На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ-го сторіччя

«Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно...»

Микола Гоголь

Зацікавленість даною особистістю не згасає вже протягом двохсот років. Адже досі він - неординарний письменник, який залишив багато загадок про себе.

Питання починаються ще з появи Миколи Васильовича. Вчені сперечаються про дату народження Гоголя. Одні вважають, що він з'явився на світ 20 березня, інші ж запевняють, що 1 квітня 1809 року. Мати, Марія Іванівна, у якої двоє перших дітей померли, ледь народившись, дала обітницю перед іконою Миколи Диканського, що, якщо у неї буде син і він виживе, назве хлопчика на честь чудотворця. Також вона просила місцевого священика молитися за неї і її майбутнє дитя до тих пір, поки не сповістять про народження.

За спогадами сестри письменника, він дуже любив розповідати про походження його імені.

Крім Миколи, в сім'ї було ще 11 дітей, з яких до свідомого віку дожили лише чотири молодші сестри - Марія, Анна, Єлизавета та Ольга.

Тож, містик народився в селі Великі Сорочинці Полтавської губернії Миргородського повіту. Він походить з козацької дворянської династії Гоголів-Яновських, родоначальником якої вважався гетьман Остап Гоголь, сподвижник Богдана Хмельницького.

Юнак ріс у творчо-набожній атмосфері, адже його батько, Василь Опанасович, славився поетом і драматургом, він володів домашнім театром свого друга, в якому також виступав як актор і сценарист. Мати ж, домовита господиня, відрізнялася досить сильними релігійними поглядами. Марія Іванівна і Микола були дуже близькі, саме завдяки їй творчість Гоголя наділена містицизмом.

Таланти майбутнього творця проявилися ще у шкільні роки. Він навчався в Ніжинському ліцеї, де почав писати їдкі епіграми та вірші про педагогів і учнів. Микола Васильович був обраний редактором місцевого рукописного журналу, також проявив себе і як художник. У 12 років у молодика почали рости вуса, і він настільки ними захопився, що почав домальовувати їх на кожній ілюстрації в підручниках. Його лаяли, але не виганяли, бо робив це дуже талановито! Не було рівних Гоголю і в театральних виставах. Особливо добре йому вдавалася роль пані Простакової - однієї з головних героїнь комедії Дмитра Фонвізіна «Недоросток». Костянтин Базілі, мандрівник і дипломат, надалі говорив: «Бачив я п'єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг назавжди то переконання, що жодний актрисі не вдавалася роль Простакової так добре, як грав шістнадцятирічний тоді Гоголь». Спогади Тимофія Пащенка, однокурсника Миколи Васильовича: «Всі ми думали тоді, що Гоголь піде на сцену, тому що у нього був величезний талант і всі дані для гри на сцені ...».

Письменство для Миколи Васильовича було подібно до ліків, що допомагали йому від душевних мук. Тоді плани юнаки були не ясні. Однак він знав напевно, що хоче служити Батьківщині і бути корисним своєму народові.

Чекайте на продовження  наступної п’ятниці!



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна  тут

На долоні історії

«Японська література – ескізи східної душі» (продовження)

У 9 столітті  в Японії на часі  вже інша антологія – «Кокінсю».  Мова  про збори старих і нових пісень, на  змісті яких позначилося те, що   відбувалося у  країні. Родова знать відсторонилася від державних справ і поклала всі турботи на своїх намісників, часи будівництва і реформ минули,  двір віддався розвагам,  витонченісті, блиску  й пишності.  «Кокінсю» - настільна книга зразкового японця, знання її віршів вважалося обов'язковим для аристотократії. Окрім цього,  збірка   має роль поетичного підручника, в якому   понад 1000 віршів розділених на цикли «Весна»,  «Літо»,  «Осінь»,  «Любов», «Розлука». Кожен цикл  має свої епітети  й метафори. Підсумовуючи, говоримо, що вже тоді  поети епохи  Хейан довели мистецтво танка до досконалості. 

Японці в ті далекі роки вже знайомі зі створеної  у Китаї технікою ксилографічного друку і застосовують її для поширення  священних буддійських книг, але, якщо справа йшла про літературу, до друку ніколи не вдавалися. Вся художня література Хейан написана тільки від руки, бо каліграфія також ставилася до ряду витончених мистецтв.

Не менш важливу роль відігравав і  папір, на якому писали. Мова про знаменитий японський папір «васі», його фактуру, різноманітність,  відтінки світла, прикраси (іноді його покривали золотими і срібними кульками) і, звичайно ж, ілюстрації -  прекрасні кольорові картини в стилі «яма-то -е». Зміст літературного твору сприймалося в нерозривній єдності з усіма цими, здавалося б, зовнішніми атрибутами, кожен з яких у своїй сукупності був об'єктом естетичної радості.

«Золотим століттям» класичної літератури в Японії, прийнято вважати твори Хейанської епохи (9-12 століття), названої так по найменуванню столиці раннього феодального держави Хейан( в перекладі «мир,  спокій») , нині місто Кіото. 

З тих пір дійшли до нас твори прози , а саме «Повість про старого Такеторі» - що  є найранішою. Вона з'явилася наприкінці 9  на початку 10 століття. Історія не зберегла імені творця і, хоча, зв'язок повісті з народною казкою безперечний, переконливою є й авторська інтонація. Можливо сказати й про те, що  автор людиною був освіченою, не з чуток знайомою  з літературою Індії та Китаю. 

«Повість про старого Такеторі» літературознавці називають «праматір'ю» усієї подальшої японської прози. Хейанська проза (розквіт кінець 10 початок 11 сторіччя), відрізняється різноманітністю не тільки за змістом, але й  за формою і включає в себе практично всі жанри: новела, есе, повість, роман, наприклад, «Прадавні повісті». Також унікальною особливістю прози цього періоду можна вважати  її ліричний характер. Проникливе розкриття духовного життя, почуттів і переживань людини, як головне завдання оповідання явище, що не має аналогів у світовій середньовічній літературі. Така властивість частково пояснюється тим, що більшість творів, у всякому разі найзнаменитіші,  написані жінками.

До речі й авторство хірагана належить жінкам і якщо ви придивитесь до цієї  слогової азбуки, побачите –її  своєрідну жіночу м'якість та плавність у написанні.  

 Чому ж саме  представницям «слабкої статі» належить першість літературного авторства?   Вони мають багато вільного часу, який проводять  лише у палацових покоях  тому що усунуті від участі у суспільному житті. Вони начитані, освічені і   вкладають в свої твори всю силу нерозтраченої енергії  й таланту. Творіння їх призначені для вузького кола аристократії, бо творці літератури й були її споживачами. Ліричний початок особливо виразно бачиться в щоденниках ( «ніккі») -    розповідях про подорожі, епізоди з  повсякденного життя, історії кохання, а іноді  й цілого життя.  У цьому випадку можна згадати  «Непрошену повість» Нидзьо -  придворної пані та фаворитки екс - імператора Го-Фукукакусі (1243-1304 р.р.). Написана сто з гаком років після закінчення епохи Хейан повість, проте,  створена цілком в руслі літературної традиції цього «золотого періоду».  Зайве свідчення того, яким великим був вплив цієї культури на весь наступний розвиток японської літератури. Позначився у цьому  «жіночому» русі і  новий жанр -  есе, родоначальницею якого є  Сей –Сьонагон, творчість якої датована 10-11 віками. Найвідоміший її твір «Записки у головах». 

Акцентую  ще на декількох речах. Для японців сонце, вітер, гори, дерева і водоспади – споконвіку були богами та  безпосередніми учасниками життя людей.  З іншого боку буддизм, який на той час вже був широко поширений  говорив  про тлінність всього  сущого, про те що життя лише коротка мить  у ланцюзі перероджень. Ледь не вищим критерієм  є сприйняття прекрасного в зв'язці з відчуттям смутку, коли людина радіючи красі, усвідомлює її недовговічність. Головною перевагою вищезгаданих  жіночих творів безперечно є відображення  своєрідної «радісті-страждання» або як прийнято переводити це поняття «сумної чарівності речей».

І ще одна цікавість, крім «сумної чарівності речей» належить японським жінкам і всесвітня першість у створенні    - роману епопеї  з 54 глав «Гендзі –Моногатарі», датованого 1004 роком і написаним Мурасакі Сікібу. Цей роман став безперечним поштовхом для розвитку майже усіх літературних жанрів:  драми, поезій, роману, повісті, оповідання, казки. Його й сьогодні залюбки читають вже у  сучасному адаптуванні. 

Тобто, як бачимо, у цих контекстах  жінки таки правлять світом. Японським, зокрема.   І роблять це впевнено, але ненав'язливо. Як справжні мудрі жінки :)

(далі буде)

Олена Ємельянова, 

головний бібліотекар сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків

 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
 Замовити книги можна  тут

На долоні історії

Олена Теліга: «Рватись в гору чи летіть в безодню..»

В ній сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість і незламність. Її називали символом  невмирущості української нації. Кожен, хто хоч одного разу бачив її, не міг забути цієї зустрічі ніколи, настільки приваблював її великий внутрішній чар.  

«Мені п'ятнадцять років, я народжена у царстві імператора.., вихована на мові Пушкіна і враз перейшовши границю, опинилася .. в абстрактному царстві Петлюри,що говорило «на мові» і було за «самостійну,  більш того   мій батько російський професор стає ректором  проукраїнської академії». Такими шляхами рухалося її життя.

Її єдиний, коханий, «зустріч найсвітліша» Михайло Теліга уродженець російської Кубані, -  відіграв найвизначнішу роль у становленні «поетки вогннених меж» і трапилося це не випадково. Учасник національно-визвольного руху 1917-1921 років, який  певний час  був ад'ютантом в загоні самого Семена Петлюри, щирий прихильник творчості Кобзаря  і талановтий грець на бандурі  «Чари її мене вхопили і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу» - сам так зазначав він в одному зі своїх листів. Михайло читав українські книжки, цікавився українською історією і невдовзі став цілком свідомим українцем. І звісно, всю цю велику любов до України передав Олені Іванівні.  

Саме від нього в поезіях та есе Теліги така щира цікавість до   козацької  історії, розуміння що саме від тоді йде справжнє  українське коріння, що українська нація не вчорашня, а має за собою тисячолітній досвід.

Її життя пов'язане із декількома країнами, але душа назавжди належить саме Україні, вона рветься до боротьби «тікає на шляхи великі» і  хоче своїм полум’яним словом запалити та повести за собою інших.

Олена Іванівна, володіла справжнім талантом передбачення, і в своїх віршах неодноразово писала  про своє повернення на батьківщину, немов бачила саме як. Цей вірш дійсно написаний нервами. Згадка про Україну, про роки юності краяла болем серця. 

«І те, що мрією було роками, 

Все обернеться в дійсність і можливість, –

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь 

У ці хвилини – гострі і щасливі! – 

Заметемо вогнем любові межі. 

Перейдемо убрід бурхливі води, 

Щоб взяти повно все, що нам належить, 

І злитись знову зі своїм народом».

Вона намагалася повернутися понад усе, і коли друзі відмовляли, Теліга відповідала: «Справжня поезія – це не видумана  комбінація, це виплив душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».

Дуже цікавими є не тільки іі вірші, а й літературні розвідки. Вона пише про те, що сьогодні як ніколи повина бути цивільна відвага «вміння сказати ні, коли від тебе вимагають речі противні твоїй гідності і твоїм переконанням.. в підтримці тих, хто є рупорами нації», згадує Шевченка і Лесю Українку, і звісно Миколи Хвильового «правдивого майстра життя», який вбивши себе «однією кулею розстріляв в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність».

На Україну вона повертається у часи Другої Світової. Звісно, її плани і дії по відродженню українського на Україні не стикаються з діями окупаційної влади. 

21 лютого 1942 року  усі арештовані письменники і журналісти та члени київської редакцій «Українське слово» були розстріляні і поховані в Бабиному Яру.  Михайло Теліга розділив долю зі своєю єдиної коханою жінкою. 

Поетеса і патріотка пішла у вічність, щоб навіки злитися зі своїм народом і  навіки залишитися  в його вдячній памяті.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут