Діалоги з мистецтвом

Мистецтво вогню і металу

Палає вогонь у горні, кипить метал, коваль чаклує молотом і кліщами біля розжареного шматка заліза. В міцних руках майстра він перетворюється на слухняну матерію для майбутнього витвору. Метал, ніби жива істота, відчуває талант і майстерність коваля…
Ковальство як мистецтво виготовлення різноманітних виробів з металу є однією із найдревніших професій. Це – стародавнє ремесло, яке допомогло людині підпорядкувати метали та зробити своє життя комфортним. Наукові знахідки доводять, що кування (холодне і гаряче) з'явилося за кілька тисячоліть до нашої ери, ще в епоху енеоліту і здавна відоме багатьом народам світу (Єгипет і Передня Азія). За своє багаторічне існування воно пройшло значну еволюцію – часи як розквіту, так і занепаду.
На території України ковальське ремесло відоме ще з часів трипільської культури. Високого рівня майстерності ковалі досягли за часів Київської Русі. Вони вільно володіли основними технологічними засобами обробки металів: методом зварювання, лютуванням та термічною обробкою.
Коваля завжди глибоко шанували як людину, здатну підкорити собі вогонь і виготовляти дива. В стародавньому світі їх навіть вважали магами. Бо в кожного коваля були свої секрети щодо використання того чи іншого інгредієнту у сплаві із залізом. А ще люди вірили, що через вогонь коваль спілкується з потойбічним світом, душами померлих і навіть знає куди зникають людські душі… Залізні вироби мали за обереги, їх кидали до купелі немовляти, аби воно росло міцним і здоровим.
У давнину майже у кожному українському селі була кузня. Зазвичай, невелика хатина з саману, обладнана горном, ковальським міхом, коритом і діжками з водою для гартування. У кузні можна було підкувати коня, поставити підківки на чоботи, приладнати обруч на діжку, тощо… А ввечері «на вогник» до коваля частенько заходили чоловіки, щоб обговорити справи і весело провести час у чоловічій компанії.
«Сучасне мистецтво вогню має свої особливості. Це не просто робота із залізом, а своєрідне поєднання обширу фантазії з життєвими образами». Майстри-ковалі намагаються втілити таїнство задуму і мрії в конкретну художню побутову річ і були задоволені, коли народжувалося щось особливе. Головні ази ковальства зовсім не змінилися, хіба що нині для отримання вогню використовують кокс і антрацит, а в давнину горна заповнювали деревним вугіллям. До слова, щоб приборкати твердий метал, коваль розігріває його до температури 1000 градусів.

«Багатовікові надбання художнього карбування і народного ковальства сьогодні з успіхом використовують у своїй творчості художники-професіонали, яких приваблює своєрідна пластика заліза, його декоративні особливості і технологічні властивості, які дають багаті можливості відтворення художніх композицій». Інтер'єри сучасних адміністративних і громадських споруд прикрашають ковані світильники і настінні бра, декоративні решітки та вази, просторові композиції, виконані сучасними митцями. Серед знаних українських ковалів А. Шатов, С. Фірсов, С. Красюк. О. Пилипенко О. Дідик, М. Сабов, В. Качмар та інші.

Зараз ковальство є доволі популярним, хоча й рідкісним ремеслом. А художня ковка стає надзвичайно привабливим видом мистецтва в Україні. До повномасштабного вторгнення росіян на українські землі в різних містах нашої країни організовувались і проводились «Свято ковалів» (м. Івано-Франківськ), фестиваль «Залізний Лев» (м. Львів), майстер-класи з ковальського мистецтва в історично-розважальному комплексі «Зелені хутори Таврії» (Херсонщина), фестиваль ножових майстрів (м. Миргород). А з 2018 року у нашому місті Дніпрі започаткували масштабний фестиваль ковальства «Koval Fest» (більше читати про фестиваль за посиланням: https://www.dnipro.libr.dp.ua/KovalFest
Про зародження та розвиток сучасного художнього ковальства, властивості металу, його обробки в гарячому та холодному стані, ексклюзивні ковальські вироби розповідають добірки видань з колекції нашої бібліотеки.
Долучайтесь до читання, дізнавайтесь більше про українське мистецтво!

Світлана Пономаренко,

провідна бібліотекарка, відділу мистецтв ДОУНБ

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Що читають бібліотекарі

Коробчук Павло. Священна книга гоповідань / П. Коробчук. – Харків: Фоліо, 2014. – 218 с.

Мені було цікаво познайомитись із книгою «Священна книга гоповідань» одного з письменників молодого покоління Павла Коробчука. Він – автор п’яти поетичних збірок та одного роману, лауреат багатьох конкурсів і літературних слемів. Його твори перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською, білоруською, словацькою, російською мовами. Народився та виріс у Луцьку, мешкає в Києві.
«Священна книга гоповідань» – історія життя трьох братів, які потрапляють у парадоксальні кримінальні та вуличні перипетії – викрадання дітей, махінації з нерухомістю, торгівля внутрішніми органами, пограбування банку і товарного поїзда, підробка наукових ступенів, підпал будинку, фальсифікація парламентських виборів, розгін Євромайдану тощо.
Ця книжка – своєрідний реквієм за «гопниками», вона містить 11 оповідань, кожне з яких поділене на невеликі розділи, а речення в тексті є не надто складними.
Мені здалося, що Павло Коробчук, судячи з усього, провів свої польові дослідження в нетрях спальних районів, де вистежував «гопників», які у визначені години дня та ночі вилазять зі своїх квартир, завалених пляшками з-під пива та спортивними штаньми. Автор описує труди та дні у середовищі кримінальників, яких чимало проживає на пострадянських просторах.
Тема «гопників» і жлобства видається останнім часом особливо актуальною. Варто згадати хоча б «Жлобологію» Антіна Мухарського. Можливо, така популярність теми є маркером того, що ми потребуємо іронічного перегляду процесів, які відбуваються всередині нашого суспільства.
У кожному з оповідань автор розповідає кримінальні, побутові та любовні пригоди трьох братів Іванів, злодіїв, яких бог наділив трьома кремезними тілами, але дав лише один мозок на всіх. Його «гопники» не лише займаються дрібним злочинним промислом «на районі», але й активно «беруть участь» у політичному житті країни, висуваються в депутати, старіють та ностальгують за своїми молодими роками, перетворюються на сивобородих «дідогопників», які займаються колекціонуванням різноманітного мотлоху. Якщо вірити Коробчуку, у його персонажів є свої скупі чи сильні почуття до найближчих родичів і не менш сильне почуття обов’язку. Якщо злодії закохуються, то в цьому нетиповому для себе стані можуть коїти дива: померти заради коханої, щоб потім у визначений час пробудитися від вічного сну та перелякати працівників моргу.
У книзі повно смішних ситуацій, іронічних і гротескних, покликаних викликали відразу до персонажів оповідань і спонукати до думки: «А що тут, власне, смішного?!» Автор постійно провокує до суперечливих почуттів як до трьох Іванів, так і до всіх епізодичних персонажів. Вони не є однозначно позитивними чи негативними, реальними чи вигаданими, смішними чи трагічними, як та бабця, яку «гопники» хотіли вмовити переписати на них квартиру. З одного боку, постать старої, яку хочуть обдурити викликає співчуття, а іншого боку, стара щоденно п’є пиво, грає з «гопами» в карти, а в молодості й тілом промишляла, за що, власне, і купила трикімнатну квартиру. І тут образ бабці викликає огиду.
Попри ненав’язливість сюжету та велику кількість жаргонізмів Коробчук намагається філософувати про феномен «гопників». Це він робить з великою кількістю іронії та кпинів. «Гопник» у автора – як ембріон ненародженого немовляти, в якого був потенціал відбутись, але щось загальмувало його на одному з початкових етапів розвитку. Тому вони нагадують не субкультуру, а окремий вид.
Після прочитання цієї книжки кожен злодюжка може звинуватити автора в політичній некоректності щодо всіх представників свого виду, класу чи касти та піти боротись за свої права як мінімум на освіту.
Ця книга – кумедна, динамічна, весела. Рекомендую до прочитання.
 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу

Книга в каталозі : http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/4B1288EC-D271-47F0-998A-158B59638BED

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Визначними місцями Придніпров'я

Музей «Літературне Придніпров’я»

Музей «Літературне Придніпров’я» – один із шести відділів Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького.
Будинок, у якому нині він розташувався – один із найстаріших у місті. Споруджений у 1818–1819 рр. на вулиці Широкій (пізніше – Катерининський проспект, зараз – Дмитра Яворницького). Будинок був не двоповерховим, яким він є тепер, а одноповерховим, із цегли (явище для міста тих часів дуже рідкісне), з високим цоколем і анфіладним розташуванням його восьми кімнат.
У 1970-ті роки у середовищі дніпропетровської інтелігенції виникла ідея створення літературного музею. Ідею підтримав Історичний музей ім. Д.І. Яворницького і його директорка Горпина Ватченко.
У лютому 1982 року Дніпропетровський міськвиконком прийняв рішення про створення у будинку-пам’ятнику на пр. Карла Маркса, 64 (нині пр. Яворницького) літературного музею. У середині 1983 р. на базі Історичного музею був відкритий науково-дослідницький, експозиційний відділ літератури, укомплектований чотирма молодими фахівцями. Його головною метою стала робота зі створення регіонального літературного музею (зі статусом «музей на правах відділу»).
Музей «Літературне Придніпров’я» був відкритий для відвідувачів 24 травня 1998 року виставкою «Сторінки літературної історії краю».

Зараз колекція музею нараховує понад 35 тисяч експонатів. Серед них рукописи та прижиттєві видання І. Манжури, книги з автографами Олени Пчілки, А. Кащенка, Т. Романченка, Остапа Вишні та багато іншого.
Місія музею – вивчення історії літератури та культури Дніпропетровщини.

Бібліографія:
Аліванцева О. Музей "Літературне Придніпров'я" / О. Аліванцева // Люди і долі / упоряд. В.В. Слобода.– Дніпропетровськ: Ліра, 2008.– С. 22–24.
Аліванцева О. Музей "Літературне Придніпров'я": внесок у розвиток культури, популяризація історії літератури краю музейними засобами / О. Аліванцева // Публічні бібліотеки Дніпропетровщини в системі збереження історичної пам'яті громади, вивчення і розвитку місцевої культури: матеріали міжвідомчої науково-практичної конференції (29 листопада 2016 року) / Дніпропетр. обл. універс. наук. б-ка ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія, Упр. культури, національностей і релігій Дніпропетр. облдержадміністрації.– Дніпро: ДОУНБ, 2017.– С. 14.
***

Аліванцева О. В далекі незапам'ятні часи: [історія та досвід роботи музею "Літературне Придніпров'я"] / О. Аліванцева // Січеслав.– 2012.– № 1.– С. 135–145.
Аливанцева Е.: "Воссоздавая прошедшее, музей стремится в будущее. От информационного, дидактического музея старого типа к светскому храму, цель которого отображать разнообразие перевоплощений, всю палитру литературного и культурологического процесса на Приднепровье"  // В поисках единства.– 2018.– Вып. 14.– С. 9–10.
Кондратюк О. Цікаві музеї області, які відкрились за останні 30 років / О. Кондратюк // Вісті Придніпров'я.– 2021. – 22 лип.– (№ 28).– С. 3.
Посилання на подкаст: https://www.youtube.com/watch?v=мпUpEG1vr3H1E
 
 
 
 
Фото з сайту https://www.dnipro.libr.dp.ua/museum_history_literatura_collection_bilding

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Пунктир

 Маріанна Кіяновська: «Я все життя пишу одну велику книжку»

(завершення)

Вона любить читати вірші вголос. Більш того, має власну теорію з цього приводу про посилення когнітивних здібностей, завершеність або навпаки вірша. «Ми звикли мовчати – так нас вчать. Але найкраще вчитися, маючи співрозмовника. Обдумуючи щось, люблю говорити сама до себе. А ще – щоразу повторюю, що усне побутування літератури (живі розмови довкола ідей у кав’ярнях, на презентаціях чи після них) не менш важливе, ніж видання книжок. Львівське літературне середовище значною мірою розвинулося завдяки посиденькам у кав’ярнях, в майстернях тощо. Краків має кількох нобелівських лауреатів у тому числі тому, що там є величезна – за масовістю і тяглістю – традиція оцього усного побутування літератури».
Її вірші та твори немов п'ятий елемент, пізнавана непізнаванність, нереальна реальність, історія усіх часів і вимірів, в яких ми живемо Тут і Зараз. Вона стовідсотково відчуває власні вібрації світу та віддає їх навзаєм в ритмі голосу наших сердець.
Її «велику книжку» необхідно читати для того, щоб на повну та вкотре відчути европейську, усвідомлену віками генетику української непереможної нації, для якої воля та вибір – понад усе.

Олена Ємельянова

«Я переконана, що ми були готовими (до повномасштабного вторгнення пр. авт.), інакше ми би не змогли чинити опір. Я думаю, що Україна була готова до певних речей навіть у 2014-му році. Нас до цього підготував Майдан.
Українці у душі завжди добре розуміли, що таке Росія.
…Оце "кохайтеся, чорнобриві…", яке звучить в жартівливому контексті, але воно у нас в кожного прошито у спинному мозку.
Мені здається, що люди мали очікування, але вони не могли в це повірити. Бо основний аргумент, який я чула в 2014-му році, що не може бути війни, бо наші офіцери вчилися в тих самих училищах з їхніми офіцерами.
Водночас, десь у 2010 році, коли минуло 20 років після того, як Україна здобула незалежність, ми вже дискурсивно відділилися від неї . Чи ви помітили, що російські жарти для нас вже давно не смішні ? У нас вже не перетинаються навіть категорії сміху».
 
«Якщо взяти за тезу, що переклад – це думання про переклад, а не виготовлення перекладу, то перекладачем я стала дуже давно, ще в старших класах школи. В якийсь момент я почала збирати різні переклади одних і тих же віршів. Йшла у бібліотеку – і переписувала на папір. Дещо знаходила у великій домашній бібліотеці. Я зробила тоді одне з головних життєвих спостережень: якщо у перекладі прози є навіть невелике відхилення від оригіналу, це руйнує переклад; у поезії – інакше. В той час мені ще бракувало мови, поняттєво і термінологічно, але я вже почала думати про «тіло вірша» за аналогією із «тілом дерева», замислюватися над тим, що вірш у перекладі (різні мови, різні перекладачі) – як дерево в різні пори року: зимове – не подібне до літнього, весняне, квітуче, – до осіннього, але це – одне і те ж дерево».
 
«Я вже згадувала в одному з інтерв’ю, що десь двадцятирічною помітила, що є події, які стаються через приблизно 75–85 років (властиво – три покоління) після того, як були написані (і прочитані – спершу окремими людьми, а тоді й великими масами людей, це важливо) конкретні тексти, шедеври тих, кого потім називали «пророками». Три покоління – бо ідея, натяк на ідею, висловлений у поезії, у наступному поколінні засвоюється дискурсом, а в третьому поколінні масово вливається в повсякденні практики, які можуть в принципі не рефлексуватися. Однак, в такий спосіб засвоєна поезія стає рушієм великих процесів».
 
«Я сама до Шевченківської премії в різні роки ставилася дуже по-різному. Власне, мені пощастило, бо після Революції гідності експертна оцінка в культурі стала адекватною. Причому я зараз говорю про різні сфери, наприклад, про "Євробачення" чи про відбір учасників для різних проєктів за підтримки державних інституцій. Відповідно, для мене було високою честю опинитися поряд із тими, кого надзвичайно поважаю, ким захоплююся, чия професійна і людська репутація – бездоганна. Оця важливість репутації – в якомусь сенсі ключова. Я недавно жартувала, що 9 березня 2020 року стала "Сером", як Елтон Джон, тільки в "лицарі" мене посвятив Юрій Макаров, і відтоді мені багато чого не можна робити, бо моя репутація тепер належить не тільки мені, а й Шевченкові».
 

Фото https://duh-i-litera.com/kijanovska-marianna

Джерела:

Кіяновська, Маріанна.Бабин Яр. Голосами [Текст] / М. Кіяновська ; Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад.", Центр дослідж. історії та культури східноєвроп. єврейства. - К. : Дух і Літера, 2017. - 108 с. : іл.
 Кіяновська, Маріанна.Блискавка зустрічає воду і вітер [Текст] / М. Кіяновська. - Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2023. - 208 с
Кіяновська, Маріанна.Звичайна мова [Текст] : збірка поезій / Маріанна Кіяновська. - К. : Факт, 2005. - 111 с. - (Зона Овідія).
Кіяновська, Маріанна. Листи з Литви / Листи зі Львова [Текст] / М. Кіяновська, М. Савка. - Львів : Вид-во Старого Лева, 2016. - 139 с
Кіяновська, Маріанна. Міфотворення [Текст] : поезії / Маріанна Кіяновська; Передмова О.Галети. - К. : Смолоскип, 2000. - 108 с.
Кіяновська, Маріанна. 373 [Текст] / М. Кіяновська. - Львів : Вид-во Старого Лева, 2014. - 258 с.
***
Бронте, Шарлотта. Джейн Ейр. Автобіографія [Текст] / Ш. Бронте ; пер. з англ. М. Кіяновська. - К. : КНИГОЛАВ, 2018. - 602 с. - (Золота полиця).
  Доктор Сьюз. Про Грінча, який украв Різдво [Текст] / Доктор Сьюз ; пер. з англ. М. Кіяновська. - 2-ге вид. - К. : Книголав, 2019. - [54] с. : кольор. іл. - (Дитяча полиця).
 
***
Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років [Текст] / уклад. С. В. Жадан. - Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2011. - 269 с. : іл.
 
***
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=26668
https://www.holosameryky.com/.../interview.../7864230.html
https://pen.org.ua/pen_ten-interv-yu-z-mariannoyu...
https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=14860#google_vignette
https://litcentr.in.ua/blog/2016-05-12-107
https://zbruc.eu/node/113331
https://blog.yakaboo.ua/ru/kiyanowska/
https://pen.org.ua/molitva-za-kogos-ce-takozh-i-robota-pam-yati

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут