У 9 столітті в Японії на часі вже інша антологія – «Кокінсю». Мова про збори старих і нових пісень, на змісті яких позначилося те, що відбувалося у країні. Родова знать відсторонилася від державних справ і поклала всі турботи на своїх намісників, часи будівництва і реформ минули, двір віддався розвагам, витонченісті, блиску й пишності. «Кокінсю» - настільна книга зразкового японця, знання її віршів вважалося обов'язковим для аристотократії. Окрім цього, збірка має роль поетичного підручника, в якому понад 1000 віршів розділених на цикли «Весна», «Літо», «Осінь», «Любов», «Розлука». Кожен цикл має свої епітети й метафори. Підсумовуючи, говоримо, що вже тоді поети епохи Хейан довели мистецтво танка до досконалості.
Японці в ті далекі роки вже знайомі зі створеної у Китаї технікою ксилографічного друку і застосовують її для поширення священних буддійських книг, але, якщо справа йшла про літературу, до друку ніколи не вдавалися. Вся художня література Хейан написана тільки від руки, бо каліграфія також ставилася до ряду витончених мистецтв.
Не менш важливу роль відігравав і папір, на якому писали. Мова про знаменитий японський папір «васі», його фактуру, різноманітність, відтінки світла, прикраси (іноді його покривали золотими і срібними кульками) і, звичайно ж, ілюстрації - прекрасні кольорові картини в стилі «яма-то -е». Зміст літературного твору сприймалося в нерозривній єдності з усіма цими, здавалося б, зовнішніми атрибутами, кожен з яких у своїй сукупності був об'єктом естетичної радості.
«Золотим століттям» класичної літератури в Японії, прийнято вважати твори Хейанської епохи (9-12 століття), названої так по найменуванню столиці раннього феодального держави Хейан( в перекладі «мир, спокій») , нині місто Кіото.
З тих пір дійшли до нас твори прози , а саме «Повість про старого Такеторі» - що є найранішою. Вона з'явилася наприкінці 9 на початку 10 століття. Історія не зберегла імені творця і, хоча, зв'язок повісті з народною казкою безперечний, переконливою є й авторська інтонація. Можливо сказати й про те, що автор людиною був освіченою, не з чуток знайомою з літературою Індії та Китаю.
«Повість про старого Такеторі» літературознавці називають «праматір'ю» усієї подальшої японської прози. Хейанська проза (розквіт кінець 10 початок 11 сторіччя), відрізняється різноманітністю не тільки за змістом, але й за формою і включає в себе практично всі жанри: новела, есе, повість, роман, наприклад, «Прадавні повісті». Також унікальною особливістю прози цього періоду можна вважати її ліричний характер. Проникливе розкриття духовного життя, почуттів і переживань людини, як головне завдання оповідання явище, що не має аналогів у світовій середньовічній літературі. Така властивість частково пояснюється тим, що більшість творів, у всякому разі найзнаменитіші, написані жінками.
До речі й авторство хірагана належить жінкам і якщо ви придивитесь до цієї слогової азбуки, побачите –її своєрідну жіночу м'якість та плавність у написанні.
Чому ж саме представницям «слабкої статі» належить першість літературного авторства? Вони мають багато вільного часу, який проводять лише у палацових покоях тому що усунуті від участі у суспільному житті. Вони начитані, освічені і вкладають в свої твори всю силу нерозтраченої енергії й таланту. Творіння їх призначені для вузького кола аристократії, бо творці літератури й були її споживачами. Ліричний початок особливо виразно бачиться в щоденниках ( «ніккі») - розповідях про подорожі, епізоди з повсякденного життя, історії кохання, а іноді й цілого життя. У цьому випадку можна згадати «Непрошену повість» Нидзьо - придворної пані та фаворитки екс - імператора Го-Фукукакусі (1243-1304 р.р.). Написана сто з гаком років після закінчення епохи Хейан повість, проте, створена цілком в руслі літературної традиції цього «золотого періоду». Зайве свідчення того, яким великим був вплив цієї культури на весь наступний розвиток японської літератури. Позначився у цьому «жіночому» русі і новий жанр - есе, родоначальницею якого є Сей –Сьонагон, творчість якої датована 10-11 віками. Найвідоміший її твір «Записки у головах».
Акцентую ще на декількох речах. Для японців сонце, вітер, гори, дерева і водоспади – споконвіку були богами та безпосередніми учасниками життя людей. З іншого боку буддизм, який на той час вже був широко поширений говорив про тлінність всього сущого, про те що життя лише коротка мить у ланцюзі перероджень. Ледь не вищим критерієм є сприйняття прекрасного в зв'язці з відчуттям смутку, коли людина радіючи красі, усвідомлює її недовговічність. Головною перевагою вищезгаданих жіночих творів безперечно є відображення своєрідної «радісті-страждання» або як прийнято переводити це поняття «сумної чарівності речей».
І ще одна цікавість, крім «сумної чарівності речей» належить японським жінкам і всесвітня першість у створенні - роману епопеї з 54 глав «Гендзі –Моногатарі», датованого 1004 роком і написаним Мурасакі Сікібу. Цей роман став безперечним поштовхом для розвитку майже усіх літературних жанрів: драми, поезій, роману, повісті, оповідання, казки. Його й сьогодні залюбки читають вже у сучасному адаптуванні.
Тобто, як бачимо, у цих контекстах жінки таки правлять світом. Японським, зокрема. І роблять це впевнено, але ненав'язливо. Як справжні мудрі жінки :)
(далі буде)
Олена Ємельянова,
головний бібліотекар сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків
Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут
Немає коментарів:
Дописати коментар