Обираючи твір для обговорення ми вирішили, що це буде повість Бориса Васильєва «…А зорі тут тихі» та однойменний фільм Сергія Ростоцього, де якнайкраще розкривається безсмертний подвиг жінки на війни, її найвеличніша жертва, покладена на вівтар Перемоги. Працюючи над сценарієм, ми розуміли, що тема доволі специфічна, болюча і на жаль, актуальна… Головне, що ми хотіли донести до учасників конференції - «У війни не жіноче обличчя».
Ми звиклися з думкою про те, що на війні немає місця сентиментальності та ніжності, а слово «герой» у нашому розумінні – це боєць, солдат, словом, чоловік. І якщо для чоловіка захист своєї Батьківщини – це його священний обов’язок, то більшість жінок ішли на фронт добровільно, розуміючи, що можуть не повернутися. Але вони йшли, бо вважали, що це не могли вчинити інакше. Жінка і війна, взагалі, поняття несумісні. Бо жінка – це мати, у якій самою природою закладена ненависть до убивств.
Війна безжальна. І вона забирає життя, не дивлячись на те, чи це міцний чоловік, чи ніжна, тендітна жінка. Гортаючи сторінки повісті та передивляючись кадри з фільму, розумієш, що загибель кожної з п’яти головних героїнь – це загибель кількох поколінь. Це ненароджені діти, онуки, правнуки. У цьому – вся трагедія, бо у війни не жіноче обличчя!
І скільки б років не минуло, ми не маємо права забувати тих, хто подарував нам мирне небо і мирне життя! І наше завдання – зробити все можливе, щоб зберегти цей спокій, задля наступних поколінь.
Більше про бібіотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар