Луї Армстронг.
Рабиня Джозефіна, «поле битви»,
джазовий Орлеан (продовження)
До п'яти рочків Луї виховувала бабуся, якій він допомагав поратися по
господарству, за що отримував п'ятак і
гадав, що є найбагатшою людиною в світі. Бабуся по батькові в минулому була рабинею. Джозефіна
Армстронг дожила до дев'яноста одного року. Будинок, де мешкала та доглядала
онука, був одноповерховою хатиною з дерев'яним каркасом, обшитим нефарбованими дошками.
На подвір'ї розміщувалися традиційний бак для води та вбиральня. Джозефіна заробляла
пранням. Луї зберіг спогад про те, як бабуся брала його із собою до клієнтів,
будинки яких здавались йому палацами. Ймовірно, вона була суворіша з Луї, ніж матінка
Мейенн. Коли дитина бешкетувала, вона відправляла її у двір зрізати лозину
тунгового дерева для шмагання. Разом із бабусею Луї регулярно ходив до церкви.
Коли став старшим, вона віддала його до початкової школи.
Одночасно хлопчик відвідував недільну церковну школу. В юнацькі роки
носив блакитну бавовняну куртку і такі ж штани, які діставалися йому від
шанувальників Мейєнн. У Новому Орлеані всі підлітки до повноліття ходили в
шортах.
Ріс Льюїс у доволі небезпечному районі, який називали «полем битви». На
щастя, в тому ж кварталі жив його дядько Ісаак Майлз, удівець із шістьма дітьми,
який працював у порту вантажником на
пароплавах. Важка, погано оплачувана робота, сім'я постійно ледь зводила кінці
з кінцями. Проте щоразу, коли Мейенн йшла надовго з дому, він брав Луї та Маму
Люсі, як звали маленьку Беатрис, до себе. Це була напрочуд чуйна, свята людина.
Армстронг згадував: «Дядько Ісаак заробляв мало, та й робота у нього була не
завжди. Але все ж таки йому зазвичай вдавалося і нагодувати всіх дітей, і
одягнути їх в чисті сорочки. Сім'я жила в одній кімнаті, але всі якось там
вміщалися. Боже, благослови дядька Ісаака! Якби не він, я не знаю, що ми з
Мамою Люсі робили б щоразу, коли в Мейен раптом прокидалося бажання втекти від
нас і вона надовго зникала з дому».
У дитинстві Луї жодного разу не відзначав дня народження. Йому були
невідомі такі радощі як феєрверк у День незалежності, йому «ніхто не дарував
велосипед, роликові ковзани чи рукавичку для бейсболу. Він бував щасливий, коли
отримував кілька звичайних черевиків. Армстронг дуже рано відчував обов'язком
робити все можливе, щоб приносити в дім гроші. Час від часу купував одяг для
матері, а себе почав одягати самостійно з десяти років». Він пишався, що
був спроможним надати сім'ї значну допомогу. Це насправді в його віці було доволі важко. Доводилося не лише працювати,
а й жебракувати, красти, бо навіть кілька пенні мали значення. Найчастіше вони були
єдиними грошима, на які він мав нагодувати вечерею Маму Люсі та себе. Почав він
продавати й газети, що ними ділився з ним білий підліток Чарльз, якій допомагав
йому в ті перші складні роки життя.
Армстронг уникав теми расової дискримінації, або говорив про це
стримано. Хоча, сказати, як розуміємо, було про що. Єдиного разу в 1950-ті вже
з висоти свого впевненого статусу висловився гучно та різко щодо порушених прав
маленьких негрів, яких не пускали до
школи для навчання разом із білими. Тодішній Президент Сполучених Штатів Дуайт Ейзенхауер,
послав відповідні війська для владнання ситуації. Звичайно, справа була не лише
в обуренному інтерв'ю Арсмтронга, але позиція
його, безумовно, була врахована.
Він мав на це право й тому, що умови, в яких минули його юні роки,
могли зламати найсильніших. Він вистояв, коли майже все було проти нього, диво,
що взагалі вижив. Народившись негром, здавалось був приречений на злиденне
життя чорнороба. Жодних надій на те, що становище може змінитися на краще.
У Новому Орлеані скрізь процвітала проституція, спиртні напої були
основним предметом торгівлі, легко було дістати будь-які наркотики. Але найпершим
захопленням крізь нужденність та важкий труд для Армстронга була музика, яку
він слухав з ранку до вечора. Небагато можна назвати інших міст із настільки розвиненими музичними
традиціями, причому саме вуличної музики. Вона звучала в Новому Орлеані з
кожного вікна та подвір'я й особливо важливе місце займала в житті саме негрів.
Малоосвічені, з жалюгідним існуванням, вони не мали інших розваг.
Джаз, як вважають дослідники, народився саме в Новому Орлеані між 1900
та 1910 роками, а через вісімдесят років набув статусу міжнародної мови, яка
стала улюбленою та зрозумілою всьому світові.
Початок джазового Орлеану був доволі прозаїчним. Міська влада вирішила
зібрати всі публічні будинки в одному районі, подалі від очей обурених
громадян. У 1899 році відкрився цілий квартал закладів із червоними ліхтарями,
який мешканці назвали Сторівіллом, на ім'я Джозефа Сторі, члена муніципалітету,
який запропонував відповідний законопроєкт.
Дослідники вважають, що першими європейцями, які познайомилися з
джазом, були матроси, які розважались у новоорлеанських борделях. Історія
Сторівіла активно фігурує в багатьох легендах про джаз. Перші відповідні гурти
виступали в публічних будинках і саме закриття в 1917-му кварталу червоних
ліхтарів, змусило музикантів розширити географію цього гарячого стилю та
податися на Північ – у Сент-Луїс та Чикаґо.
Олена Ємельянова
Немає коментарів:
Дописати коментар