У кохання дуже гарні очі. І
це очі Ромі.
У кохання найкрасивіше
обличчя. І це обличчя Ромі.
І кохання завжди легко
впізнати, оскільки кохання – це Ромі.
Цей епіграф є доречним не лише для
цього нарису, а й до всієї «злітної смуги» найвідомішого француза сторіччя XX,
за визначенням мистецтвознавців, справжньої «легенди кіно» та «бешкетника». Він
– його безпомилковий лакмус у строкатій черзі історій не лише особистих.
Alain Fabien Maurice Marcel Delon. Ніколи б не
подумала, що та сумна дата 18 серпня 2024 викличе в мене такі глибокі емоційні
поштовхи та ретроспективу життя власного з розумінням багатьох речей і
висновків. Не буде відпускати допоки легко, немов дихання не з'являться ці
рядки.
Alain Delon. Так, з ним дійсно
безповоротно скінчилась певна епоха. Так, я завжди бачила та відчувала, що у
відтінках гри витонченого мовчуна набагато більше, ніж його бездоганна
зовнішність. Що його легкий розум, влучність суджень, тембр голосу, інтонації
та виразної краси рухи є неповторно вільними та заворожуючими. Що великі та
всесвітньо значущі режисери тандемно відбувалися поруч з ним як особистості без
переваги в будь який бік. І зовсім не були окремішно самодостатніми творцями
тієї чи іншої стрічки або вистави.
При всій зовнішній лаконічній
стриманості Делону в будь якому просторі завжди були притаманні імпресіоністично
яскраві різнокольорові спалахи. І ця інтровертна тандемність впевнено та м'яко тримала
увагу. «Я. МОЄ!». Ось що він демонстрував в палітрі кіноемоцій своїх героїв та
їхніх учинків. Бо ніколи, чемно дослухавшись поради першого свого режисера та
сценариста Іва Аллегре, не грав, а просто існував як Ален Делон в
запропонованих обставинах. І називав себе, не маючи ніякої спеціальної творчої
освіти, не актором, або за уточненим перекладом з французької «комедіантом», а
саме – артистом, наполягаючи на цілковито особистісному існуванні на сцені та в
кадрі. І в цьому сенсі, так, він саме епоха, бо такого внутрішнього змісту його
послідовники, на жаль, не демонструють. І явити глядачеві здатні лише личко або
невпевнену гру або класну акторську техніку, але зовсім не виразну глибину
сутності власної. Ту саму щирість, яку великий француз цінував більш за все як
у чоловіках так і в жінках.
Так, поруч з ним було завжди чимало
жінок. Але, коли його просили розкрити значення слова «кохання», він завжди
промовляв: «Ромі». Вона не мала ніякої ролевої функції в його житті, як інші –
професійної коханки або дружини, розпорядника справ або матері його дітей,
стимулу для натхнення. Вона була коханням в тому великому значенні, яке
відшукати дано одиницям. Була інакшою, бо більш беззахисною і такою ж, як він,
природньою в житті, кадрі та на сцені. «Моя Лялечка» – називав її Ален, маючи
на увазі саме її вразливість. І знав та розумів, як жінку та геніальну актрису,
як не один чоловік. І в самі важкі для неї моменти, вже після розставання
особистого, завжди огортав турботою найвищою. А ще, завжди мав при собі її фото
в труні, зроблені, коли дві доби прощався з найкоханішою жінкою, з якою так і
не наважився бути разом. І, так, розумів, що це зруйнувало її та, в якомусь
сенсі, і його життя.
Прощальний лист Алена до Ромі, немов стисла
пружина, що від слова до слова вивільняється та заповнює простір болем, відчаєм,
каяттям і тим самим щирим почуттям, яким вона лишилась для нього назавжди.
Видихом, який до болю прозріння тримав у собі довгі роки.
Romy
Schneider. Уособлення беззаперечної краси, яку називали
Джокондою світового кіно. Насправді влучно. Ти сприймаєш її образ цілковито,
настільки він природньо гармонійний, вдивляєшся в ці риси та рухи, як в магічну
таємницю Всесвіту. В ту саму істину любові, заради якої варто жити, а Ромі померла.
Занадто майстерна, довершено прекрасна за ступенем виразності.
Інакша. Як безжально з часом спалювала вона себе алкоголем. Як непоправно
позбулася дитини Делона та після загибелі сина від першого шлюбу та тяжкої
операції неслася до останньої межі зі швидкістю світу. Його Лялечка... З такою
саме, як в нього, міжбровною Рембрандтовою V-зморшкою, що так багато значила
для витонченого мовчуна Алена Делона. Який назавжди разом із власною «здертою
шкірою» залишив найпотаємніше та найневимовніше виключно для своєї єдиної
Puppelе.
«Прощавай, моя Puppelе»
Я дивлюся на тебе сплячу.
Я поруч з тобою біля твого узголів'я.
На тобі довга чорна з
червоним туніка, вишита на корсажі. Я думаю, це квіти, але їх не бачу. Я говорю
тобі: прощавай моє найбільше, прощавай, моя Puppele. Це так, як я тебе називав. Так хотів сказати
Лялечка німецькою. Я не бачу квітів, але бачу твоє обличчя і думаю, яка ти
гарна і що, напевно, ніколи ти не була такою гарною.
Я думаю також, що вперше в
моєму житті – і в твоїм – я бачу тебе безтурботною та
розслабленою. Яка ти спокійна, яка чиста, яка ти красива. Мов якась рука
обережно стерла з твого обличчя всю напруженість, весь жах твого нещастя.
Я дивлюся на тебе. Вони
кажуть мені, що ти мертва. Я думаю про тебе, про мене, про нас...
У чому я був винний? Ставлять
це питання тому, хто любив і завжди кохає. Це почуття вас переповнює, потім
відступає, а потім кажуть, що ні, не винен, але має відповідальність…
Через мене в Парижі тієї
ночі твоє серце перестало битися. Через мене, бо 25 років тому ти обрала мене
бути твоїм партнером у «Христині». Ти прибула з Відня, а я чекав на тебе в
Парижі з букетом квітів, який не знав, куди подіти. Але продюсери фільму казали
мені: «Коли вона спуститься трапом літака, ви підійдете і вручите їй ці квіти.»
Я чекав із цими квітами як дурень, змішавшись із натовпом фотографів. Ти
спустилася. Я просунувся вперед. Ти запитала матір: Хто цей хлопець? Вона
відповіла: «Має бути Ален Делон, твій партнер…».
І потім нічого, ніякого
удару блискавки не сталося. А потім я поїхав до Відня, де знімався фільм. І там
я шалено закохався в тебе. А ти закохалась у мене. Часто ми ставили одне одному
це вічне запитання закоханих: «Хто закохався перший, ти чи я?». Ми рахували:
«Раз, два, три!» і відповідали: Ні ти, ні я! Разом!»…
О, Боже, які молоді ми
були і які щасливі. Наприкінці фільму я сказав: «Приїжджай жити зі мною у
Франції» і ти відповіла: «Я хочу жити поряд з тобою у Франції.» Ти пам'ятаєш?
Твоя сім'я, твої батьки в люті. І вся Австрія, вся Німеччина ставиться до мене
як … до загарбника, викрадача, звинувачує у викраденні «імператриці». Я,
француз, який не говорив жодного слова німецькою. І ти, Puppele, яка не
говорила жодного слова по-французьки…
Ми любили без слів
спочатку. Ми дивилися один на одного і сміялися. Puppele ... А я був «Pepe».
Через кілька місяців я все ще не говорив німецькою, але ти говорила
французькою, завдяки чому ми грали в театрі у Франції. Вісконті був
постановником. Він казав нам, що ми були схожі і що в нас між бровами була та
сама V, зморшка гніву, страху життя і туги.
Він називав це V Рембрандта, тому що цей художник мав на всіх
автопортретах цю V.
Я дивлюся на тебе сплячу.
V Рембрандта стерлася... Ти більше не відчуваєш страху. Ти більше не боїшся.
Тебе більше не переслідують. Полювання закінчено і ти відпочиваєш…
Я дивлюся на тебе знову і
знову. Я знаю тебе так добре і так сильно. Я знаю, хто ти і чому померла. Твій
характер... Я їм відповідаю, «іншим», що характер в Romy був... Це все... Ти
була неприборкана, тому що ти була цілісна. Дитина, яка стала... надто зарано
зіркою. Отже, з одного боку, примхи, гнів і настрої дитини завжди виправдані,
звичайно, але з непередбаченими реакціями; з іншого боку, професійний
авторитет. Так, але дитина, яка не дуже добре усвідомлює, з чим вона грає. З
ким. І чому? У цьому протиріччі, через
цей пролом, поглинаються тривога і нещастя. Коли ти Ромі Шнайдер, і маєш таку
чутливість на рівні шкіри і такий темперамент, як у тебе, як пояснити їм, ким
ти була і хто ми є, ми – «актори». Як сказати
їм, про те, що для того, щоб грати, «інтерпретувати», бути тим, ким ми дійсно
не є, ми стаємо втраченими та божевільними. Щоб встояти, як їм сказати, що це
так важко, потрібна така сила характеру, така рівновага… Але це рівновага, як
її знайти, у цьому нашому світі, нам жонглерам, клоунам, повітряним гімнастам
цього цирку, чиї прожектори висвітлені золотою славою.
Ти казала: «Я не можу
нічого зробити в житті, але все в кіно...».
Ні, інші не можуть зрозуміти цього. Що чим більше стаєш великим актором,
тим більше не вмієш жити. Гарбо, Мерілін, Ріта Хейворт... І ти. І я кричу, коли
ти відпочиваєш і коли я плачу біля тебе, що ні, ні, ні, ця жахлива професія не
жіноча професія. Я це знаю, тому що я той чоловік, хто тебе знав краще за всіх,
який тебе найкраще зрозумів. Бо теж актор. Ми були однієї раси, моя Лялечка, ми
розмовляли однією мовою. Але я, я – чоловік. Вони не можуть нас зрозуміти,
інші. Актори, так. «Інші», ні…
І коли ти жінка, вони не
можуть зрозуміти, як можна померти від цього. Вони скажуть, що ти була міфом.
Звичайно… Але «міфу» відомо, в чому полягає його міфічність. Фасад.
Відображення. Зовнішність. Він – король, принц, герой,
Сіссі, мадам Ано, чайка... Але він, ... повертається до себе ввечері. Тоді він
не хто інший як Ромі, тільки жінка, з погано зрозумілим життям, погано
зустрінута, погано описана в газетах, атакована і гнана. Тоді він повільно та
втомлено розчиняється, той міф, в своєї
самотності. Він стривожений. І чим більше він це усвідомлює, тим більше
потрапляє, у більш-менш повторюваних дозах, в блаженство алкоголю і
транквілізаторів. Це стає звичкою, потім правилом, потім потребою. Потім це
стає незамінним і зношене серце зупиняється, бо надто втомилося битися. З ним
дуже грубо поводилися, його перекинули, це серце, яке належало жінці, що сидить
увечері зі склянкою.
Кажуть, що розпач, який в
тобі спричинила смерть Давида, тебе вбив. Ні, вони обманюються. Він тебе не
вбив. Він тебе прикінчив. Це правда, що ти сказала Лорану, твоєму останньому та
чудовому компаньйону: «У мене враження, що я прибуваю в кінець тунелю». Це
правда, що ти хотіла жити, що ти любила жити. Правда, що ти прибула в кінець
тунелю, в суботу, на світанку. Що ти була єдиною, хто знав, коли твоє серце
розбилося, що це був саме той кінець справжнього тунелю.
Я тобі пишу навмання.
Безладно. Моя Лялечка, пишу настільки агресивно, зі здертою шкірою. Ти ніколи
не змогла прийняти і зрозуміти правила гри цієї професії публічної жінки, яку
ти вибрала і яку ти любила. Ти не розуміла, що ти була громадським персонажем і
що в нього була така значимість. Ти відхиляла гру, всі ігри, які ця професія
виносить на загальний огляд. Ти відчувала себе атакованою, пронизаною,
опоганеною в твоєму особистому житті. Ти
була завжди насторожі, як переслідувана, зацькована тварина, як кажуть про
лань. І ти, ти знала, що доля однією
рукою забирала в тебе те, що вона тобі давала іншою.
Ми прожили понад п'ять
років один з одним. Ти зі мною. Я з тобою. Разом. Потім життя… Наше життя, яке
не дивиться ні на кого, нас поділило. Але ми зідзвонювалися. Часто. Так, це
точно так: ми кидали «заклики». Потім у 1968 році був «Басейн». Ми зустрілися,
щоб працювати. Я поїхав шукати тебе у
Німеччині … познайомився з Давидом – твоїм сином.
Після нашого фільму, ти
моя сестра, я твій брат. Все чисто та ясно між нами. Більше нема пристрасті. Краще, ніж це: наша дружба крові, схожості та
слів. І потім твоє життя і по твоїх
слідах ходять нещастя і тривога, тривога... Вони –
«інші» скажуть: «Яка актриса! Яка трагедійна актриса!». Вони не знають, що ти –
ця трагедійна актриса в кіно, бо є нею в житті і тому, що ти за це дуже дорого
платитимеш. Вони не розуміють, що драми твого особистого життя повторюються
пізніше на екрані, у твоїх ролях. Вони не можуть захоплюватися тим, що ти
«хороша» і «геніальна» в кіно, тому що ти проживаєш трагедію, і ти хвилююча,
тому що тебе освітлюють відображення твоїх особистих драм. І ти сяєш тільки
тому, що вони спалюють тебе. О! Моя Лялечка це робота болю! Я пережив це з
тобою або поруч з тобою?
Я дивлюся на тебе, як ти
спиш. Вольфі, твій брат, і Лоран заходять до кімнати. Я говорю з Вольфі. Ми згадуємо той будинок,
який у мене був за містом. Добермани, які тебе так лякали... згадуємо... що
було двадцять п'ять років тому в Баварії, у маленькому селі. Вольфі було чотирнадцять років, мені двадцять
три, тобі двадцять. Ми сміялися, коли нам повідомили про візит президента Фан
Клубу Ромі Шнайдер до Франції. Ми побачили, як прибула велика дівчина в
окулярах, боязка, яку звали Бернадетт. Коли ми повернулися до Парижа, ми їй
зателефонували. Вона була нашим секретарем протягом шести років. Вона досі
залишається моєю (секретаркою), вже двадцять два роки.
Я дивлюся на тебе. Вчора
ще ти була жива. Це було вночі. Ти сказала Лорану, коли ви поверталися додому:
«Іди спати. Я до тебе приєднаюся трохи згодом. Я залишаюся трохи з Давидом
слухати музику». Ти говорила про це щовечора… Що ти хотіла залишитися однією зі
спогадом про твою мертву дитину, перш ніж лягати. Ти сіла.
Ти взяла папір та олівець і ти взялася малювати. Для Сари. Ти малювала
для твоєї дівчинки, коли твоє серце пронизало біль так раптово… Така гарна.
Красива, багата, знаменита, що тобі потрібно було ще? Спокою, трохи щастя.
Я дивлюся на тебе.
Я знов сам. Я говорю собі:
ти мене любила. Я любив тебе. Я зробив з тебе Француженку, французьку зірку. За
це так, я почуваюся відповідальним. І ця країна, яку ти любила, через мене,
стала твоєю. Франція. ... Вольфі вирішив –
і Лоран йому сказав, що ти хотіла цього – що ти тут залишишся і що ти
назавжди відпочинеш у землі Франції. У Boissy. Де за кілька днів твій син,
Давид, приєднається до тебе. У маленькому селі, де ти щойно отримала ключі від
будинку. Там ти хотіла жити, поряд з Лораном, поряд із Сарою, твоєю дочкою. Там
ти заснеш вічним сном. У Франції. Біля нас, біля мене.
Я зайнявся твоїм
відправленням у Boissy, щоб допомогти Лорану та твоїй родині. Але я не піду ані
до церкви, ані на цвинтар. Вольфі та Лоран мене розуміють. Ти… я прошу в тебе
прощення. Ти знаєш, що я не міг би тебе захистити від цього натовпу, від цієї
бурі, настільки жадібної до «вистави» і яка тебе так лякала, яка тебе змушувала
тремтіти…
Вибач мені. Я прийду
побачити тебе другого дня та ми будемо самі.
Моя Puppele, я на тебе
дивлюся знову і знову. Я хочу поглинути тебе всім моїм поглядом і ще сказати
тобі знову і знову, що ти ніколи не була такою гарною і такою спокійною.
Відпочинь. Я тут…
Я навчився трохи німецької
мови, поряд з тобою. Ich liebe dich. Я тебе кохаю. Я тебе люблю, моя Puppele…
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=599313796517474&id=100093165775728&set=a.460691820379673
Немає коментарів:
Дописати коментар