На долоні історії

 

Василь Стефаник. «Великий страдник» (завершення)

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно у Русові, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці годину. Дуже прихильно ставився до бідних людей, допомагав чим міг, любив дітей, дарував їм різні книжечки та пригощав овочами зі свого саду. «Його серце м'яке, наче віск на сонці», – казали про нього односельці. До речі, він був глибоко релігійною людиною, в його помешканні була ікона Матері Божої, окрім неї був ще один образ – портрет його батька. Двері його гостинного дому ніколи не замикалися для бідного люду, він часто бесідував з селянами, час від часу просив відвезти його до матері на цвинтар і сидів до вечора поки не смеркалося. 

До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». В останні роки життя він пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади: «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Людмила», «Каменярі».

У 1927-му році про нього згадав Радянській Уряд. Почалася багатолітня пропагандистська гра. Його наполегливо запрошували приїхати в Радянську Україну, надсилали великі гонорари, прохали написати статті про радянську літературу та мистецтво, натиск більшовиків ставав все сильнішим. Стефаник на всі запрошення відповідав, що є хворим. Влада дізналася про негативне сприйняття письменником вождя «світового пролетаріату», Голодомору, якій він сприйняв доволі болісно і ставлення змінилося. Але й сам Стефаник на знак протесту відмовився від персональної пенсії. Зважаючи на складну фінансову ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за убієнних голодом українців. Саме до Шептицького він уже тяжко хворий звернеться невдовзі з проханням відспівувати його. 

«Останній місяці його життя, – писав син Юрій, – це один безмежний ланцюг страждань». Він хворів дуже тяжко і постійно потребував коштів на необхідне. «Бідний, занедбаний, старий і хворий він замкнувся у своєму Русові й цілими тижнями без жодного золотого в кишені блукав по закутках свого господарства. 

7 грудня 1936 року він помер і був похований у рідному селі. 

Першою про смерть Стефаника повідомила газета «Діло»: «Не стало найбільшого письменника Галицької землі. Від часу Івана Франка Стефаник був тим, на якого ми могли вказати як на найдостойнішого представника європейського рівня нашої літератури». 

«Новели Стефаника явище унікальне не тільки в українській, а й в світовій літературі. Раніше письменники пронизливо вдивлялися в середовище, де росте герой, показували сльози на очах селянина, захоплювалися етнографією. Стефаник уперше відважно і глибоко зазирнув у душу свого героя і  відкинув все, що заважає бачити цю душу...», – писав біограф Стефаника Роман Горак.

Твори Василя Стефаника перетнули кордони і були перекладені  майже двадцятьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими.

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

На долоні історії

Василь Стефаник: 

 «Буду свій світ різьбити, як камінь…»

(продовження)

Тяжким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова, у лютому 1914-го померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Він залишається з дітьми у Русові. Сучасники згадують: «Громадське життя завмерло зовсім, не стало тих, що його творили, забрала їх цесарська влада на війну... Світ забитий дошками і привалений надгробними каменями». Із початком війни йому перестала надходити пенсія посла. Доводилося сутужно. Господарство занепадало, борги збільшувалися.

Стефаник оповідав, що до нього в Русів приходило немало офіцерів із частин, що стояли в дооколичих місцевостях, говорили, що знають його як письменника і висловлювали своє визнання. Він, звісно, ризикував, тому що був відомою людиною, крім того послом, і тому його могли в будь яку хвилину заарештувати. В березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника таки заарештували, але через кілька днів з вибаченнями відпустили. 

Через воєнний стан ніякої ширшої діяльності він розвинути не міг, окрім того що допомагав жінкам, дітям солдатів, оберігав від різних податків і поборів, викликаних війною.

Якийсь час Стефаник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості, що охопив 1916–1933 роки.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії та народження радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (1916 р.). Того ж року він пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Івана Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду склали п'яту збірку – «Вона – земля», видану у 1926 році  та присвячену пам'яті батька, який вже помер. 

Уважно стежив Василь Семенович і за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності,  гаряче вітав утворення УНР, наголошуючи, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ». До речі, він очолював урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв'язку з проголошенням Акту Злуки.

Його нова збірка відкривалася новелою «Дорога», напівавтобіографічною за змістом. В ній – образ поета, який «любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи», «який віддав усього себе приреченим і обездоленим», дорога як образ тяжких випробувань, які випадають на долю людини. 

Сучасники, згадуючи Стефаника у 20-ті роки минулого сторіччя, підкреслювали, що він був дивний і нервовий, якийсь внутрішній неспокій гнав його з місця на місце. Снятин, Русов, потім знову Снятин. Так Стефаник тоді переживав творчу гарячку, виношував думку в художній формі показати настрої селянських мас, їхній рішучий протест проти окупації панської Польщі. «Цілий народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить», – цитата з його листів того часу. 

У 1924–1926 роках його твори охоплюють все більше верств читачів і стають відомі в Америці. 1924 року в Харкові виходять «Кленові листки» у серії «Бібліотека українських письменників». 

Збірка «Земля» отримує дуже схвальні відгуки, зокрема літературознавець Дмитро Могилянський підкреслює «..нова книжка Стефаника, це скарб нашої літератури, а сам автор – кращий її творець». І ще з відгуків: «Він так прихилився назавжди до українського села й до життя українського селянства, а одно й друге було і є невичерпним джерелом Стефаникової творчості».  

До цього ж періоду належить новела «Серце». Твір, у якомусь сенсі підсумковий.  Стефаник згадує тут чимало людей, які потрапили до списку заборонених радянською ідеологією, тому друкувалася лише перша частина присвяти друзям. 

Сучасники у ті часи бачили його таким: «Проникливий погляд сумних, ледь лукавих очей таїв у собі щиру теплоту. І у його очах, і в постаті і в поведінці панував погідний глибокий роздум навіть тоді, коли жартував… Свої твори він читав просто, а притаманний йому глибокий роздум надавав словам глибини і вагомості. Дуже спокійно малював страшну картину бездонного горя… всі сиділи мов зачаровані…»

Усього за цей період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів.. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели («Моя література, – писав він, – в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах 1949–1954 рр.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

На долоні історії

Василь Стефаник: «Я свою душу пустив у душу народу» (продовження)

У Русові Стефаник не пише нічого нового, але його художнє слово продовжує діяти: про нього згадують відомі діячі української культури, його твори передруковують різні видання українською мовою. У Катеринодарі, Львові, Петербурзі з'являються його твори українською мовою. Вони вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською. Леся Українка всіма силами намагалася пригорнути до Великої України молодих галицьких письменників, серед яких особливою симпатією користуються Ольга Кобилянська та Василь Стефаник. 

Тоді ж він засновує читальні «Просвіти», відвідує інші міста України, де його вітають як видатного діяча української культури. Важливою віхою у житті Стефаника була подорож 1903 року до Полтави на відкриття пам'ятника Іванові Котляревському. Велике враження справило на письменника відвідання могили Тараса Шевченка. З неї він «поклонився всій Україні».«…В його словах показана нам далека-далека дорога до нашої майбутності. Читайте його слово, шукайте тої дороги, йдіть нею, щоб з вас були люди найтвердіші… і всі ми опинимося в вільній соборній Великій Україні». Так писав Стефаник про Шевченка. 

У 1904-му році Стефаник одружується з дочкою священика, Кирила Гаморака, — Ольгою (довгий час він був закоханий у її сестру, але та була заміжня, щастя не судилося, новела «Моє слово» в рукописі мала присвяту цьому коханню на ім`я Євгенія Калітовська). 

Невдовзі у Василя Стефаника народжується син Семен, і він оселяється разом із родиною у селищі Стецева поблизу Русова. У ці часи Стефаник займався по господарству і всі відчували руку молодого господаря, якій вміє працювати. Любили й шанували його молоді й старі, особливо бідняки. 

У 1905–1906 роках у Галічині проводилася масова агітація за загальне виборче право у зв’язку з виборами депутатів до австрійського парламенту. В селах Снятинщини почався великий вічевих рух, який зрушив широкі народні маси. Селянство відчувало силу, розгинало спину, підіймало голову. Ця стихія підхопила й Стефаника, він став душею вічевого руху, агітатором і володарем селянських дум. 

Вибори стали черговою кривавою бійнею. Склад новобраного парламенту не представляв народних інтересів. Події ці не знайшли відображення у творчості Стеіфаника, проте 1907 року вийшло майже повне зібрання його художніх творів російською мовою. Продовжують видаватися твори Василя Семеновича і в інших країнах, відомі переклади чеською, публікації в Ризі.

Він клопочеться про місце бібліотекаря в Науковому Товаристві ім. Шевченка, але йому відмовлено. Сприймає це боляче, зважаючи на відданість шевченківській волелюбній справі.

10 квітня 1908 року він стає став послом-депутатом Віденського парламенту, а  в найближчі два роки в нього з'явилися ще два сини – Кирило та Юрій. 

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут   

 

На долоні історії

Василь Стефаник. «Неначе птах, який співає…»

(продовження)

15 травня 1890 року Стефаник дебютував статею «Жолудки наших робітних людей і читальні». У цьому «дописі» вже було багато від майбутнього Стефаника: любов до мужика, наївна віра про те, що писав. Дебют був помічений громадськістю. Порушена тема виявилася актуальною, і майже не було номера без посилань на його статтю. 

Період 1897 року має назву «Сторожинського», тому що Стефаник перебував того часу в приятелів у Сторожинці. Саме тут на лоні гірської природи він вирішив завершити початі у Кракові твори. У чернівецькій газеті «Праця» 1897-го року з'явилися новела «Виводили з села», потім «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-самісенька». Вони привернули увагу літературної громадськості глибоким і оригінальним трактуванням тем з життя села. Підписані вони були криптонімом «С», і під час першого прочитання цих творів професор Степан Смаль-Стоцький заплакав від вражень. 

«Синя книжечка» – це сповідь про розорення села, про те, як гірко сприймає  це селянин.

«Синя книжечка» – маленька, але важненька. Сила її велика, бо вона отворить очі на страшну кривду», – писав літературознавець автор есе-біографії Стефаника «Кров на чорній ріллі» Роман Горак. Не всі зрозуміли автора, посилаючись на те, що у творі мало веселості. В одному з своїх листів він доповідав: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало…. веселість народу чую.., але я чую над тим гомоном тучу…»

Літературна критика сприйняла перші публікації з великим захопленням, як твори зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи «Синьої книжечки», як відзначала Леся Українка, Стефаник «став знаменитістю». Наступного року у Львові з'явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест», на початку 1901-го – третя – «Дорога».

Видавши збірку новел «Дорога», Стефаник залишив навчання в університеті та виїхав із Кракова. На той час стосунки з батьком дуже ускладнилися. Літературна робота виснажувала, заробітки з неї були мізерними. Важко переживав Стефаник і смерть матері, яку кохав до нестями і  мав із нею тісний духовний зв’язок. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901-му в Чернівцях, відзначила хворобливий настрій новеліста. 

До цього ж періоду відноситься його сум стосовно смерті його першого кохання Євгенії Бачинської. Не збереглося жодних листів, лише рядочки у новелі «Серце» з присвятою. 

«Його літературна мова набагато краща, сильніша і поетичніша, ніж мова інших письменників. Є в ній чар поезії», – так писав його його краківський товариш Вацлав Морачевський.

На початку ХХ-го сторіччя Стефаник припиняє літературну діяльність і з 1901 року осідає в Русові.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

На долоні історії

Василь Стефаник. «Митець із врожденим талантом» (продовження)

У 1890 році через участь у «Покутській трійці» – таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартόвич і Марко Черемшина, Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Освіту продовжив у Дрогобицькій імені Франца Йозефа, де свого часу навчався Іван Франко. Майбутній письменник знову поринає у громадсько-культурну роботу – вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії». На формування його світогляду значний вплив мали ідеї Михайла  Драгоманова та Івана Франка. Наступна гімназія  теж не залишила в нього приємних вражень: польські професори утискували українську молодь і  багато хто з них любив заглядати до чарки.

Стефаник-студент розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує діяльність як публіцист. У 1890 році виходить його перша стаття – «Жолудки наших робітних людей і читальні». А у 1893–1899 роках він пише і друкує в органах радикальної партії та «Літературно-науковому віснику» низку статей, де йшлося про вболівання за народну долю. 

Після закінчення Дрогобицької гімназії в 1892 році Стефаник стає студентом лікарського факультету Краківського університету. Університет цей був одним із найдавніших у Польші. Серед викладачів Стефаника було багато знаних лікарів.

Його товарищами були діти заможних батьків, які належали до товариства «Академічна громада»: «В нашій …громаді ми сходилися щовечора читали часописи, слухали читачів…».

За визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне та громадське життя Кракова. Значний вплив на нього мала плеяда письменників «Молода Польща».

Краків на той час був центром польського модернізму, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях саме із модерністського жанру. Тоді він написав новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій», інші твори.

Як член Радикальної Партії він багато виступав на селянських мітингах, викривав антинародний характер державних інституцій, став свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнав переслідувань. 3 серпня 1895 року Стефаник був заарештований і відправлений до в`язниці. Арештували його на основі доносу священника, але арешт мав профілактичний характер. Після цього батько відмовився фінансувати його навчання, його кредиторами на довгі роки стали друзі. Нема пояснень і того, чому Стефаник не користувався стипендією та не підробляв репетиторством.

З цим періодом пов’язана одна з перших історій кохання письменника. Його музою стає Софія Окуневська, теж член радікальної партії, дивовижна красуня. В неї закохувалися, вона відмовляла, погрожували вбити її та себе, та до цього не доходило. Їй пророкували блискучу кар’єру піаністки. Вона чарувала Стефаника своєю європейськістю. Яким він тоді був? Молодий, гарної будови, з буйною чорною чуприною, приємний на обличчі, добре вихований.

До цього ж періоду належить його знайомство з Ольгою Кобилянською, письменницю полонив його літературний стиль: «Мабуть самі не знаєте, як гарно пишете, я рада, що пізнала вас». Ольга стала його довіреною особою та подбала про вихід «Синьої книжечки».

У 1896–1897 рр. він пише ряд поезій у прозі та пробує видати їх окремою книжкою під заголовком «З осені». Праця не зацікавила видавців, письменник знищив рукопис. Це – час особливо напружених літературних шукань Стефаника, намагання відійти від застарілої описово-оповідної манери попередників.

Далі буде. 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

На долоні історії

Василь Стефаник: 

«Я сотворив собі свій світ…»

(продовження)

«Я вже дитиною знав з розмови моїх батьків, що маю йти до школи… Підставою було те, що хлопець дуже добре «бравси очинашу», – згадував Стефаник у своєї автобіографії.

З 1878 року він навчається у Русівській початковій школі та з 1880-го – у Снятинській міській. Навчання відбувалося лише у зимовий період, тому що в інші пори року він допомагав батькові поратися з господарством. У Русові дітей навчав дяк, тому школу називали «дяківкою». Старий дяк, той, напевно, що з його новели «Давнина», давав малому образки, а той тішився ними та не мог надивитися.

«Я бувало приходив до старого дяка, стану коло порога, та очі мої липнуть до грубих книжок, що були замкнені. Як би так відімкнути цю шафу, розтворити на колінах книжку та й мочити палець у рота та й листки обертати», – згадував Стефаник в своїх листах до Ольги Кобилянської.

«Батько завіз до міста у школі, казав: паном будеш. Отут не одну сльозу я зрібним рукавом обтирав. Паничі і вчителі збиткували замурзаного мужика. Чекав з нетерпінням приїзду матері: «Сиджу коло мами, ладно мені, а про школу забув… За потрачені години нелюцький учитель покарав мене вісімнадцяти палицями. Я від себе відходив і в крові своїй скупався. Батько мій мовчав, а мати, сільська молодиця, пішла правди шукати – і учителя перенесли», тобто перевели до іншої школи. 

З сільської школи в Русові він перейшов до школи в Снятині. І знов побиття, безвідповідальне ставлення вчителів і директора до своїх обов’язків. Серце матері рвалося. Восени, коли ще не йшли дощі та було тепло, Стефаник часто прибігав зі Снятина додому, так дитина стужилася за рідною хатою. А коли падав перший сніг мама замовляла в церкві службу за його здоров’я, цей день він шанував і любив. Перший сніг викликав в нього згадку про дім і матір.

Пізніше Стефаник вчився у гімназіях, де навчали лише німецькою та польською мовами, українська ж була під забороною.

Цікаво, що запис до гімназії був платним і коштував 2 золотих 10 крейцерів, а іспити він складав з релігії, польської та німецької мови і математики. У першому класі вивчав дев’ять предметів: релігію, латинську, польську, руську, німецьку мови, географію, математику, натуральну історію та малювання. 

«У великій залі першої кляси польської гімназії в Коломиї, ми селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товарищі наші в лакерованих чобітках глузували з нас». Професор натуральної історії Вайгель бив по руках, тому що він малий не міг досягнути образка з намальованою геєною. «Він прутом підіймав сороВасиль Стефаникчку, яка спадала верх штанців і показував класі пояс мого голого тіла… Класа ревла з утіхи…»

У ті часи Василь приятелював зі сліпою жебрачкою Павлиною, тільки їй, коли поруч не було матері, він міг поскаржитися. «Вона нащупала мою голову, поклала собі на коліна і потішала». 

Саме тут, у Коломиї, він належав до таємного гуртка учнів, які збиралися по передмістях, щоб разом читати реферати та складати гроші на нові книжки і часописи. Бібліотека цього гуртка складалася з 300 томів. У ці часи його літературну душу бентежили твори Осипа-Юрія Федьковича, Панаса Мирного, Гліба Успенського. 

Саме до цього часу належать його перши спроби в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш і декілька творів  у співавторстві.

Далі буде 

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут  

 

На долоні історії

Василь Стефаник:

 «Зазирнути у душу героя глибоко, глибоко…»

Як кажуть легенди, викладені сином Василя Семеновича Стефаника Юрієм у статті «Трагедія і тріюмф роду Стефаників», прадіда Василя – Тодора було вивезено зі зруйнованої Катериною ІІ Запорозької Січі у ті місця, де пізніше й народився Василь. 

Тодор був взірцевим господарем, в Австрії купував залізні плуги, впроваджував модерні способи господарювання. Про нього ходили чутки, що він привіз мішок золотих дукатів, а тому не дивно, що якось на його садибу глибокої ночі напали розбійники. Він багатів, дружина народила йому восьмеро чи десятеро доньок, всі були здоровими та гарно їздили верхи, чим дивували село, бо тут ніхто жінок не бачив на коні, а коли бачив, то хрестився. Але щастя Тодось не мав, бо не мав того, хто міг би «понести у віки козацьке прізвище».

Хлопчики у родини народжувались, але не виживали. І тільки дідові Василя – Луці, завдяки спеціальному обряду, зберегли життя. Він і «поніс козацьке прізвище у віки». Казали також, що на родині Стефаників лежить прокляття від багатодітної турчанки, яку вбили разом із дітьми предки письменника під час боїв козаків із турками. Стефаник, звісно, знав про всі ці легенди родини. І все це наклало відбиток на його емоційність, глибину чутливої душі.

Він народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Мав ще двох рідних братів Володимира і Юрія та двох сестер. «Біла хата купається в сонці. На приспі перед хатою кури дзюбають стіни. Навколо хати герцають хлопці на дерев'яних конях. У хаті мала дитина грається і ручкою хоче ймити барви веселки, що крізь вікно увійшли до хати…», – це його спогади про дитинство у листі до друга Вацлава Морачевського. Але майже все життя він почувався малим білим ягнятком, що «..заблукало між волів… з таким страхом, що кучерявий волос на нім дрожав. Блеяло аж плакало». І йому теж у своєму житті довелося блукати між чужими містами й людьми.

Змалечку Василь був відданий матері і цю любов проніс через все життя. Батько Василя Стефаника був працьовитим, але мав непростий авторитарний характер. Переймався необхідністю освіти сина і долю його планував сам, незважаючи на думку сина та протести матері.

Батькові Стефаник дав влучну характеристику в новелі «Серце»: «Мій батько Семен колисав мене на руках вже великим хлопцем цілу ніч, а рано молотив. Був вічно зайнятий, бо мусив догледіти все на господарстві й в усьому тримати порядок… Сильним був. … і хотів бачити свого сина для добра». Стосунки їх протягом усього життя були складними,  вони помирилися лише згодом. Василь не міг пробачити батькові суворість до матері, її тяжку працю на землі.

Дитячі роки Стефаника минули в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, він пізнавав таємничий світ народних пісень, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив із батьком у поле. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати. Дядьки пригощали його дарунками, дядько Лесь, що мешкав по сусідству, грав на сопілці й оповідав казки.

Далі буде.

Горак, Роман Дмитрович. Кров на чорній ріллі: есе-біографія Василя Стефаника / Р. Д. Горак. – К.: Академія, 2010. – 608 с.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут