Досліджуємо історію

«Степові розбишаки», лицарі віри, святі праведники, або Про релігію в житті козаків (закінчення)

З козацькою Україною – Гетьманщиною і Вольностями Війська Запорозького − так чи інакше були повʼязані долі таких подвижників віри як святитель Димитрій Ростовський (Туптало), святитель Йоасаф Білгородський (Горленко), що походили з козацьких родин; святитель Інокентій Іркутський (Кульчицький), святитель Павло Тобольський (Конюшкевич), святитель Іоанн Тобольський (Максимович) – просвітителі сибірських язичницьких народів; священномученик Арсеній (Мацеєвич), що постраждав через відмову коритися монаршій волі у справі секуляризації, виявляв відкрите невдоволення синодальним устроєм, відмовився присягати імператриці як «Крайній Судії» Церкви; преподобний Паїсій (Величковський), що відродив ісихастську традицію східного чернецтва і започаткував феномен «старчества» в російському православʼї, а також чимало інших, менш помітних. 

Серед цього кола хотілося б спинити погляд на постаті святого праведного Петра Калнишевського. Останньому кошовому отаману Запорозької Січі «пощастило» перетворитися на вкрай міфологізованого «культурного героя», семантично перенасичений символ, функціонально подібний до Івана Мазепи. Можна сказати, що амбівалентний образ покривдженого Петербургом українського мученика за «національну правду» в національному наративі розтято між анафематствуваним Мазепою і канонізованим Калнишевським. До романтичної белетризації та міфологізації Калнишевського мав безпосередній стосунок, окрім інших «націотворців», вже згадуваний Д.І. Яворницький і популяризатор його доробку письменник І.М. Шаповал. 

Як делікатно зауважив В. Грибовський, на студію якого ми спиратимемося надалі, «для Дмитра Івановича не було достатнім занурюватися виключно в критичний розгляд документальних джерел, як це властиво дослідникам київської документальної школи». Для побудови та літературної обробки своїх сюжетів Яворницький використовував фабуляризацію пригодницько-роматичничого роману. Природно, що увʼязнення Калнишевського описано у стилі «Графа Монте-Крісто»: «...Комната, где заключен был П.И. Калнишевский, находится в так называемой Карожней башне; расположение её представляется в таком виде. Когда войдёшь в башню, то здесь увидишь вокруг неё тёмный коридор, в самом центре её – комнату, высоты два аршина, ширины и длины полтора аршина. В комнату из темного коридора ведёт железная дверь, а на стене, что против двери, устроено миниатюрное окошко, выходящее в тот же тёмный коридор, отчего свет в комнату никогда не попадает. В такой комнате можно было стоять только согнувшись. Когда приводили сюда преступника, то его вводили в комнату, запирали за ним железную дверь тяжёлым замком, к замку прикладывали печать, и ключ отправляли в С. Петербург, в тайную экспедицию. И до сих пор комната П. Калнышевского покрыта затвердевшим калом на три вершка толщины...». Подібні описи і характеристики підхоплювалися антиросійськи налаштованим українським національно-визвольним рухом кінця ХIХ – початку ХХ ст., в контексті якого Калнишевського романтизовано і перетворено на чільного героя пантеону борців за волю України. 

На підставі документальних свідчень сучасні історики спростували чимало міфів, повʼязаних із Калнишевським. Наприклад, про його увʼязнення у «земляній ямі» з лайном, відрослі кігті, як у дикого звіра, щоденні знущання та катування, заморювання кошового голодом, зодягненість у лахміття тощо. Відкриті дослідниками документи свідчать про зовсім інші обставини. Вони зовсім не виправдовують Катерину II та Г. Потьомкіна, що без будь-яких офіційних звинувачень спровадили Калнишевського до Соловецького монастиря. Але реальна картина його перебування на Соловках дає підстави бачити в ньому не мученика за національну ідею, а православного подвижника, авторитетного серед чернечої братії духовного старця, якого цікавила не політична боротьба, а лише спасіння душі. 

Петро Калнишевський, коли перебував на посаді кошового, уславився як ктитор і меценат багатьох православних храмів, він жертвував на церковне будівництво дуже значні на той час кошти (тисячі рублів), звільняв від фінансових і військових повинностей інших жертводавців, опікувався храмовим іконописом, оздобленням, ремонтом, богослужбовими книгами тощо. Намагався впливати на церковні призначення, переведення тощо. Відомо, що кошовий отаман у 1768–1772 роки листувався з преподобним Паїсієм Величковським, який на той час вів подвижницьке життя в румунському монастирі у Драгомирні. 

До свого несподіваного арешту 4 червня 1775 року Калнишевський «вірою і правдою» служив імператриці Катерині II, коронацію якої відвідав на її запрошення 1762 року. Він розбудував патронажно-кумівську систему влади на Січі, разом із регулярними імперськими військами придушував гайдамацький рух − Коліївщину, успішно сприяв колонізації й аграрному розвиткові земель південної України (Вольностей Війська Запорозького), при цьому намагаючись протистояти зазіханням на землі Вольностей поміщиків із Росії та Гетьманщини. Водночас він постійно конфліктував із запорозькою «сіромою», яка небезпідставно вбачала у кошовому багатія, що відстоює кланові інтереси козацького олігархату. Так чи інакше, за часів Калнишевського «Запорожжя перетворилося на економічно самодостатню територію, здатну експортувати продукти власного хліборобства і творинництва за межі своїх володінь». Попри вірнопідданість, стосунки кошового з російською владою не складалися ідилічно, існують свідчення, що через низку конфліктів із імперською адміністрацією він плекав наміри перейти разом із Військом Запорозьким на бік турецького султана. 

Однак, причиною арешту кошового стали не ґрунтовані на доносах чутки, а інтриги князя Г. Потьомкіна, який просто хотів позбутися впливового конкурента у справі економічного освоєння земель Південної України. Після утримання у Петербурзі заарештованого отамана перевезли до Соловецького монастиря, де він жив до кінця свого життя – до 31 жовтня 1803 року. Як пише В. Грибовський, перебуваючи в монастирі під охороною команди на чолі з офіцером, «Калнишевський міг не тільки власним коштом наймати робітників для покращення умов увʼязнення, але й робити багаті подарунки монастирю, заощаджуючи з тієї суми, що видавалася на його утримання. До кінця своїх днів він зберігав ясну свідомість та вигляд смиреннего та набожного старця... Він мав сухе, тепле і просторе приміщення (більше за чернечу келію)...» Утримували кошового за найвищою категорією, як вʼязнів-аристократів: на нього виділялося з казни більше 360 рублів на рік, тоді як на звичайного ченця – близько 9 рублів. Своєю смиренністю, побожністю та щедрістю Калнишевський заслужив авторитет і повагу чернечої братії. Зокрема, він подарував монастиреві 20-ти фунтовий срібний хрест і 2-х пудове Євангеліє, оздоблене сріблом. 

У відповідь на проголошену імператором Олександром I амністію, Калнишевський написав листа, в якому відмовився покидати Соловки: «Не могу отважиться пуститься в путь столь дальний, а расположился в остатке дней моих посвятить служению Единому Богу в сем блаженном уединении, к коему чрез 25 летнее время моего здесь пребывания привык я совершенно, в обители сей ожидать со спокойным духом приближающегося конца моей жизни». Єдине, що просив звільнений вʼязень у царя – залишити казенне утримання, «чтобы мог до конца жизни своей содержать себя безбедно». Кошовий був похований на почесному місці біля могили преп. Авраамія Паліцина й архімандрита Феодорита, що свідчило про особливу пошану братії монастиря до спочилого.

13 листопада 2015 року Петро Калнишевський був прославлений Українською Православною Церквою як святий і праведний. Оголошено рішення Священного Синоду про канонізацію «праведника у ликові місцевочтимих святих Запорозької землі». Предстоятель Церкви висловив бажання віднайти і перенести мощі кошового до української землі. 

Таким чином, релігійно-віросповідний фактор в історії Запорозького козацтва був не статичним, а зазнав значної еволюції упродовж ХVI–ХVIII ст. У передунійну добу «степові розбишаки», бродники і повстанці жодним чином не асоціювали свої інтереси з інтересами Церкви. У поунійний час, особливо в період Хмельниччини, яскраво увиразнюється інструменталістсько-прагматичне використання православʼя козацькими політиками, які, заручившись підтримкою Церкви, хотіли ідеологічно зміцнити свій непевний соціальний статус. Утім, прагматичний інтерес був обопільним: Церква також охоче використовувала козаків для збереження власної ідентичності в умовах латинської загрози. Нарешті, наприкінці ХVII–ХVIII ст. своєрідна «козацько-православна синтеза» дає нам блискучі зразки богословських досягнень, апостольського місіонерства, справжнього християнського подвижництва і православної святості, чим і завершується козацька історія.

Сергій Савченко

Джерело: https://indepnethist.wixsite.com/swbb