Василь Стефаник:
«Зазирнути у душу героя глибоко, глибоко…»
Як кажуть легенди, викладені сином Василя Семеновича Стефаника Юрієм у статті «Трагедія і тріюмф роду Стефаників», прадіда Василя – Тодора було вивезено зі зруйнованої Катериною ІІ Запорозької Січі у ті місця, де пізніше й народився Василь.
Тодор був взірцевим господарем, в Австрії купував залізні плуги, впроваджував модерні способи господарювання. Про нього ходили чутки, що він привіз мішок золотих дукатів, а тому не дивно, що якось на його садибу глибокої ночі напали розбійники. Він багатів, дружина народила йому восьмеро чи десятеро доньок, всі були здоровими та гарно їздили верхи, чим дивували село, бо тут ніхто жінок не бачив на коні, а коли бачив, то хрестився. Але щастя Тодось не мав, бо не мав того, хто міг би «понести у віки козацьке прізвище».
Хлопчики у родини народжувались, але не виживали. І тільки дідові Василя – Луці, завдяки спеціальному обряду, зберегли життя. Він і «поніс козацьке прізвище у віки». Казали також, що на родині Стефаників лежить прокляття від багатодітної турчанки, яку вбили разом із дітьми предки письменника під час боїв козаків із турками. Стефаник, звісно, знав про всі ці легенди родини. І все це наклало відбиток на його емоційність, глибину чутливої душі.
Він народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Мав ще двох рідних братів Володимира і Юрія та двох сестер. «Біла хата купається в сонці. На приспі перед хатою кури дзюбають стіни. Навколо хати герцають хлопці на дерев'яних конях. У хаті мала дитина грається і ручкою хоче ймити барви веселки, що крізь вікно увійшли до хати…», – це його спогади про дитинство у листі до друга Вацлава Морачевського. Але майже все життя він почувався малим білим ягнятком, що «..заблукало між волів… з таким страхом, що кучерявий волос на нім дрожав. Блеяло аж плакало». І йому теж у своєму житті довелося блукати між чужими містами й людьми.
Змалечку Василь був відданий матері і цю любов проніс через все життя. Батько Василя Стефаника був працьовитим, але мав непростий авторитарний характер. Переймався необхідністю освіти сина і долю його планував сам, незважаючи на думку сина та протести матері.
Батькові Стефаник дав влучну характеристику в новелі «Серце»: «Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив. Був вічно зайнятий, бо мусив догледіти все на господарстві й в усьому тримати порядок… Сильним був. … і хотів бачити свого сина для добра». Стосунки їх протягом усього життя були складними, вони помирилися лише згодом. Василь не міг пробачити батькові суворість до матері, її тяжку працю на землі.
Дитячі роки Стефаника минули в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, він пізнавав таємничий світ народних пісень, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив із батьком у поле. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати. Дядьки пригощали його дарунками, дядько Лесь, що мешкав по сусідству, грав на сопілці й оповідав казки.
Далі буде.
Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар