Територія особистості

 Richard Flanagan: 
«Кожен кидок – завжди перший»
(продовження)

Школу Річард кинув у шістнадцять, але повернувся до Тасманійського університету, де в 1983 році став президентом Союзу університетів Тасманії. ВИШ закінчив зі ступенем бакалавра гуманітарних наук та з відзнакою. Наступного року отримав Стипендію Родса у Вустер-коледжі Оксфордського університету, куди був зарахований на ступінь магістра літератури з історії.
У своєму останньому на сьогодні романі «Питання 7» він згадає фантазійний роман Кеннета Грема «Вітер у вербах», одну з улюблених книг дитинства: «…моя мати читала її мені. Вона любила її і я її любив. Ми жили в дуже віддаленому, маленькому шахтарському селі, повному повоєнних біженців, посеред величезного тропічного лісу, де всюди йшли дощі та річки. Думка про річку, що з'єднує зовсім різних людей, про людей, які живуть у диких лісах... все це здавалося якимось знайомим. Історія ця не заощаджувала на складних словах чи розділах – таємниця, яка ховалася за ними, здавалася таємницею світу за межами роману».
Перш ніж перейти до літератури  художньої, Фленеган написав чотири документальні твори з відтінком нон-фікшн, які вважав учнівством. Одним з них була автобіографія «найбільшого шахрая Австралії» Джона Фрідріха, яку Річард зробив на замовлення того самого шахрая за шість тижнів для того, щоб заробити грошей на перший роман. Герой виходу книги не дочекався, бо наклав на себе руки. Саймон Катерсон у статті для The Australian назвав автобіографію цю «одними з найненадійніших, але найцікавіших мемуарів в історії австралійського видавництва».
Кожна  його наступна книжкова історія нова сходинка досконалості. Перший «Смерть річкового провідника» (1994) літературний додаток до газети «The Times» назвав одним із найвдаліших дебютів в австралійській літературі. Наступна книга «Звук ляскання однієї долоні» (1997), що розповідає історію словенських іммігрантів, стала бестселером, розійшовшись тиражем понад 150 000 екземплярів лише в Австралії. До речі, зміст і безпомилкове відчуття цього ляскання, історія у вихідниках доволі складна окремо східна і в автентиці доступна  цілковито посвяченим глибоко та віддано.
Перші два романи Фленегана, за оцінками провідного американського літературного видання «Kirkus Reviews», «входять до числа кращих австралійських творів із часів розквіту творчості Патріка Уайта». Йдеться, на хвилиночку, про лауреата Нобелівської премії з літератури 1973 року.
«Книга риб Гоулда» (2001), третій роман Фленегана, про історію любові в часи початку віку дев'ятнадцятого, каторжника-художника до молодої чорношкірої жінки. 2002-го  історія, створена ним, отримала Премію письменників Співдружності.
Ці три ранні свої романи називає історією душі.
Потім «Невідомий терорист» (2006), який «The New York Times» назвала «приголомшливим… блискучим роздумом про світ після 11 вересня». Невдовзі – «Бажання» (2008), де основа сюжету – дві паралельні історії – про романіста Чарльза Діккенса в Англії та сироту-аборигенку, усиновлену сером Джоном Франкліном, колоніальним губернатором Землі Ван-Димена. Крім того, що роман визнаний «Книгою року» журналами «New Yorker» і «Observer», він виборов Премію прем'єр-міністра Квінсленду, Премію прем'єр-міністра Західної Австралії та Книжкову премію Тасманії.
Між рядками маркування цих справжніх численних професійних досягнень позначимо, що письменник ставиться до цього визнання більше ніж спокійно.
У «Вузькій стежці на далеку північ» (2013), побачимо історію життя Дорріго Еванса, героя війни, який пережив «Залізницю смерті». Роман названий газетою «The Australian» «незрівнянним колосальним досягненням», а «The Guardian» була ще влучнішою та лаконічнішою – «шедевр». У 2014 році «Стежка…» отримає Букерівську премію. Це перший великий австралійський роман, удостоєний цієї нагороди після «Справжньої історії банди Келлі» Пітера Кері в 2001-му.
Посол Фонду грамотності корінних народів, якому він пожертвував 40 000 доларів, отриманих у вигляді премії від прем'єр-міністра Австралії в галузі літератури в 2014 році – Річард Фленеган у продовженні «Території особистості».

Олена Ємельянова

Далі буде.
 
Фото: https://alchetron.com/Richard-Flanagan
 
Джерела:
Фленеган, Річард. Вузька стежка на далеку північ: роман / Р. Фленеган; пер. з англ. В. Дмитрук. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2017. – 460 с.
***
https://gobis.livejournal.com/413583.html
https://www.theguardian.com/books/2024/nov/16/richard-flanagan-im-not-sure-that-i-will-write-again
https://starylev.com.ua/old-lion/author/ricard-flenegan?srsltid=AfmBOopvgDd7lSfdEA1RYA3kCWjfYL5SSlE5mI23TzeqdnqXuY9I_jC0
https://alchetron.com/Richard-Flanagan#Early-life-and-education
https://www.theguardian.com/news/2016/sep/01/nauru-files-an-extraordinary-trove-of-short-stories-says-richard-flanagan
https://www.irishtimes.com/culture/books/richard-flanagan-war-the-booker-and-a-life-more-circular-1.1971721
https://www.rnz.co.nz/national/programmes/ninetonoon/audio/2018617431/richard-flanagan-people-need-truth-as-they-need-food-and-drink  

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

Територія особистості

 Richard Flanagan:
«Я частина всього, що зустрів у дорозі»

 
Багато хто з сучасних літературознавців вважає його найкращим австралійським письменником свого покоління. Не погодитися з цим важко, бо кожен його роман отримує високі оцінки у вигляді безлічі статусних нагород і почесних звань. На сьогодні їх  близько тридцяти.
Сценарії та зйомка художніх фільмів – теж у колі його пристрастей. У нього навіть логіка пристрасна. Він майстерно балансує на цій межі, страхуючись відчуттями-почуттями. Це й завдяки історії пізнання східного, бо Річард  досконало володіє знанням японської ментальності, через генетичний досвід болісних випробувань і посвячення у справжнє розуміння життя батька.
«Твори Фленегана можуть бути одночасно глибоко інтелектуальними та приголомшливо простими. Він майстерно володіє ясністю амбівалентності; його мова одночасно прекрасна та прямолінійна. Він бачить поезію в повсякденному, але при цьому практичний і усвідомлює сувору красу життя». Все саме так. Він насправді універсальний, немов тасманійський Да Вінчі століття двадцятого на перехресті з двадцять першим.
Фленеган народився в Лонгфорді, штат Тасманія, в 1961 році та був п'ятим із шести дітей. Він – нащадок ірландських каторжників, засланих під час Великого голоду на Землю Ван-Димена. Його пращури, родом із графства Роскоммон, опинилися тут за крадіжку їжі. Батько Річарда пережив «Дорогу смерті» у Бірмі, один з трьох братів – відомий австралійський футбольний журналіст Мартін Фленеган.
В одинадцять чи у дванадцять наш герой прочитав літературний дебют Камю «Сторонній», знайшовши роман у течці з книгами на поличці в середній школі. Короткі фрази в минулому часі вразили юну свідомість не лише формою, а й змістом реальності. «Я вибрав цю книжку, бо вона була тонка. Я майже нічого не зрозумів. Але спека, пляж, раптове насильство, світ, який вимагав вашого лицемірства… все це не було шоком впізнавання, а було правдою».
Серед нещодавнього прочитаного «Еротичне бродяжництво» – захоплюючу розповідь Роджера Льюїса про Елізабет Тейлор і Річарда Бертона. Коли Річард перегортає останню сторінку будь якої книги завжди задається питанням чи будемо ми так само зачаровані цими героями й автором років через шістдесят.  
Письменник, особистість життя якої стало темою документального фільму BBC «Життя після смерті», удостоєного премії BAFTA – в «Території особистості».

Олена Ємельянова

«Але яка реальність хоч колись створювалася реалістами?».
 
«Без любові – що сталося б зі світом? Так, якісь предмети, речі, світло, темрява».
 
«Будь-яка картина і будь-яка книга – це відкриті двері, що запрошують увійти в порожній будинок, а, опинившись всередині, ви повинні попрацювати і меблювати його в міру власних можливостей».
 
«…болісне, безнадійне почуття двох людей, які прожили разом у коханні, яка ще не була любов'ю, але ще й не була нелюбов'ю, людей, які прожили спільне життя, що так і не поєдналося. Змова пристрастей, хвороб, трагедій, жартів і праці подружжя. Непоєднане життя, що лишилося  моторошною ніяк не завершуваністю між людськими істотами».
 
«Боги» просто були ще однією назвою часу».
 
«Війну він сприймав як жахливу кампанію під керівництвом Німеччини та Японії, спрямовану особисто проти нього з єдиною метою – убити його, а тому, поки він залишався живим, він перемагав».
 
«Він не вірив у чесноту. Доброчесність була ряженим марнославством, що чекає на оплески».
 
«Він поклав книгу на темне дерево тумбочки біля ліжка, поряд із подушкою, акуратно вирівнявши по своїй голові. Він вірив, що книги мають ауру, яка оберігає його, що якщо книги поруч не виявиться, то він помре. Без жінок він спав, не знаючи смутку. Без книги ніколи не спав».
 
«Він був маяком, світло якого не можна було запалити заново».
 
Далі буде.

Фото https://www.gettyimages.com/detail/news-photo/australian-novelist-richard-flanagan-poses-on-january-11-news-photo/504685968?adppopup=true
 
Джерела:
Фленеган, Річард. Вузька стежка на далеку північ: роман / Р. Фленеган; пер. з англ. В. Дмитрук. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2017. – 460 с.
***
https://gobis.livejournal.com/413583.html
https://www.theguardian.com/books/2024/nov/16/richard-flanagan-im-not-sure-that-i-will-write-again
https://starylev.com.ua/old-lion/author/ricard-flenegan?srsltid=AfmBOopvgDd7lSfdEA1RYA3kCWjfYL5SSlE5mI23TzeqdnqXuY9I_jC0
https://alchetron.com/Richard-Flanagan#Early-life-and-education
https://www.theguardian.com/news/2016/sep/01/nauru-files-an-extraordinary-trove-of-short-stories-says-richard-flanagan
https://www.irishtimes.com/culture/books/richard-flanagan-war-the-booker-and-a-life-more-circular-1.1971721
https://www.rnz.co.nz/national/programmes/ninetonoon/audio/2018617431/richard-flanagan-people-need-truth-as-they-need-food-and-drink

 Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

 

Неймовірно, але правда. Факти з історії бібліотеки

Вперше звіт Бібліотеки – українською
(продовження)

 

Отже продовжуємо аналіз першого україномовного Звіту (Відчиту) Бібліотеки за І квартал 1925/26 рік (жовтень–грудень).
Прізвища укладачів Звіту не вказані, є тільки підпис директора Бібліотеки (завідувача книгозбірні.) Але відомо, що у 1923–1926 роках очолював заклад Дикарєв Віктор Олександрович, тож логічно припустити, що це його підпис.
Незважаючи на те, що документ написано чорнильною ручкою, на аркушах із зошитів у клітинку, на ньому є штамп Бібліотеки з її назвою російською – «Екатеринославская Государственная Публичная Библиотека» (назва ДОУНБ того часу), дата і «вихідний» номер, на звороті документу – штамп із «вхідним» номером і датою його отримання керівним органом. Звіт відправлено до Головполітпросвіту на затвердження, тут же – резолюція російською мовою – «Отчет удовлетворителен», дата та підпис керівника.
Для сучасників незрозуміло, чому період звітності означено як перший квартал, хоча вказано жовтень–грудень. Вочевидь, це фінансовий відрізок роботи, а не календарний рік, як прийнято сьогодні.
За структурою цей документ не відрізняється від своїх російськомовних «попередників» періоду після 1917 року. В ньому можна виділити такі розділи:
Перша частина – статистичні дані:
1. Склад книгозбірні (за сучасними поняттями – рух фондів Бібліотеки);
2. Кількісні показники користувачів за відділами (абонемент, зала для читання, дитячий відділ, дитяча зала для читання, пересувні бібліотеки).
Друга частина – «Пояснююча записка до статистичного відчиту за І квартал 1925/1926 р.». Це аналітичні тексти про діяльність за розділами:
1. Книжковий склад книгозбірні,
2. Про роботу абонемента; зали для читання та політосвітроботи;
3. Робота так званого «бібкома» (тобто бібліотечного комітету – те, що ми називаємо зараз  «Рада Бібліотеки»);
4. Пересувна робота;
5. Дитячий відділ.
Основні проблеми, які окреслені у «Пояснюючії записці …»:
1. Накопичена надвелика кількість неопрацьованих книжок: «на 01.10.1925 р. необроблених книжок 50506; оброблено за І квартал – 9»;
·Зменшення придбання книг у місцевих книгарня «в зв’язку необхідністю покрити стару заборгованість»;
·Невиконані завдання дитячого відділу: нестача штатів, нових книжок, ненормальні умови в приміщеннях.
Про кожну з проблем – докладна розповідь із прикладами, особливо яскраво прописані проблеми дитячого відділу.
Звичайно, окреслені пропозиції для вирішення наявних труднощів і проблем, прописані й досягнення бібліотеки за звітний період роботи.
 
 

Дикарєв Віктор Олександрович, директор Бібліотеки, 1923–1926 рр. Фото з архіву ДОУНБ.

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут

 

Діалоги з мистецтвом

Мова архітектури – стиль

Дивно, але стиль в архітектурі, образотворчому і декоративному мистецтві, за твердженнями науковців, вважається явищем штучно вигаданим.

Слово «стиль» вперше було озвучено 1893 року у дослідженні австрійського вченого Алоїза Рігля «Проблеми стилю: основи орнаменту». Згодом, у 1914 році, Пауль Франк із Праги запропонував основні параметри, за якими можна розглядати твори архітектури і їхню приналежність до певного стилю (композиція, трактування маси та поверхні, візуальний ефект і суспільна функція споруди). Так була вигадана система, яка усе впорядкувала і дала ключ до зручного «користування» історією архітектури.

Кожний стиль – окреме творче явище, споріднене єдністю образної системи мистецьких творів, які виникли в певний історичний період. Готика, Ренесанс, Бароко, Класицизм…. Кожен із них не з’явився якось раптово і несподівано на голому місці. Новий стиль «так чи інак народжується в надрах попереднього і проходить стадії розвитку, який зазвичай позначають словами «ранній», «зрілий», «пізній» / «занепалий». (К. Липа, мистецтвознавиця)

Так сталося із стилем Рококо, хоча на думку деяких фахівців, це не зовсім стиль, а лише напрямок-течія, короткий проміжний період між бароко і неокласицизмом.

Стиль рококо, назва якого має походження від французького слова «rocaille» – «мушля» й іноді вимовляється як «рокайль» – з'явився у Франції на початку XVIII століття і панував до 1780-тих років. Він успадкував багато рис бароко, однак сильно їх видозмінив, пом’якшив і зменшив масштабність. Для рококо характерними рисами стали витонченість, легкість, грайливість, вигадливість, вишуканість, світлі тони. Це був святково-тріумфальний стиль.

Однак архітектурі стиль рококо не надав ніяких нових конструктивних елементів, навпаки, користувався старими. Головним для архітекторів, які творили в цей період, було досягнення декоративної ефектності, насамперед – в інтер'єрних рішеннях, а не у зовнішньому оформленні будівель (а також у предметах меблів, живопису, одягу).

«Маленькі кімнати з низькими стелями. Стіни оббиваються дерев'яними панелями, текстилем. Багато найтоншого різьблення, ліпнини та позолоти на стелі та стінах. Візерунок паркет і килими на підлозі. Відсутність контрастності. Елементи декору зливаються у єдину композицію. Велика кількість дрібних прикрас та завитків. Увага до деталей, виконаних із ювелірною точністю. Оформлення інтер'єру в пастельних та ніжних тонах: блакитному, рожевому, салатовому, бузковому. Кімнати декоруються дзеркалами у різьблених рамах, світильниками, статуетками, скульптурами, ширмами». (В. Будзик, архітектор) Меблі витончені та легкі, з характерними вигнутими ніжками. Їх рясно прикрашають майстерним різьбленням, наносять позолоту.

Окрім Франції стиль рококо поширився на інші країни Європи, особливої популярності набув у Пруссії та Баварії. Видатними архітектурними пам’ятками рококо є берлінський палац Шарлоттенбург, Малий Тріанон у Версалі, Сан-Сусі (у перекладі – палац «без турбот») у Потсдамі та інші. Провідними творцями цього стилю були такі відомі французькі художники-оформлювачі як Жан Верен, Жермен Боффран, Ніколя Піно, німецький архітектор Георг фон Кнобсльсдорф та інші.

В Україні стиль рококо не зміг розвинутися, хоча, напевно, шанс був. Свого часу ( XVII –  початок XVIII ст.) «Україна спромоглася породити власний варіант бароко – це неабияка цінність» (К. Липа), чим вписала нашу архітектуру в європейську систему стилів. Можливо, і до стилю рококо могли б додати своїх національних рис. Але не сталося… Це були драматичні часи, коли Росією була розгромлена Запорозька Січ, руйнувалась українська адміністративна автономія, ліквідовувались основи національного культурного життя (школа, книговидання), розпочався гайдамацький рух, який переріс у народно-визвольне повстання «Коліївщину»…. Погодьтесь, – не до рококо… Хоча, дослідники наводять приклади елементів цього стилю, насамперед в архітектурних спорудах на Заході українських земель: в соборі Св. Юра та костьолі Домініканів (Львів), соборі Успіння Почаївської Лаври, Римо-Католицькому костьолі Домініканів (Тернопіль), парафіяльному костьолі у Холмі, ратуші в Бучачі та інші. Саме на цей період припадає розквіт творчості галицького скульптора Йоганна Георга Пінзеля, якого називають українським Мікеланджело і вважають  засновником Львівської школи скульпторів. Його роботи прикрашають  храми на Івано-Франківщині, Тернопільщині та у Львові.

Більше дізнатись про стиль Рококо і перенестися у світ показної пишноти, розкоші й експресії, де панували і «задавали тон» Маркіза де Помпадур та король Людовік ХV, де шляхетні дами дефілювали в пудрових перуках зі штучним рум’янцем і обов’язковою мушкою на обличчі, а кавалери усіляко підтримували гасло герцога Орлеанського: «Ну, панове, а тепер повеселімося. Після нас – хоч потоп», допоможуть книги, які зберігаються в бібліотечній колекції.

Запрошуємо зацікавлених до перегляду!

Світлана Пономаренко,

 провідна бібліотекарка  відділу мистецтв ДОУНБ

Більше про бібліотеку тут

            Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

         Замовити книги можна тут