«Літературне Придніпров`я: пряма мова»

Валер'ян Підмогильний

у літературній і мемуарній спадщині

 Бориса Антоненка-Давидовича

З народом, а не геть від нього.

Валер’ян Підмогильний

 Творча дружба Валер’яна Підмогильного й Бориса Антоненка-Давидовича – історія одночасного існування в українській літературі непересічних, яскравих і сильних, але таких різних талантів письменників. Їхні долі пов’язані нерозривно одночасним розквітом як прозаїків, утиском, переслідуваннями й репресіями, які одному судилося пережити, хоч і з неабиякими наслідками, а іншому – так і лишитися назавжди у холодному лісі Карелії.
Маємо критично мало спогадів про обох авторів періоду кінця 1910-х – початку 1930-х років. Доводиться спиратися на розрізнені поодинокі мемуарні записи, оповідання на реальних подіях, й «відфільтровані» решетом пропаганди спогади. Ідеться про двотомник мемуарів Григорія Костюка «Зустрічі і прощання», «Розповіді про неспокій…» Юрія Смолича, врятоване, мало не «вирване» з пащі забуття листування й щоденникові записи.
«Ми просто зналися на відстані. Але як автора і як промовця я його шанував. Його твори ніколи не були літеплі. Він акцентував увагу читача на суспільно й національно актуальних, хвилюючих проблемах нашого часу. Він був письменник, сказати б, активного соціального погляду. Його репортажі стали класичними. ...це було в його стилі — висловлюватись просто, відкрито, різко і чесно».
Так згадує Григорій Костюк Бориса Антоненка-Давидовича, підкреслюючи певну «репортажність» творів автора. У цьому легко пересвідчитись, звернувшись до циклу «Сибірські новели», який містить як літературних персонажів і Валер’яна Підмогильного з Євгеном Плужником.
Зокрема оповідання «Чистка», що пояснює суть цього ідейно-політичного явища 20–30-х років: «Чистка – звичайне явище кінця двадцятих років, коли-не-коли воно потрясало не тільки радянські установи, а й партійні організації, вишукуючи недобитків розтрощених класів та всякі рештки минулого, що якимось способом прослизнули між пальцями каральної десниці революції й причаїлись до слушного часу по установах, а то й пролізли в лави партії».
Головний герой оповідання Микола Степанович підпадає під звільнення (за фактом – ідеологічну чистку після згортання політики коренізації). Він, працюючи у видавництві, має доступ до тогочасної української літератури, яку, за невеликим винятком, не надто високо цінує: «Річ у тім, що Микола Степанович, за криничанською звичкою, всіляко намагався зменшити авторський гонорар задля здешевлення української книжки. Він і досі не міг позбутись давнього погляду, що українському письменникові досить і тої слави, що його надрукували, а не те щоб розкошувати на авторському гонорарі.
Єдиний виняток серед молодих письменників він робив Валеріанові Підмогильному. Творів його Микола Степанович не читав, бо Підмогильний працював у київській філії молодшим редактором; сюди його взяв криничанин Титаренко, щоб передати комусь свій досвід і знання у видавничій справі. Чемний, розумний, хоч з обличчя видавався ще зовсім дитиною, цей молодик, кажуть, знав навіть французьку мову й перекладав з неї на українську, але до бухгалтерії він заходив тільки одержувати платню, а не гонорар, і це якоюсь мірою сприяло його симпатії до Підмогильного: не якийсь там плужанин або гартованець, а таки справді письменник.
Якщо б хтось із тих шмаркачів, що їх Микола Степанович і за письменників не вважав, спробував би розтулити проти нього свого писка, за нього неодмінно заступилась би дирекція філії, котра високо цінила його працьовитість і точну, завжди «в ажурі» роботу».
Микола Степанович, хоч і був «свого роду інтелігенцією», мав проукраїнські цілком погляди, та більшовицької влади «не любив і боявся». І саме останнє визначило його стратегію поведінки: він старався бути непримітним, нічим не вирізнятися, не привертати до себе уваги і, звісно ж, не суперечити нічому, тим більше загальній лінії партії. В очах Миколи Степановича чистку до нього самого просто неможливо застосувати, оскільки на те повністю відсутні причини. Утім, причиною був він сам. Здивований, як швидко усі його вчорашні приятелі вдалися до того ж modus operandi (не суперечити, не вирізнятися), головний герой відчув, ніби він вмить перестав існувати, став невидимим і нечутним для свого оточення:
«І Миколі Степановичу вперше подумалось, що він досі, власне, не знав своїх товаришів, він уявляв їх далеко кращими, ніж вони виявились сьогодні... Але хто ж вони й хто він сам, відсторонений тепер від них невидимим, але неперелазним бар'єром? Вони – радянські громадяни, а він – контрреволюціонер? Вони – проти експлуататорів, а він, виходить, – за? Брехня! Смішно про це й казати».
Звільнений, знеславлений у відчаї головний герой прямує додому, страшачись дивитися в очі дружині й випадковим перехожим. Адже тепер він – той, хто є ворогом революції, хоч і не знає, за що:
«...Удома він здивовано побачив у передпокої Підмогильного з отим чорнявим, майже незнайомим йому поетом Плужником. Вони мали вже йти, не діждавшись його повороту, й були, видимо, стурбовані, але Микола Степанович зрадів їм і повів їх назад – до своєї кімнати, уникаючи зустрітись із насторожено-запитливими очима дружини. Ще б пак не зрадіти таким несподіваним гостям, коли тепер, після того, що сталось на чистці, ніхто з його співробітників не прийде до нього. Боятимуться, як боялись відвідати родини Качеровського й Титаренка. Ніде правди діти, й сам Микола Степанович за ці тижні не знайшов часу піти до Титаренкової квартири – бодай спитати, чи хтось носить йому передачі…».
– Ми прийшли, – сказав, сідаючи на стільця, Підмогильний, – щоб висловити вам своє захоплення з вашої громадянської мужності, з вашого останнього слова, – і сумно подивився крізь окуляри своїми дитячими очима.
– Яка там мужність! Просто сказав, що мусив сказати, – зніяковів Микола Степанович, у той же час думаючи, що такі освідчення мали б більшу вагу, якби їх сказано було прилюдно, там, на зборах. Підмогильний, наче вгадавши цю невисловлену думку, сказав:
– Мені самому хотілось виступити після вашого слова, але я нова людина у видавництві й знаю тільки художні видання нашої філії, а про брошуру Чаянова чи про Комендантову "Розводьте кролів" я не мав ніякого уявлення...
– І те правда, – погодився Микола Степанович, а Підмогильний додав:
– Тільки оце тепер, коли ми йшли із зборів, Кондратюк поінформував мене. Це справді обурливо!
– Кондратюк міг би це сказати й на зборах: він, як секретар, добре знає, чого київська філія заходилась була видавати брошуру Чаянова, – сумно зауважив Микола Степанович і зітхнув: – А він мовчав...
– Мовчав, як і всі мовчали, бо бояться за себе, за свою посаду, – ворухнув плечима Підмогильний, а Плужник сперся підборіддям на кулак і жовчно промовив:
– Цей підлий страх! І коли вони заразились ним? А ці догідливі, раболіпні оплески при останніх словах голови! Фе!..
– Не інакше як і Василь Сильвестрович Мірошниченко плескав, дарма що його самого вже вичищено? – висловив здогад Микола Степанович, і Підмогильний посміхнувся, скрививши губи:
– Напевно, плескав: сподівається, що за ці оплески, може, його відновлять на роботі...
– Як я ненавиджу цих гнилих добродіїв з козацькими вусами й заячою душею! – нервово метнувся на стільці Плужник, і Микола Степанович перевів на нього погляд просвітлілих очей.
– Але перейдемо до практичного, – зітхнув Підмогильний, – що ви думаєте робити далі?
– Поки що нічого не придумав, – знизав плечима Микола Степанович.
– Вас, безперечно, не відновлять на роботі – куди б ви не писали, де б не скаржились...
– Я й не збираюсь нікуди писати, – здивувався Микола Степанович від такого припущення.
– Перший час вам буде скрутно, а тому ми з Євгеном дещо принесли вам... – Підмогильний дістав з бічної кишені пачку паперових грошей і додав: – Незабаром я одержу гонорар за «Місто», Євген – за «Ранню осінь» – тоді підкинемо ще.
– Що ви! Що ви! – підхопився з місця Микола Степанович, одсуваючи від себе гроші. – Ні в якому разі! Не треба!..
– Ні, треба! – категорично сказав Підмогильний, знову сунучи до Миколи Степановича гроші. – Треба реально дивитись на речі: може бути не тільки звільнення з роботи, а й усякі інші оргвисновки.
– Які оргвисновки? – не зрозумів спочатку Микола Степанович, а потім догадався: – Те, що з Титаренком і Качеровським?
– Може бути й це... Тепер такий час настає, – тихо промовив Підмогильний і раптом спитав: – Ви теорію циклічності Шпенглера знаєте?
– Ні, – відповів Микола Степанович, мимоволі дивуючись, коли цей майже ще юнак устиг стільки прочитати.
– Так от: ми вступаємо тепер у чорний цикл. Усе може статись... – сумно закінчив Підмогильний.
У кімнаті на якусь мить стало тихо. І раптом Микола Степанович дивно посміхнувся:
– А що, власне, я втрачаю, коли мене посадять?
– Волю, – коротко відповів Підмогильний, уважно дивлячись на обличчя Миколи Степановича».
Воля. Це просте, на перший погляд зрозуміле абсолютно слово викликає в кожного власні асоціації, по-різному трактується представниками різних часів, країн, національностей. Для не злого, але вочевидь безхребетного персонажа homo soveticus Миколи Степановича слово це провокує саркастично-сумну реакцію, за якою читач бачить відчай і безвихідь перед безжальним і безпричинно навислим дамокловим мечем. Між головним героєм і молодим Підмогильним – прірва «внутрішнього тезаурусу». І Підмогильний, і Плужник протиставлені усій рабській ментальності, вони обидва є уособленням волі: діють так, як вважають правильним відповідно до моральних загальнолюдських цінностей. Так, уважний читач може стати на бік Миколи Степановича, мовляв, чому письменники не заступилися за нього привселюдно під час зборів.
Та тут нам слід звернутися до епізоду з життя Бориса Антоненка-Давидовича й Валер’яна Підмогильного. Адже під час судилища за «справою СВУ» вони обидва зірвалися до Харкова, щоб мати публічний виступ на захист української інтелігенції, повинної хіба в тому, що вона є 1) інтелігенцією, 2) українською. Та вже в умовній залі суду стало зрозуміло, що поведінка на кшталт «тоді засудіть же й нас, разом із «підозрюваними», оскільки ми теж не маємо за собою провини» призведе тільки до арешту. І «справа СВУ», і «чистка» як явище – погано зрежисована вистава, метою якої є залякування, а згодом – і знищення глядачів.
Та й зараз, через майже сто років, розуміємо й ми марність та недостатність публічних протестів у гротескному конструкті більшовизму. Відчував (чи передбачав?) щось подібне й сам Антоненко-Давидович: «Чи то на віддаленні, в ретроспективі часу краще видно всю епоху, в якій жив і творив письменник, і тому легше підсумувати весь його доробок і визначити належне йому місце в літературі, чи сам акт смерті – величний, як і народження людини, – відкидає весь дріб’язок і плутанину щоденного і залишає тільки те, що характеризує головні риси перейденої епохи, чи, може, й до деяких письменників сучасники їхні ставилися, як каже приказка: «Що маємо – не дбаємо, втративши – плачемо...».
З оповідання «Чистка» постає молодий принциповий Валер’ян Петрович Підмогильний, який має міцний ґрунт під ногами: глибоке розуміння волі й моральних засад, професіоналізм і досконале володіння своїм фахом, широкі енциклопедичні знання. Це ті міцні підвалини, яких не вдалося зрушити навіть нищівній терористичній машині. З оповідань та спогадів (також цензурованих, оскільки виходили ще за союзу) Бориса Антоненка-Давидовича поглядає на нащадків гарячий, жадний до справи «аналітик доби» Валер’ян Підмогильний, становлення якого відбувалося в часи страшної соціальної й моральної аномії, світоглядного шторму, у якому корабель творів прозаїка все ж витримав хвилі – і пристав до правильного берега.
«Бо література – то правда, без правди нема справжньої літератури» (Борис Антоненко-Давидович). 

Анастасія Теплякова,  наукова співробітниця

музею «Літературне Придніпровʼя»

Фото  Борис Антоненко-Давидович

https://znaki.fm/uk/events/rozstrilyane-vidrodzhennya/

Замовити літературу можна   за посиланням

Джерела:
 
Антоненко-Давидович, Борис Дмитрович. Сибірські новели / Б. Антоненко-Давидович. – Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1990. – 310 с.
 
Антоненко-Давидович, Борис Дмитрович. Твори: в 2-х т. / Б.Д. Антоненко-Давидович. – Київ: Наукова думка, 1999. – (Б-ка української літератури. Новітня українська література).
 
Костюк, Григорій. Зустрічі і прощання: спогади / Г. Костюк. – Едмонтон: Альбертинський ун-т, 1987. – 743 с.

Славетні постаті Придніпров'я: імена, повернені з минулого: у 5-ти т. / кер. роботи Д.І. Батура [та ін.]. – Тернопіль: Тернограф, 2019. – 2020. – Т. 2: Самотній дозорець на варті страждання: листи, спогади / уклад. Ю.В. Пшеничний. – 2020. – 272 с. Реабілітовані історією).
 
Смолич, Юрій Корнійович. Розповіді про неспокій немає кінця. Кн. 3 / Ю. К. Смолич. – Київ: Радянський письменник, 1972. – 203 с.
 
 Хахуля, Олександер. Б. Антоненко-Давидович у пазурях чекістів: спогади / О. Хахуля. – Мельбурн: Ластівка, 1987. – 217 с.
 

 

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Що читають бібліотекарі

Ріксон, Шарлотта. Там, де ми зустрілися вперше : роман / Ш. Ріксон ; пер. з англ. О. Гординчук. – Харків : КСД, 2023. – 384 с.

 

Шарлотта Ріксон – сучасна французька письменниця, прозаїкиня єврейського походження. Її захопливий роман «Там, де ми зустрілися вперше» про біль першого кохання через історію закоханих, розлучених долею та, про другий шанс у поєднанні їх випадковістю.
Ця книга – не просто історія про кохання, а дослідження того, як минуле формує теперішнє і майбутнє молодих людей.
Головні герої роману – Клара та Бенджамін. Їхнє кохання розвивається під час університетських років, сповнене романтичних обіцянок і мрій про спільне майбутнє.  Але по закінченні студентських років стається трагічна подія, яка роз’єднує їх в останню спільну ніч… І ця розлука стала величезною раною в їхніх серцях і кар’єрах, після чого кожен пішов своїм шляхом.
І ось минуло 20 років. У Клари – стабільне життя, чудова робота, вона одружена з іншим, її життя здається успішним. Але вона чомусь постійно повертається до спогадів, коли була по справжньому щаслива з Бенджаміном, і це викликає сумніви в її теперішньому житті. Вона не знає, як склалася його доля та чи варто ворушити минуле.
Терористичний акт у рідному містечку Клари ставить під загрозу її уявлення про безпеку і стабільність. Вона кидає все і вирішує повернутися до містечка і знайти Бенджаміна та впевнитися, що з ним усе гаразд.
Чи зможуть возз’єднатися  закохані та повернути втрачений час?..
У цій історії відкрита фінальна кінцівка, авторка не розкриває подальших стосунків Клари та Бенджаміна. Це майже реальна любовна історія, яку могли справді пережити люди в реальному житті. Вона про справжнє кохання.
Книга читається легко, в ній багато коротких розділів і діалогів. Рекомендую прочитати цей роман.

Таїсія Козак, завідувачка сектору обмінно-резервного фонду ДОУНБ

 

Книга в каталозі: https://www.old.libr.dp.ua/cgibin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=BOOKN&P21DBN=BOOKN&S21STN=1&S21REF=1&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21C

 

Замовити літературу можна   за посиланням

  Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Визначними місцями Придніпров'я

Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького

Свою історію музей імені Дмитра Яворницького веде від 1849 року, коли за рішенням катеринославського губернатора Фабра в одній з кімнат Потьомкінського палацу, який належав Дворянському зібранню, був створений громадський музей Катеринославської губернії.
Його першими експонатами стали знахідки з розкопаних курганів губернії, древньоєгипетських і керченських поховань, зібрання монет та інші старожитності з колекцій Андрія Фабра і директора класичної гімназії Якова Грахова, який упорядкував музей, а також речі інших колекціонерів.

Оскільки для утримання музею в міській скарбниці не було необхідних коштів, він існував на добровільні пожертви, його експонати пізніше були розміщені в класичній гімназії, тепер це один із корпусів медичного інституту на Соборній площі, й там розміщувалися до початку ХХ сторіччя.
Коли в 1901 році в Катеринославі було засноване Наукове товариство, його члени поставили питання про відродження музею. Воно знайшло підтримку катеринославського губернатора Федора Келлера почесного члена Наукового товариства, і 6 травня 1902 року в місті відбулося відкриття обласного музею з трьома відділеннями: археологічним, нумізматичним і природничим. Тимчасово він розміщувався в кількох класах комерційного училища.

Того ж року губернська земська управа з подання її голови Михайла Родзянка, також збирача старожитностей, прийняла рішення про спорудження в Катеринославі спеціального приміщення для обласного музею, причому з присвоєнням йому, за пропозицією губернатора Келлера, імені  Олександра Поля, визначного громадського діяча, який багато зробив для економічного розвитку Придніпров'я, вивчення його історії та зібрав унікальну колекцію старожитностей краю, що разом із іншими експонатами увійшла пізніше до золотого фонду музею.
Тоді ж губернатор Келлер запросив на посаду директора обласного історико-археологічного музею добре відомого дослідника запорозького козацтва Дмитра Яворницького.

А тим часом відбувалося будівництво музею: одноповерховий, прикрашений колонами корінфського ордеру, пілястрами й іншим декором, він був зведений за проєктом інженера-архітектора Панафутіна, у 1903–1905 роках у стилі неокласицизму і до нашого часу не зазнав істотних змін. На його спорудження і облаштування було витрачено близько 90 тисяч рублів.
У 70-ті роки ХХ сторіччя в результаті наполегливих вимог співробітників музею для нього була зведена за проктом авторського колективу на чолі з архітектором Зуєвим фундаментальна прибудова, яка дозволила збільшити експозиційну площу музею в чотири рази. У ній була розміщена в 9-х залах заново художньо оформлена експозиція музею, а також в окремому блоці діорама «Битва за Дніпро».
 

Джерела:
Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького: путівник.– Дніпропетровськ: Проспект (Навчальний друк (Харків), 2006.– 26 с.
Музей і відвідувач: методичні розробки, сценарії , концепції / упоряд.: Н.І. Капустіна, Л.О. Гайда.– Дніпропетровськ, 2005.– 148 с.
Музей на межі тисячоліть: минуле, сьогодення, перспективи: Збірник тез доповідей та повідомлень Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-літтю від дня заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького.–Дніпропетровськ: Вересень, 1999.– 176 с.
Роль музеїв у культурному просторі України й світу: збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького / упоряд. В.М. Бекетова.–Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2009.– 607 с.
Скарби Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького.– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005.– 320 с.
Скарби музеїв: матеріали обласної наукової конференції до Міжнародного дня музеїв 2003 / ред. кол.: Н.І. Капустіна, В.М. Бекетова, Н.М. Буланова.– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005.– 152 с.

Посилання на подкаст: https://www.youtube.com/watch?v=rUGo2xPM9Dw

Замовити літературу можна   за посиланням

  Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут