На долоні історії

 

Василь Стефаник. «Великий страдник» (завершення)

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно у Русові, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці годину. Дуже прихильно ставився до бідних людей, допомагав чим міг, любив дітей, дарував їм різні книжечки та пригощав овочами зі свого саду. «Його серце м'яке, наче віск на сонці», – казали про нього односельці. До речі, він був глибоко релігійною людиною, в його помешканні була ікона Матері Божої, окрім неї був ще один образ – портрет його батька. Двері його гостинного дому ніколи не замикалися для бідного люду, він часто бесідував з селянами, час від часу просив відвезти його до матері на цвинтар і сидів до вечора поки не смеркалося. 

До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». В останні роки життя він пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади: «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Людмила», «Каменярі».

У 1927-му році про нього згадав Радянській Уряд. Почалася багатолітня пропагандистська гра. Його наполегливо запрошували приїхати в Радянську Україну, надсилали великі гонорари, прохали написати статті про радянську літературу та мистецтво, натиск більшовиків ставав все сильнішим. Стефаник на всі запрошення відповідав, що є хворим. Влада дізналася про негативне сприйняття письменником вождя «світового пролетаріату», Голодомору, якій він сприйняв доволі болісно і ставлення змінилося. Але й сам Стефаник на знак протесту відмовився від персональної пенсії. Зважаючи на складну фінансову ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за убієнних голодом українців. Саме до Шептицького він уже тяжко хворий звернеться невдовзі з проханням відспівувати його. 

«Останній місяці його життя, – писав син Юрій, – це один безмежний ланцюг страждань». Він хворів дуже тяжко і постійно потребував коштів на необхідне. «Бідний, занедбаний, старий і хворий він замкнувся у своєму Русові й цілими тижнями без жодного золотого в кишені блукав по закутках свого господарства. 

7 грудня 1936 року він помер і був похований у рідному селі. 

Першою про смерть Стефаника повідомила газета «Діло»: «Не стало найбільшого письменника Галицької землі. Від часу Івана Франка Стефаник був тим, на якого ми могли вказати як на найдостойнішого представника європейського рівня нашої літератури». 

«Новели Стефаника явище унікальне не тільки в українській, а й в світовій літературі. Раніше письменники пронизливо вдивлялися в середовище, де росте герой, показували сльози на очах селянина, захоплювалися етнографією. Стефаник уперше відважно і глибоко зазирнув у душу свого героя і  відкинув все, що заважає бачити цю душу...», – писав біограф Стефаника Роман Горак.

Твори Василя Стефаника перетнули кордони і були перекладені  майже двадцятьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими.

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут