журнали виражається наступними даними: Русская Мысль – 765 разів, Вестник Европы – 754, Северный Вестник – 708. Журнали Наблюдатель, Исторический Вестник, Русское Богатство запитувались більш ніж 400 разів. Попит на інші періодичні видання коливався від 100 до 358 запитів.

Отчет Екатеринославской Городской Общественной библиотеки за 1894 год [Электронный ресурс]. – Екатеринослав: Типо-Литогр. Губерн. Правления, 1895. – 32 с. – Текст. дан. – Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=25 (дата звернення: 16.04.18). – Загл. с экрана.

Фото : http://ay.by/lot/zhurnal-russkaya-mysl-1894g-5012615396.html;

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

Що читають бібліотекарі

Роздобудько, Ірен. Я знаю, що ти знаєш, що я знаю[Текст]: роман / І. Роздобудько. - К.: Нора-Друк, 2011. - 240 с.

Як і всі попередні романи, які я читала, роман мене вразив і залишив багато роздумів. Роман чудовий, але сумний. Дія роману розвивається у Німеччині, у котеджу фрау Шульце, в якому мешкають її постояльці емігранти з України. Роман складається з окремих розділів, кожен з яких присвячений тому чи іншому постояльцю хазяйки котеджу. Автор ретельно описує долю кожного героя. Вони усміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони шукають кращої долі. Мрії у кожного різні. Фрау Оксана  поїхала заробити гроші для своєї сім`ї. Фрау Тетяна отримати славу і визнання. Але те чого вони шукали не здійснилося. Дівчата стають повіями, розпадаються сім`ї. Кращу долю емігранти не знаходять. Фрау Шульце спостерігає за кожним і знає про них набагато більше ніж вони про себе. Зі своїх постояльців  їй треба обрати лише одного – того, хто «розшифрує» для неї листа від батька її дитини, розстріляного в далекому 1945 році. Вона молода дівчина, врятована в 1945 році радянським солдатом, який на згадку про себе залив клаптик пожовклого паперу з посланням написаним українською, вона так і не наважилась перекласти. Фрау Шульце помирає так і не пізнавши, що було написано у передсмертній записці того, хто врятував їй життя.

Але наприкінці роману Ірен Роздобудько надає текст записки солдата: 

«Ми зустрінемось серед небес

Там, де в’ється між хмарами плай,

І якщо я сьогодні воскрес  -

Воскресила мене Лореляй!

Не шкодуй, не сумуй, не проси, А якщо відійду – пам’ятай:

Я і мертвий скажу – «сим єси!»

Бо зі мною була Лореляй!

А коли завирує потік

І знесе моє тіло за край –

Ти не згаснеш! Бо я шепотів

Лореляй!

Лореляй.

Лореляй…»

Роман рекомендую прочитати перш за все тим, хто хоче залишити свою країну в пошуках «кращого життя».

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут