Дніпропетровськ – Половиця – Кодак: фольклорна та історична пам’ять
Як правило, народна історична пам’ять, вербалізована в топонімах і антропонімах, досить консервативна. Тож на початку ІІІ тисячоліття нікого не здивуєш назвами Щекавиця, Либідь, острів Перун, гора Бож, Змієві вали... Проте, така консервативність спостерігається там, де переважає автохтонне населення.
Народна топоніміка – це не
лише спосіб збереження власної ідентичності, але й засіб спротиву засиллю
чужоземців, іноетнічних елементів, окупаційних режимів, які, завойовуючи
територію, прагнуть насамперед змінити географічні назви, щоб підпорядкувати
собі свідомість підкореного народу, витравити пам’ять про його славне минуле.
На жаль, така доля не оминула й України, тож у топоніміці міст і сіл, немов у
дзеркалі, бачимо сліди всіх орд, що переходили через її територію.
Особливо яскраво це
простежується на Півдні та Сході, де російська імперська машина перемелювала
різні національності, позбавляючи їх власної історії. Характерна в цьому плані
й доля м. Дніпра, у межі якого увійшли давні козацькі слободи Половиця, Старі
Койдаки, Нові Койдаки, Лоцманська Кам’янка, а також і його південного
побратима, м. Запоріжжя, що тричі змінило свою назву...
Фольклорні джерела ХІХ –
початку ХХ ст. засвідчують консервативність народної традиції – незважаючи на
зусилля влади, і в усних наративах, і в побутовому мовленні мешканці цих міст
вперто визнавали лише старі, запорозькі назви й ігнорували офіційні.
Ось характерний фрагмент
розмови історика Якова Новицького зі старою бабусею на околиці села Ольгінське
Маріупольського повіту в липні 1873 року (у дужках – ремарка записувача):
– Відкіля ж ти, синочку?
– Здалека, бабусю,
от самого Дніпра.
– Знаю, Дніпро, знаю... Може, з Половиці?
– Нет, бабусю, из
Александровска.
– Це з Московки,
що кріпость?
– Еге, бабусю.
– Знаю, знаю,
малою було з батьком їдем Великим шляхом повз ту кріпость в Токмак.
– А Половицю, бабусю, хіба ви знаєте?
– Як не знати: росла в ній; знаю ще, як зачинався там і
город... Я сама родом з Підгороднього, що під Самарію (Новомосковск), знаєшь?
– Знаю, добре
знаю, бабусю. А сколько ж вам лет?
– Багато, синку, девьяносто шостий пішов от торішньої
Покрови.
Показово, що протягом
усієї розмови Я. Новицький жодного разу не назвав нове місто Катеринославом, а
вживав лише загальну назву «город»: «А
город, бабусю, коли почався?»; «Як же город починали строїть, бабусю,
розкажіть»; «А в городі, як уже построївся, бували?»; «И хорош город был
поначалу?»; «Які ж тоді, бабусю, люди понаїжжали в город?» тощо.
Характерно і те, що в
кінці розмови записувач усе ж з’ясовує, чи знає бабуся нову назву слободи, яку
вона пам’ятає як місто своєї юності: «А
знаєте, бабусю, як тепер називають Половицю?» – «А чом же: тоді було називають
Катеринин город і Катеринослав, а ми, було, по-старому звемо: Половиця та й
Половиця. “Куди їдешь?” – “В Половицю!” – каже; або: “Звідки їдешь?” – “З
Половиці”».
Це засвідчує повне
неприйняття місцевим корінним населенням нової, чужої для них назви.
(Далі буде)
Людмила Іваннікова, кандидат філологічних наук
Джерело:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Ivannykova_Liudmyla/Dnipropetrovsk_Polovytsia_Kodak_folklorna_ta_istorychna_pamiat.pdf?
Більше про бібліотеку тут
Немає коментарів:
Дописати коментар