Пунктир

 Олена Захарченко: «…не повіриш, що так сталося, але так було»
(продовження)
 

«Вишивані гарбузи» номінували на кращу книгу ВВС. Вважає за потрібне брати участь в конкурсах, бо суперництво потрібне, щоб одне на одного дивитися. Впевнена, що найкраще мірятися тим, як купують та як читають книжки, бо на її думку  критики літературної нема. «А ті рецензії, що пишуться – якісь некритичні».
Вона зібрала близько десятка непересічних і трагічних історій з життя представників свого роду. Можливість їх перевірити з’явилася, коли Служба безпеки України відкрила архіви КДБ. Наголошує: «Головне – не злякатися труднощів, які виникають на початку роботи».
Її цікавила справа тітоньки Лідії Іллюк, але документи виявилися втраченими. «Лідія Іллюк була вчителькою української мови і її засудили до 25 років ув’язнення у таборах за вбивство, якого не було. Десь під Магаданом вона відбувала покарання, а ж поки не розпочалася реабілітація. Після повернення додому викладати у школі їй не дозволили, тож довелося працювати комірницею».
А от архівну справу Максима Іллюка (дядька по лінії батька) прочитати вдалося. «Про нього я нічого не знала, окрім того, що він воював, мав якісь нагороди і, прийшовши з війни, був засуджений за участь в УПА. …Не було ні фотографій його, нічого, і про це якось не говорили, бо ніхто до пуття не знав… Я прочитала цю справу. Та усі фронтовики з того села приміського, які прийшли з фронту, їх було шестеро, були звинувачені у вбивстві комуніста якогось, який з міста приїхав… Коли я дізналася історію дядька Максима, вона мене дуже вразила. І я з цього почала писати… книгу… Взагалі дуже багато історій родинних таких, що от не повіриш, що так сталося, але так було».
Враження склали основу повісті «Третя кабінка – Лос-Анжелес» про долі представників роду письменниці періоду від 20-х років ХХ століття – до сьогодення.
Думки письменниці у продовженні «Пунктиру».
 
«Коли ми робили дослідження по національному наративу – питали про періоди з історії, що були яскраві
Нам казали і про Русь і про козаків і про Хмельницького і про Шевченка і про Мазепу і про 20 століття
Але про українське середньовіччя, українську шляхту не казав ніхто
А вона була
Просто в нас її забрали, затерли, завалили дозволеними козаками і Руссю часів Ярослава Мудрого. А далі все….».
 
«Коли кажуть «дорога терном поросла» то не метафора
Кругом хутора на горах і по лісах є дороги по яких з різних причин перестали їздити
І вони дуже швидко – буквально за кілька років зовсім заростають терном так, що не пройдеш і не проберешся
І поля дуже скоро заростають лісом як їх перестають орати
Я ще памʼятаю як по полі під горою росла соя а сьогодні ми з середнім назбирали маслюків в тому лісі».
 
«Колись мені здавалося, що письменники, поети – це люди, котрі сушать листя. Почуття, емоції, враження летять повз людей, а злови і засуши листок – маєш вірш. Я й сама ловила листя. Однак ніколи не думала, що мій творчий гербарій потрібний ще комусь, крім мене. Добрі, мудрі люди вели мене за руку в темряві. Я часто спотикалася і падала, але йшла. Минув час, поки темрява навкруг мене розсіялась і стало видно де я. У січні я стала переможницею літературного конкурсу „Гранослов” і, як нагороду, видадуть мою збірку новел „Юрба”, а вже в квітні – зовсім несподівано – стала лауреатом премії Олеся Гончара».
 
«Колись як мої хлопці були малі і вчились в початкових класах хтось з них спитав – а який в України тотемний звір?
Бо з іншими країнами ясно – там півень, там лев, там орел, там медвідь, а в нас хто?
Я спитала в фейсбуку і коментатори написали мені повно варіантів – і всі різні, потім почали сваритись між собою, доводячи, що звір чи птах саме той
Так от.
Минають роки і здається, що в українців тотемний птах-символ це лелека. Такий милий але хижий, гарний але дуже раціональний.
Ну і хіт цього року – Грицько і Одарка а особливо Катерина тому явне свідчення».
 
«Люди які жили колись можуть говорити з нами тільки через те мистецтво, що вони залишили по собі
Ми говоримо з давніми людьми через пісні і через узори вишивки, через давні повісті, літописи, легенди і через старі будинки і їх руїни
Коли це стирається і руйнується – їх голоси назавжди затихають, і ми не зможемо більш повернути їх, почути їх
Світ неймовірно крихкий, війна руйнує нас і їх. Міняються часи, падають старі дерева, мовкнуть голоси.
Нема інших».
 
«Найсумніше ж те, що досі ніхто не зрозумів: літописи мають писати жінки. Бо вони так писатимуть, що у всякого князя відпаде охота людей різати, села палити, аж не буде кому».
 
Далі буде.
 
Фото  https://readeat.com/author/olena-zaharchenko
 
Джерела:
Захарченко О. Вишивані гарбузи: повість / О. Захарченко.– Київ: Факт, 2006.– 216 с.– (Exceptis excipiendis).
Захарченко О. Метро до Темного Міста: роман / О. Захарченко.– Львів: Вид-во Старого Лева, 2023.– 232 с.
Захарченко О. Третя кабінка – Лос-Анджелес: роман / О. Захарченко.– Київ: Нора-Друк, 2018.– 235 с.
Захарченко О. Тільки не гавкай: оповідання / О. Захарченко.– Харків: Віват, 2023.– 108 с.: мал.– (Художня література).
***
https://www.pravda.com.ua/columns/2023/10/6/7422925/
https://rozmova.wordpress.com/2019/04/12/olena-zakharchenko/
https://www.radiosvoboda.org/a/29014215.html
https://www.barabooka.com.ua/olena-zaharchenko-yefimchuk/
https://chytomo.com/shchodennyk-oleny-zakharchenko/
https://md-eksperiment.org/post/20160216-knigobachennya-olena-zaharchenko
https://www.facebook.com/photo/?fbid=31260389590226025&set=a.105803466111378
https://www.facebook.com/olena.zaharchenko/posts/pfbid0smGeKTWF2CPe4Wxk6yVKFdpqnVzjVb6vUAPgcJsBs5AobTps6JiBecLUE7Kc1HsTl?__cft__[0]=AZWyBh3lURrZ4N4__sxLUpwZ1Y_mqWlLIW8VxktsTMVWgR9quGRzbBlAoUItOdCkUdUbd8vzRRdV3RewhKnpEpwTTWVfe4Mjtg5POCRE45JnAH3YVbFu0EW_EuPn4Fc6uIN9EaoV_3V2O6EdCfktzXw4SCvBVv4wd-1pXNy_OC_gpSXy6KKM_l3Zf9n-kIEX8Qs&__tn__=%2CO%2CP-R
https://www.facebook.com/photo?fbid=31153502184248100&set=a.105803466111378
https://www.facebook.com/olena.zaharchenko/posts/pfbid0Tweq2GiLNvgfH3qchNiDNYTRtuywugMyyqJ5Q8q4sNhkbgst5YYBG46CTp1QqLEwl?__cft__[0]=AZW8fJ1NDwBGoHS4eDxpX2QPdrlWteD1lTzH37yfGFAoeDHuL2Agcxnf0Uh1Bs7HDyjVJI7ZmYc-BpboZIG8oqNVgwGXAWNgggfqfQInOQDWj3LAcY29ssuIKQ3OjsTP0XXRLZoxY37v6qDuFyWjkSYcdPHeU8wjnFxvBPECaWWOrmiuz8EhhGu2zjhverj6lws&__tn__=%2CO%2CP-R

 

 

      Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

 

Господарські  витрати

 Бібліотеки: рік 1911

На засіданнях Ради Бібліотеки серед різних питань розглядався і кошторис на наступний рік. За переліком господарських справ, які увійшли до кошторису, легко уявити, як жила Бібліотека, які поточні питання вирішувала.

Керівний орган Бібліотеки – Рада у Звіті за 1910 рік відзначав, що витрати на утримання в порядку паркету здійснювались протягом всього року, тому на наступний 1911 рік запланували витратити на ці роботи суму в 150 руб.

Також кошторис на 1911 рік передбачав:

1. Ремонт будинку – 400 руб.

2. Устрій нових електричних дротів і ремонт електроосвітлення – 150 руб

3. Переобладнання парадного входу – 100 руб.

4. Устрій електричного вентилятора в приміщення Бібліотеки – 90 руб.

5. Замовлення 20000 карток для книг – 300 руб.

6. Брошурування  газет – 50 руб.

7. Переобладнання приміщення для служителя – 200 руб.

Такі звичайні клопоти сторічної давнини, зрозумілі для наших  сучасників.

Денежный отчетъ Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1910 годъ // Отчетъ Екатеринославской Городской общественной библиотеки за 1910 годъ. – Екатеринославъ: Екатеринослав. Тип. Губернскаго Правления. – С. 8. – Режим доступа: https://www.libr.dp.ua/mfullkr/index.php?pbp=106 (дата обращения: 05.09.2025). – Загол. с экрана.

***

А для більшого занурення в часи початку минулого століття радимо почитати книги письменника,  нашого земляка  Адріана Феофановича Кащенка. Одна з них в електронній бібліотеці Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія:

Кащенко, Адріан [Феофанович]. Зруйноване гніздо: історична повість / А. Кащенко. – Б. м.: Книжкове товариство «Універсальна бібліотека», 1947.– 164 [Електронний ресурс]. – Режим доступу. – https://www.libr.dp.ua/mfullkr/index.php?pbp=674 (дата звернення: 27.08.2025). – Загол. з екрану.

Адріан Феофанович Кащенко https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%90%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D0%B5%D0%BE%D1%84%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

https://www.libr.dp.ua/mfullkr/index.php?pbp=674

Пунктир

Олена Захарченко: «Письменники, поети – це люди, котрі сушать листя» (продовження)

 

По закінченні вишу працювала в Рівному програмістом, системним адміністратором, викладачем кафедри прикладної математики у Національному університеті водного господарства та природокористування. Коли переїхала до Києва – журналістом у всеукраїнських інформаційних медіа й аналітиком медійного аналітичного центру.
Володарка премії Олеся Гончара за збірку новел «Юрба», премії дитячого журі «Волохатий олівець» за дитячу книжку «Хутір».
Авторка дев’яти книжок: «Юрба», «Чари», «Вишивані гарбузи», «Брат і сестра», «Дівчинка з химерами», «Сім воріт», «Вертеп. #РоманПроМайдан», «Третя кабінка – Лос-Анжелес» і дитячої «Хутір».
Разом із чоловіком, письменником, журналістом і куратором її медійних проєктів Артемом Захарченком виховує трьох синів – Марка, Петра і Гриця.
Перше враження чоловіка від її твору: «Яке воно жахливе! Повикидай все далеко і нікому не показуй, це на рівні третього класу, перепиши, а то засміють». Потім, вичитує, коми ставить…
Побут на стосунки не вплинув, хоча спочатку жити доводилося в старій хаті без гарячої води.
У Києві спочатку теж мешкали у старій неремонтованій хаті. Трохи осучаснили її, але дух старовинний зберегли. Прискорений ритм столиці – сприйняли стовідсотково, бо «у Рівному засинаєш – все чекаєш, коли щось станеться».
Олена Захарченко в продовженні «Пунктиру».
 
«Бродити далекими селами то як ходити музеєм тільки цікавіше і безплатно Йшли вчора з дітьми 32 кілометри
Хати по селах різні і всякі – он тим явно півтори сотні років, вони побудовані довгим рядом з приблокованим хлівом, хати добрі деревʼяні або камʼяні ні ніякої соломи вони криті старою черепицею порослою дрібним сірим мохом – такі господарства мені нагадують німецькі ферми в полях тільки ті трохи багатші і більш доглянуті
Є хати з ромбами – була така мода, хати з деревʼяними верандами, хати з оленями, хати з кольоровим оздобленням.
В одному з сіл здоровенна калюжа така, що маршрутка топится аж вище коліс, і нічо, люди спокійно позакладали двори мішками з піском, аби вода з калюжі туди не текла і ніхто нічого з нею не робить, та, таке, – колись висохне.
Починаються нарешті жнива, стрекочуть комбайни, їздять по дорогах на високих худих колесах.
В церквах чути спів і виходять дівчата в гарних довгих сукнях з букетиками сухого зілля і маку».
 
«В полі біля доріг або біля лісу часом трапляються місця де ростуть свійські дерева – вишні, яблуні. Або домашні квіти – як ці жовті. Там десь в квітах є залишки льоху і криниці а хати вже сліду нема – як і інших самотніх хат понад дорогами де тільки вишні і яблуні лишились».
 
«Він розумів, що немає днів, коли треба радіти. Бути щасливими ми вчимося незалежно від пори дня чи року, незалежно від того, що робимо і про що мріємо».
 
«Виховувати – це любити дітей та не заганяти їх в будь-які рамки. Це не зовсім класична трактовка слова виховання, бо виховання – це навчання якимось ідеалам. Мені здається, вони самі всьому навчаться, якщо до них правильно ставитися».
 
«В холодних світанках вже трохи осінь, запах грибів і пару жовтих листків на деревах.
Слабенький туман по верхах лісу і трохи по дорозі, ліс від туману сизий
Пахне полином і всяким зіллям
Зілля від холодного ранку все мокре, в росі, роса блищить краплями
По дорозі видно звірині  сліди дрібних лап, і великих лап
Літає багато куріпок  і один шуляк
Ще не світає а вже чути шум комбайнів здалеку – десь він невидимо їде важко і скоро, а інший, чути, косить
Небо починає червоніти і видно проміння сонця, що ще не зійшло, хмари починають світитись червоним
А потім сонце».
 
«Жовто-синє як символ – то було щось, що міцно береглося в совку, як ознака нашої інакшості і боротьби
Легенди були про прапори, які вивішували небезпечно-високо, таємно – слухай, дитино, тільки в себе в садочку хоч не розказуй
І боялись дуже, що за те буде тюрма, за прапор
Коли бабині сестри прислали їй традиційний вишитий портрет Шевченка, що висів тоді в кожній хаті – Шевченко, а під ним книжка з заголовком «Кобзар», і з обох боків книжки  великі троянди, – то вони вишили синю обкладинку в жовті букви, що негайно перешила бабця, зробивши букви сірими, бо боялась таке на стіні тримати.
Мені в дитинстві з Польщі привезли куртку з нашитою декоративною синьо-жовтою смужкою, смужку негайно відпороли
Але попри страх всі знали, що це наше, берегли, і одразу пригадали, і з гордістю стали носити жовто-сині значки в кінці вісімдесятих, ще за союзу
Бо то наш прапор
З Днем прапора».

Далі буде.
 
Фото https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%85%D0%B0%D1%80%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0_%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Olenazaharchenko2.jpg
 
Джерела:
Захарченко О. Вишивані гарбузи: повість / О. Захарченко.– Київ: Факт, 2006.– 216 с.– (Exceptis excipiendis).
Захарченко О. Метро до Темного Міста: роман / О. Захарченко.– Львів: Вид-во Старого Лева, 2023.– 232 с.
Захарченко О. Третя кабінка – Лос-Анджелес: роман / О. Захарченко.– Київ: Нора-Друк, 2018.– 235 с.
Захарченко О. Тільки не гавкай: оповідання / О. Захарченко.– Харків: Віват, 2023.– 108 с.: мал.– (Художня література).
***
https://www.pravda.com.ua/columns/2023/10/6/7422925/
https://rozmova.wordpress.com/2019/04/12/olena-zakharchenko/
https://www.radiosvoboda.org/a/29014215.html
https://www.barabooka.com.ua/olena-zaharchenko-yefimchuk/
https://chytomo.com/shchodennyk-oleny-zakharchenko/
https://md-eksperiment.org/post/20160216-knigobachennya-olena-zaharchenko
https://www.facebook.com/photo/?fbid=31260389590226025&set=a.105803466111378
https://www.facebook.com/olena.zaharchenko/posts/pfbid0smGeKTWF2CPe4Wxk6yVKFdpqnVzjVb6vUAPgcJsBs5AobTps6JiBecLUE7Kc1HsTl?__cft__[0]=AZWyBh3lURrZ4N4__sxLUpwZ1Y_mqWlLIW8VxktsTMVWgR9quGRzbBlAoUItOdCkUdUbd8vzRRdV3RewhKnpEpwTTWVfe4Mjtg5POCRE45JnAH3YVbFu0EW_EuPn4Fc6uIN9EaoV_3V2O6EdCfktzXw4SCvBVv4wd-1pXNy_OC_gpSXy6KKM_l3Zf9n-kIEX8Qs&__tn__=%2CO%2CP-R
https://www.facebook.com/photo?fbid=31153502184248100&set=a.105803466111378
https://www.facebook.com/olena.zaharchenko/posts/pfbid0Tweq2GiLNvgfH3qchNiDNYTRtuywugMyyqJ5Q8q4sNhkbgst5YYBG46CTp1QqLEwl?__cft__[0]=AZW8fJ1NDwBGoHS4eDxpX2QPdrlWteD1lTzH37yfGFAoeDHuL2Agcxnf0Uh1Bs7HDyjVJI7ZmYc-BpboZIG8oqNVgwGXAWNgggfqfQInOQDWj3LAcY29ssuIKQ3OjsTP0XXRLZoxY37v6qDuFyWjkSYcdPHeU8wjnFxvBPECaWWOrmiuz8EhhGu2zjhverj6lws&__tn__=%2CO%2CP-R
 

      Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Що читають бібліотекарі

Госсейні, Халед. Ловець повітряних зміїв: роман / Х. Госсейні; пер. з англ. К.В. Міхаліцина. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 423 с.

 

Ця книга не про політику, а про людські стосунки. Проте якраз політика і вплинула на подальшу долю головних героїв. Була країна Афганістан, а в ній жили люди. Стався переворот, змінилася влада, почався збройний внутрішній конфлікт. Втрутився Радянський Союз, ввів свої війська у 1979 році. Війна, розруха, втручання у внутрішню політику чужої країни продовжувалось десять років, до виводу військ у 1989 році.
Дебютний роман американського письменника афганського походження Халеда Госсейні «Ловець повітряних зміїв» про двох хлопчиків – Аміра та Гассана, які живуть в Кабулі. Амір – син господаря, багатого поважного чоловіка Баби, а Гассан – його слуга. У них багато спільного – обох виховують татусі, бо в одного мати померла при пологах, а іншого покинула після пологів і пішла з дому. Гассан – хазареєць (національність, яка вважається менш вартісною в Афганістані) має фізичну ваду – заячу губу, а батько його – людина з обмеженими можливостями. Амір може ходити до школи та вчитися, а Гассан лише тяжко працює та прислуговує Амірові, а сам до школи не ходить. Попри це хлопчаки разом граються і бешкетують, Амір читає Гассанові книжки і навіть написані ним самим різні оповідки. Попри те, що прислужник неосвічений,  йому притаманна якась природна мудрість, і це викликає у Аміра роздратування і заздрість.
Усе було добре, поки Амір не став свідком наруги над своїм другом, не заступився за нього, а злякався й утік. Ця провина лежатиме тяжким тягарем на його душі протягом всього життя.
У романі автор також багато цікавого розповідає про традиції та національну кухню народу Афганістану. До війни в країні щороку проводили фестиваль повітряних зміїв, де впродовж дня хлопчаки змагались та збивали зміїв одне одного. На честь переможця влаштовували гучне свято, куди запрошували багато гостей – родичів, знайомих, друзів, щоби нікого не образити. З приходом до влади талібів свято було скасоване.
Відчувається, з якою любов'ю автор висловлюється про своїх співвітчизників: «…схильність афганців до перебільшення, яка, на жаль, є мало не національною хворобою: якщо хтось вихваляється, що його син – лікар, то доволі ймовірно, що той хлопчина просто склав іспит з біології в середній школі».
Та повернімося до наших героїв. Через переворот у країні та введення радянських військ (шураві) Баба з Аміром змушені тікати до Америки. На той час Амір зробив так, щоб Гассана в домі не було. І ось Амір із батьком у Штатах, він стає письменником, одружується, але не має дітей. Якось він отримує листа від старого друга свого батька, який просить його приїхати, натякає, що знає таємницю Аміра. Той їде, друг батька розповідає про подальшу долю Хасана – він вивчився читати, одружився. На прохання друга, Хасан повернувся до їхнього старого будинку у Кабулі, невдовзі знайшлась і його мати. У Хасана народився чудовий хлопчик Сограб. Коли в місто прийшли таліби, вони вирізали хазарейців, Сограб залишився сиротою і потрапив до притулку. Друг батька просить забрати хлопчика із притулку, але це територія, на якій небезпечно перебувати. Амір відмовляється, але розуміє, що обов'язок та почуття провини не дозволять йому залишити хлопчика. Жахливими зусиллями Амір виконує останню волю старого, що вмирає, але тепер виникають інші проблеми, як вивезти дитину до Америки?
Книга розкриває життя людей, в досить «закритій» країні Афганістані – звичаї, побут, культурні традиції, про які ми мало що знаємо, про тяжке життя дітей, та різні факти із життя в еміграції. Твір доволі драматичний, та читається швидко. Можливо, автор переповів багато чого з власного життя, бо до переїзду в США довгий час жив у Кабулі. В еміграції він не забув про батьківщину, а у 2006 році став послом доброї волі у справах біженців при ООН.

Тетяна Сподинець,

головна бібліотекарка відділу комплектування

 

Книга в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/31C68BE1-73D8-40CE-B394-E47B54E3F6CF

 

                           Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Пунктир

Олена Захарченко: 
«Два різні світи…»

 

Уродженка Рівного, звідси її любов до волинських сіл, волиняків, а також місцевих давніх легенд і міфів. Літературознавці акцентують, що фентезійні твори Олени Захарченко нагадують квест і детективний екшен. Тканина тексту просочена слов’янською міфологією, несподіваними поворотами подій, думками та висновками.
Спеціальність вишу – прикладна математика в Рівненському педагогічному, друга – в Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, аспірантура – кафедра екології, в Українському університеті водного господарства.
Письменниця, авторка химерної прози, аналітикиня CAT-UA: Communication analysis team – Ukraine.
Її пости з Фейсбуку – щоденник війни, з 22 лютого до 16 червня – «спершу Київ, потім Рівне і хутір під лісом, з 2 квітня – знову Київ» – справжній природній документ часу про події повномасштабного вторгнення очима звичайної людини, матусі. У тексті немає пунктуації. Вона в принципі не любить пунктуації. Обпалюючий буденням військового часу потік свідомості. З цього і почнемо.
Олена Захарченко в «Пунктирі».
 
«22 лютого
Дивилась на ранкові київські вулиці – не знаю, що казати
Вулиці мої, я тут життя прожила
Намагалась дати дітям гарну освіту, думала, куди поступлять
Працювала
Жила, планувала, на цю весну багато мала зробити
А потім все перекреслилось, і вже нема нічого, тільки чорна ніч
Жила в старих київських хатах, дуже романтичних, затиснутих між сусідами на своїх п'яти сотках, зі старим садочком з меблями початку століття, тільки без каналізації і з туалетом, в який бігти, замотавшись хусткою, або чалапати в плащі під дощем.
 
26 лютого
Ми виїхали, з дітьми і котом, тепер в Рівному
Тут як інша планета – тихо-тихо, люди спокійні і тихі, життя триває, не віриться
Про дорогу не розкажу, бо зараз про це не можна
Колись може потім
З Києва нічого не взяла, зовсім, навіть одягу не взяла, мила, пасти. Ніколи не думала, що так зроблю – дітей в оберемок, все решта ну його
 
7 березня
Діти завжди беруть з собою в підвал кота при повітряній тривозі
Кіт звик і сидить собі
Але є така дивна річ – якщо кіт раптом скочив на підлогу і біжить до дверей, значить, за пару хвилин буде відбій тривоги
 
16 березня
Фотографії розбомблених будинків завжди сірі, там нема ніяких кольорів крім сірого
Ніч минає в тривозі, холодно в підвалі, куртка, все-одно мерзнеш, десь далеко на вулиці монотонно виє сирена
А зранку дивишся фото зруйнованих будинків в Києві – вчора було трохи лівіше від мого, сьогодні трохи правіше, або навпаки. Однаково – близько
І завтра, після тривоги, чекаєш, ну – мій? Ні?
Я ж так все там і залишила, навіть свої вишиті сорочки і свій фотоапарат
 
23 березня
Невелика побутова дрібниця з історією
На початку лютого я купила в інтернет-магазині шампунь
Шампунь прийшов у відділення нової пошти але я за ним не пішла – та ну, чо бігти терміново, завтра сходжу, подумала.
«Завтра» було 24 лютого – стало не до шампуня. Перші дні, перші години в Києві був шок, хаос і звуки вибухів. Машини. В потоці машин я навіть побачила сірий автомобіль старий-престарий як з воєнних фільмів, і він теж кудись їхав, когось віз
Коли ми за якийсь час виїхали звідти, забрали дітей і кота, і більш нічого зовсім, я засумувала і подумала – шкода, хоч шампунь був би а то геть нічого ж не взяли. І в додатку тикнула «переадресацію» але додаток не спрацював, хто привезе щось з Києва, нова пошта взагалі не працювала, інтернет-магазин з шампунем написав «вибачте», і закрив сайт.
Минув місяць. І раптом сьогодні мені прийшло повідомлення з Нової пошти.
В помнутій і потертій коробочці лежав той багатостраждальний шампунь.
Це було як якесь чудо, як привіт з минулого.
 
14 травня
Я постійно занурена у війну, в мене така робота але варто погортати стрічку френдів у фб, аби перенестись в іншу реальність де мир-мир, влада знов винна в поганому смаку пиріжка на базарі
Це, напевне, добре
Тільки вночі була гроза і я прокинулась і схопилась бігти бо вибухи, терміново, де діти?
Але це ж гроза.
Просто поки не можу сумісти разом ці два різних світа, які тепер є»
 
Далі буде.
 
Фото https://hromadske.radio/podcasts/hromadska-hvylya/hlopchyka-rozstrilyaly-za-velosyped-ale-vin-vyzhyv-vyyshla-knyzhka-na-osnovi-rodynnyh-istoriy
 
Джерела:
Захарченко О. Вишивані гарбузи: повість / О. Захарченко.– Київ: Факт, 2006.– 216 с.– (Exceptis excipiendis).
Захарченко О. Метро до Темного Міста: роман / О. Захарченко.– Львів: Вид-во Старого Лева, 2023.– 232 с.
Захарченко О. Третя кабінка – Лос-Анджелес: роман / О. Захарченко.– Київ: Нора-Друк, 2018.– 235 с.
Захарченко О. Тільки не гавкай: оповідання / О. Захарченко.– Харків: Віват, 2023.– 108 с.: мал.– (Художня література).
***
https://www.pravda.com.ua/columns/2023/10/6/7422925/
https://rozmova.wordpress.com/2019/04/12/olena-zakharchenko/
https://www.radiosvoboda.org/a/29014215.html
https://www.barabooka.com.ua/olena-zaharchenko-yefimchuk/
https://chytomo.com/shchodennyk-oleny-zakharchenko/
https://md-eksperiment.org/post/20160216-knigobachennya-olena-zaharchenko

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут