Сторінки

середа, 2 січня 2019 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко
(продовження)

Хронікер  фірми  «Пате»

У 1908—1911 роках Сахненко працює хронікером французької фірми «Пате», акціонерного товариства «А. Ханжонков и К0». Історик кіно Володимир Міславський пише: «26 грудня 1908 року кінооператор Данило Сахненко здійснює в Катеринославі кінозйомку свого першого хронікального фільму «Перший випадок холери в нашому місті».
Цікаво, звідки ж у простого механіка з’явився апарат для зйомок? А сталося це ось як, розповідає ветеран українського кіно Арнольд Кордюм. У ті часи в Парижі розквітало велике кінопідприємство «Брати Пате й К0». Його популярність підсилював регулярний випуск кіножурналу під девізом: «Пате-журнал все бачить, все знає!» А для того, щоб кіножурнал дійсно все бачив і все знав, він мав потребу у великій армії кінокореспондентів, і така армія в нього була! Мало того — ця армія працювала на фірму... дурно.
От як це відбувалося. Представник фірми гасав по всій Російській імперії, займаючись вербуванням здібних, надійних людей. Агентами фірми були хазяї «ілюзіонів» і «сінематографів», що одержували від Пате прокатні фільми та журнали. Про Сахненка власники «ілюзіонів» відгукувалися як про людину, що має «золоті руки». Представникові фірми Пате цього було досить, щоб почати з кіномеханіком розмову. Здивовано розглядав він шестерню, яку парубок виточив терпугом, — її важко було відрізнити від фабричної з фірмовим знаком Пате.
Досвідчений представник фірми переконався, що ті, хто рекомендував йому Сахненка, не помилилися і що талановитий і приємний на вигляд парубок заслуговує на те, щоб репрезентувати в Україні прославлену фірму. До всього ж француз протягом трьох днів давав Данькові практичні інструкції. Проконсультувавши Сахненка щодо принципу кінозйомок, він дав вказівку, що саме треба знімати. Фірму цікавили виключно сенсаційні події — пожежі, всілякі катастрофи, стихійні лиха, паради, свята тощо. Відтак український парубок одержав від представника французької фірми знімальний апарат і декілька коробок кіноплівки. 
Звернувши увагу на бідний одяг Данька, представник фірми «Пате» видав йому щось близько сотні карбованців авансу (адже кореспондент фірми «Пате» повинен мати пристойний вигляд!), повів до магазину готового вбрання Альшванга на Проспекті, купив костюм, капелюх, черевики і на додачу ще й годинник з ланцюжком.
— От тепер ви справжній кореспондент, — сказав він.
А після повернення до Москви представник фірми міг із задоволенням записати до свого блокнота прізвище ще одного кореспондента фірми братів Пате — катеринославця Данька Сахненка.
Опанувавши технічні принципи роботи апарата, новий кореспондент розпочав зйомки, але тут справа виявилася складніша. Француз залишив еталон негатива, за яким Сахненко мав рівнятися у своїй роботі. Однак закінчувалася вже перша коробка кіноплівки, а пробний негатив був усе ще далекий від еталона. У наполегливих експериментальних зйомках минула зима. Подальші експерименти перервала весняна повідь на Дніпрі, що затопила багато сіл.
За спогадами старожилів, тоді пливли Дніпром стріхи хат, повіток та клунь, на багатьох стріхах злякано тулилися собаки, кішки й кури, а на одній рятувалися навіть люди. Все це старанно зафільмував невтомний Сахненко. У цей же час на краю міста вода увірвалася у двір великого металургійного заводу. Зняв Данько й це. Як потім виявилося, прислане було дуже близько до еталону.
Наскільки успішно працював катеринославський кореспондент французької фірми, видно хоча б з того, що незабаром він одержав повідомлення від фірми: 
«Вартість надісланого за минулий рік матеріалу покриває вартість кіноапарата, тож відтепер апарат переходить у власність кореспондента». Саме цей апарат і став внеском Сахненка в справу акціонерного товариства. Слід зазначити, що пайовики, вкладаючи в справу своє майно й гроші, не без підстав сподівалися швидко розбагатіти. Вони вірили в «золоті руки» мандриківського парубка Данила Сахненка, кореспондента фірми Пате. 

(Далі буде).


Микола Чабан
ЧабанМ. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

субота, 29 грудня 2018 р.

Ракурс

Новорічні традиції  країн світу 

Новий рік - свято, що відзначається  в усьому світові і кожна країна має  свої традиції.  До вашої уваги деякі з них:


ПАР: падаючі холодильники і закриті квартали
Люди, що живуть в Південно-Африканській республіці, в цей час з відкритих вікон у величезній кількості починають викидати холодильники. Через дану традицію святкування Нового року служби правопорядку закривають цілі квартали міст.

Румунія: в Новий рік розмовляють з тваринами
Ще з середніх віків в Румунії пішло повір'я про те, що напередодні свята тварини можуть розмовляти людською мовою. Тому фермери опівночі відправляються в загони. Якщо тварина «заговорила», то майбутній рік принесе важкі випробування. Якщо в хліві стоїть тиша - це знак до благополуччя.

Англія: оригінальні традиції
Вся Англія святкує Новий рік, влаштовуючи різні дитячі вистави на мотив старих англійських казок, в яких можуть взяти участь всі бажаючі. Популярний звичай - обмін різдвяними листівками з'явився саме в Англії.

Шотландія: потрібно підпалити бочку з дьогтем
На вулицях Шотландії свято зустрічають шотландської піснею на слова Роберта Бернса і підпалюють бочки з дьогтем, котять їх по вулицях, спалюючи, таким чином, Старий рік і запрошуючи Новий. Місцеві жителі вважають, що від того, хто увійде першим в їх будинок, залежить удача в сім'ї на весь наступний рік. Гості повинні неодмінно принести з собою шматочок вугілля, щоб кинути в новорічний камін.

Франція: головне - привітати бочку
Французький Дід Мороз - Пер Ноель - приходить в новорічну ніч і залишає подарунки в дитячих черевиках. Той, кому дістається біб, запечений в новорічний пиріг, отримує титул "бобового короля" і в святкову ніч всі підкоряються його наказам. За традицією, хороший господар-винороб неодмінно повинен почаркуватися з бочкою вина, привітати її зі святом і випити за майбутній урожай.

Німеччина: Санта Клаус приїжджає на віслюку
У Німеччині вважають, що Санта Клаус в Новий рік з'являється на ослику. Перед сном діти ставлять на стіл тарілку для подарунків, які їм принесе Санта, а в черевики кладуть сіно - частування для його ослика.

Японія: кращий подарунок - граблі
Японські діти зустрічають Новий рік в новому одязі. На ніч вони ховають під подушку картинку із зображенням парусника, на якому пливуть сім казкових чарівників - сім покровителів щастя. 108 ударів дзвону сповіщають прихід Нового року в Японію. За давнім повір'ям, кожен дзенькіт "убиває" один з людських пороків. У перші секунди свята слід засміятися - це приносить удачу. Вранці, коли Новий рік вступає в свої права, японці виходять зустрічати схід сонця і вітають один одного. Найпопулярніший святковий аксесуар - граблі. Кожен японець вважає, що мати їх необхідно, щоб було чим загрібати щастя.

Іран: все стріляють з рушниць
В Ірані Новий Рік зустрічають опівночі 22 березня. В цю хвилину лунають постріли з рушниць. Всі дорослі тримають в руках срібні монети в знак невідлучно перебування в рідних місцях протягом всього наступного року.

Болгарія: три хвилини новорічних поцілунків
У Болгарії гості, родичі збираються на Новий рік біля святкового столу і у всіх будинках на три хвилини гасне світло. Час, коли гості залишаються в темряві називають хвилинами новорічних поцілунків, таємницю яких буде зберігати темрява.

З Новим Роком!









 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter



пʼятниця, 28 грудня 2018 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Людмила Гурай.  Більше півстоліття  у бібліотечному просторі 

Більше половини століття у Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія працює Людмила Георгіївна Гурай.  ЇЇ трудовий шлях дуже насичений і цікавий. Розпочала вона його молодою дівчиною в віці  23-х  років, у 1961 році на посаді бібліотекаря,  з 1968-й по 1970-й працювала бібліографом, потім протягом 7 років - старшим бібліографом, згодом з 1977-й по 1979-й - головним бібліотекарем,  з 1979-го  по 2001-й рік  на  посаді завідуючої сектором, у період з 2001-го по 2016-й була головним бібліотекарем, а з 2016-го – провідним бібліотекарем. 
З 1990 року Людмила Георгіївна працює в секторі рідкісних і цінних документів. Створила  вона  цей структурний підрозділ дякуючи своїм власним якостям: високому рівню освіченості, професійним знанням, творчості та послідовній праці. Сектор став перлиною бібліотеки, де старанно зібрані найцінніші документи.
Роботі у Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці передувало навчання у  Мічурінському педагогічному інституті, де Людмила Георгіївна навчалась на історико-філологічному факультеті.
До найцікавіших сторінок своєї професійної діяльності відносить Гурай  і період роботи у відділі абонементу. Спілкування з різними категоріями користувачів, особливо з молоддю, перші огляди літератури та бібліографічні уроки. Зі слів Людмили Георгіївни :  "Це був добрий старт для засвоєння професії бібліотекаря".     
З теплотою та великою повагою до своїх колишніх колег,  згадує Людмили Георгіївна часи роботи у довідково-бібліографічному відділі. Її досвід,  як професіонала, поступово збагачувався  під час консультацій на обласних семінарах, під час оглядів літератури у навчальних закладах, різних підприємствах та інших організаціях, а також під час проведення Днів бібліографії в Інституті удосконалення вчителів. Дуже допомогли у підвищенні кваліфікації бібліографа творчі відрядження до Москви,  Києва,  Одеси та інших міст. Запам’ятались відносини, які збагачували її як особистість,  як фахівця бібліотечної справи із заступником директора з наукової роботи  Володимиром Пупченком. З великою вдячністю пригадує вона і про співпрацю з науковцем, поетесою,  перекладачем Наталкою Нікуліною.
Людмила Георгіївна – яскрава особистість, професіонал, цікава людина. Під час одного з соціологічних досліджень,  яке проводилось  у ДОУНБ, вона висловила власні погляди щодо бібліотечної спеціальності,  значення бібліотеки і бібліотекаря для суспільства. Її роздуми – це підсумок плідної роботи в бібліотеці, цікавого досвіду бібліотекаря-бібліографа, дослідника, просвітителя.      
Людмила Георгіївна вважає, що бібліотечна професія це – шлях до інтелектуальної свободи, а також необмежені можливості постійно вдосконалюватися та підвищувати професійний рівень, завдяки доступу до інформації та спілкуванню з творчими людьми. 
"Бібліотека повинна бути попереду свого часу, сприяти реалізації створення правової держави, втіленню досягнень науки і техніки в практику управлінської роботи та господарської діяльності і виробництва, соціальному і духовному прогресу суспільства" – вважає Гурай. На її погляд сучасна бібліотека повинна бути відкритою інформаційною системою, пов’язаною з усією інфраструктурою суспільства більше, ніж будь-яка інша сфера культури, такою, що надає сконцентровані в ній інформаційні ресурси для задоволення найважливіших суспільних потреб: розвитку науки, освіти та культури.                
Сфера професійних інтересів Людмили Георгіївни обумовлена специфікою роботи з цінними виданнями. Її цікавлять: історія писемності та книги, історія книгодруку, діяльність видавців та друкарень, діалектика книги, кодикологія, маргіналістика,  філігранологія, екслібристика, книжкова графіка, проблеми формування фонду книжкових пам’яток і книжкових колекцій, форми, методи, теорія та досвід роботи, інноваційні  технології та впровадження їх у роботі.
Головним,  на думку  Людмили Георгіївни, що вдалося зробити за час роботи в секторі рідкісних і цінних видань: виділити і сформувати книжкові колекції і довідковий апарат до них, організувати постійні інформаційні заходи для науковців і дослідників, скласти топографічний каталог і картотеку статей, організувати систему інформаційних і соціокультурних просвітницьких заходів і форм роботи для науковців та студентської молоді, видати інформаційні, бібліографічні та рекламні друковані матеріали, організувати співробітництво з Міжрегіональним вищим професійним училищем  з поліграфії та інформаційних технологій,  налагодити професійні контакти з науковими, творчими,  навчальними установами і закладами. 
Наукове опрацювання книжкових колекцій, створення довідкового апарату, популяризаторська та інформаційно-освітня робота – це напрямки, які  професійно реалізує Людмила  Георгіївна  Гурай.
Вона здійснює відбір та опис книжкових пам’яток як складової частини Державного реєстру національного культурного надбання України,  вивчає нові надходження рідкісних і цінних документів з метою визначення колекційної належності. Здійснює науковий опис документів з екслібрисами та автографами: класифікацію, ідентифікацію, опис (книгознавчі характеристики видання). Формує колекції рідкісних і цінних документів з україніки. Вивчає документальні, довідкові, монографічні та бібліографічні джерела з метою складання наукового друкованого каталогу «Колекції стародруків». Займається пошуковою роботою щодо вивчення персоналій, пов’язаних з історією нашого краю. Проводить науково-дослідну роботу з підготовки тематичних виставок рідкісних і цінних документів. Займається популяризаторською роботою з історії книги, книгознавства та історичних подій. З цією метою організувала роботу читацького молодіжного клубу, організовує зустрічі науковців-істориків для участі в презентаціях нових надходжень раритетних видань. Готує виступи для участі у науково-практичних конференціях, її матеріали за підсумками науково-дослідної  роботи публікувалися на сторінках наукових журналів. 
Серйозна наукова робота Людмили Георгіївни – експертиза культурних цінностей, що переміщуються через державний кордон України. Вона складає експертні оцінки друкованих видань: описує документи, дає експертний висновок.
За свою довгу працю вона має велику кількість публікацій з різних питань бібліотечної справи.
Як професіонал, людина високо духовна, Людмила Георгіївна стала наставником для багатьох колег.
Вона переконана, що сучасний співробітник підрозділу повинен відчувати високу відповідальність за фонд рідкісних видань, розуміти, що він працює не тільки для задоволення інформаційних запитів користувачів, але, насамперед, для збереження пам’яток національної  і світової культури. Тому, повинен мати достатню ерудицію, щоб обслуговувати науковців і висококваліфікованих спеціалістів. Уміння виховувати у читачів дбайливе ставлення до рідкісних книг, розуміння високої державної значущості рідкісного фонду. Прагнення постійно удосконалювати, підвищувати свою професійну компетентність.
За досягнення в роботі  Людмила Георгіївна Гурай нагороджена грамотами та подяками адміністрації ДОУНБ, голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Дніпропетровської обласної ради, управління культури, національностей і релігій ОДА, Міністерства культури України, єпархії УПЦ. У 2009 році була нагороджена орденом «За заслуги ІІІ ступеня».
Особисті інтереси Людмила Георгіївна щільно пов’язані з її професійними інтересами. Найбільшим захопленням із дитинства була і є книга. "Від однієї книги до іншої, від однієї країни до іншої, від однієї теми до іншої, від однієї яскравої, талановитої особистості до іншої веде мене книга " .
 Її життєве кредо -  не змарнувати совість. Не втратити спроможність любити. Бути достойною своїх батьків. Бути корисною людям. Не втратити бажання вчитись.   
Людмили Георгіївни Гурай пишається  своєю бібліотекою і професією, яка  була дуже почесною в усіх країнах світу навіть у стародавні часи.     
 Своїм колегам вона  завжди щиро бажала бути творчими особистостями, сповненими кохання, бути красивими, молодими і неповторними. Такі побажання не можуть не торкатися душі. Адміністрація та співробітники бібліотеки дуже вдячні  Людмилі Георгіївні за її багаторічну працю, відданість обраній справі,  великий внесок у розвиток та історію ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

четвер, 27 грудня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Глаттауэр, Даниэль. Рождественский пес / Д. Глаттауэр. – М.: Эксмо; СПб.: ДОМИНО, 2011. – 368 с.


Приємний різдвяний хеппі-енд, романтична і добра історія, якраз для зимового читання і в дусі різдвяних історій. 
Двоє самотніх осіб не люблять Різдво, але воно влаштовує їм чудо. У романі три основні персонажі - Катрін, Макс і Курт. В різній мірі всі вони люблять самотність і не довіряють життю. Макс і Катрін - звичайні люди, яких багато навколо нас, без особливих статків та талантів, які чесно і не так вже й легко заробляють свій шматок хліба. В силу різних причин у обох життя не дуже складається. Надія на особисте щастя стрімко йде на спад, і вони, як це часто трапляється, будують навколо себе справжні барикади з забобонів, вимислу і недомовок, щоб здаватися для інших успішними і щасливими. 
Третій герой твору – пес Макса, німецький дратхаар Курт, володіє незвичайним характером, вірніше, незвично ледачим характером, який і призводить до чималого числа комічних ситуацій і положень. Саме завдяки йому зустрілись і закохались головні герої твору. Курт стає добрим духом Різдва. А навколо – сучасний світ і проблеми сучасних людей, інтернет, робота, бар, повсякденні проблеми, де вже тут шукати свою половинку без втручання чуда, навіть якщо воно приймає форму звичайної флегматичної собаки, яка живе під кріслом…

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 26 грудня 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко
(продовження)


Біоскоп Зайлера і його доля 
...6-го січня ранком за дешевими цінами йшла «Наталка Полтавка», а перед нею, як належало, «за законом» російський монолог «Сон». Скінчився «Сон». Змінили декорації для «Наталки». Панас Саксаганський вийшов сказа¬ти, щоб давали другий дзвінок, коли слух його вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. 
Раптом у театрі зчинився страшенний галас! Повз Панаса Карповича, мов одурілі бігли робітники. 
— Що сталося? — крикнув він. 
Глянув угору — звідти клубком йшов дим. Він кинувся нагору, там — нікого. Пробіг першу вбиральню, другу — там повно диму. Далі до гардеробу — двері замкнені. Він вибив їх. Звідти на нього повалив дим, вогонь лизав протилежну стіну, що виходила до публіки. Саксаганський почав задихатися й кинувся вниз. Там не було жодного робітника, жодного пожежника!
У театрі — тріск і галас. Саксаганський схопив скриню, що стояла у нього у вбиральні, поніс і викинув її у вікно. Коли він прибіг назад, то вже перегоріли линви передньої завіси з правого боку і вона iз стра¬шенним гуркотом полетіла на сцену.
Штанкет переламався посередині, друга половина ще висіла на моту¬зці. Партер порожній... Під стелею, праворуч, багато диму. Страшенний протяг. Величезні вогняні язики лизали праву стіну. Від протягу вони витягувалися, одривалися, летіли через увесь партер і, лизнувши протилежну сті¬ну, зникали. У театрі, здавалося, вже не було нікого.
Панаса Саксаганського почали гукати знадвору. Він пізнав голос одного з братів — Івана Карпенка-Карого. В театрі було повно диму і Панас Карпович навпомацки став пробиратися через сцену. Одна за одною почали падати падуги. Бiля сходів на другому кінці артист наштовхнувся на чиєсь тіло й трохи не впав. Це була та артистка, що недавно читала монолог «Сон». Дужий Саксаганський вхопив її і з нею вийшов на повітря. Актор був за-гримований, до гриму пристав дим і попіл, усі перелякалися, думаючи, що він обгорів. 
Навколішках на снігу стояв власник театру Мина Копилов і молився, тримаючи в руках ікону Миколи-чудотворця. Саксаганський підійшов до нього:
— Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли!..
З вікон жіночих убиралень можна було б витягти багато чого з гардеробу. Виявилося — жодної драбини! Коли приїхали пожеж-ники, театр Копилова являв собою вогняний стовп. Усе добро згоріло! 
За офіційним сповіщенням, згадував Саксаганський, після по-жежі було знайдено 24 трупи. Автор спогаду в місцевій газеті «Русская правда» 6 січня 1911 року Пуже називав неймовірну цифру — нібито загинуло близько 300 чоловік! (Можливо, описка — замість 30 в газе¬ті видрукувано 300?). Причини жертв Саксаганський пояснював так: «Мабуть, коли показався вогонь, — все шарахнулось із театру, гальорка була повна, і все слабосильне під натиском попадало, придушилось, а потім позадиха¬лось від диму».
Так «Сон» закінчився в Катеринославі кошмаром...
До кінця сезону трупи було ще півтора місяці. Згоріло все майно — врятувалося тільки вбрання «виборного», що було на Саксаганському в момент пожежі. Скриня, яку він виніс, була з п’єсами. Диригент В. Л. Малина хотів урятувати скриню з нотами, та на лихо вона застряла у дверях. Малина з переляку поклав свою скрипку на скриню, а сам — навтьоки. Скрипка й скриня з нотами згоріли. А ще згорів увесь реквізит, в якому були справжні запорізькі шаблі. На одній з них був напис за підписом цариці Єлизавети Петрівни: «Даруємо саблею сиею походного есаула Макбет-эт Кусаева за верныя его службы в Москве 1749 года. Елисавет». З жiночого гардеробу пропало добра на десяток тисяч...
Перед артистами стояло грізне питання: що робити? Пожежа сталася у п’ятницю. А через день, у неділю, вони влаштували концерт у дворянському зібранні. Увесь прибуток віддали трупі. Десять кравців одночасно працювали над відновленням гардеробу артистів погорілого театру. Тим часом стояв порожнім херсонський театр i артисти виїхали з Катеринослава.
Цікаво, що кожну виставу в Херсоні відвідували поліцмейстер і бранд-майор. У кожному антракті, а iнодi й під час дії вони приходили за лаштунки, нишпорили, заглядали в убиральні і говорили таємниче, пошепки... Тільки по закінченні сезону херсонський бранд-майор зізнався Саксаганському, що йому все пахло димом... 
З чого ж почалася пожежа в Катеринославському театрі? Ось одна з версій: кравець Двоскін залишив гасницю (гасову лампу) в гардеробній і довго туди не навідувався. А з гасницею «Молния» треба було бути дуже обережним і сторожким, вогонь давати повільно: кравець же дав зразу великий вогонь і поставив її неподалік від одягу. Вона розгорілася до того, що вогонь піднявся поверх скла і запалив те, що висіло над нею. А, можливо, й те, що від великого вогню гасниця тріснула, гас загорівся й полум’я охопило весь гардероб. Водопровідні труби на той час поза-мерзали, води не було. Театр же був дерев’яний, набитий між стін тирсою. Згорів він, мов свічка.
1912 року на тому ж місці спалахнув біоскоп Зайлера... До речі, після катастрофічної пожежі 1911 року в одному з московських біоскопів з великими людськими жертвами було прийнято спеціальні правила щодо облаштування кінематографів (Див.: Правила по устройству кинематографов // «Русская правда» (Екатеринослав). — 1911.– 20 апреля) .
А 1971 року у тому ж районі загорівся кінотеатр «Родина». Це вже пам’ятає й автор цих рядків, який у ту пору був учнем розташованої за квартал середньої школи № 9. Їдкий дим від пожежі довго стелився містом...
Цікаво, що кожну виставу в Херсоні відвідували поліцмейстер і бранд-майор. У кожному антракті, а iнодi й під час дії вони приходили за лаштунки, нишпорили, заглядали в убиральні і говорили таємниче, пошепки... Тільки по закінченні сезону херсонський бранд-майор зізнався Саксаганському, що йому все пахло димом... 
З чого ж почалася пожежа в Катеринославському театрі? Ось одна з версій: кравець Двоскін залишив гасницю (гасову лампу) в гардеробній і довго туди не навідувався. А з гасницею «Молния» треба було бути дуже обережним і сторожким, вогонь давати повільно: кравець же дав зразу великий вогонь і поставив її неподалік від одягу. Вона розгорілася до того, що вогонь піднявся поверх скла і запалив те, що висіло над нею. А, можливо, й те, що від великого вогню гасниця тріснула, гас загорівся й полум’я охопило весь гардероб. Водопровідні труби на той час поза-мерзали, води не було. Театр же був дерев’яний, набитий між стін тирсою. Згорів він, мов свічка.
1912 року на тому ж місці спалахнув біоскоп Зайлера... До речі, після катастрофічної пожежі 1911 року в одному з московських біоскопів з великими людськими жертвами було прийнято спеціальні правила щодо облаштування кінематографів (Див.: Правила по устройству кинематографов // «Русская правда» (Екатеринослав). — 1911.– 20 апреля) .
А 1971 року у тому ж районі загорівся кінотеатр «Родина». Це вже пам’ятає й автор цих рядків, який у ту пору був учнем розташованої за квартал середньої школи № 9. Їдкий дим від пожежі довго стелився містом...

(Далі буде)
Микола Чабан
Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

субота, 22 грудня 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко
(продовження)

Біоскоп Зайлера і його доля 
6-го січня ранком за дешевими цінами йшла «Наталка Полтавка», а перед нею, як належало, «за законом» російський монолог «Сон». Скінчився «Сон». Змінили декорації для «Наталки». Панас Саксаганський вийшов сказа¬ти, щоб давали другий дзвінок, коли слух його вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. 
Раптом у театрі зчинився страшенний галас! Повз Панаса Карповича, мов одурілі бігли робітники. 
— Що сталося? — крикнув він. 
Глянув угору — звідти клубком йшов дим. Він кинувся нагору, там — нікого. Пробіг першу вбиральню, другу — там повно диму. Далі до гардеробу — двері замкнені. Він вибив їх. Звідти на нього повалив дим, вогонь лизав протилежну стіну, що виходила до публіки. Саксаганський почав задихатися й кинувся вниз. Там не було жодного робітника, жодного пожежника!
У театрі — тріск і галас. Саксаганський схопив скриню, що стояла у нього у вбиральні, поніс і викинув її у вікно. Коли він прибіг назад, то вже перегоріли линви передньої завіси з правого боку і вона iз стра¬шенним гуркотом полетіла на сцену.
Штанкет переламався посередині, друга половина ще висіла на моту¬зці. Партер порожній... Під стелею, праворуч, багато диму. Страшенний протяг. Величезні вогняні язики лизали праву стіну. Від протягу вони витягувалися, одривалися, летіли через увесь партер і, лизнувши протилежну сті¬ну, зникали. У театрі, здавалося, вже не було нікого.
Панаса Саксаганського почали гукати знадвору. Він пізнав голос одного з братів — Івана Карпенка-Карого. В театрі було повно диму і Панас Карпович навпомацки став пробиратися через сцену. Одна за одною почали падати падуги. Бiля сходів на другому кінці артист наштовхнувся на чиєсь тіло й трохи не впав. Це була та артистка, що недавно читала монолог «Сон». Дужий Саксаганський вхопив її і з нею вийшов на повітря. Актор був за-гримований, до гриму пристав дим і попіл, усі перелякалися, думаючи, що він обгорів. 
Навколішках на снігу стояв власник театру Мина Копилов і молився, тримаючи в руках ікону Миколи-чудотворця. Саксаганський підійшов до нього:
— Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли!..
З вікон жіночих убиралень можна було б витягти багато чого з гардеробу. Виявилося — жодної драбини! Коли приїхали пожеж-ники, театр Копилова являв собою вогняний стовп. Усе добро згоріло! 
За офіційним сповіщенням, згадував Саксаганський, після по-жежі було знайдено 24 трупи. Автор спогаду в місцевій газеті «Русская правда» 6 січня 1911 року Пуже називав неймовірну цифру — нібито загинуло близько 300 чоловік! (Можливо, описка — замість 30 в газе¬ті видрукувано 300?). Причини жертв Саксаганський пояснював так: «Мабуть, коли показався вогонь, — все шарахнулось із театру, гальорка була повна, і все слабосильне під натиском попадало, придушилось, а потім позадиха¬лось від диму».
Так «Сон» закінчився в Катеринославі кошмаром...
До кінця сезону трупи було ще півтора місяці. Згоріло все майно — врятувалося тільки вбрання «виборного», що було на Саксаганському в момент пожежі. Скриня, яку він виніс, була з п’єсами. Диригент В. Л. Малина хотів урятувати скриню з нотами, та на лихо вона застряла у дверях. Малина з переляку поклав свою скрипку на скриню, а сам — навтьоки. Скрипка й скриня з нотами згоріли. А ще згорів увесь реквізит, в якому були справжні запорізькі шаблі. На одній з них був напис за підписом цариці Єлизавети Петрівни: «Даруємо саблею сиею походного есаула Макбет-эт Кусаева за верныя его службы в Москве 1749 года. Елисавет». З жiночого гардеробу пропало добра на десяток тисяч...
Перед артистами стояло грізне питання: що робити? Пожежа сталася у п’ятницю. А через день, у неділю, вони влаштували концерт у дворянському зібранні. Увесь прибуток віддали трупі. Десять кравців одночасно працювали над відновленням гардеробу артистів погорілого театру. Тим часом стояв порожнім херсонський театр i артисти виїхали з Катеринослава.
(Далі буде).
Микола Чабан

Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter

пʼятниця, 21 грудня 2018 р.

На долоні історії

"Бійцівський клуб":  «Лише втративши все до кінця, ми знаходимо свободу»
(закінчення) 

Прихильники творчості Чака взяли на замітку не лише ідею бунту проти капіталістичного суспільства, але й методи. Почали створюватись підпільні клуби. Велика кількість читачів написали автору листи про власні схожі  експерименти. Сам він описав подібний ефект від своєї книги в нарисі «Мавпячі звички».
Які ж мотиви і теми розкриті в  романі?
Перша з них   - заявка про те, що оповідач хоче «підтертися Моною Лізою», що  показує прагнення героя до хаосу, бажання зруйнувати красу. Друга – ізоляціонізм. Тайлер діє як головний каталізатор розрухи марнославства і пошуку свого внутрішнього «Я»: «… адже лише через саморуйнування я зможу прийти до влади над духом».
Тема матріархату та незадоволення станом мужності у сучасному суспільстві дуже гостро представлений у даному творі -    герої книги відносяться до «покоління чоловіків, вихованих жінками». Не обійшов автор стороною і тему суспільного  споживання: «Ти купуєш меблі. Ти запевняєш сам себе, що це - перша і остання софа, яку ти купуєш в життя. Купивши її, ти пару років спокійний в тому сенсі, що як би не йшли справи, а вже питання з диваном, принаймні, вирішене. Потім вирішується посудне питання. Постільне питання. Ти купуєш штори, які тебе влаштовують, і відповідний килим. І ось ти став бранцем свого затишного гніздечка, і речі, господарем яких ти колись був, стають твоїми господарями». Також розкривається боротьба з самим собою, спосіб самоутвердитися в якості свого власного боса через бійки оповідача з його альтер-его.
Ми зробили багато натяків на сюжетну канву , тому настав час розкрити її. Тож, про що саме цей роман?
«Бійцівський клуб» будується навколо трьох головних героїв: Оповідача, Тайлера Дердена і Марли Зінгер. Перший, ім'я якого не називається, звичайний споживач. Його мучить безсоння. За порадою лікаря, він починає відвідувати групи підтримки для того, щоб зрозуміти дріб'язковість  проблем. Саме там він знайомиться з Марлою- жінкою, згідно світосприйняття якої, стверджується у думці , що вона може померти у будь-який момент, і саме тому вона сміливо  дивиться в очі смерті. Вона руйнує рутинне життя Оповідача і той починає розуміти хаос. Пізніше доля його зводить з якимось Тайлером Дерденом – нігілістом та анархістом, що відкидає споживчу культуру и основи сучасного  суспільства. Разом вони проводять багато часу і створюють бійцівський клуб, який пізніше реорганізувався у проект «Розгром». 
Поступово Тайлер вводить Оповідача у свій світ и своє товариство. Лише після зникнення анархіста и остаточного розслідування відкривається страшна правда: вони з нігілістом – одно й те ж саме обличчя, людина, біля якої в рівній мірі поєднувався хаос та порядок, був його альтер-его. Героя лякають масштаб та можливості організації і він розуміє - єдине, що  може зробити, прибрати анархіста. А хіба це можливо, якщо він – частина твого розуму? Вихід один – вбити себе самого. Саме тому герой  спрямовує дуло пістолету  до свого рота …
На фестивалі San Diego Comic-Con International-2013 Поланік оголосив про роботу над продовженням «Бійцівського клубу» у вигляді серійного графічного роману: «Швидше за все, це буде серія випусків, в якій буде розказана історія, що має місце 10 років потому після удаваної смерті Тайлера Дердена. Тепер Тайлер розповідає історію, ховаючись в Оповідачі, та готується до повернення...».




Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут