Сміливо можна сказати, що в студентські роки більшість з нас дізнавалися про роль літератури, інтелігенції і особистості в історії саме, завдяки його монографіям. Не кажучи вже про творчість Миколи Васильовича Гоголя, яка для нього завжди була «улюбленим жанром писання». Талановиту музу Ігоря Золотусського, ще на початку літературознавчого досвіду, високо оцінив Корней Чуковський і з тих пір його есе про письменників-сучасників публікувалися у самих сміливих газетах та журналах.
Він впевнений, що книга не може змінити долю, але може змінити людину і пристрасно досліджує доленосні творчі шляхи Олександра Грибоєдова, Володимира Набокова, Федора Абрамова, Олександра Солженіцина, Мігеля Сервантеса, вважаючи, що Дон-Кіхот - це втілена любові до людей.
Золотусський наполягає, що літературному критику зовсім не потрібно товаришувати з тими, про кого він пише. І у випадку з Гоголем – це й дійсно важко, але Ігорю Петровичу вдалося більш важливе – наблизитися до осягання цієї постаті настільки близько, щоб написати історію душі. Історію про особистість «сильної волі у… якої до кінця життя лишалося щось дитяче». Можливо це вдалося йому ще й тому, що він сам присутній на цьому шляху духовних пошуків. Присутній самовіддано та неупереджено.
«Нудних епох не буває. Нудьга приходить зсередини, а не ззовні. А ні світ, не життя, не обставини носії її, а ми самі. Як тільки в нас завмирає мотор внутрішнього руху - святе невдоволення собою (зауважте: собою ..), - ми тут же підпадаємо під ярмо нудьги». Погодьтеся, завжди своєчасне нагадування.
Ми обіцяємо, Ігорю Петровичу, що мотор внутрішнього руху, вмотивований роботою думки, не замре в нас ніколи. Завдячуючи Вашим творінням, у тому числі.
Немає коментарів:
Дописати коментар