Коробчук Павло. Священна книга гоповідань / П. Коробчук. – Харків: Фоліо, 2014. – 218 с.
Мені було цікаво познайомитись із книгою «Священна книга
гоповідань» одного з письменників молодого покоління Павла Коробчука. Він – автор
п’яти поетичних збірок та одного роману, лауреат багатьох конкурсів і
літературних слемів. Його твори перекладено англійською, німецькою,
італійською, польською, литовською, білоруською, словацькою, російською мовами.
Народився та виріс у Луцьку, мешкає в Києві.
«Священна книга гоповідань» – історія життя трьох братів,
які потрапляють у парадоксальні кримінальні та вуличні перипетії – викрадання
дітей, махінації з нерухомістю, торгівля внутрішніми органами, пограбування
банку і товарного поїзда, підробка наукових ступенів, підпал будинку, фальсифікація
парламентських виборів, розгін Євромайдану тощо.
Ця книжка – своєрідний реквієм за «гопниками», вона
містить 11 оповідань, кожне з яких поділене на невеликі розділи, а речення в
тексті є не надто складними.
Мені здалося, що Павло
Коробчук, судячи з усього, провів свої польові дослідження в нетрях спальних
районів, де вистежував «гопників», які у визначені години дня та ночі вилазять
зі своїх квартир, завалених пляшками з-під пива та спортивними штаньми. Автор
описує труди та дні у середовищі кримінальників, яких чимало проживає на
пострадянських просторах.
Тема «гопників» і жлобства видається останнім часом
особливо актуальною. Варто згадати хоча б «Жлобологію» Антіна Мухарського. Можливо,
така популярність теми є маркером того, що ми потребуємо іронічного перегляду
процесів, які відбуваються всередині нашого суспільства.
У кожному з оповідань автор розповідає кримінальні,
побутові та любовні пригоди трьох братів Іванів, злодіїв, яких бог наділив трьома
кремезними тілами, але дав лише один мозок на всіх. Його «гопники» не лише
займаються дрібним злочинним промислом «на районі», але й активно «беруть
участь» у політичному житті країни, висуваються в депутати, старіють та
ностальгують за своїми молодими роками, перетворюються на сивобородих «дідогопників»,
які займаються колекціонуванням різноманітного мотлоху. Якщо вірити Коробчуку,
у його персонажів є свої скупі чи сильні почуття до найближчих родичів і не
менш сильне почуття обов’язку. Якщо злодії закохуються, то в цьому нетиповому
для себе стані можуть коїти дива: померти заради коханої, щоб потім у
визначений час пробудитися від вічного сну та перелякати працівників моргу.
У книзі повно смішних ситуацій, іронічних і гротескних,
покликаних викликали відразу до персонажів оповідань і спонукати до думки: «А
що тут, власне, смішного?!» Автор постійно провокує до суперечливих почуттів як
до трьох Іванів, так і до всіх епізодичних персонажів. Вони не є однозначно
позитивними чи негативними, реальними чи вигаданими, смішними чи трагічними, як
та бабця, яку «гопники» хотіли вмовити переписати на них квартиру. З одного
боку, постать старої, яку хочуть обдурити викликає співчуття, а іншого боку,
стара щоденно п’є пиво, грає з «гопами» в карти, а в молодості й тілом
промишляла, за що, власне, і купила трикімнатну квартиру. І тут образ бабці
викликає огиду.
Попри ненав’язливість сюжету та велику кількість
жаргонізмів Коробчук намагається філософувати про феномен «гопників». Це він робить
з великою кількістю іронії та кпинів. «Гопник» у автора – як ембріон
ненародженого немовляти, в якого був потенціал відбутись, але щось загальмувало
його на одному з початкових етапів розвитку. Тому вони нагадують не
субкультуру, а окремий вид.
Після прочитання цієї книжки кожен злодюжка може
звинуватити автора в політичній некоректності щодо всіх представників свого
виду, класу чи касти та піти боротись за свої права як мінімум на освіту.
Ця книга – кумедна, динамічна, весела. Рекомендую до
прочитання.
Немає коментарів:
Дописати коментар