Забужко О.С. І знов я влізаю в танк...: вибрані тексти 2012–2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади / О. С. Забужко; худож. В. Гавриш.– Київ: Комора, 2016.– 413 с.
«По нас
весь час «стріляють» невидимими кулями», – так зауважує Оксана Забужко в збірці
публіцистики «І нову я влізаю в танк». Це вибрані тексти 2012–2016 років,
статті, есе, інтерв’ю, спогади. Через оптику авторки зрозумілими стають багато
аспектів, які було важко усвідомити раніше. Заглибленість у події,
зацікавленість історією України, політичними та літературними процесами України
Оксани Забужко висвітлює багато важливих тем.
Збірка видана до повномасштабного вторгнення
росії, і з погляду цього зрозуміло, який світ був наївний, непідготований, заскочений.
Вважалося що епоха «гарячої фази», з кров’ю, з розбомбленими містами пішла в
минуле і почалась епоха «розбомблених мізків», «війн тонкого плану». Але росія
виявилась нахабнішою, і поряд з інформаційною, гібридною, психологічною війною
почала повномасштабне вторгнення. Збірка розповідає, як Європа, зачарована
«прекрасною добою» перед Другою світовою війною «проспала» ту війну і була не
готова до нової війни, не вивчила уроків про механізми створення тоталітарних
режимів, механізмів дегуманізації суспільства, і по-справжньому за своє
майбутнє так і не злякалась і не підготувалась знову до наступної війни.
Статті, есе, спогади Оксани Забужко показують,
як відбувався процес відбілювання, перелицювання живої пам’яті про радянську
історію в Європі, де порівняння НКВД із гестапо, або називати СРСР «імперією
зла» стало непристойністю. Розповідається, як «Європа мовчала» і не встигла
помітити, як почав порядкувати в Європі та світі російський «новий порядок», не
вірили в розповіді про тоталітарні практики над поневоленими народами, не
вірили, що ці народи саме поневолені, а не добровільно перебувають в «союзе
нерушимом». Європа, світ допустили, щоб росія (влада і населення) повірили, що
вони не «твари дрожащие», а «право имеют» на соціальний експеримент з
негативної селекції та знищення народів,
на безкарне «приростание земель русских». Ось і не сприйняли серйозно
Жириновського про «мити чоботи в Індійському океані» А це був саме початок. Потім почали в
«світобудові переставляти меблі», а світ був «глибоко стурбований». А потім
«колаборація, прийнята дідами за національний консенсус, вбиває внуків».
Ви, наприклад, знали чому в деяких сім’ях
батьки на кухні писали записки один одному, а прочитавши їх, без слів
спалювали?
Чому не буває незалежної держави без незалежних
громадян?
Чому поміж так званою «політичною елітою» й
освіченим класом в Україні прірва?
Чому так званий «Дом Булгакова» не є будинком
Булгакова?
І чому треба забути фразу, що «незалежність нам
дісталась задурно». Бо за те, що «дісталось задурно», на смерть не стоять.
Також Оксана Стефанівна радить передивитися
фільми «Пропала грамота» та «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Приємного читання та
перегляду.
Посилання
на книгу в каталозі: http://www.old.libr.dp.ua/catalog/BOOKN/4F467461-7B8A-440D-A3DB-F3E6D720B584
Більше про бібліотеку тут
