Територія особистості

Урсула Ле Гуїн: «Та й що ми знаємо про вічність..»

 

У пять-шість років вона почала складати рими. В останне десятиріччя життя, коли припинила писати романи, захоплення поезією продовжилось. За піввіку  письменницької діяльності Ле Гуїн опубліковала дванадцять збірок віршів, двічі співпрацювала з професійним психологом і знавцем у галузі витонченних мистецтв, скульптором фотографом та художником   Роджером Дорбандом. Зробила тандем з аргентинською поеткою Діаною Беллессі в двомовній збірці взаємних перекладів. Написала вступ до віршів улюбленого Рільке до збірки «Часослов для нових напрямків», переклала «Дао Де Цзін». До того з'явився один із найзмістовніших, на думку літературознавців, перекладів англійською віршів чилійської поетки та лауреатки Нобелівскої премії  Габріели Містраль.
Дослідники наголошували на її поетичній вразливості та щедрості. За сорок років її майже не редугавали як поетку, що свідчило як про певну римову досконалість, так і про те, що не знаходилось відповідних до її рівня небайдужих фахівців.  Є думка, що вірші Ле Гуїн не є втіленням бажань, вони виникають з її бажання слухати, чути та розвивати почуття розуміння та близькості з людським й нелюдським втіленням.
Переклад «Дао Де Цзін» Лао-цзи вона почала у двадцять, закінчила в сімдесят. За цей час було про що подумати. В першому з 81 розділу йдеться про те, що «душа, яка небажає, бачить те, що приховано, та, що вічно бажає – бачить лише те, чого хоче». А ще там про приєднання до безперервності, розум, який слідує за водою, тінню птахів, спостерігає за нерухомістю скелі тонким польотом. Та про те, що повільно в тиші без слів споруджується олтар місця та часу і втрачається «я» як  жертва похвали та й сама хвала тоне в тиші.
Вона завжди була поза модою стилів і віднаходила більше свободи саме в обмеженнях рим, можливо тому її поєзії позачасові, так само як проза. Пам'ятаєте? «Він іде назад, дивлячись вперед».
Її особисте життя – додаткове джерело східних духовних традицій даосизму та буддизму, натхнення для рим, схожих на хокку та їхню транскрипцію з дбайливим американським парафразом.
Деякий час вона приділить віршам і оповіданням в реалістичному стилі, у 1960-х повернеться до наукової фантастики, частково натхненна оповіданнями Пола М.А. Лайнбаргера, який писав під псевдонімом Кордвейнер Сміт.
Десять років на початку літературного шляху видавництва відмовляли їй в публікаціях, перш ніж читачі дізнались про Ле Гуїн як про романіста й оповідача. Коли її питали, як вона з цим поралась, Урсула відповідала: «Я була віддана тому, щоб бути письменником, віддана моїм творам. В мене була впевненість у собі або зарозумілість, які вели мене вперед. Я збиралась зробити це і зробити цілковито по-своєму». Пам'ятаєте в Рільке: «Якщо ангел дозволить явитись, то це тому, що ви переконали його не слізьми, а своєю скромною рішучістю завжди …бути новачком!».
Вона переконала. Письмениця, яка ставилась до мови, навіть у власній прозі, з чутливістю поета, Урсула Ле Гуїн в продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

 

«Самотність і є чаклунство, самотність сильніша за всяке чаклунство. По суті, це не суперечить законам Природи».

 

«Світу з його державами, арміями, заводами та великими вождями музика каже: «Все це недоречно», – а стражденній людині вона, впевнена в собі і ніжна, як справжнє божество, шепоче: «Слухай».
 
«Старість не є станом розуму. Це є обставини існування».
 
«Сумніваюся, що уява може бути придушена».
 
«Та й що ми знаємо про вічність? Ми здатні лише мигцем її побачити – коли відчуваємо почуття, подібні до пристрасного кохання».
 
«Так важко бути релігійною, якщо знаєш, що віра і бог перебувають у релігії в заручниках».
 
«Типовий американський джентльмен Джемс, який здається сьогодні таким м'яким, настільки наївно інтелігентним, – погляньте, як часто вживає він принизливий займенник «ми» («нас», «наше»), ніби скромно припускаючи безперечну рівність із собою будь-якого зі своїх читачів. – був, є і назавжди залишиться носієм істинного філософського радикалізму».
 
«Тінь – інший бік нашої психіки, це темний брат свідомого розуму. Це Каїн, Калібан, монстр Франкенштейна, містер Хайд. Це Вергілій, який провів Данте через пекло... Тінь стоїть на порозі між свідомим і несвідомим розумом, і ми зустрінемо її в наших снах, як сестру, брата, друга, звіра, чудовисько, ворога, керівника».
 
Далі буде.
 

Фото: https://www.ursulakleguin.com/biography
 
Джерела:
Урсула Ле Гуин. Волшебник Земноморья [аудио-книга] / Урсула Ле Гуин; пер. И. Тогоева.– К.: Сідіком, 2003.– эл. опт. диск (CD-ROM);МР3 -160кБіт /сек,44.1кГц.– (Лучшее зарубежное фэнтези).
Ле Гуин, Урсула. Глоток воздуха / У. Ле Гуин.– М.: Эксмо, 2008.– 320 с.– (Звезды фантастики).
Ле Гуин, Урсула. Голоса / У. Ле Гуин.– М.: Эксмо, 2008.– 352 с.– (Звезды фантастики).
Ле Гуин, Урсула. Левая рука тьмы: роман и рассказы / Г. У. Ле.– М.: Радуга, 1992.– 384 с.
Ле Гуин, Урсула. Пересадка: фантастические рассказы / У. Ле Гуин.– М.: Эксмо, 2007.– 320 с.– (Звезды фантастики).
Ле Гуин, Урсула. Легенды Западного побережья: фантаст. произведения / У. Ле Гуин.– М.: Эксмо, 2008.– 672 с.– (Вся Ле Гуин).
Ле Гуин, Урсула. Порог: роман / У. Ле Гуин ; пер. с англ. И. Тогоева; авт. предисл. В. Гаков.– Москва: Известия, 1989.– 221 с.– (Библиотека журнала «Иностранная литература»).
***
https://www.newyorker.com/culture/postscript/the-subversive-imagination-of-ursula-k-le-guin
https://literary-arts.org/archive/ursula-k-le-guin-5/
https://www.bunkhistory.org/resources/at-home-with-ursula-le-guin
https://www.nytimes.com/2018/01/23/obituaries/ursula-k-le-guin-acclaimed-for-her-fantasy-fiction-is-dead-at-88.html
https://www.literaryladiesguide.com/author-biography/ursula-k-le-guin/
https://www.biography.com/writer/ursula-k-le-guin
https://www.neh.gov/article/ursula-k-le-guin-was-creator-worlds
https://www.poetryfoundation.org/articles/148040/always-beginning
https://www.cluber.com.ua/ua/lifestyle/samorazvitie-lifestyle/2014/10/23-tsitatyi-genialnogo-pisatelya-ursulyi-le-guin/#goog_rewarded

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

Що читають бібіліотекарі

Ребров, Володимир. Війна очима українського художника. Історії гучних подій / В. Ребров. – Київ : Ліра-К, 2023. – 222 с.

 

Це видання, яке нікого не залишить байдужим.
До вашої уваги – другий том збірки-хроніки «Війна очима українського художника. Історії гучних подій». 
На сторінках книги у малюнках українського художника Володимира Реброва, а також у прозових і поетичних творах українських авторів назавжди збережена болюча пам’ять нашого народу.
До книги також увійшли реальні історії людей, які були в окупації, розповіді військових, особисті історії художника, розповіді друзів і рідних наших Героїв.
Роботи Володимира Реброва, як і твори авторів, представлені у книжці – це всі те, що переживають українці з початку війни. Це сльози і біль, страхи і страждання, незламна сила і велика віра у Перемогу!
«Ніколи не думав, що життя, може змінитися за одну мить. Те, що вчора ти вважав важливим і конче необхідним, втрачає сенс за одну секунду. Відчуття, що тебе позбавили всього, що ти формував усе життя: мрії, дім, друзів, близьких» (Володимир Ребров).
З неперевершеними чуттєвими малюнками пана Володимира я познайомилася, дякуючи поетесі і волонтерці Ользі Киці. Художник на стільки передає все, що відчуває кожен з нас, що здається, начебто ці емоції перенесені на полотно з самої душі.
Пан Володимир відверто розповідає про те, що саме час, коли він малює і рятує його від страхів нашого сьогодення.
Малюнки, представлені у книзі, виконані у чорно-білому кольорі. А до початку війни художник писав свої чудові роботи, багаті на різнобарв’я фарб.
Дивовижне поєднання друкованих текстів і майстерно переданих художником почуттів на папері роблять цю книгу особливою у сприйнятті усього прочитаного та побаченого.
Особисто мене, моєї душі дуже торкнулася тема дітей під час війни. Неможливо читати ці щемливі історії, розповіді, вірші і переглядати малюнки, в яких такий біль, від якого сльози на очах. 

 
«Мій славний Боже, вимкни цю війну!
Тебе благають всі в країні діти!
Нехай лелека принесе весну
І зацвітуть в траві чудові квіти»
(«Молитва», Ольга Киця)
 

У дитячих серцях війна залишає болючий відбиток назавжди! Усвідомлювати це дуже тяжко! Бо розумієш, що життя зруйноване з самого його початку. Діткам потрібне радісне мирне дитинство, теплі та приємні миті, час, сповнений веселощами і забавками! А замість цього наші діти переживають страхи і неспокій. Яке майбутнє їх очікує? Як нам їх зробити щасливими?
 
Тож є надія, що зросте дитя,
Побачить мирне небо, синє-синє.
І радісне чекає майбуття:
Стрічатиме добро у кожній днині.
 
Нехай зростають «квіточки у полі»,
Як вітер – вільні, щирі в відчуттях.
Щоб дочекались  малюки на долю
Без жодної сльозинки на очах.
(«Маленький янгол», Вікторія Погоріла)
 
Мами, матусі! Скільки ж на їхню долю випало страждань! Де їм брати сили, щоб не зламатися? Вони ж проживають не тільки своє, а і життя своєї дитини!
 «Вони лежали вдвох у коридорі. Слухали чергові дуелі війни. Мама ще обклала подушками їхній куточок, щоб було зручніше лежати.
Заспокоювала:
– Це наші гармати. Це татко. І дядько. Вони нас захищають. Не бійся. Все буде добре маленька».
(«Тривожна ніч», Наталія Сідларь-Дубова)
А як жити далі, коли вже ніколи не обіймеш свого маляти, не почуєш його дзвінкого голосочка, не заспіваєш йому колискової?!
Скільки невинних життів забрала війна! Це нічим непоправна порожнеча. Це попіл на душі, гіркоту якого ми будемо відчувати завжди. 

 Стоїть малюк, не може зрозуміти,
Що він зробив поганого комусь.
Чому сидять заплаканії діти
І стогне чийсь згорьований татусь.
 
Бабуся в крик і падає на землю,
Благає всіх: «Рятуйте, поможіть!»
Бо десь отам, у цій руїні темній,
Її донька з онуками лежить.

(«Стоїть малюк», Ольга Киця, присвячено пам’яті дітей, загиблих під час терактів у місті Дніпро),
 
Як хочеться жити саме заради дітей. Зробите можливе та неможливе, щоб вони забули все, що зараз відбувається, як страшний сон, і щиро раділи життю!
 
«Ранок. Обстріляна волонтерська машина швидко їхала по розбитій снарядами вулиці, щоб відвезти у безпечне місце молоду жінку, яка міцно пригортала до себе дитину.
Все буде добре. Ми ще повернемося. Тут наш дім…».
(«Тривожна ніч», Наталія Сідларь-Дубова)
Наші діти – наше майбутнє! Наша віра і сила! Наша надія і натхнення! Наша любов і опора!
 
Діти, ви – майбутнє на Землі!
Бог нехай вам щастя подарує!
Ви живіть усупереч війні,
Бо найкраще доля вам готує!
(Ольга Киця )
 
Про цю книжку можна довго говорити і відчути всю її глибину у тиші, не промовивши й слова.
Пам'ятаймо про відданість наших захисників!
Дякуймо нашим Героям за їхню боротьбу за наші життя!
Низько вклонімося тим, кого ця війна забрала назавжди!

 

Світлана Гамзіна, бібліотекарка 1 категорії сектору науково-дослідної роботи

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

«Літературне Придніпров`я: пряма мова»

«Літературне Придніпров`я: пряма мова»

 

Квінтесенція життєствердності 
в поезії Валер’яна Поліщука

 

Валер’ян Поліщук – яскрава особистість, талановитий поет, прозаїк, митець, зірка якого засяяла на початку ХХ століття, промовисто заявивши про себе у 1920–1930-ті роки. Так само стрімко, як Валер’ян Поліщук з’явився на овиді, згасло його життя внаслідок нелюдського злочину совєцької влади.
Він називав себе «філософом із головою хлопчика», хотів створити новий формат родини, любив математику в поезії й бачив поезію в математиці: «… підіпри красу математикою – ось справжнє мистецтво», ще з ранньої юності прагнув побачити «справжню Україну» й боровся за неї у свій, притаманний лише йому спосіб.
Письменник, літературознавець, поет, драматург, новатор і реформатор у літературі – Валер’ян Поліщук вирізнявся оригінальністю погляду на світ із самого дитинства, про що згадував у щоденникових записах: «Може з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах, таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався срібляний Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті побільшуючі та зменшуючи скла перспективи, про які говорить критика, і які я підсвідомо, а то й свідомо, вживаю у своїй творчості. Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва, зараз очі мої, почуваю, що не притупіли». Про своє майбутнє юний Поліщук писав так: «Я мріяв святим, щоб підноситись у повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути в простої людини». Він ставив високу мету й досягав її, звертаючись до пікантних, глибоких і табуйованих на той момент тем і в літературі, і в громадському житті.
Уперше друком твори Валер’яна Поліщука вийшли у 1910-х роках. Талант упорядника й майстра слова розкрився уповні саме в тодішньому Січеславі / Катеринославі, де був виданий літературно-мистецький альманах «Вир революції». Це видання було справжньою подією й навіть літературним перформансом: взяти хоча б переміщення накладу «Виру революції» металевою тачкою від друкарні до редакції: «Зиму 1920–1921 року я ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях…».
Створення «Виру революції» не було легким завданням, адже  упорядники вирішили дати слово і молодим авторам, і геть початківцям, що дебютували на сторінках журналу. Усе відбувалося у вкрай несприятливий період української історії: «Як я бідував знов у Катеринославі тоді, та і всі ми, про це є що розповісти. Їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купить було нізащо. У місто заглянула холера. Проте я з Єфремовим тягнув «Вир революції» – він правив коректу, я випускав, перевозив тачкою синій цукровий папір, на якому було надруковано «Вир», містив нарбутівські кліше, що набрав у Києві, а Підмогильний передруковував нам на машинці нечитабельні тексти, бо збірник набирали учні друк школи і не могли інакше розібратися. […] Ходив я в штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхристаної брудної сорочки. Босий і без шапки я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий…».
Життєвий шлях Валер’яна Поліщука завжди складався із неабияких буремних випробувань, із протистояння всьому: стихії (під час втечі до Румунії), владі й тим, кого вважав загарбниками, лихоліттям першої світової війни, випробуванням чорних репресивних років, моральним нормам і правилам, які, на його думку, більше не відповідали дійсності. «Блажен, хто може горіти, бо від нього залишиться попіл, а не гній»,  – ця фраза якнайкраще передає характер письменника з Полісся, який прославив своєю творчістю і рідний свій, і наш Січеславський козацький край.
Колосальна, як для такого короткого творчого періоду, бібліографія, лише підтверджує прагнення, потяг, пристрасть до життя, вітальність Валер’яна Поліщука, яка буквально вирувала в ньому, наливаючись соком із нових речень, нових творів, нових видавничих ідей. Життєствердність простежується буквально з перших рядків, надрукованих у січеславському літературно-мистецькому альманасі «Вир революції»:
 

Мій дух
 
Живу я так, як пахне фіялка,
Просто, без мудрого лукавства –
І все ясно, ясно мені,
Як весною цвіт вишневий.
А ясно через те, що дух мій розійшовсь міжзоряним етером
По безмежах всесвіту.
І всюди, де мисль моя торкнеться хоч єдиним промінем,
Багато дальше ніж за Сіріусом білим –
І там відчуваю я частину мого духу,
Просторого, безмежного.
Я прийшов туди і там його вже застав.
За гранями трійчастої космічної системи,
Куди мене бунтарське серце з холодної планети занесло,
За зорями, сонцями, туманними формаціями –
І там я ось зараз в цю хвилину.
І в свіжому кленовому памолодку,
На якому зморщились червонясті листочки,
Мов пластир напівпрозорий,
І в пальцях зеленої трави, –
Всюди відчуваю себе»,
Тому такі вони близькі мені, як мати.
І в тонких крихких із жовтавим пилком тичинах волохатого
                                                      сону себе знаходжу,
як і в першій зустрічній істоті живій.
І кожну людину і гурт – я цілую в душі:
Я мислю про них, я відбився у кожному з вас.
Ти, робітнику, що йдеш засмальцьований,
Ти, докторе, що крізь окуляри дивишся на світ, як на тканини
                                                   тіла перед операцією.
Ти, жінко, що дитину кормиш своєю груддю, сидячи й продаючи
з кошика маковники, що сама наробила.
Ти, агітаторе – запальна машино революції,
Ти, проститутко, замучена з фарбою на губах і сухотами
Ти, вояко завзятий, що несеш комуну на Захід,
Ти, людино-пручателю в бурних хвилях життя,  –
Всім я вам близький, в кожному частка моя.
Для цього гурту – для всієї людкости –
Я живу.
У вчинках своїх я не маю вагань,
Бо всюди господар я
І складова частина всього.

Анастасія Теплякова,

наукова співробітниця музею «Літературне Придніпровʼя»

 

Фото
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%89%D1%83%D0%BA_%D0%92%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%27%D1%8F%D0%BD_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
 
Джерела:
Вир революції: Мистецький збірник губнаросвіти / Ред. В. Поліщук.– Катеринослав: [б. в.], 1921.– 130 с.
Поліщук В. Блажен, хто може горіти…: автобіографія, щоденники, листи / В. Поліщук; упоряд. З. Суходуб. – Рівне: Азалія, 1997. – 132 с. – (Серія книг «Реабілітовані історією»).
Славутич Я. Розстріляна муза: сильвети / Яр Славутич.– [Б. м.]: Прометей, 1955.– 93 с.
Хвильовий М. Досвітні симфонії: [поезія] / М. Хвильовий; авт. передм. С.О. Єфремова; авт. післям. В. Сонцвіт.– Харків: Фоліо, 2021.– 155 с.

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут