Ракурс

Ніч напередодні Різдва наповнена містикою та різноманітними традиціями. Це час колядок, ворожіння й куті. Для настрою багато хто з нас перечитує «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя або передивляється однойменний фільм. Микола Васильович описав Святвечір в українському селі так, що й сам ніби потрапляєш у стару теплу хату до Солохи, опісля зустрічаєш Вакулу з мішками на спині та молодиків, що ходять від хати до хати – колядують. Давайте й ми зануримося в оповідання «Ніч перед Різдвом» та відчуємо дух прийдешнього свята

«Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило дужче, як зранку: але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні одна юрба парубків не з'являлась під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг»

«Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники»

«Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду»

«Колядувати у нас називається співати під вікнами проти Різдва пісень, що звуться колядками. Тому, хто колядує, завжди кине в торбу господиня, чи господар, чи хто там зостанеться дома, ковбасу, чи хліб, чи шага мідного, хто чим багатий. Розказують, нібито був колись такий ідол Коляда, котрого мали за бога, та ніби з того й повелися колядки. Хто його знає? Не нам, простим людям, про це балакати»

«А то раптом один із юрби, замість колядки, пускав щедрівку й ревів на все горло: «Щедрик, ведрик! Дайте вареник, Грудочку кашки, Кільце ковбаски!» Регіт винагороджував штукаря. Маленькі вікна відчинялися, і сухорляві руки бабусь, які самі тільки з поважними батьками залишалися в хатах, висувалися з вікна з ковбасою чи шматком пирога. Парубки та дівчата одні з-перед одних підставляли мішки і підхоплювали свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточували гурт дівчат: галас, гамір, той кидав грудкою снігу, той видирав мішок з усякою всячиною. В іншому місці дівчата ловили парубка, підставляли йому ногу, і він летів разом з мішком сторч головою на землю. Здавалося, цілу ніч ладні були провеселитися! І ніч, як на те, так розкішно жевріла! І ще білішим здавалося світло місяця від блиску снігу!»

«На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято; голова заздалегідь облизувався, уявляючи, як він розговіється ковбасою; дівчата подумували про те, як вони будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж будь-коли, шептали молитви»

http://m-ukraine.com/639-10-tsytat-z-vechoriv-na-hutori-bilya-dykanky-yaki-stvoryat-neperevershenyy-rizdvyanyy-nastriy.htm

Гоголь, Микола. Ніч напередодні Різдва [Текст]: повість / М. Гоголь ; пер. з рос. О. Кобелецька ; худож. Ю. Ясінська.- К. : Форс Україна, 2017. - 96 с. 

Гоголь. Містика та реальність [Текст] / упоряд. Л. Цуріка. - К. : АВІАЗ, 2013.- 128 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Пунктир

Ще декілька штрихів до портрету Миколи Васильовича  Гоголя   у цитатах видатних особистостей. 

«Діапазон Гоголя був безмежний. Не тільки сміх, а й страшна фантастика «Страшної помсти» і «Вечори напередодні Івана Купали», і героїчна патетика, патріотична урочистість «Тараса Бульби», і поетична співучість «Травневої ночі», і глибока схвильованість «Портрета», і гротескність «Носа» - одного з найбільш фантастичних і самих реалістичних творів світової літератури, і безмежна жалість до бідної людини, так сильно проявилася в «Шинелі» і знайшла своє продовження і в ранніх (та й не тільки ранніх) творах Достоєвського, і в творчості Тургенєва, Лєскова, Гліба Успенського, Гаршина, Чехова». - Максим Рильський, український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець.

«Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити... тільки одним: за природою свого духу і творчості він був чужий для … літератури». — Абрам Перетц, громадський діяч, винний відкупник, підрядник і постачальник армії і флоту.

«Перед Гоголем має боятися як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і самою ніжною любов'ю до людей!» - Тарас Шевченко, український поет і мислитель, художник, прозаїк, етнограф і революціонер-демократ.

«...Найхарактерніша риса таланту Гоголя - оригінальність і самобутність, що відрізняють його від всіх … письменників».- Віссаріон Бєлінський, письменник, літературний критик, публіцист, філософ-західник.

«Тут наче в останній раз сміється Чорт над людиною, навмисне в самому принизливому положенні тіла і духу тягне свою жертву. Лікарі повинні були здаватися Гоголю в передсмертному маренні його чимось на зразок тієї нечисті, яка задушила Хому Брута в спаплюженій церкві. «Гірким словом моїм посміюся», - ці слова пророка Єремії написані на гробовому камені Гоголя. На жаль, тепер ми знаємо, хто над ним посміявся».- Дмитро Мережковський, письменник, поет, критик, перекладач, історик, релігійний філософ, громадський діяч.

«... Холодність, з якою публіка поставилася до «Одіссеї» Жуковського, обурювала його, здавалася йому ознакою відсутності смаку, розумового безсилля суспільства, і він знаходив, що йому нема чого поспішати із закінченням «Мертвих душ», так як сучасні йому люди не годяться в читачі, не здатні ні до чого художньому і спокійного. «Ніякі рецензії не в силах засадити нинішнє покоління, обморочене політичними бродіннями, за читання світле і заспокійливе душу» .- Олександра Анненська, педагог і відома дитяча письменниця XIX - початку XX століття.

«... Ця людина є, можливо, самим екстраординарним, генієм-самородком, якого коли-небудь знав світ. Серед письменників свого часу він постає як унікальний феномен, який, дуже швидко позбувшись впливу інших, захоплює своїх шанувальників в світ фантасмагорій, в якому співіснують смішне і жахливе». - Анрі Труайя, французький письменник.

Барабаш, Ю.  Гоголь. Загадка Прощальной повести [Текст] : выбранные места из переписки с друзьями. Опыт непредвзятого прочтения / Ю. Барабаш. - М. : Художественная литература, 1993. - 269 с.

Гоголь без глянца [Текст] / Сост. и вступ. ст. П. Фокина. - СПб. : Амфора, 2008. - 430 с. - (Без глянца) (Проект Павла Фокина).

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Пунктир

Гоголь завжди був в усіх на вустах. Мова  й про життя й про творчість.  Сьогодні у «Пунктирі»  Микола Васильович очима сучасників свого та нашого часу. 

«... Великий талант свій прийняв Гоголь як борг, накладений на нього згори, який зобов'язаний він нести протягом всього свого життя. Строго зрозумів він покликання художника; не усміхаючись сам, виробляв він своїми творами сміх, повний художнього насолоди. Відомо його слово, де так висловив він себе, коли сказав: «І довго ще визначено мені чудний владою йти в руку з моїми дивними героями, оглядати всю величезну неслася життя, оглядати її крізь видимий світові сміх і незримі, невідомі йому сльози». Весь звернений до Бога, завжди трудився він внутрішньо і часто говорив, що життя не веселощі, не задоволення, а й праця, і подвиг. А варто лише не бігти від духовної праці, - він з'явиться, великий і нескінченний». - Костянтин Аксаков, поет і публіцист, літературний критик, історик і лінгвіст.

«Весь розмах лірики, даний ритмами, від яких себе відволікає в прозі Пушкін, вклав Гоголь в прозу, змушуючи здригатися, як струни, витягнуті свої рядки, що дають звук асонансів і алітерацій. До нього спроби в цьому роді не одержували успіх: лірика Карамзіна охолола для нас; Марлинський нам і зовсім не потрібен. Гоголь же і хвилює, і дивує нас через сто років; і це є факт ним здійсненої перемоги, що межує з революцією нашої словесності. ... У Гоголя стик багатьох словників з синтаксичними головоломками дає враження, що автор вивчив словник Даля до словника Даля; з мозаїки місцевих і станових жаргонів витягує він нові звуки мови. ... Гоголь вмів витягти з мови досі невитягнуте; після нього ніколи вже не було такого зсуву в нашій літературі».- Андрій Білий, письменник, поет, критик.

«Гоголем не можна начитатися. Навіть важко уявити собі людину, яка прочитав його один раз і більше до нього б не поверталася».- Іраклій Андроник, письменник, літературознавець, майстер художнього оповідання, телеведучий.

«Гоголь - це безодня, а в безодню завжди зазирнути хочеться». — Владислав Троїцький, український театральний актор, режисер, драматург і телеведучий.
«Гоголь перший побачив чорта без маски, побачив справжнє обличчя його, страшне не своєю незвичайністю, а звичайністю, вульгарністю». - Дмитро Мережковський, письменник, поет, критик, перекладач, історик, релігійний філософ, громадський діяч.

«... Гоголю не було зразка, не було попередників… Всі теорії, всі перекази літературні були проти нього, тому що він був проти них. Щоб зрозуміти його, треба було зовсім викинути їх з голови, забути про їхнє існування, - а це для багатьох означало б переродитися, померти і знову воскреснути». - Віссаріон Бєлінський, письменник, літературний критик, публіцист, філософ-західник.

«Де є сміливішими порівняння, де художня правда неймовірніше? Бідні символісти: ще досі дорікає їм критика за «блакитні звуки»: але знайдіть мені у Верлена, Рембо, Бодлера образи, які були б настільки неймовірні по своїй сміливості, як у Гоголя. Ні, ви не знайдете їх: а між тим Гоголя читають і не бачать, не бачать досі, що немає в словнику у нас слова, щоб назвати Гоголя; немає у нас способів виміряти всі можливості, їм вичерпані: ми ще не знаємо, що таке Гоголь; і хоча не бачимо ми його справжнього, все ж творчість Гоголя, хоча і звужена нашою убогою сприйнятливістю, ближче нам всіх письменників … XIX століття. Що за склад! Очі у нього з співом вторгаються в душу, а то витягуються кліщами, волосся розвіваються в блідо-сірий туман, вода - в сірий пил; а то вода стає скляною сорочкою, облямованою вовчої шерстю - сіяння.- Андрій Білий, письменник, поет, критик.

Барабаш, Ю.  Гоголь. Загадка Прощальной повести [Текст] : выбранные места из переписки с друзьями. Опыт непредвзятого прочтения / Ю. Барабаш. - М. : Художественная литература, 1993. - 269 с.

Гоголь без глянца [Текст] / Сост. и вступ. ст. П. Фокина. - СПб. : Амфора, 2008. - 430 с. - (Без глянца) (Проект Павла Фокина).

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Пунктир

Продовжуємо пізнавати улюбленого письменника в «Пунктирі».

«Стань спершу сам чистішим душею, а потім намагайся, щоб й інші стали чистіші.»

«... У мене ніколи не було грошей в той час, коли я про них думав. Гроші, як тінь або красуня, біжать за нами тільки тоді, коли ми біжимо від них. Хто занадто зайнятий працею своєю, того не може збентежити думка про гроші, хоча б навіть і на завтрашній день їх у нього бракувало.»

«У письменника тільки один вчитель: самі читачі.»

«... Часто в години задуми, коли іншим здавався я сумним, коли вони бачили або хотіли бачити в мені ознаки сентиментальної мрійливості, я розгадував науку веселого, щасливого життя, дивувався як люди, жадібні до щастя, негайно тікають, зустрівшись з ним.»

«Ще з самих часів минулих, з самих років майже нерозуміння, я горів незгасимої ревнощами зробити життя своє потрібним для блага держави, я кипів принести хоча б найменшу користь. <...> Я перебирав у думці всі стани, всі посади в державі і зупинився на одному. На юстиції. Я бачив, що тут роботи буде найбільше, що тут тільки я можу бути благодіянням, тут лише буду істинно корисний для людства. Неправосуддя, найбільше в світі нещастя, найбільше розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, чи не зробивши блага.»

«Якщо навіть трапиться розгніватись на когось, тоді розгнівайся и на себе самого.»

«Я почитаюся загадкою для всіх, ніхто не розгадав мене абсолютно.»

Чухліб, Тарас Василович. Козацьке коріння Миколи Гоголя [Текст] / Т. Чухліб. - К. : Наш час, 2013. - 271 с. - (Невідома Україна).

Манн, Юрий Владимирович. Гоголь. Завершение пути: 1845-1852 [Текст] / Ю. Манн. - М. : Аспект-Пресс, 2009. - 304 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Пунктир

Микола Гоголь. Людина, яка як при житті, так і після смерті оповита павутиною містики та загадок. Один із геніїв ХІХ сторіччя, що надихає й нині. Любитель Полтавщини та Риму цього разу у "Пунктирі".

«Архітектура - теж літопис світу: вона говорити тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.»

«Бути на світі й нічим не позначити свого Існування - це здається мені жахливим.»

«... Всі люди - брати тій же сім'ї, і будь-якій людині ім'я брат, і не будь-яке інше.»

«Гнів скрізь недоречний, а більш за все справі вірній, тому що затемнює и каламутить її.»

«Є у … людини ворог, непримиренний, небезпечний ворог, не будь якого, він був би велетнем. Ворог цей - лінь, або, краще сказати, хворобливе усипляння... Багато думок, які не супроводжуються втіленням, вже у нас загинуло безплідно. Пам'ятайте вічно, що будь-яка марно витрачена хвилина тут невблаганно спроситься там, і краще не народитися, ніж збліднути перед цим страшним докором.»

«Звертатися з словом потрібно чесно. Воно є вищий подарунок Бога людині.»

«Навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити.»

«Слава Богу, відчаю я не вдавався навіть і в хвилини, незрівнянно тяжчі. Я дуже впевнений в тому, що Той, хто розпоряджається справами світу, їм створеного, незрівнянно розумніший за всіх нас і знає, що робити, а тому ні в якому разі впасти духом не можу без його волі.»

«Словом - скрізь, куди ні звернуся, бачу, що винен той, хто застосовує ...»

Чухліб, Тарас Василович. Козацьке коріння Миколи Гоголя [Текст] / Т. Чухліб. - К. : Наш час, 2013. - 271 с. - (Невідома Україна).

Манн, Юрий Владимирович. Гоголь. Завершение пути: 1845-1852 [Текст] / Ю. Манн. - М. : Аспект-Пресс, 2009. - 304 с.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

 Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх,
ніхто не розгадав мене абсолютно..."
Микола Гоголь

Смерть видатних людей, як правило, незвичайна. З них рідко хто доживає до глибокої старості, адже тривалість життя дорівнює приблизно половині терміну, відпущеного простим смертним. Гоголь незаперечно відноситься до таких, бо помер, коли  йому було близько сорока.

Однак, почнемо не з цього.

Микола Васильович був важко збагненною людиною. Наприклад, він боявся грози, так як природне явище діяло на його психіку. Письменник жив бідно, ходив у старому одязі. Єдиний коштовний предмет в його гардеробі - золотий годинник, подарований Василем Жуковським в пам'ять про Олександра Пушкіна. Однак, літератор жваво цікавився нарядами і навіть шив собі до сезону шийні хустки. Гоголь ткав пояси, в'язав на спицях, кроїв сестрам сукні і ... епатував публіку. Прикладом стає обід, на який наш герой прийшов у жовтих панталонах і жилеті бірюзового кольору. Микола Васильович любив солодощі, тому в його кишені постійно були набиті цукерками. Ще він любив катати хлібний м'якуш в руках, що допомагало сконцентруватися на роботі. Головною дивиною драматурга вважали саме сон. Він спав сидячи, остерігаючись, щоб його не прийняли за мертвого, бо більше всього на світі Гоголь боявся прокинутися у власній свіжовиритій могилі.

Але, від смерті не втечеш.

Від чого помер талановитий прозаїк? Відповіді до сих пір немає. Багато сучасників письменника вважали, що Микола Васильович покинув тлінний світ через небажання жити.

В останні роки письменник настільки боявся бути заживо похованим, що навіть вказав в своєму заповіті наступне: "Перебуваючи в повному присутності пам'яті і здорового глузду, викладаю тут мою останню волю. Заповідаю тіла мого НЕ ховати до тих пір, поки не з'являться явні ознаки розкладання. Згадую про це тому, що вже під час самої хвороби знаходили на мене хвилини життєвого оніміння: серце і пульс переставали битися ".

Друзі та знайомі Гоголя, спостерігаючи за його станом, стали звертатися до відомим лікарів.

В останні дні і години життя, поруч з письменником перебував доктор Олексій Терентійович Тарасенков. Пізніше, велику популярність йому приніс нарис "Останні дні М. В. Гоголя", опублікований у 1856 році. Однак він утримався від діагностичної оцінки хвороби свого іменитого пацієнта. За його свідченням, в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року Миколу Васильович спалив всі свої рукописи, і з цього моменту став готуватися до смерті. Він роздав усі свої гроші, часто усамітнювався. До 20 лютого величезна кількість лікарів так і не зуміли встановити діагноз. Тоді відбулася довгоочікувана нарада, і ескулапи призначили лікування - п'явки до носа і холодні обливання голови в теплій ванні. Виконував всі приписи консиліуму лікар Михайло Леонтійович Назимов. Але, нічого не допомогло,і о восьмій годині ранку 21 лютого 1852 року генія не стало.

Драматурга поховали опівдні 24 лютого 1852 року на кладовищі Свято-Данилова монастиря. Через 79 років тіло письменника було вилучено з могили і перепоховано на Новодівочому кладовищі. 

Справа в тому, що Свято-Данилів монастир перетворювався в колонію для малолітніх злочинців і його некрополь підлягав ліквідації. Кажуть, що тіло нашого героя лежало в незвичній для мерця позі - голова була повернена вбік, а оббивка труни роздерта. Ці чутки і породили впевненість в тому, що Миколу Васильовича поховали ще живим. Поет Андрій Вознесенський в 1972 році навіть увічнив це припущення у своєму вірші «Похорон Гоголя Миколи Васильовича».

Наступна версія – депресія. Згідно з нею першопричиною смерті Гоголя стало важке душевне потрясіння, яке пережив письменник через раптову смерть Катерини Михайлівни Хомякової, сестри поета Миколи Язикова, з якою наш герой товаришував.

І все-таки немає ніяких підстав вважати, що великий поет збожеволів. Мимовільний свідок останніх годин життя Гоголя фельдшер Олександр Зайцев, в своїх спогадах, зазначив, що за добу до смерті Микола Васильович перебував у ясній пам'яті і здоровому глузді. Прийшовши до тями після «лікувальних» катувань, він по-дружньому розмовляв з ним, цікавився його життям та зробив кілька поправок у віршах, написаних Зайцевим.

У 1902 році вийшла в світ невеличка стаття доктора Миколи Баженова «Хвороба і смерть Гоголя», основна думка якої – смерть драматурга спричинена неправильним лікуванням. Його симптоми дуже схожі на хронічне отруєнні ртуттю - головним компонентом препарату каломель, що прописали лікарі нашому герою «від шлункових розладів». Особливість каломеля полягає в тому, що він не завдає шкоди лише у випадку його швидкого виведення з організму через кишечник. Однак, Гоголь тривалий час дотримувався поста і в шлунку просто не було їжі. Відповідно, старі дози препарату не виводилися, нові надходили, отруюючи драматурга.

У кожної версії смерті письменника є свої прихильники і противники. Так чи інакше, таємницю й досі не розкрито. «Скажу Вам без перебільшення, - писав Іван Тургенєв Сергію Аксакову, - з тих пір, як себе пам'ятаю, нічого не справило на мене такого гнітючого враження, як смерть Гоголя ... Ця дивна смерть - історична подія і зрозуміла не відразу; це таємниця, важка, грізна таємниця - її треба намагатися розгадати ...».

Матеріал спирається на електронні джерела.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно..."

Микола Гоголь

Початок роботи над «Мертвими душами» припадає на 1835 рік. Олександр Пушкін, одним з перших, хто оцінив талант Миколи Васильовича, розповів йому про спритного шахрая, який спробував розбагатіти, закладаючи в опікунську раду куплені їм мертві душі як живі. У той час було відомо чимало історій про реальних скупників цього товару.

Перші глави нового твору лише засмучували, а не смішили, як було задумано. Тому Гоголь по-іншому поглянув на свій задум і переробив його. В подальшій роботі він намагався пом'якшити тяжке враження, яке могли б спровокувати "Мертві душі".

Основну частину твору наш герой писав у Римі, де намагався позбутися сумних вражень після критики щодо постановки «Ревізора». З цим періодом життя письменника ви можете ознайомитись у попередніх частинах літературної розвідки.

Микола Васильович спочатку задумав поему за аналогією зі безсмертною «Божественною комедією» Данте, яка складалася з трьох частин - «Пекло», «Чистилище» й «Рай». Саме їм повинні були відповідати три томи гоголівської поеми.

У першому томі автор задумав показати пекло дійсності, страхітливу правду XIX сторіччя, в другому і третьому - вже підйом духовної культури і життя його батьківщини.

У 1840 році в Італії Гоголь неодноразово переписував текст твору, продовжував напружено працювати над композицією і образами героїв, ліричними відступами. Восени 1841 року письменник знову повернувся в рідні краї і прочитав друзям п'ять глав першої книги. На цей раз, в поемі показані лише негативні сторони життя, і, прислухавшись до рад приятелів, письменник зробив важливі вставки до тому, що був вже переписаний. 

На жаль, нашому герою вдалося втілити лише першу частину своєї ідеї.

У грудня 1841 року рукопис був готовий до друку, але цензура заборонила видання. Микола Васильович був пригнічений. Потай від знайомих, він звернувся за допомогою до Віссаріона Бєлінського. Критик пообіцяв допомогти, і через кілька днів поїхав до Петербургу. Там цензори дали дозвіл на друк "Мертвих душ", але зажадали змінити назву твору на «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Таким чином, вони прагнули відвернути увагу читача від громадських проблем і переключити на пригоди головного героя.

У травні 1842 року книгу очікувала доля «Ревізора». Читачі відразу ж розділилися на два табори - прихильників поглядів письменника і критиків. Сама поема виявилася в центрі журнально-критичної боротьби 40-х років XIX сторіччя.

Після виходу першого тому, Гоголь повністю присвятив себе роботі над другим, розпочатим ще у 1840 році. Кожна сторінка створювалася напружено, все написане здавалося письменникові негідним. Влітку 1845 року, під час загострення хвороби, Гоголь спалив рукопис цього тому. Пізніше він пояснив свій вчинок тим, що «шляху і дороги до ідеалу, відродженню людського духу не отримали достатньо правдивого і переконливого вираження». Гоголь мріяв переродити людей шляхом прямої настанови, але не зміг. Його літературне починання було пізніше продовжено Михайлом Достоєвським, який і показав справжнє переродження людини.

Отже, 24 лютого 1852 року Микола Гоголь спалив майже закінчений другий том «Мертвих душ», над яким працював більше 10 років. Протягом цього часу письменник відчував постійну слабкість в тілі, але замість того, щоб лікуватися, продовжував вимотувати свій організм суворим дотриманням релігійних постів і виснажливою працею. Можливо, він спалив рукопис абсолютно випадково, адже вранці наступного дня Микола Васильович, вражений своїм вчинком у розпачі жалівся графу Олександру Толстому: «Ось, що я зробив! Хотів було спалити деякі речі, давно на те приготовані, а спалив все. Який же лукавий сильний - ось він до чого мене посунув! А я було там багато ділового усвідомив і виклав ... Думав розіслати друзям на пам'ять по зошиту: хай би робили, що хотіли. Тепер все пропало».

Ще за однією версією, письменник відправив в топку чернетки поеми. Так як видання ніхто не бачив, вважалося, що даний твір ніколи і не видавався. Але, вже у наш час, видання нібито знайшлося в Америці, у Тимура Абдуллаєва, і петербурзька експертиза дала вердикт, що знайдене видання дійсно датується XIX століттям. Однак, і тепер ведеться суперечка з приводу знахідки.

Тож, не дивлячись на те, що насправді спалив великий письменник, він впав у депресію, його хворобливий стан загострився, і через 10 днів він помер ...

У наступній частині мова піде про різні примхи й цікаві факти з життя письменника та неймовірні легенди, якими повниться смерть генія.

Матеріал спирається на електронні джерела.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут 

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно..."

Микола Гоголь

Гоголь з дитинства був вразливим і непрактичним, не пристосованим до звичайного життя, він не мав навіть власного будинку.

Микола Васильович ніколи не був одружений і не мав дітей. І все ж, в його житті були жінки, які пробудили палкі почуття.

Письменник вів переписку з чарівними дівчатами різних верств, приділяв їм свою увагу романтично і боязко, при цьому не афішуючи про це і не виходячи за рамки платонічного.

Коли Гоголь з'являвся на публіці, всі переставали помічати його невисокий зріст і довгий ніс. Люди були заворожені геніальністю письменника. «Я ніяк не стверджую, щоб він був хороший, але в ньому є одна така властивість, яке я не знаходила в інших людях: це бажання щире і сильне бути кращим, ніж він тепер є. Він один з усіх тих людей, яких я знаю, прийме будь-яке зауваження, рада, докір від кого б то не було і хоч які делікатні вони не були, він вміє бути за це вдячним», - так писала про свого близького друга Олександра Смирнова-Россет, фрейліна царського двору, яку називали музою Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова та Василя Жуковського.

Чому саме Миколі Васильовичу вона так симпатизувала? Адже знала про його щиру і віддану любов до неї. Тільки їй Гоголь відкривав свою душу. «Це перл всіх … жінок, яких мені траплялося знати», - захоплювався Смирновою-Россет Микола Васильович. Лише їй відкривав свої плани, розповідав, над чим працює, одній з перших читав свої твори. До речі, другий том «Мертвих душ» створювався в її маєтку під Калугою. І лише цій жінці запропонував прочитати нову, дев'яту, главу з другого тому «Мертвих душ», яку досі не знайшли. В ній Гоголь описував любов Платонова до генеральської доньки, повністю списавши образ з Олександри. 

Цю пару часто можна було зустріти разом, подорожуючих Європою. А якшо були порізно- писали один одному листи. Зберіглося близько 130 послань, що підтверджують їх взаємини.

Однак, Микола Васильович боявся любити. Він сам зізнавався в листі своєму найближчому другові Олександру Данилевському в 1832 році, що його натура така чуттєва, що полум'я любові в одну мить спопелило б його.

А єдиною жінкою, яка зізналася самому Гоголю в любові, була його двоюрідна сестра Марія Синельникова. Доволі розумна дівчина, яка рано вийшла заміж, та сімейне життя якої тривало недовго. З чоловіком вона незабаром розлучилася і переїхала до маєтку Власівка під Харковом. Саме тут, в травні 1851 року, менш як за рік до своєї смерті, письменник з родиною відвідав свою кузину. Вони гостювали близько тижня, і, за спогадами молодшої сестри Гоголя Ольги, Микола Васильович в піднесеному настрої виходив з Марією в сад, де ті шепотілись та ніяковіли.

Після від'їзду драматурга, дівчина закрила кімнату для відвідувань, в якій він жив, щоб зберегти все так, як було при Миколі.

"... Я полюбила його, зустрівши в ньому братерське співчуття, і прив'язалася до нього всією силою душі моєї, - писала Марія Синельникова професору Московського університету Степану Шевирьову,- як багато сподівалася я мати напутніх рад на різні випадки життя. я ... захопилася його любов'ю до рідних і турботою про них. Живучи у них, я часто, було, бачу, як він сам заходив у селянські хати, щоб дізнатися, чи не терпить чи хто потреби, і часто надсилав з Москви грошей для допомоги бідним. Я дивувалася його незвичайної діяльності: як серед своїх літературних занять він ще знаходив час перевіряти прибуток і витрату в маєтку (він ще в юності зрікся своєї частки, поступившись її матері і сестрам); всюди було видно його роботу ; скільки він посадив дерев ... Коли не мав серйозного заняття, то у вільні хвилини малював візерунки для килима. Скрізь і в усьому він був невтомним трудівником ".

До речі, кузина до самого свого сконання не знімала з пальця траурне золоте кільце, яке замовила відразу після смерті свого коханого. На його внутрішній стороні вигравірувано «Пом. Н. Гоголь. Тисяча вісімсот п'ятьдесят два лют. 21». У ньому Марія зберігала пасмо волосся Миколи Васильовича…

Через тиждень ви дізнаєтесь історію створення поеми «Мертві душі», справжню долю другого тому, відношення Данте Аліг'єрі до творчості Миколи Васильовича та на кому  вина за смерть нашого героя.

Матеріал спирається на електронні джерела.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут 

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно..."

Микола Гоголь

Влітку 1836 року відбулась перша тривала поїздка за кордон, де Микола Васильович пробув близько п'яти років. Завершився його петербурзький період. До того ж, через свій хворобливий стан та розхитані нерви після непорозуміння з Олександром Пушкіним, він потребував у «зміни декорацій». В той момент світ побачив його поему «Ревізор», що викликала обурення серед бюрократичного та чиновницького середовища з одного боку, і подарувала йому  нове коло шанувальників. Також Гоголю не вистачало, так би мовити,  погляду на життя «ззовн» і для продовження свого задуму - доопрацювання нових творів.

Письменник живе в Німеччині, Швейцарії, Франції. Саме у Парижі він відкриває для себе політику, і погляди  його - консервативні. Тут він з головою поринає в ідею «мертвих душ», і просить своїх друзів з Батьківщини писати йому все, що вони тільки можуть запропонувати з цієї теми. Але, раптом, як грім серед ясного неба - Пушкіна вбили. У розпачі весь Париж, але навіть найпалкіші шанувальники Олександра Сергійовича вражені силою гоголівських страждань. Для нього це справжнє горе, ідея для нового творіння, що запопонував саме Пушкін, стає для письменника заповітом й головною метою життя - створити шедевр.

У березні 1837 року Микола Васильович переїжджає до Риму – міста країни мрій: «Що за земля Італія! Ніяким чином не можете ви її уявити собі. О, якби ви поглянули тільки на це сліпуче небо, все тоне в сяйві! Все прекрасно під цим небом; що ні руїна, то і картина; на людину якийсь блискучий колорит; будова, дерево, справа природи, справа мистецтва, - все, здається, дихає і говорить під цим небом. Коли вам все змінить, коли вам більше нічого не залишиться такого, що б прив'язувало вас до якогось куточка світу, приїжджайте до Італії. Немає кращої долі, як померти в Римі; цілою верствою тут людина ближче до неба ».

Гоголь зачарований її природою, мистецтвом. Свої листи він датує місцевим літочисленням. Через два роки письменник приїжджає у сімейних справах на Батьківщину, але ненадовго, адже саме в далекій країні він знайшов спокій і натхнення. Саме тут драматург проживе до 1846 року, і саме в Римі буде єдине постійне житло Миколи Васильовича - в будинку номер 126 колишньої вулиці Strada Felice, нині Via Sistina. Після цього періоду, як і до нього, у письменника не буде ані прописки, ані певного місця проживання.

У столиці наш герой часто відвідує будинок княгині Зінаїди Волконської, де у 1838 році знайомиться з художником Івановим, картина якого "Явлення Христа народу" («Явлення Месії») виставлена в Третьяковській галереї. Робота над картиною тривала більше 20 років, і її сюжет, сам художник, називає «всесвітнім». Він намагався показати все людство у вирішальний для нього момент. Праворуч, в червоному вбранні, можна впізнати риси Гоголя. Сам Олександр Іванов назвав його «Наближеним до Бога».

На початку осені 1841 року Микола Васильович закінчив свою роботу над першим томом «Мертвих душ»і знов вирушив у рідні краї, щоб надрукувати твір. Під час поїздки він пережив стільки неприємностей, що після цього довелося шукати розраду в Єрусалимі.

Подорож Гоголя по Святих місцях можна назвати паломництвом - вони завжди були для нього вкрай необхідні як в літературному, так і в духовному сенсі. У рецензії на книгу «Подорож до Святих місць, вчинене в XVII столітті ієродиякона Троїцької Лаври», Гоголь писав: «Подорожі в Єрусалим виробляють дію магічну в нашому народі. Це одна з тих книг, які найбільше і благоговійно всього читаються. Майже таке виробляє на них враження подорож у Царгород, як ніби мимовільна вдячна риса, що збереглася в російському племені, за той світ, який колись закінчувався звідти. Нерідко ... міщанин, промисловець скільки-небудь вчений, кинувши справи, вирушав сам в Єрусалим і Царгород ... ».

В цілому, Гоголь жив за кордоном 12 років. Вам цікаво дізнатись, упадав Гоголь за паризькими красунями чи ні, або ближче йому слов'янська душа? Він був одружений або боявся любити через трагічну долю його родини?

Якщо так, до зустрічі на сторінках нашого блогу через тиждень. 

Матеріал спирається на електронні джерела. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

"Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно..."

Микола Гоголь

Тепер поговоримо про Гоголя - драматурга. Все  його життя було наповнене театром - з малих років, коли бачив, як батько, Василь Опанасович, пише драми для домашнього театру свого друга Дмитра Прокоповича Трощинського, в якому виступав не тільки як директор і сценарист, але й  як актор. В учнівські роки Микола так само був оточений театральною атмосферою, про що більш детально ви можете прочитати в попередніх частинах.

В той час, як Олександр Грибоєдов та Денис Фонвізін висміювали любовні інтриги, Микола Васильович вирішується піти проти моди - він розкриває соціальні конфлікти.  Однією з перших особливостей письменника стає те, що в  його творах перед читачем постає лише один позитивний герой.

 «Театр нітрохи не дрібниця і зовсім не порожня річ, - писав Гоголь, - якщо приймеш до уваги те, що в ньому може поміститися раптом натовп з п'яти, шести тисяч чоловік, і що вся ця юрба, ні в чому не схожа між собою, розбираючи її по одиницях, може раптом потрястися одним потрясінням, заридати одними сльозами і засміятися одним загальним сміхом. Це така кафедра, з якої можна багато сказати світу добра ».

Можливо, Гоголь міг стати актором, але доля вирішила інакше.

Його п’єси  - дзеркало тогочасного суспільства. Микола Васильович збирає у творах усе негативне, що є в країні - криза, страх перед владою, мінімізувавши це до маленького міста, в якому й  розгортаються події. При цьому, письменник не виключає людяність.

Гоголь бачив комедію,  як жанр гострий і соціально значущий: «Наші коміки двигнулись громадською причиною, а не власною, повстав не проти однієї особи, але проти цілої безлічі зловживань, проти ухилення всього суспільства від прямої дороги. Суспільство зробили вони, як би, власним своїм тілом; вогнем ліричного запалилася нещадна сила їх глузування».

Одна з перших спроб - «Одруження або Зовсім неймовірна подія на дві дії». Гоголь почав роботу над твором у  1833 році. Драма мала кілька назв. Первісне - «Наречені». У травні 1835 року він читав Михайлу Погодіну уривки з п'єси, назва якої звучало вже як «Провінційний наречений», але, за підсумком, драматург зупинився на «Весіллі». Творіння стало побутової комедією, показуючи життя Петербургу в 30-ті роки ХІХ сторіччя, виявляючи соціальні типи тогочасних людей, роблячи акцент на них. Остаточно п’єса була дописана у 1842 році, так як  Гоголя захопила інша історія.

Отже, «Ревізор». Мотив був підказаний Олександром Пушкіним. Кажуть, він не раз це робив, підкидаючи Гоголю короткі фрази або спогади із життя. Але наш герой вміло створював з цього шедеври. Основою для сюжету стала історія, в яку потрапив сам Олександр Сергійович. Підтвердженням цьому служать спогади російського письменника Володимира Соллогуба: «Пушкін познайомився з Гоголем і розповів йому про випадок, що був у м. Устюжна Новгородської губернії-про якогось проїжджого пана, що видав себе за чиновника міністерства і обібрав всіх міських жителів». Микола Васильович, як виявилось, так само потрапляв у подібні ситуації.

Як результат - комедія характерів. Письменник висміює не потворність зовнішності, а кривизну душі. Тобто п’єса по-гоголівськи адресована порокам, якими уражено суспільство.

Але до постановки драма була допущена не відразу. Домогтися дозволу на вдалося лише після того, як Василь Жуковський зумів переконати особисто імператора, що «в комедії немає нічого неблагонадійного, що це тільки весела насмішка над поганими провінційними чиновниками».

Ще хочеться згадати твір «Володимир третього ступеня» - теж один з перших експериментів у гоголівському жанрі драматургії. Від цього твору збереглися лише кілька уривків, які в 1839-1840 роках були перероблені Миколою Васильовичем в окремі п'єси: «Ранок ділової людини», «Тяганина», «Лакійська» і «Сцени зі світського життя», що вперше були опубліковані під загальною назвою у  1889 році.

Не раз ще Гоголь буде редагувати їх будучи за кордоном, але це вже інша історія.

У наступну п'ятницю дізнаєтесь про  загадку картини "Явлення Христа народу" Олександра Іванова, через що Микола Васильович надовго залишає рідну країни  та  чому саме Рим стає  для нього улюбленим містом. 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

«Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно...»

Микола Гоголь

Всі твори циклів «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» та «Миргород» наповнені людяністю, що зближує їх з «Петербурзькими повістями» - загальна назва збірки, твори якої об'єднані загальним місцем дії - Санкт-Петербургом 1830-1840-х років. Вони мають повчальний характер і розкривають проблеми суспільства XIX століття - тему «маленької людини».

У Гоголя з’явилась ідея відобразити соціальні проблеми великого міста  і у 1833 році. Тоді твір мав називатись "Місячне світло в розбитому віконці горища на Василівському острові в 16-й лінії".

Ця тема була реалізована їм у "Невському проспекті", повісті дуже особистої для письменника. У ній його перші враження і перші розчарування від північної столиці.

Представляючи читачеві свого «героя» - Невський проспект - Микола Васильович, використовуючи метонімію, показує як по вулиці блукають «частини тіл», тим самим знеособлюючи бюрократичну людини.

У цьому збірнику Гоголь, за словами Бєлінського: «від веселого комізму переходить до «гумору», який у нього складається в протилежності споглядання істинного життя, в протилежності ідеалу життя - з його дійсністю».

Крім «Невського проспекту», до циклу увійшли такі твори як «Ніс», «Портрет», «Шинель», «Записки божевільного».

У «Петербурзьких повістях» Микола Васильович вміло переплітає фантастичні мотиви із зображенням гострих соціальних проблем. Так, у творчості Гоголя, формується новий літературний напрямок - фантастичний реалізм. Цей же прийомом пізніше будуть використовувати Михайло Салтиков-Щедрін, Андрій Білий, Михайло Булгаков та інші автори.

Однією з характерних гоголівських рис є вміння зробити шедевр з випадково почутої історії чи анекдоту. Яскравим прикладом служать повісті «Ніс» та «Шинель», що не втратили своєї актуальності і до цього дня.

Сюжет першого твору заснований на відомому в той час анекдоті, перекладеного з французького, про зниклий ніс. А ідея «Шинелі», первинна назва якої - «Повість про чиновника, що краде шинелі», народилася після того, як письменник почув анекдот про дрібного чиновника, який довго збирав гроші на рушницю, яку, в підсумку, втратив.

Всі ці твори зазнали чимало змін на протязі декількох років через цензуру, а також бажання автора якнайкраще втілити свої ідеї.

Наступного разу дізнаєтесь про те, кому кричали в спину "Ревізор!" та чия постать супроводжувала Гоголя в думках.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя.

«Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно...»

Микола Гоголь

Тридцяті роки XIX століття… Саме в цей період були написані або зароджувалися ідеї таких творів як «Невський проспект», «Записки божевільного», «Ніс», «Вій» і багато інших.

Гоголь продовжував писати про рідний край, цікавився історією. Таким чином з під його пера вийшла збірка «Миргород», що складалася з двох частин і чотирьох повістей:

І - «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба»;

ІІ - «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Саме після останнього твору Гоголь вирішив попрощатися з сільською прозою та перейти в новий для себе жанр - міські повісті.

Робота над «Миргородом» збіглася з періодом захоплення Миколи Васильовича історією,  як наукою. Це тривало з учнівських часів в Ніжині та роботою на посаді ад'ютанта на кафедрі історії в Петербурзькому університеті, де він працював понад чотири  роки.

За жанром твори, що вміщує в себе дана збірка, відносяться до реалістичних повістей. Цьому напряму літератури  передувало  одне з останніх оповідань «Вечорів…» - «Іван Федорович Шпонька і його тітонька».

Збірка вийшла у 1835 році під назвою «Миргород, повісті, що слугують продовженням Вечорів на хуторі поблизу Диканьки».

Паралельно з'явився  й цикл «Арабески. Різні твори», куди увійшло 19 статей історичного, естетичного, критичного, філософського, педагогічного та белетристичного змісту.

«Арабески» мають найдивнішу долю з усіх гоголівських антологій. Крім того, твір - найменш вивчений, і довгий час не розглядався як збірник, майже з моменту його виходу в світ. Сам Микола Васильович поклав цьому початок, коли вилучив звідти три повісті і помістив їх у третьому томі свого зібрання творів, виданого в 1843 році, утворивши з них, в подальшому, петербурзький цикл. При першому знайомстві з «Арабесками» дивуєшся різноманітності жанрів - це і наукові статті, і повісті, і розділи з історичного роману. Так само і різноманітності тем - література, історія, музика, живопис, архітектура та ін. Тут немає тієї очевидної єдності тематики і стилістики,  що присутня в попередніх збірках.

Судячи з передмови, Гоголь сам визнавав, що не всі статті заслуговують друку. Але в той же час, він вважав, що все ж  потрібно випустити у світ все без вилучення, адже публіці буде корисно дізнатися деякі його думки. «Якщо твір містить в собі дві, три ще не сказані істини, то вже автор не має права приховувати їх від читача, і за дві, три вірні думки можна пробачити недосконалість цілого».

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історі

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ сторіччя

«Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно...»

Микола Гоголь

Взимку 1828 року Гоголь приїздить до Петербургу, щоб стати чиновником, проте його чекало розчарування. Отже, література. 

Перші його твори - вірш «Італія» і романтична поема «Ганц Кюхельгартен», опубліковані під псевдонімом В. Алов спіткала невдача, адже вони не відповідали віянню того часу. Микола Васильович скупив усі видання поеми і спалив їх у себе в номері. Та це буде не єдиний твір, доля якого бути спаленим. 

Але творча поразка не зломила письменника, вона  спонукала  його змінити жанр.

Гоголь з великою любов’ю ставився до історії і культури свого народу. Взимку 1829 року чоловік, в листах до матері, просив надсилати йому всі матеріали, що стосуються українських народних звичаїв, костюмів і легенд: «Ви маєте тонкий, спостережливий розум, ви багато знаєте звичаїв … наших... У наступному листі я очікую від вас опису повного наряду сільського дячка, від верхнього до самих чобіт з найменуванням, як це все називалося... Ще докладний опис весілля, не упускаючи найменших подробиць... Ще кілька слів про колядки, про Івана Купала, про русалок. Якщо є, крім того, будь-яких духів або домових, то про них докладніше з назвами і справами... »

Він ще не розумів, як використовувати дані відомості,  але хотів творити, і написати щось на кшталт казок, які йому розповідала бабуся Тетяна Семенівна. Про запорожців і славних козаків, відьом і русалок, дивовижних озерах і заплутаних доріжках.

Все це Гоголь використав у написанні циклу повістей на українську тематику. Він працював над збірником з 1829 по 1932 рік. Перший том «Вечорів на хуторі біля Диканьки» вийшов у світ влітку 1831 року, коли письменник жив в Павловську, в будинку княжни Васильчикової. Саме тоді доля звела його з Олександром Сергійовичем Пушкіним,  хоча, Микола Васильович намагався і до цього познайомитися з найвідомішим поетом того часу. Письменник був його відданим шанувальником.  Тільки переїхавши до Петербургу у  1829 році, він вирішив нанести поетові візит. Без запрошення нагрянув до квартири Пушкіна, але слуга його не пустив, і сказав, що господар відпочиває, бо всю ніч грав в карти. Для Гоголя це був страшний удар, адже він завжди вважав поета ідеалом.

Другий том вийшов рівно через рік,  у  1832 році. 

У кожну книгу увійшло по чотири повісті:

I - «Сорочинський ярмарок», «Вечір напередодні Івана Купала», «Травнева ніч, або Утоплена» і «Зникла грамота»;

II - «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька і його тітонька» і «Зачароване місце».

Дії творів переносять читача  у  XVII, XVIII, а потім і в XIX століття, в життя простого українського народу. Письменник зміг створити глибокий ліричний образ України через описи пейзажів та національного менталітету.

Відразу після виходу повної збірки, нею зацікавився Пушкін. Він писав: «Зараз прочитав Вечори поблизу Диканьки. Вони здивували мене. Ось справжня веселість, щирість, невимушеність, без манірності. А місцями яка поезія! .. »

Не дивлячись на всю казковість, Гоголь використовував цілком реальні матеріали: не тільки відомості, надіслані рідними, а й праці з етнографії, лінгвістичні статті і навіть трактати з чаклунства. Сам письменник зізнавався, що не може придумувати сюжети з нічого, йому потрібна канва.

Як висловився літературний критик Віссаріон Бєлінський: «Вечори на хуторе поблизу Диканьки» - це поетичні нариси.., нариси, повні життя і чарівності. Все, що може мати природа прекрасного, сільське життя простолюдинів звабливого, все, що народ може мати оригінального, типового, - все це райдужними квітами блищить в цих перших поетичних мріях Гоголя ».

У «Авторській сповіді» Микола Васильович писав: «Причина тієї веселості, яку помітили в перших творах моїх, що здалися до друку, полягала в деякій душевній потребі. На мене знаходили напади туги, мені самому незрозумілої, яка відбувалася, можливо, від мого хворобливого стану. Щоб розважати себе самого, я придумував собі все смішне, що тільки міг вигадати. Вигадував цілком смішні обличчя і характери, постачав їх подумки в найсмішніші положення, зовсім не дбаючи про те, навіщо це, для чого і кому з цього вийде яка користь. Молодість, під час якої не приходять на розум ніякі питання, підштовхувала».

Далі буде.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

На долоні історії

Микола Гоголь. Головний містик української літератури ХІХ-го сторіччя

«Я вважаюсь загадкою для всіх, 

ніхто не розгадав мене абсолютно...»

Микола Гоголь

Зацікавленість даною особистістю не згасає вже протягом двохсот років. Адже досі він - неординарний письменник, який залишив багато загадок про себе.

Питання починаються ще з появи Миколи Васильовича. Вчені сперечаються про дату народження Гоголя. Одні вважають, що він з'явився на світ 20 березня, інші ж запевняють, що 1 квітня 1809 року. Мати, Марія Іванівна, у якої двоє перших дітей померли, ледь народившись, дала обітницю перед іконою Миколи Диканського, що, якщо у неї буде син і він виживе, назве хлопчика на честь чудотворця. Також вона просила місцевого священика молитися за неї і її майбутнє дитя до тих пір, поки не сповістять про народження.

За спогадами сестри письменника, він дуже любив розповідати про походження його імені.

Крім Миколи, в сім'ї було ще 11 дітей, з яких до свідомого віку дожили лише чотири молодші сестри - Марія, Анна, Єлизавета та Ольга.

Тож, містик народився в селі Великі Сорочинці Полтавської губернії Миргородського повіту. Він походить з козацької дворянської династії Гоголів-Яновських, родоначальником якої вважався гетьман Остап Гоголь, сподвижник Богдана Хмельницького.

Юнак ріс у творчо-набожній атмосфері, адже його батько, Василь Опанасович, славився поетом і драматургом, він володів домашнім театром свого друга, в якому також виступав як актор і сценарист. Мати ж, домовита господиня, відрізнялася досить сильними релігійними поглядами. Марія Іванівна і Микола були дуже близькі, саме завдяки їй творчість Гоголя наділена містицизмом.

Таланти майбутнього творця проявилися ще у шкільні роки. Він навчався в Ніжинському ліцеї, де почав писати їдкі епіграми та вірші про педагогів і учнів. Микола Васильович був обраний редактором місцевого рукописного журналу, також проявив себе і як художник. У 12 років у молодика почали рости вуса, і він настільки ними захопився, що почав домальовувати їх на кожній ілюстрації в підручниках. Його лаяли, але не виганяли, бо робив це дуже талановито! Не було рівних Гоголю і в театральних виставах. Особливо добре йому вдавалася роль пані Простакової - однієї з головних героїнь комедії Дмитра Фонвізіна «Недоросток». Костянтин Базілі, мандрівник і дипломат, надалі говорив: «Бачив я п'єсу в Москві і в Петербурзі, але зберіг назавжди то переконання, що жодний актрисі не вдавалася роль Простакової так добре, як грав шістнадцятирічний тоді Гоголь». Спогади Тимофія Пащенка, однокурсника Миколи Васильовича: «Всі ми думали тоді, що Гоголь піде на сцену, тому що у нього був величезний талант і всі дані для гри на сцені ...».

Письменство для Миколи Васильовича було подібно до ліків, що допомагали йому від душевних мук. Тоді плани юнаки були не ясні. Однак він знав напевно, що хоче служити Батьківщині і бути корисним своєму народові.

Чекайте на продовження  наступної п’ятниці!



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна  тут