Досліджуємо історію

 

Дніпропетровськ – Половиця – Кодак: фольклорна та історична пам’ять

(продовження)

 

Наприкінці ХVІІ – у середині ХVІІІ ст. між Старим Кодаком і Новим Кодаком (відстань 25 км) з’явився ряд нових козацьких поселень: Лоцманська Кам’янка, Мандриківка, Половиця, Новобогородицька фортеця, які дали початок окремим районам сучасного Дніпра.

У часи Нової (Підпільнянської) Січі (1734–1775) Старий Кодак адміністративно підпорядкували Новому Кодакові, який у той період став центром Кодацької паланки і великим, як на той час, містом, що відігравало вагому роль у регіоні. Кодацька паланка була однією з найбільш залюднених і економічно розвинених частин Запорожжя. У її межах розташовувалося більше тисячі зимівників, що належали найбагатшим запорожцям, тут проживало й 673 родини «посполитих» козаків. У віданні цієї паланки знаходилися найбільші населені пункти регіону: Старий Кодак, Половиця, Микитине (згодом – Нікополь), Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Бородаївка, Мишурин Ріг, Комісарівка, Лихівка, Томаківка. У м. Новий Кодак була резиденція паланкової старшини на чолі з полковником. Воно також мало досить потужні укріплення, власну канцелярію і було значним торговим центром. Тут розташовувалися паланковий суд, школа, Свято-Микільська церква.

Про важливість м. Нові Койдаки як центру козацької паланки, що не втратив свого значення і в пізніші часи, розповідає дід М. Кравець: «В Новіх Койдаках умерла баба Іванчиха, їй було більше ста год. Розказувала покойна, шо дівчиною вона бачила царицю Катерину. Тоді в Новіх Койдаках був город, був і земський суд, і вона тут і остановилась со всім своїм хлотом. С Койдаків поїхала в Половицю, а там жили самі запорожці».

У 1784 році Катерина ІІ наказала перенести на ці землі губернський центр під назвою Катеринослав. Він мав бути розташований на місці слободи Половиця, а Старий Кодак і Новий Кодак повинні були утворити передмістя. З того часу вони існували під дещо зміненими назвами: Старі Койдаки, Нові Койдаки. Саме ці назви й фігурують у фольклорних наративах, записаних Я. Новицьким. У фольклорі збереглася пам’ять про козацькі укріплення, що були в Старому Кодаку і Новому Кодаку. Так, М. Кравець-Заїка розповідає: «Запорожці жили скрізь по Дніпру, в Великому Лузі, по степах і в городках. У нас називають тепер «майдани», а у запорожців – то були «городки». Такі городки і тепер єсть в Cтаріх Койдаках, на Підгороднянськім степу, під Петриківкою [села Новомосковського повіту. – Л. І.]. Городки обнесені були високим валом, а в тім місці, куди входить, – стояло по бокам два високіх стовпа. В саміх городках жили запорозькі старшини. Було, кому єсть діло до старшин, іди в кріпость дорогою, а як тіко поліз через вал, зараз підскочать кабичники [кухарі чи їхні помічники. – Л. І.] і ну киями: «Не ходи, єретичний сину, навпростець, ходи у ворота!».

Далі буде.

 

Людмила Іваннікова, кандидат філологічних наук

Джерело: https://shron1.chtyvo.org.ua/Ivannykova_Liudmyla/Dnipropetrovsk_Polovytsia_Kodak_folklorna_ta_istorychna_pamiat.pdf?

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

 

Що читають бібліотекарі

 Гурницька, Наталія. Багряний колір вічності / Н. Гурницька. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2022. – 192 с.

 

Ніщо в цьому світі не зникає просто так, не розчиняється в пустці, не стає тлінням. Темпоритм життя має властивість повторюватись… Пережите всіма поколіннями і кожною людиною зокрема невловимо присутнє в майбутньому, в сучасному та минулому кожної людини…

Наталія Гурницька

Наталія Гурницька – авторка книг «Мелодія кави у тональності кардамону» та «Мелодія кави у тональності сподівання», які вже встигли набути популярності серед читачів. Але пропонований роман «Багряний колір вічності» – це не третя частина трилогії, а лише своєрідний переклик у просторі та часі членкинь одного роду.
Насамперед хочеться визначити чи не головного героя книг письменниці, в якого вона палко закохана і відверто зізнається в цьому на сторінках кожного свого твору. Старий добрий Львів… Драматичні події відбуваються у Львові сучасному, Львові передвоєнному і Львові часів Першої світової війни. Це атмосферне місто надає свого відтінку та присмаку всім хитросплетінням життя його мешканців, родинним таємницям і епічним чи приватним миттєвостям, які невблаганно поглинає вир світової історії.
За довге XX століття це місто пережило чимало всього. Воно бачило крах імперій, було окуповане німцями, поляками та совєтами, відчувало піднесення та репресії. І це все бачили містяни.
Одна з них – Ірена – юна наївна гімназистка зі заможної родини. Щаслива панянка. Доля дарує їй трагічне кохання, яке вривається в її спокійне життя серед великої дружної родини вихором перших глибоких почуттів, сильних емоцій і чуттєвих насолод. Перші ніжні романтичні побачення, перші поцілунки з присмаком суниці. Дні, просякнуті молодістю, щастям, радістю. Та раптом ця натхненна ідилія жорстоко перекреслюється одною звісткою: коханий обранець трагічно загинув. Життя поділяється на «до» та «після», і починається болісний шлях героїні до воскресіння для нового життя.
Доля надає їй другий шанс. Ірена зустрічає старшого за неї чоловіка і несподівано для самої себе закохується. Дуже швидко вони одружуються, Анжей стає для неї порятунком, чоловіком, батьком її дітей. Щасливі роки подружнього життя. Все, здавалось б, чудово, й Ірена навіть не розуміє, який великий подарунок дала їй доля, аж поки не настає 1939 рік. Війна – час жорстокості.
Ірена втрачає все: статки, коханого чоловіка, дітей, численну родину, батьківщину. Згодом її відсилають у вагоні, як і тисячі людей, на кінцеву зупинку – Поволжя й Середня Азія. Працюють жорна сталінських репресій. Голод, злидні, викидень і смерть, смерть, смерть в душі і навколо…
Пройдешні лихоліття викарбовують з наївної та тендітної Ірці морально виснажену, але мужню та незламну жінку, яка пережила стільки горя і втрат і змогла пройти через усі страшні випробування, зберігши почуття власної гідності, людяності і співчуття до тих, кому зараз значно гірше.
Обсяг роману невеличкий – менше 200 сторінок – його можна пережити за один вечір. От ніби ти зайшов на чай до старої пані і вона тобі коротко, за декілька годин, розповідає про своє життя. Але це напружене і зовсім не просте читання. І воно аж ніяк не буде зайвим для всіх, хто наважиться серцем пережити карколомні вихори минулого сторіччя. Бо Наталія Гурницька, прикладом своєї героїні, може навчити і нас, як зберегти у собі світло, добро, любов і людяність в епоху болю та виживання.
 

Ірина Груба, провідна бібліотекарка відділу комплектування

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Пунктир

Леонардо да Вінчі: «Випробуй один раз політ, і твої очі назавжди будуть спрямовані в небо»

 

Навіть після того, як батько влаштував да Вінчі у власну майстерню, його прихильність до Андреа дель Верроккйо  лишалася такою відданою, що він продовжував співпрацювати та жити зі своїм учителем.
У двадцять отримав кваліфікацію майстра в Гільдії Святого Луки – об'єднанні художників і докторів медицини.
Найраніша відома праця Леонардо – малюнок чорнилом (pen-and-ink) долини Арно, датований 1473 роком, який був названий першим «чистим» пейзажем на Заході. До речі, молодий Леонардо був першим, хто запропонував зробити річку Арно судноплавним руслом між Флоренцією та Пізою.
Чимале число рукописів Леонардо вперше опубліковано хранителем Амброзіанської бібліотеки Карло Аморетті. Цікаво, що Леонардо однаковою мірою володів правою і лівою рукою й був амбідекстером. Тексти писав одночасно різними руками і справа наліво. Достатньо згадати його знамениті «Щоденники». До речі, написані вони легкою, витонченою мовою та цікаві для прочитання. Його байки, притчі й афоризми демонструють живий розум і почуття гумору.
Серед захоплень Леонардо були навіть кулінарія та мистецтво сервірування. У Мілані більше десяти років він був розпорядником придворних бенкетів. До того ж, Леонардо винайшов кілька кулінарних пристосувань, які полегшують працю кухарів. Оригінальна страва «від Леонардо» – тонко нарізане тушковане м'ясо, з укладеними зверху овочами, – мала велику популярність на придворних бенкетах.
 Неймовірний Леонардо у продовженні Пунктирів історії.
 

«Вершина задоволення – радість розуміння».
 
«Всяке життя, добре прожите, є довге життя».
 
«Воістину той, хто не цінує життя, його не заслуговує».
 
«Випробуй один раз політ, і твої очі назавжди будуть спрямовані в небо. Якось там побувавши, на все життя ти приречений сумувати за ним».
 
«Коли я думав, що вчуся жити, я вчився вмирати».
 
«Критикуючи, критикуй думку, а не його автора».
 
«Краще бути позбавленим поваги, ніж втомитися приносити користь».
 
«Навіть найменша кішка – це витвір мистецтва».
 
«Поганяй свого друга наодинці і хвали на людях».
 
«Противник, який шукає ваші помилки, корисніший, ніж друг, який бажає їх приховати».
 
«Ради питай у того, хто охоче визнає свої помилки».
 
«Хто інших ображає, той себе не береже».
 
«Хто не цінує життя, той не вартий його».
 
«Щастя дістається тому, хто багато трудиться».

 

Джерела:

Вазари, Джорджо. Жизнеописание Леонардо да Винчи / Джорджо Вазари; пер. с итал. А. Венедиктова, А. Габричевского. – М. : Эксмо, 2005. – 638 с. – (Зарубежная классика).

Волынский, Аким Львович. Жизнь Леонардо да Винчи / А. Л. Волынский. – М. : Алгоритм, 1997. – 525 с. – (Гений в искусстве).

Санти, Бруно. Леонардо да Винчи : альбом / Б. Санти. – М. : Слово/Slovo, 1995. – 80 с. – (Великие мастера итальянского искусства).

Леонардо да Винчи. Суждения / Леонардо да Винчи. – М. : Эксмо, 2006. – 416 с. : ил.

Сміт, Деніел. Думати, як Леонардо да Вінчі / Д. Сміт ; пер. з англ. А. Мішта. – Київ : КМ-БУКС, 2018. – 224 с.

Леонардо да Винчи : альбом. – Київ : Мистецтво, 1993. – 128 с. : ил. – (Майстри світового мистецтва).

https://focus.ua/uk/technologies/555613-krasa-ta-potvornist-dvi-protilezhni-oderzhimosti-legendarnogo-hudozhnika-leonardo-da-vinchi

 

Фото: https://focus.ua/uk/technologies/555613-krasa-ta-potvornist-dvi-protilezhni-oderzhimosti-legendarnogo-hudozhnika-leonardo-da-vinchi

 

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Пунктир

Леонардо да Вінчі: «Джерело всіх наших знань – у нашій здатності до сприйняття»

 Він не мав прізвища в сучасному розумінні цього слова, бо «да Вінчі» означає «(родом) з містечка Вінчі». Повне його ім'я – Леонардо, син пана П'єро з Вінчі (італ. Leonardo di ser Piero da Vinci). Був він позашлюбною дитиною заможного нотаріуса П'єро та чарівної Катарини.
Декілька перших років хлопчик провів із матінкою, а щойно виповнилося три – його забрав на виховання батько. Туга за матусею була нестерпною, Леонардо все життя намагався відтворити її образ у своїх шедеврах.
Освіту він отримав неформальну з латини, геометрії та математики. З чотирнадцяти почав навчання у флорентійського скульптора, художника та ювеліра Андреа дель Верроккйо, де отримав можливість вивчити основи математики та механіки, анатомію, роботу з металами та гіпсом, способи вироблення шкір. Він вивчає гуманітарні науки, набуває інших технічних знань, включаючи креслення, хімію, лиття штукатурки, деревообробку.
Маємо історію від сучасника Леонардо Вазарі про те, як Андреа дель Верроккьо залучив учня до виконання замовлення картини «Хрещення Христа» (Battesimo di Cristo). Ангел, який подає одяг Іісусу, написаний Леонардо, виявився настільки досконалим, що майстер з досади відкинув пензель і ніколи більше не займався живописом. Повірити в це цілком можливо.
 «Універсальна» людина епохи Відродження у продовженні «Пунктиру».

 «Вода, яку ти торкаєш, це остання, що втекла і перша, що прибуває. Так і з часом».

 «Гнів є короткочасним божевіллям».

 «Джерело всіх наших знань – у нашій здатності до сприйняття».

 «Єдиним критерієм істини є досвід».

 «За солодке доводиться гірко розплачуватися».

 «Наше життя зроблено смертями інших».

 «Немає поради більш вірної, ніж та, яку почуєш на кораблі, що зазнає лиха».

«Маленькі кімнати чи житла збирають розум, а великі його розсіюють».

«Природа так про все подбала, що всюди ти знаходиш чому вчитися».

«Справжня любов пізнається у нещасті. Як вогник, вона тим яскравіше світить, чим темніша нічна імла».

«Хороший художник має два головних об’єкти для малювання – людину та задум її душі»

«Художник повинен починати кожне полотно з чорних відтінків, бо всі речі в природі темні, крім тих, що освітлюються світлом».

«Чим ширша душа людини, тим глибше вона любить».

 «Я люблю тих, хто може посміхатися у біді…»

 Далі буде.

 Джерела:

Вазари, Джорджо. Жизнеописание Леонардо да Винчи / Джорджо Вазари; пер. с итал. А. Венедиктова, А. Габричевского. – М. : Эксмо, 2005. – 638 с. – (Зарубежная классика).
Волынский, Аким Львович. Жизнь Леонардо да Винчи / А. Л. Волынский. – М. : Алгоритм, 1997. – 525 с. – (Гений в искусстве).
Санти, Бруно. Леонардо да Винчи : альбом / Б. Санти. – М. : Слово/Slovo, 1995. – 80 с. – (Великие мастера итальянского искусства).
Леонардо да Винчи. Суждения / Леонардо да Винчи. – М. : Эксмо, 2006. – 416 с. : ил.
Сміт, Деніел. Думати, як Леонардо да Вінчі / Д. Сміт ; пер. з англ. А. Мішта. – Київ : КМ-БУКС, 2018. – 224 с.
Леонардо да Винчи : альбом. – Київ : Мистецтво, 1993. – 128 с. : ил. – (Майстри світового мистецтва).
https://focus.ua/uk/technologies/555613-krasa-ta-potvornist-dvi-protilezhni-oderzhimosti-legendarnogo-hudozhnika-leonardo-da-vinchi
 
Фото: https://focus.ua/uk/technologies/555613-krasa-ta-potvornist-dvi-protilezhni-oderzhimosti-legendarnogo-hudozhnika-leonardo-da-vinchi

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 
 

На долоні історії

Симон Петлюра. Нескорений
(завершення)

 

«Я вірю і певний, що Україна, 
як держава, буде! »

 

Петлюру доправляють до найближчого шпиталю, де зараз розташований Греко-католицькій храм святого Володимира, який доволі часто відвідують українці. Врятувати Отамана не вдається.
Убивцею є годинникар Самуїл Шварцбард, завербований агентом московії Михайлом Володіним. Під час Першої світової він служить у Французькому іноземному легіоні, поранений, має медаль. Отруєння газом під час атак вплинуло на його психіку. В 1917 році під час жовтневого заколоту знаходиться у петрограді, має контакти із більшовиками, в Одесі є членом червоноармійських загонів і першого агентурного угрупування «Закордот». Він повертається до Франції й під час суду, свідчить, що вбити Отамана вирішує саме тут. Пояснює, що у Бессарабії його родина постраждала від єврейських погромів, і він від місцевих дізнався, що це провина саме Петлюри. Після пострілів лишається на місці, ніби попереджений, що бігти не варто.

Захищає годинникаря один із найвпливовіших і багатих адвокатів Парижа Анрі Торес – член французької комуністичної партії, за сумісництвом представник радянського консульства у Франції. Вирок у справі виносять не судді, а дев`ять присяжних. Плутанина в експертизах і показах, реальних свідків до зали суду не пускають. Перед процесом адвокат неодноразово відвідує москву, контроль НКВС суцільний.

Шварцбард свідчить, що побачив Петлюру випадково, й поки той обідав, вирішив його вбити. Перед цим чомусь побіг відправити дружині телеграму, а за пів години до цього спокійнісінько перебував вдома та збирався обідати. Раптом йому зателефонували, і він не вийшов, а майже вибіг із дому. Хто зателефонував, як у нього опинився револьвер, для чого терміново знадобилося відправляти телеграму, а, можливо, це було повідомленням для кураторів НКВС – нічого з`ясовано не було.

Для того, щоб питання ці не прозвучали, потурбувався адвокат, цілковито й одразу переводячи процес до площини єврейських погромів в Україні. Петлюру й після смерті ще раз вбивали брехнею, щоб в жодному разі не залишити героєм. Таврували ярликами антисемітизму, щоб прогресивні європейські країни відвернулися від України та ідеї її Незалежності на довгі роки. Пам`ятаєте пророчі рядки Петлюри про тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України? Саме це й відбувалося. В центрі Парижа судили не вбивцю, а українську державність, компрометуючі її на загал.

Коштів москва не жаліла, історія з Семисенком і всі документи непричетності Петлюри до погромів, зібрані дружиною, адвокат захисту отримує занадто пізно та опрацювати не встигає.

Докази ж були незаперечні, починаючи з Конституції УНР. Саме за нею євреї були законною національною складовою частиною незалежної держави, мали право на національну персональну автономію, отримали статус державної нації. До речі, саме Конституція УНР – є першим унікальним документом в історії, де закріплено національні права меншин. Більше того, для захисту прав євреїв в ті часи вже було створене відповідне Міністерство Єврейських справ.

Красномовно та доказово це відбивається й на історії з грошима УНР. На банкнотах, що зберігає Національний архів Кракова, позначено чотири мови, в тому числі й ідиш. Своєрідна інновація УНР, знак поваги до всіх громадян України. Це єдина подібна в історії банкнота з чотирма мовами: українською, польською, російською й ідиш. До речі, в цьому архіві зберігається низка інших унікальних документів УНР. Журналісти телеканалу 1+1 провели власне складне й об`ємне розслідування та, зокрема, з'ясували: в 1945-му червоноармійці цілеспрямовано конфіскували майже все, пов`язане з українським урядом і Симоном Петлюрою. Тобто, приховувати було що і за двадцять років після процесу.

Отже, банкноти УНР теж були серед документів, що потрапили до адвоката Петлюри.

Щодо погромів. Навесні 1919-го український уряд ухвалив Закон Ради Народних Міністрів про створення особливої слідчої комісії, яка мала займатися розслідуванням злочинів. Погромницька діяльність цілковито суперечила політиці української незалежної держави. Збереглист і свідчення офіцера армії УНР полковника Доценка, який вказував, що після подій за участі Івана Семисенка в Проскурові, Петлюра звернувся до нього наступним чином: «Ви мали померти, але не допустити погрому!». Та й сам жорстокий вояка всю відповідальність цілковито взяв на себе.

Створена Петлюрою комісія безпосередньо ставила питання про карне переслідування в зв`язку з погромними подіями проти урядових осіб усіх без виключення рангів як за загальні, так і за службові карні вчинки. Простіше кажучи, за цим Законом було наказано розстрілювати тих, хто міг вбити євреїв. Погроми – розстріл. Мародерство – розстріл. Прохання про помилування, які збереглися й досі, на рішення Петлюри не впливали. Звичайно, всі ці факти були цілком протилежні до того, що почули присяжні.

Разом із тим, 1919 року Постановою Українського Уряду було прийнято та затверджено Головою Директорії Симоном Петлюрою асигнування понад 11 мільйонів гривень на допомогу єврейському населенню міст і містечок, постраждалих від погромів. Збережено розписки євреїв при отриманні грошей. У 1921 році, вже перебуваючи в еміграції в Польщі, Петлюра особисто здійснив пожертву комітету допомоги євреям-біженцям у розмірі п`ятнадцяти тисяч польських марок, які одержав міністр єврейських справ. Тобто, насправді єврейське питання в Україні за часів УНР було таким – запобігти, покарати, допомогти.

Якщо б усі ці документи було оприлюднено в суді, невинуватість годинникаря довести було б неможливо.

У зверненні Симона Петлюри «До населення України й повстанців», датованому 1921 роком читаємо: «…та сердечна зустріч, яку влаштувало єврейське населення при повороті нашого війська на рідну територію в минулому році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало відступаюче наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення при наскоку большевиків, ті десятки тисяч євреїв, які потяглися за нашим військом, рятуючись від большевиків, і які тут разом ділять нашу долю і мріють нашими мріями, – це все переконало світ, що бандити не ми, а большевики».

П'ять років потому в центрі Європи, найнятий НКВС адвокат Торес, брехливо та безпідставно довів зворотнє.

Процес висвітлювали журналісти всіх видань світу, особливо щоденна газета «Юманіте», пов`язана з комуністичною партією Франції. На кожній шпальті мессидж про те, що Петлюра заслуговує на те, що в нього стріляли. Через рік Торез видав книжку «Процес про погроми».

Трохи більше тижня і годинникар-терорист – виправданий.

Штраф в один франк за забруднену кров`ю бруківку. Ось і все покарання. Вбивця вийшов на волю.

Післямова

Відспівують Симона Васильовича Петлюру в Румунській православній церкві Архангелів Гаврила та Михайла. Присутні десятки тисяч українських емігрантів і французів. Понад п`ятдесят організацій підписало жалобний лист. Сорок польських генералів стали на коліна в костьолі у Варшаві, коли виносили труну, на коліна стають всі. Того ж року на вулиці останнього помешкання Петлюри було відкрито його музей, де й досі зберігаються особисті речі та сорочка, в якій він прийняв смерть.

Поховано Головного Отамана на паризькому цвинтарі Монпарнас. У 1941 році поряд із батьком з`являється могила доньки Лесі. Останок свого життя вона присвятить татові та боротьбі за його ідеали. Пані Ольга в подальші роки упорядковувала архів чоловіка, не припиняла вишукувати документи, для його реабілітації. Поруч з рідними похована в 1959-му.

Сучасники згадують, що, коли Петлюра з`явився в Парижі, він часто навідувався на цвинтар Пассі до могили української художниці – знаменитої землячки з Полтавщини Марії Башкірцевої. Можливо, щось відчував. Дуже багато спогадів сучасників про його інтуїцію та неймовірні очі, в яких здавалося відсвітлено всі таємниці та відповіді  Всесвіту. Башкірцевій також випало коротке життя на чужині та гучна посмертна слава. Вона є першою українською художницею, роботи якої придбав Лувр.

За дев'ять днів до загибелі читаємо в листі Петлюри до президента УНР в екзилі  Андрія Лівицького: «…“Петлюру”, коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомости провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам. Як реальний політик, я знаю, що в остаточному моменті справа федерації чи “самостійности” України вирішуватись буде підрахунком організованих сил нашої нації, як політичних, так і військових».

І цього ж року, але трохи раніше, ще з листа вже до Юрія Гуменюка: «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами».

Симон Петлюра… Його обпалююча величчю та людяністю доля позначена біблійним ім'ям одного з обраних Христом дванадцяти апостолів. Коли торкаєшся сюжету його життя, історія становлення Незалежної України стає неймовірно близькою та зрозумілою своєю багаторічною драматичністю. Коли читаєш його листи, знайомишся з документами – розумієш, що безпомилковість кожного рядку настанов і прагнень, доведені часом і подіями. В них про головне – нескорене бажання України бути незалежною та вільною.

А це за будь-яких часів і обставин вбити неможливо. Нікому. 

 

Олена Ємельянова,

завідувачка сектору соціокультурних проєктів та зовнішніх зв`язків  

 

Фото https://2plus2.ua/ru/novyny/hto-zneslaviv-imya-petlyuri-i-chomu-klyuchovi-dokazi-yogo-nevinuvatosti-u-pogromah-evreiv-ne-buli-vzyati-do-rozglyadu
https://armyinform.com.ua/2021/05/22/czikavi-fakty-pro-symona-petlyuru/
 
Джерела:
Авдєєнко С.І. Тисяча й одна смерть: український рахунок / С.І. Авдєєнко. – Запоріжжя: Дике поле, 2006. – 631 с.
Альманах Українського Народного Союзу на рік 1979 = Almanac of the Ukrainian National Association for the year 1979: річник 69-ий / Укр. нар. союз; ред. А. Драган. – Джерсі Сіті; Нью Йорк: Свобода, 1979. – 255 с.
Assassines par Moscou: petlura-Konovaletz-Bandera. – Germany: Editions Ukrainiennes a Munich, 1962. – 77 p. – франц. мовою.
Він з когорти вождів: (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри). – Київ: Дніпро, 1994.
Винниченко, Володимир. Заповіт борцям за визволення / В. Винниченко. – Київ: Криниця, 1991. – 128 с.
Грановський, О. На шляху до державности: у честь впавших героїв Симона Петлюри і Євгена Коновальця / Ол. Грановський. – Вінніпег: [б. в.], 1965. – 17 с.
Зародження органiв безпеки України: перiод Центральної Ради // Сiдак В.С. Нацiональнi спецслужби в перiод Української революцiї 1917–1921 рр. (невiдомi сторiнки). – Київ, 1998. – с. 41.
Збірник пам'яті Симона Петлюри, 1879–1926. – Репр. вид. – Київ: Центр учбової літератури, 2020. – 258 с.
Іванис В. Симон Петлюра – Президент України / В. Іванис. – 2-ге вид. – Київ: Наук. думка, 1993. – 270 с.
Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924) / Нац. Акад. наук України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, Центр. держ. архів вищ. органів влади та упр. України; авт. концепції, тексту, упоряд. Т. Пересунько, відп. ред. І.Б. Гирич. – Київ: АртЕк, 2019. – 312 с. – (100 років культурної дипломатії України).
Лотоцький О. Симон Петлюра як політик і державний муж / О. Лотоцький. – Париж; Лондон: [б. в.], 1951. – 77 с.
Савченко В.А. Симон Петлюра / В.А. Савченко. – Харків: Фолио, 2004. – 415 с. – (Время и судьбы).
Сагайдачний П. В його тіні. Симон Петлюра в історії українського народу / П. Сагайдачний. – Репр. вид. – Київ: Центр учбової літератури, 2020. – 64 с.
Савченко В.А. Симон Петлюра / В.А. Савченко. – Харків: Фоліо, 2015. – 126 с . – (Знамениті українці).
Симон Петлюра: статті, листи, документи. – Нью-Йорк: Вид. Укр. Вільної академії наук у США, 1956. – 480 с.
Степаненко М. У 100-ліття народження Симона Петлюри – президента Української Народної Республіки / М. Степаненко. – Вашингтон; Філадельфія: Україна, 1979. – 74 с.
Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил, 1917–1921 / О.І. Удовиченко. – Київ: Україна, 1995. – 206 с.
Hunczak, T. SymonPetlіura and the Jews: F Reappraіsal / Т. Hunczak. – Munіch: Ukraіnіan Hіstorіcal Assocіatіon, 1985.
Шелухин С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року / С. Шелухин. – Прага: Нова Україна, 1926. – 40 с.
В Річницю Смерти св. пам. Симона Петлюри. – Вінніпег: [б. в.], 1972. – 8 с.
https://uahistory.com/topics/famous_people/12588
 
Таємниці великих Українців. Симон Петлюра // https://www.youtube.com/watch?v=INT8RiYVl2o
 

Симон Петлюра / сезон #hradoli2021 // https://www.youtube.com/watch?v=R5lz3R6tQzM&t=43s
 

https://uahistory.com/topics/famous_people/12588

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут