Василь Стефаник:
«Буду свій світ різьбити, як камінь…»
(продовження)
Тяжким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова, у лютому 1914-го померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Він залишається з дітьми у Русові. Сучасники згадують: «Громадське життя завмерло зовсім, не стало тих, що його творили, забрала їх цесарська влада на війну... Світ забитий дошками і привалений надгробними каменями». Із початком війни йому перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Господарство занепадало, борги збільшувалися.
Стефаник оповідав, що до нього в Русів приходило немало офіцерів із частин, що стояли в дооколичих місцевостях, говорили, що знають його як письменника і висловлювали своє визнання. Він, звісно, ризикував, тому що був відомою людиною, крім того послом, і тому його могли в будь яку хвилину заарештувати. В березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника таки заарештували, але через кілька днів з вибаченнями відпустили.
Через воєнний стан ніякої ширшої діяльності він розвинути не міг, окрім того що допомагав жінкам, дітям солдатів, оберігав від різних податків і поборів, викликаних війною.
Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості, що охопив 1916–1933 роки.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії та народження радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (1916 р.). Того ж року він пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Івана Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку – «Вона – земля», видану у 1926 році та присвячену пам'яті батька, який вже помер.
Уважно стежив Василь Семенович і за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності, гаряче вітав утворення УНР, наголошуючи, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ». До речі, він очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки.
Його нова збірка відкривалася новелою «Дорога», напівавтобіографічною за змістом. В ній – образ поета, який «любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи», «який віддав усього себе приреченим і обездоленим», дорога як образ тяжких випробувань, які випадають на долю людини.
Сучасники, згадуючи Стефаника у 20-ті роки минулого сторіччя, підкреслювали, що він був дивний і нервовий, якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце. Снятин, Русов, потім знову Снятин. Так Стефаник тоді переживав творчу гарячку, виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас, їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі. «Цілий народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить», – цитата з його листів того часу.
У 1924–1926 роках його твори охоплюють все більше верств читачів і стають відомі в Америці. 1924 року в Харкові виходять «Кленові листки» у серії «Бібліотека українських письменників».
Збірка «Земля» отримує дуже схвальні відгуки, зокрема літературознавець Дмитро Могилянський підкреслює «..нова книжка Стефаника, це скарб нашої літератури, а сам автор – кращий її творець». І ще з відгуків: «Він так прихилився назавжди до українського села й до життя українського селянства, а одно й друге було і є невичерпним джерелом Стефаникової творчості».
До цього ж періоду належить новела «Серце». Твір, у якомусь сенсі підсумковий. Стефаник згадує тут чимало людей, які потрапили до списку заборонених радянською ідеологією, тому друкувалася лише перша частина присвяти друзям.
Сучасники у ті часи бачили його таким: «Проникливий погляд сумних, ледь лукавих очей таїв у собі щиру теплоту. І у його очах, і в постаті і в поведінці панував погідний глибокий роздум навіть тоді, коли жартував… Свої твори він читав просто, а притаманний йому глибокий роздум надавав словам глибини і вагомості. Дуже спокійно малював страшну картину бездонного горя… всі сиділи мов зачаровані…»
Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів.. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели («Моя література, – писав він, – в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах 1949–1954 рр.
Далі буде.
Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.
Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут
Немає коментарів:
Дописати коментар