Що читають бібліотекарі

Гуменюк Надія. І дощ не змиє всі сліди / Н. Гуменюк. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. – 240 с.

 

Безкарність – найбільше заохочення злочину.

Марк Тулій Цицерон

 

Надія Гуменюк – відома українська сучасна письменниця та журналістка. У її творчому доробку понад п’ять десятків книжок поезії, прози та творів для дітей, відзначених низкою престижних премій: імені Лесі Українки, імені Олександра Олеся, «Благовіст», «Звук павутинки», імені родини Косачів, імені Агатангела Кримського та інших. Переможниця багатьох конкурсів, володарка гран-прі Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (за роман «Вересові меди») та 2-ї премії конкурсу «Гранд-Коронація» (за роман «Та, що ламає вітер»)
Нова книга «І дощ не змиє всі сліди» Надії Гуменюк яскраво вирізняється на тлі минулих творів авторки, адже центральною лінією сюжету тут є детективна історія, яка переплітається з трагічними долями головних героїв.
Надія Гуменюк вважає, що наприкінці життя людина зазвичай шкодує про дві речі: що мало любила і мало подорожувала.
Головну героїню Лізу Яремко в селі знали всі, гарна медичка та хороша мати, вона ніколи не була центром уваги Всесвіту, тому ще більше не зрозуміло, чому трагедія трапилась саме в її родині. Доля жорстоко обійшлася з жінкою. Лізина донька вмирає, а незабаром на цвинтарі, біля могили дівчинки, знаходять тіло самої Лізи. Поліція переконана: це самогубство, але амбітна журналістка Рута Ружин вважає інакше. Люди багато шепотілися про дивні події, але розкрити всі таємниці випало саме Руті, перспективній журналістці, яка незабаром і сама стане частиною цієї гри на виживання.
Розслідувати цю загадкову історію її запрошує молодий і харизматичний чоловік Святослав. Він упевнений: хтось гальмує справу та заплутує сліди. Кому ж заважала проста сільська фельдшерка, вихована в дитбудинку? Згодом стає відомо, що Ліза не була сиротою. Справжнє ім’я жінки – Ізабель, а батько її – кубинець. Рута починає розмотувати клубок сімейних таємниць і небезпечних пристрастей. Усе це, наче сюжети із захопливого кіно. І Рута ще не знає, яка роль у цій картині відведена їй та Святославові, який старанно приховує власну таємницю… Ніби герої славетних скандинавських детективів, Рута і Святослав не могли собі уявити, які пристрасті та родинні таємниці приховувала померла, та в які перипетії вони будуть втягнуті через це журналістське розслідування.
Мені книга дуже сподобалась. Мова письменниці досить незвична, але в цьому є свій колорит. Читається дуже швидко, захоплює.
Раджу прочитати.

 

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу 

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

 

 

Пунктир

Володимир Лис: «Кожна книга сплетена з чиїхось доль»

 

У дитинстві він був в захваті від книжок про розвідників, але справжню літературу відкрив для себе з «Родинним вогнищем» Євгена Гуцала. Всі герої були пізнаваними, історії простими та близькими, немов із життя і, на перший погляд, зовсім не літературними. Пізніше він відкрив для себе Валерія Шевчука. Вважає, що герої його взяли багато від найяскравіших персонажів справжньої української літератури.
Український журналіст, драматург, письменник Володимир Лис – випускник факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Мав досвід роботи в районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини. Любов до театру привела його на посаду завідувача літературної частини Рівненського музично-драматичного театру. Він і в літературі дебютував саме як драматург. П'ять п'єс було поставлено в театрах України та на українському радіо. Перша проза з`явилася в 1985-му. З 2000-го неодноразовий учасник і дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова».
Володимир Савович – член Національної спілки письменників України й Асоціації українських письменників. Відомий і як народний синоптик, прогнози якого неодноразово збувалися. Одружений з відомою українською письменницею Надією Гуменюк.
 

«Доля – це сума наших вчинків, помилок, нашого вибору. Але, якщо ми живемо, ми весь час вибираємо, помиляємося, робимо кроки саме такі, а не інакші. І це й є творення власної долі».
 
«Добував слова, ніби упущене відро з глибокого колодязя».
 
«...Для справжнього щастя завжди потрібна добра підготовка».
 
«Від минулого неможливо утекти. Минуле – це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками».
 
«Знаходять те, що гублять. А що не гублять, то не знаходять».
 
«І все людське, людяне мусить переважити в житті кожної людини».
 
«Навесні небо зовсім інше. Як і літом, і зимою. У нього, як і в людей – чотири пори року, тільки в людини раз у житті – і весна, й літо, й осінь, і зима. А в неба – щороку зміна. Небо проживає всі наші літа і всі наші життя».
 
«... почуття вартніші за саме життя. Без них... життя – то лиш існування. Гірше, ніж у рослин».
 
«Пригорни в думці того, кого хотів би пригорнути – так удвох і сидітимете, доки не зігрієтесь».
 
«... щастя настільки складна річ, що, як ту пташку, в руках утримати важко, іноді просто неможливо».
 
«Ще древні казали: головне – запитати себе, а там і мета з'явиться».
 
«Якщо знаєш куди йти, йди,.. Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину?».

 

Фото: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/11/151109_book_2015_lys_volodymyr_interview_sd
 
Джерела:
Лис, Володимир. В'язні зеленої дачі: роман / В. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 266 с.
Лис, Володимир Савович. Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Маґеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту, Емілі, Енн Бронте : [для мол. та серед. шк. віку] / В. Лис ; літ. ред. Н. Поклад ; худож. С. Сова. – Київ : Грані-Т, 2008. – 136 с. : іл. ; 20 см. – (Життя видатних дітей). 
Лис, Володимир Савович. Графиня : роман / В. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 224 с.
Лис, Володимир Савович. Діва Млинища : роман / В. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 368 с. – (Від Золотого письменника України).
Лис, Володимир Савович. Жінка для стіни : роман / В. С. Лис. – Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2021. – 207 с. – (Детективна агенція М).
Лис, Володимир. І прибуде суддя : роман / В. Лис. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 237 с.
Лис, Володимир Савич. З сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї / В. Лис. – Харків : Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2014. – 236 с. : портр.
Лис, Володимир Савич. Камінь посеред саду : роман / В. С. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 256 с.
Лис, Володимир Савич. Країна гіркої ніжності : роман / В. Лис. – Харків : Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2015. – 368 с.

Лис, Володимир. Острів Сильвестра : роман / В. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2020. – 224 с.
Лис, Володимир Савич. Маска : роман / Володимир Лис. – Львів : Кальварія, 2002. – 319 с. – (Коронація слова).
Лис, Володимир Савич. Соло для Соломії : роман / В. Лис. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2014. – 368 с.
Лис, Володимир Савович. Стара холера : роман / В. Лис. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 268 с.
Лис, Володимир Савович. Століття Якова / В. С. Лис; передм. О. Забужко; худож. Т. Коровіна. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2010. – 236 с. – (Коронація слова).

https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/11/151109_book_2015_lys_volodymyr_interview_sd
https://wz.lviv.ua/interview/125261-volodymyr-lys-ukrainskoiu-movoiu-kholiera-mozhna-tvoryty-klasnu-literaturu
 

Пунктир

 Сергій Жадан: «Мова зникає, коли нею не говорять про любов»

«Жадан – один серед найвидатніших поетів України та блискучий прозаїк, його твори перекладені багатьма мовами та нагороджувані у світі, – ми переконані, що це письменник щабля Нобелівської премії. Його голос як поета вже багато років має особливе значення для українців. Вільна Україна значною мірою говорить і думає словами Жадана, уважно вслухається у них. Сьогодні поет у своєму Харкові. Він бореться».
Це – текст відозви, пов'язаний із висуванням у березні 2022 року Комітетом літературознавчих наук Польської академії наук Сергія Жадана на Нобелівську премію з літератури.
Так, ми говоримо та думаємо словами українського письменника, перекладача, громадського діяча, фронтмена гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». Володаря численних національних і міжнародних нагород, твори якого перекладено понад двадцятьма мовами. Таке потужне світове бажання осягати сучасну історію саме завдяки його творам.
У травні 2017 року «За особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції» його нагородженого премією Василя Стуса. 18 грудня 2019 року американський ПЕН-клуб оголосив довгі списки. Книга вибраних віршів Сергія Жадана «Те, чим ми живемо, те, заради чого вмираємо» (англ. What We Live For, What We Die For) у перекладі театрального режисера Вірляни Ткач і американської поетеси Ванди Фіпс – серед номінантів у категорії «Перекладена поезія» (2020 PEN America Literary Awards).
У червні 2022 року «за видатну творчість і за гуманітарну позицію, з якою він піклується про людей під час війни і допомагає їм, ризикуючи своїм життям» Жадану присудили Премію миру німецьких книгарів (нім. Friedenspreis des Deutschen Buchhandels).
Він дійсно особливий і генетично відданий Україні не лише в своїй неповторній творчості, національному та світовому визнанні й любові. Коли перечитуєш його вірші та прозу, інтерв`ю, цілковито згоден з одним із його тверджень: «Мені подобаються люди, які в цей час живуть. Тому що це велика розкіш – бути причетним до історій та біографій стількох сильних, мужніх і талановитих людей».
А ще велика розкіш та щастя у співпричетності до Жаданівських рим, відчувати, затамувавши подих порожніми легенями, як «птах ріже повітря крилами» та продовжувати жити завдяки і всупереч.
«Ріка, яка пливе проти власної течії» – Сергій Жадан у «Пунктирі».

 «Батьківщина для кожного з нас починається там, куди нас виганяють із райського саду» («Господь симпатизує аутсайдерам»).

«Брехт належить до тих художників, які так чи інакше весь час десь поруч. Ти й не мусиш ними спеціально цікавитись, вони все одно будуть відлунювати в просторі. Це як із Пікассо. Або з Бітлз».

    «Головне – тримай при собі свою віру, свою любов і свою упертість. Спаситель – він не зважає на шкіру, він зважає на солідарність і чесність».

  «Концерти дають змогу не рефлексувати взайве. Така собі компенсаторика. Ти себе завантажуєш максимально роботою, щоб не опинитися сам на сам зі своєю порожнечею. До того ж активне культурне життя взагалі – свідчення сили духу українців. Я бачу, що для людей можливість випасти із суцільного сірого потоку гнітючих новин і списків загиблих, просто пострибати і покричати – важлива штука насправді».

        «Мова зникає, коли нею не говорять про любов» («Тамплієри»).

     «Мої «місця сили»? Київ, панорама правого берега Дніпра, коли дивитись із лівого берега. Або пагорби під Авдіївкою, з яких видно багатоповерхівки Донецька. Або київська траса під Харковом, коли починаєш угадувати наближення міста».

      «Мені подобаються люди, які в цей час живуть. Тому що це велика розкіш – бути причетним до історій та біографій стількох сильних, мужніх і талановитих людей».

     «Погляньте, як ламає й викручує людей, бо реальність жахлива, і не кожен готовий її сприймати. Важливо, аби мистецтво не просто фотографічно фіксувало все, що відбувається, а працювало делікатніше».

     «Самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім, що ти і сам нікому не пишеш…» («Прощання слов’янки»).

       «Стосунки з Богом у мене рівні. З релігією так само».

      «Тиша лише посилює голоси. Темрява лише окреслює світло».

     «Українці – це суспільство без шкіри, нам варто перестати боятися і бути впевненими у собі».

     «Це звучить дуже дивно, бо, з одного боку, важливо розповідати про нашу боротьбу, фіксувати кожне ім’я і кожне обличчя. Але з іншого – емоційна складова читача чи глядача цього всього не витримає. Занадто багато смерті, занадто багато крові. І це дилема для нашого мистецтва – куди рухатися, про що говорити».

     «Цей дощ (війна) надовго. Говорю не про термін війни, а про термін потрясіння, його масштаб».

        «Улюблена книга Біблія в українському перекладі».

       «Я себе почуваю, як ріка, яка пливе проти власної течії» («Депеш Мод»)

    «Я був готовий залишатися в Харкові доти, доки там буде українське військо. Жити в окупації не збирався, бо ж було зрозуміло, що я в розстрільних списках».

 

Джерела:
Дзюба, Іван Михайлович. Чорний романтик Сергій Жадан / І. М. Дзюба. – Київ : Либідь, 2017. – 110, [2] с. : іл.
Жадан, Сергій Вікторович. Anarchy in the UKR / С. Жадан. – Харків : Фоліо, 2006. – 223 с. – (Графіті).
Жадан, Сергій Вікторович. Ворошиловград : роман / С. Жадан. – Харків : Фоліо, 2010. – 442 с. (Графіті).
Жадан, Сергій Вікторович. Гімн демократичної молоді / С. Жадан. – Харків : Фоліо, 2006. – 223 с. – (Графіті).
Жадан, Сергій. Депеш Мод / С. Жадан. – Харків : Фолио, 2004. – 229 с. – (Графити).
Жадан, Сергій Вікторович. Ефіопія / Сергій Вікторович Жадан. – Харків : Фоліо, 2011. – 124 с. – (Сафарі).
Жадан, Сергій. Життя Марії : книга віршів і перекладів / С. Жадан. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2015. – 184 с.
Жадан, Сергій Вікторович. Капітал / С. В. Жадан. – Харків : Фоліо, 2007. – 797 с.
Жадан, Сергій Вікторович. Марадона : нова книга віршів / С. Жадан. – Харків : Фоліо, 2008. – 169 с. – (Сафарі).
Жадан, Сергій Вікторович. Месопотамія : [зб. оповідань і віршів] / С. В. Жадан. – Харків : Кн. Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 365 с. : іл.
https://vogue.ua/article/culture/knigi/gemingveya-ya-zaraz-ne-zmig-bi-chitati-vin-v-kozhnomu-moyemu-mesendzheri-interv-yu-z-sergiyem-zhadanom-52 https://ukrainky.com.ua/sergij-zhadan-pro-lyubov-zhyttya-smert-chas-ta-vijnu/138.html
https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/13/245165/
https://ukrclassic.com.ua/katalog/jj/zhadan-sergij/3176-sergij-zhadan-biografiya

 
Фото https://life.pravda.com.ua/culture/2021/06/13/245165/
 

Що читають бібліотекарі

 Гурницька, Наталія. Багряний колір вічності / Н. Гурницька. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2022. – 192 с.

 

Ніщо в цьому світі не зникає просто так, не розчиняється в пустці, не стає тлінням. Темпоритм життя має властивість повторюватись… Пережите всіма поколіннями і кожною людиною зокрема невловимо присутнє в майбутньому, в сучасному та минулому кожної людини…

Наталія Гурницька

Наталія Гурницька – авторка книг «Мелодія кави у тональності кардамону» та «Мелодія кави у тональності сподівання», які вже встигли набути популярності серед читачів. Але пропонований роман «Багряний колір вічності» – це не третя частина трилогії, а лише своєрідний переклик у просторі та часі членкинь одного роду.
Насамперед хочеться визначити чи не головного героя книг письменниці, в якого вона палко закохана і відверто зізнається в цьому на сторінках кожного свого твору. Старий добрий Львів… Драматичні події відбуваються у Львові сучасному, Львові передвоєнному і Львові часів Першої світової війни. Це атмосферне місто надає свого відтінку та присмаку всім хитросплетінням життя його мешканців, родинним таємницям і епічним чи приватним миттєвостям, які невблаганно поглинає вир світової історії.
За довге XX століття це місто пережило чимало всього. Воно бачило крах імперій, було окуповане німцями, поляками та совєтами, відчувало піднесення та репресії. І це все бачили містяни.
Одна з них – Ірена – юна наївна гімназистка зі заможної родини. Щаслива панянка. Доля дарує їй трагічне кохання, яке вривається в її спокійне життя серед великої дружної родини вихором перших глибоких почуттів, сильних емоцій і чуттєвих насолод. Перші ніжні романтичні побачення, перші поцілунки з присмаком суниці. Дні, просякнуті молодістю, щастям, радістю. Та раптом ця натхненна ідилія жорстоко перекреслюється одною звісткою: коханий обранець трагічно загинув. Життя поділяється на «до» та «після», і починається болісний шлях героїні до воскресіння для нового життя.
Доля надає їй другий шанс. Ірена зустрічає старшого за неї чоловіка і несподівано для самої себе закохується. Дуже швидко вони одружуються, Анжей стає для неї порятунком, чоловіком, батьком її дітей. Щасливі роки подружнього життя. Все, здавалось б, чудово, й Ірена навіть не розуміє, який великий подарунок дала їй доля, аж поки не настає 1939 рік. Війна – час жорстокості.
Ірена втрачає все: статки, коханого чоловіка, дітей, численну родину, батьківщину. Згодом її відсилають у вагоні, як і тисячі людей, на кінцеву зупинку – Поволжя й Середня Азія. Працюють жорна сталінських репресій. Голод, злидні, викидень і смерть, смерть, смерть в душі і навколо…
Пройдешні лихоліття викарбовують з наївної та тендітної Ірці морально виснажену, але мужню та незламну жінку, яка пережила стільки горя і втрат і змогла пройти через усі страшні випробування, зберігши почуття власної гідності, людяності і співчуття до тих, кому зараз значно гірше.
Обсяг роману невеличкий – менше 200 сторінок – його можна пережити за один вечір. От ніби ти зайшов на чай до старої пані і вона тобі коротко, за декілька годин, розповідає про своє життя. Але це напружене і зовсім не просте читання. І воно аж ніяк не буде зайвим для всіх, хто наважиться серцем пережити карколомні вихори минулого сторіччя. Бо Наталія Гурницька, прикладом своєї героїні, може навчити і нас, як зберегти у собі світло, добро, любов і людяність в епоху болю та виживання.
 

Ірина Груба, провідна бібліотекарка відділу комплектування

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

            Замовити книги можна тут

Пунктир

Марина Гримич. Стиль життя (завершення)

 Продовжуємо знайомство з думками письменниці, докторки історичних наук, засновниці української школи прикладної антропології,  директорки видавництва «Дуліби», членкині Спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України, яка видавалась й, як  перекладач зі словенської, сербохорватської та македонської мов.  На сьогодні в неї  сімнадцять різножанрових романів, повість, публіцистика та літературна критика. Марина Гримич у «Пунктирі».

«Легко любити Батьківщину, коли їй добре. А треба любити її і тоді, коли їй погано. І не тікати від неї, а залишатися з нею в біді та радості, поки смерть не розлучить вас».

“Літературний стиль – так само мінливий, як і мода на одяг".

“Мені потрібно весь час вчитися чомусь новому і розпочинати якусь нову тему”

«Мої подорожі з чоловіком – це можливість натиснути на кнопку «Стоп!». Я дуже перевантажена роботою, ніколи не можу відмовити, коли мене просять про допомогу – консультацію, вичитку тексту. Це забирає багато мого особистого часу. А виїзди за кордон дозволяють відволіктися».

«…розповім секрет, що у мене такі дуже дивні кінематографічні смаки і я інколи приходжу в кінотеатр і дивлюся той фільм, а потім вмикається світло і я розумію, що я старша від найстаршої людини в залі на десять років».

 « Цікавість кримсько-татарською історією в мене від батька. Він як перекладач спеціалізувався на мовах малих народів. Це була його особиста культурна місія. З кримськотатарської він переклав чомусь мало, зате у розмовах дуже часто звертався до кримської теми».

«Я просто закохалася в село і в польові дослідження. … коли баби заводили спів, моментально підхоплював і вилаштовував третій чи четвертий голос. І от я також намагалася «підхопити» мелодію і співати разом з бабами, копіюючи їх автентичний спів. Це була просто магія. Зараз – це стиль мого життя. Фотографувати і нотувати у мене стало такою ж звичкою, як почистити зуби. Бачу людей, які можуть цікаво про щось розповісти – домовляюся про зустріч. Записую розмови і складаю у свій архів. Ніколи не знаєш, де і що тобі пригодиться».

Джерела: Гримич, Марина Віллівна. Життя під піньорами. Культурний ландшафт українських поселень у Бразилії [Текст] : [монографія] / М. В. Гримич. - К. : Дуліби, 2016. - 703 с. : фот., іл. - (Історична етнологія). - Библиогр.: с. 695-703.

Гримич, Марина Віллівна. Магдалинки [Текст] : роман / М. В. Гримич ; худож. А. Шум. - 2-ге вид. - К. : Дуліби, 2016. - 238 с.

Гримич, Марина Віллівна. Мак червоний в росі... [Текст] : роман / М. В. Гримич. - 2-ге вид. перероб. - К. : Дуліби, 2016. - 191 с.

Гримич, Марина Віллівна. Second life (Друге життя) [Текст] : роман / М. В. Гримич ; худож. Н. Денисова. - К. : Дуліби, 2010. - 159 с.

Народна культура українців: життєвий цикл людини [Текст] : історико-етнологічне дослідження: у 5 т. / Ун-т Альберти, Архів укр. фольклору Б. Медвідського; наук. ред. М. Гримич. - К. : Дуліби, 2010 - 2016.

Гримич, Марина Віллівна. Острів Білої Сови [Текст] : роман / М. В. Гримич ; худож. Н. Денисова. - К. : Дуліби, 2010. - 158 с. - (Склянка крові з льодом).

Народна культура українців: життєвий цикл людини [Текст] : історико-етнологічне дослідження: у 5 т. / Ун-т Альберти, Архів укр. фольклору Б. Медвідського; наук. ред. М. Гримич. - К. : Дуліби, 2010 - 2016.

 https://suspilne.media/20956-istoria-vcit-so-vona-nicogo-ne-vcit-marina-grimic-pro-sevcenkivsku-premiu-nauku-i-literaturu/

https://uamoderna.com/jittepis-istory/hrymych

https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

 

Пунктир

Марина Гримич. Стриманість водоспаду

 Є в неї та сама стриманість, яка ховає в собі потужний водоспад думок і емоцій. Водоспад цей –  кришталево-джерельний, відбивається в українській мові та   пронизливій  достовірності нашої історії. А ще вона навчилась відчувати східну культуру та тематику. І вони прориваються пунктиром в її героях і творах. Тим самим генетичним корінням, що дозволяє людині зрозуміти, чим та чому вона відрізняється від інших.
Коли перераховуєш ВСІ відзнаки, статус і втілення нашої сьогоднішньої героїні , здається, мова про декількох людей.
Сьогодні у «Пунктирі» «зустріч» із письменницею, лауреаткою Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» (2000, 2001 – дипломант, 2002 – перша премія конкурсу за роман «Егоїст»), етнологинею та фольклористкою Мариною Гримич.

 «Батько був членом Спілки письменників, тому я практично виростала в Будинках творчості письменників – Ірпінському (сюди їздила найчастіше, батько там часто працював), Одеському, в Коктебелі, Дубултах. Там була така традиція – після обіду прогулюватися алейками і вести розумні бесіди. Батько завжди мене з собою водив, і я в тих розмовах (нічого в них не розуміючи) «кохалася». Тодішній стиль життя письменників мене приваблював: творча праця, не потрібно ходити на роботу, твори собі, веди світські бесіди».

«Життя на Близькому Сході – це дивовижний досвід і водночас челендж. Для антрополога – це суцільний дослідницький рай, а для доктора історичних наук – бальзам на душу. Враховуючи, що в Лівані 17 офіційно зареєстрованих релігій та конфесій, то ця країна навчає культурі щоденної дипломатії».

«Книжка – це життя й інтер'єр, це робота й відпочинок, це початок дня і його кінець, це "що купити на подарунок", це твоя релігій і твоя музика, це твій палац, де ти королева, і твоя фортеця, де ти лицар».

«Люди шукають свої корені і хочуть дізнатися, чим вони відрізняються від інших».

«Не люблю фразу "історія вчить", але зараз зроблю виняток. Так от: історія вчить, що вона нічого не вчить. На жаль».

«Остання книга, яка мені сподобалася настільки, що я собі сказала: "Я хочу таке написати", – це "Терор" Дена Сіммонса в перекладі Антона Санченка. Хоча я добре знаю, що такого не напишу».

«…поле – це не лише коли Ви їдете в експедицію. Поле для нас – у ліфті, у тролейбусі, в офісі, на базарі, в банку і на лавочці в парку. Поле має бути потребою і стилем Вашого життя….»

«Університетське життя стало для мене головною школою. Я зрозуміла, що займаючись наукою в науковому інституті, ти не до кінця науковець. Університет – це стимул, це форма перевірки твоїх наукових концепцій».

«Я бачу, який талановитий наш народ...».

«Я була першою дитиною. На час мого народження батькові було 36 років, і він приступив до мого виховання з «науковим підходом». Тепер я думаю, він на мене аж надто тиснув і був аж надто вимогливим. З раннього дитинства мене привчали до книжок».

«Я мрію про «університет майбутнього». Решту свого життя я б віддала для цього, якби такий був в Україні. Це мав би бути міжнародний проєкт.

«Я ще не уміла читати, однак розглядала малюнки-комікси Херлуфа Бідструпа. Це мої найприємніші спогади раннього дитинства. Дитячі книжки в мене також були. У батька була величезна бібліотека, і там було багато дитячих книжок для мене. Всі виключно українською мовою».

 

Джерела: Гримич, Марина Віллівна. Життя під піньорами. Культурний ландшафт українських поселень у Бразилії [Текст] : [монографія] / М. В. Гримич. – Київ : Дуліби, 2016. – 703 с. : фот., іл. – (Історична етнологія). – Библиогр.: с. 695–703.

Гримич, Марина Віллівна. Магдалинки [Текст] : роман / М. В. Гримич ; худож. А. Шум. – 2-ге вид. – Київ : Дуліби, 2016. – 238 с.

Гримич, Марина Віллівна. Мак червоний в росі... [Текст] : роман / М. В. Гримич. – 2-ге вид. перероб. – Київ : Дуліби, 2016. – 191 с.

Гримич, Марина Віллівна. Second life (Друге життя) [Текст] : роман / М. В. Гримич ; худож. Н. Денисова. – Київ : Дуліби, 2010. – 159 с.

Народна культура українців: життєвий цикл людини [Текст] : історико-етнологічне дослідження: у 5 т. / Ун-т Альберти, Архів укр. фольклору Б. Медвідського; наук. ред. М. Гримич. – Київ : Дуліби, 2010 - 2016.

Гримич, Марина Віллівна. Острів Білої Сови [Текст] : роман / М. В. Гримич ; худож. Н. Денисова. – Київ : Дуліби, 2010. – 158 с. – (Склянка крові з льодом).

Народна культура українців: життєвий цикл людини [Текст] : історико-етнологічне дослідження: у 5 т. / Ун-т Альберти, Архів укр. фольклору Б. Медвідського; наук. ред. М. Гримич. – Київ : Дуліби, 2010 - 2016.

 https://suspilne.media/20956-istoria-vcit-so-vona-nicogo-ne-vcit-marina-grimic-pro-sevcenkivsku-premiu-nauku-i-literaturu/

https://uamoderna.com/jittepis-istory/hrymych

https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%87_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%92%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

 

Фото: https://lb.ua/culture/2020/08/15/463966_marina_grimich_bilshe_vsogo.html

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

 

 

Пунктир

Наталія Гурницька. 

                   Крихкість життя

Сьогодні в нас «побачення» з думками неймовірної письменниці. Вона ніколи не хоче розчаровувати своїх читачів і уособлена з загадковим містом Лева. З містом, де кожен камінчик – не просто історія України, а й, без перебільшення, історія Європи. Людина з неймовірною усмішкою та суто європейською генетикою, тому, що Україна – це безумовно Європа. А в її родоводі – українська та польська кров. Мова про Наталію Зенонівну Гурницьку – володарку літературної відзнаки міжнародного конкурсу «Коронація слова» – «Золота письменниця України». А, простіше кажучи, володарки літературного «Оскара» України.

«Пунктири» її думок і героїв в постійній рубриці блогу.

«А щасливі жінки заздрісними не бувають».

 «Ближче до землі та простого життя легше пережити нещастя і горе. Природа сама заліковує рани».

 «Бог не зважає на зовнішні прояви, як це роблять люди, а бачить глибше – те, що у кожного в душі й на серці.

«Відриватися від власного коріння – це велика помилка для людини. Те, що було у дитинстві та юності, продовжує жити в людині, і вже незабаром почуваєшся так, ніби відмовився від часточки власної душі та серця. А з напівмертвим серцем жити ой як непросто».

 «Для жінки одяг – це іноді щось на кшталт обладунку лицаря і впевненість у тому, що всі несподіванки вона зустріне цілком «озброєною».

 «Доля іноді забирає в людини найдорожче саме тоді, коли дуже боїшся його втратити».

 «Дуже часто, щоб зрозуміти, яким насправді є мужчина, треба просто подивитися на жінку, яка поряд з ним багато років. З досвіду знаю, що найяскравіше мужчину характеризує зовсім не його власна зовнішність, розум, поведінка чи всі прикмети багатства та успіху. Його суть дуже чітко показує те, з якою жінкою він живе поряд».

 «Життя взагалі дуже справедливе й одночасно жорстоке. Ти або приймаєш його правила і продовжуєш боротися та жити, або поволі скочуєшся з уторованого шляху на узбіччя та гинеш».

 «Зрештою, щоб почуватися по-справжньому добре, людині й не треба чогось надзвичайного. Всі важливі складові життя вкрай прості та банальні. Здоров'я рідних, розуміння їхніх потреб і вчинків, підтримка у важку хвилину, поділена на всіх радість, вміння прощати і віддано любити, бажання бачити в людині насамперед хороше, відсутність заздрості, потреба дарувати людям добро, а ще віра в те, що все погане обов'язково минеться».

 «Лише людина, яка вміє гідно проживати дуже складні чи прикрі моменти, здатна пізнати справжню радість та насолоду».

 «Любов до немовлят ніколи не буває надмірною. Саме вона дарує маленькій дитині впевненість у безпеці, у тому, що вона бажана і що цей світ зустрічає її добром та ласкою. Дитина, яка росте в любові, не боїться жити і більше вірить у власні сили та в те, що зможе багато досягнути».

« Найбільша милість Божа саме в тому, що у щасливі моменти людина не знає, яким крихким є життя та які втрати очікують її незабаром».

«Сильна людина біль втрати носить у собі, а не черпає його ззовні. Слабка навмисно шукає трагічних моментів, бо підсвідомо не годна дозволити собі жити не в розпачі».

 «Час лікує далеко не всі рани. Він лише притлумлює гостроту відчуттів, дає перевести подих, щоб жити далі, але, як задавнена хвороба, ніколи не відпускає повністю».

 «Щастя, як і горе, ніколи не триває вічно. Все колись минає».

 «Якщо ховатися від життя, то можна не відчути його смак, не побачити, яким яскравим та насиченим воно може бути, і назавжди залишитися в рутині сірих днів та буденних клопотів».

 «Яка різниця, де почуватися щасливою. Це мужчинам потрібно щось більше, аніж просто любов, а жінці зазвичай найкраще там, де її люблять та цінують по-справжньому. Особливо, якщо вона любить сама».

 

 Фото: https://knigogo.com.ua/pismenniki/nataliya-gurnytska/

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут