Портрет в бібліотечному інтер'єрі

Олена Плотнікова. Підслухати долю

Завжди привітна, усміхнена, відкрита для спілкування. Після розмови з нею все стає на свої місця. Ніби набуваєш упевненості в оцінках ситуації та прийнятті рішень. Вона завжди знаходить не лише вірні слова для порад, із нею велике щастя спілкуватися творчо, коли працюєш над текстом і шукаєш саме те, єдине, слово, що дасть огранку змісту не лише речення, а  й сутності людської, про яку йдеться. 

Завідувачка відділу кадрів Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія – Олена Іванівна Плотнікова народилась у Красноармійську Донецької області. Мова про невеличке шахтарське містечко, де розташована одна з найбільших на Донбасі, шахта «Західна», зараз «Покровська» (місто теж зараз має назву Покровськ). Саме тут і велика вузлова станція, що останні роки є кінцевою зупинкою на підконтрольній Україні східній території. 

Мати її, Софія Григорівна, працювала медичною сестрою, батько – Іван Олексійович – у будівельному управлінні займався питаннями постачання. До школи було приблизно два з половиною кілометри, лікарня, де працювала матуся, –  поблизу, тому вона й супроводжувала на навчання. 

Книги, читання, бібліотеки – пунктирно, але постійно, були присутні в житті Олени Іванівни. Інтересами та прикладами професійних втілень оточуючих, власною стежкою осягань часу, світу,  себе. Родинною любов'ю, яка впевнено вела тим самим єдиним шляхом, що зветься долею.

«У перші вересневі дні у першокласників була екскурсія, – згадує Олена Іванівна. – у тому числі  й до бібліотеки. Після уроків ми знову туди повернулися, хоча розташована вона була таким чином, що запам`ятати маршрут було доволі складно. «Вмієте читати?» – спитала бібліотекарка. – «Так!». Хоча дехто ще з вивчення літер починав. Берегиня книжок попросила, щоб наступного разу ми переказали зміст прочитаного. Я дуже пишалася, мені це успішно вдалося».

Читати в родині полюбляли всі. Інформація для Івана Олексійовича була понад усе. Ввечері та у вихідні завжди з газетою, журналом або книгою. Не припинив, і коли став старенький, уже з великою лупою. Мати теж не мислила себе без читання, зараз дуже страждає через те, що вік і зір заважають. 

 Оленку та її старшу сестру Інну вважали близнятами. Вони й справді були схожі та й різниця у віці всього два роки, але за характерами абсолютно полярні. Молодша – спокійніша, старша ж за темпераментом холерик, їй все зараз та одразу. Коли їй виповнилося двадцять стала депутатом міської ради, до речі, батько теж був у народних обранцях. Ці приклади прагнень допомоги ближньому та досягнення мети теж відбивалися у свідомості. 

Читати дітям дозволяли до дев`ятої вечора. Оленка засинала швидко, Інна ж – поринала в книжкові історії глибоко та надовго. Коли мати йшла перевіряти, сплять дівчатка чи ні, чутно було заздалегідь. Винахідлива читачка до настільної лампи прив`язувала мотузочку і, почувши кроки, швиденько ховала книгу під ковдру, світло вимикала й нібито спить. «Небезпека» минула – знов читання до ранку.

Олена полюбляла спорт, відвідувала секцію спортивної гімнастики, в музичній школі декілька років займалась. Коли переїхали до нової квартири й змінився шкільний розклад, заняття, на жаль, довелося припинити. 

Поруч із домом було розташоване педагогічне училище. Восьмирічка, де навчалась Олена, була для училища базовою. Вона пам`ятає студенток-практиканток, які набували першого досвіду викладацької діяльності. Можливо, щось зачепило, тому після восьмого класу вона вступила на відділення «початкові класи». 

«В педагогічному училищі у нас була викладачка з російської мови та літератури Галина Олександрівна Тимофєєва, – згадує Олена Іванівна, – яка згодом переїхала до Києва. Заняття з нею проходили незабутньо. Маса новацій, технічно оснащений кабінет, багато інформації й поза програмою як стосовно предмету, так і маленьких жіночих порад: як доглядати за собою, як поводитися в тій чи іншій родинній ситуації. Обізнана, як зараз кажуть, креативна, вродлива. Ми дуже її любили. Саме від неї моє бажання вступити на філфак».

По закінченні училища за розподілом Олена разом зі шкільною подругою вирушила до Кіровограду (нині м. Кропивницький). По приїзді з`ясувалося, що вільна лише одна вакансія. Деякий час вона працювала вожатою, потім – учителькою початкових класів. Подобалося. «Спочатку було важко, тому що закінчила російськомовну школу та училище, а школа була українською, але коли почала працювати, то вже й думати почала українською. Я патріотка по життю. Любов до Батьківщини вливалася в мене разом із родинною любов`ю, це речі святі».

Відпрацювавши в Кіровограді, вона повернулася до Красноармійська. У невеличкому містечку влаштуватися до школи вчителем не вдалося, тому деякий час працювала в групі подовженого дня. Через 3 роки вступила до Донецького національного університету на заочний філфак. На четвертому курсі директор школи запропонував години, до того ж Олена Іванівна мала класне керівництво. На початку 90-х було розуміння, що потрібно вивчати українську мову, тому закінчила й українське відділення філфаку того ж університету та почала викладати. 

Рідна тітка Олени Іванівни по матері Валентина Григорівна Безсонова із захопленням, не рахуючись із вільним часом, працювала все життя в бібліотеці, була завідувачкою. Бібліотека була підвідомча залізниці й улітку тітонька працювала в літньому таборі. Коли Олена вперше закінчувала філфак, Валентина Григорівна запропонувала їй попрацювати зміну в бібліотеці цього табору. Сподобалось.  А роки потому, під час бібліотечної науково-практичної конференції в ДОУНБ, де були й представники з Красноармійська, вони разом згадували Безсонову. Яка, скоріш за все, в тому числі й прокреслила ті доленосні поступові шляхи любові, що згодом поєднали філологію та бібліотечну справу.

Невдовзі Олена Іванівна познайомилася з майбутнім чоловіком і переїхала до Дніпра. Переймалася, куди ж влаштуватися. Дуже подобалось викладати, здавалось, кращого нічого немає. Але до школи повернутися не судилося. Дізналася, що в Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Первоучителів слов`янських Кирила і Мефодія є вакансія редактора. Здивувалася, тому що не розуміла, чим може редактор займатися в бібліотеці. 

«По-перше, було незвично й те, що робота чітко обмежена з 8.00 до 17.00. Тобто нічого непотрібно брати додому, як шкільні зошити, наприклад. Непотрібно працювати вночі, є можливість відпочивати у вихідні. Школа ж – це показовий виступ, все готуєш вдома й демонструєш, коли виходиш перед класом. Як на сцені перед дітьми виступаєш», – згадує Олена Іванівна.   

Отже з 2001-го року вона почала працювати у ДОУНБ редактором. У 2003-му був створений редакційно-видавничий центр, який їй запропонували очолити. Придбали тоді багатофункціональну машину «Toshiba», яка могла друкувати, копіювати, сканувати. На той час вона була єдиною в бібліотеках України. Освоювала. Перші номери «Бібліотечної Дніпропетровщини» створювала разом зі співробітницями методичного відділу. Олена Іванівна пам`ятає, як уночі готували видання до семінару, щоб уранці роздати бібліотекарям області.

У 2007 році доля знов скорегувала, або з урахуванням напрацьованого вдосконалила напрямок її діяльності. Олена Іванівна вела документацію тендерного комітету, була його секретарем. Коли звільнилася посада у відділі кадрів, директорка Надія Миколаївна Тітова  запропонувала її обійняти. Вагалася, здавалося, це не її. Вона й досі, коли колеги звертаються по редакторську допомогу, обожнює ритися в словниках, знаходити влучні слова та вдосконалювати речення, є повноцінним чуттєвим співавтором матеріалів.

У вільний час полюбляє театри та подорожі. «Ми з чоловіком дуже легкі на підйом: Сорочинський ярмарок, виставка Петриківського розпису, розквітнули перші проліски в лісі – зірвалися та поїхали».

Щастя для Олени Іванівни, це коли всім-всім добре, коли рідні здорові, спокій і затишок у родині й ні за кого не болить душа. Це для неї – головне. Донька причетна до світу краси, як і мати, не лише статтю, а й отриманим фахом – закінчила Київський національний університет технологій і дизайну.

Улюбленою для нашої героїні є класична література XIX сторіччя. Саме цей час вважає для себе близьким. Іноді здається, що запізно народилась. Але у світі все трапляється вчасно. Й ми, ті хто працює з Оленою Іванівною поруч, дивимося на неї, як на уособлення гармонійного втілення та розкриття мрій і прагнень, ніби чуттєво підслуханих долею. 

Олена Ємельянова

Фото Вікторії Бажкової та з родинного архіву Олени Плотнікової

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут