Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Андрій Кондратьєв. Стримана  «хвиля»

Він ніби  завжди на своїй  стриманій «хвилі», хоча  фах його батьків був пов'язаний з активними процесами прискорення:  батько – деякий час працював на залізниці та в ДІІТІ по  розробці технічних проектів,  мати  Аріадна Анатоліївна -   інженер-конструктор і доля  її причетна до Байконуру та КБ «Південне».  У дитинстві Андрій полюбляв рухливі ігри та футбол і виховувала його , в основному, бабуся тому що  батьки були постійно зайняті на роботі.   Бабуся опікувалася ним і до двох рочків, коли родина мешкала у Херсоні, і коли перебралися до Дніпра, Андрійку кожного літа відправляли до цього міста. 

У школі він  захоплювався математикою, фізикою, хімією. Доволі часто приймав участь в олімпіадах, у тому числі республіканських, перемагав. Школу закінчив із золотою медаллю.  Тобто, вступ до  профільного ВИШу -  Московського фізико-технічного інституту,   був зумовленим.  Великий конкурс подолав легко  -  п'ять успішних  іспитів  і  зарахований.  Повернувшись до Дніпропетровська, спочатку  працював  інженером у КБ «Південне», потім, у 90- ті, коли у країні почалися зміни  перейшов програмістом до банківської сфери. 

З  2011 працює у  ДОУНБ, зараз завідує відділом комп'ютеризації. На питання чим йому цікаве програмування, відповідає : «Можливістю  приймати системні рішення, нестандартні, оригінальні. Є простір для фантазії».   З урахуванням того, що ДОУНБ постійно освоює нові електронні та програмні  напрямки у контексті сучасних технологій, ця мотивація цілком у русі.

Він не зупиняється перед складними задачами, а напроти, з цікавістю їх вирішує. Вдумливість і наполегливість – його характерні риси.

Андрій Іванович має відмінне почуття гумору, полюбляє джаз та рок-н-рол,  неореалістичний кінематограф та   американське кіно усіх жанрів. До речі,  для знавців та  справжніх поціновувачів американське сінема, відрізняє не менша чуттєвість та емоційна пронизливість, ніж європейські стрічки. Необхідно лише уникати стереотипу сприйняття і мати свою думку та бачення. Цікава для нього і режисура Георгія Данелії, який завжди творив всупереч ідеології та системі і розповідав про любов до Батьківщини без зайвих слів, але настільки  лаконічно та глибоко, що позаздрити йому можуть всі розробники ідеологій і національних ідей разом узяті. 

Тобто, системи, у розумінні Андрія Івановича,  є різними і потрібно чітко орієнтуватися у їх сприйнятті та вдосконаленні і бути вільним та неупередженим у цих питаннях.  Із  останнього прочитаного, профільна література та  романи Братів Капранових . Отже, «хвиля» продовжує рухатися і  осягає цей світ за своїм власним вектором.  А ще,  Андрій цікавиться астрономією, має телескоп. Можливо там, у цьому необмежному Всесвіті, й підглядає свій власний шлях. 

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Світ знань нових видань

Берк, Колін Християн. Різдво з Першими леді  [Текст] / К. Х. Берк ; пер. з англ.  Р. Фещенко.  – К .: Вид. група КМ-БУКС, 2017. – 160 с. : фото

Не помилюся, якщо скажу, що зимою ми хочемо літа, весною – сумуємо за осінньою прохолодою, тобто живемо за своїм власним календарем сезонів та змін . 

А, як  щодо  Різдва у червні? 

Авторка, презентованого видання,  Колін Християн Берк входила в групу декораторів президентської резиденції та  зібрала відомості про святкування Різдва в Білому домі  майже за півстоліття.

Отже, у  її  новорічно-магічній документальній історії  «Різдво з першими леді»,  йдеться про традиції оздоблення Білого Дому від Жаклін Кеннеді до Мішель Обами.  В жодній оселі Америки Різдво не святкують так, як у Білому Домі. І байдуже, чим він оздоблений, - іграшками, виготовленими власноруч або вишуканими дизайнерськими прикрасами – тут завжди тепла атмосфера для знаменитостей, високопоставлених осіб  та  простих американців. І за кожним таким святом -  перша леді, і всі урочистості є відображенням її смаку та стилю. 

Кумедні історії та сімейні фото президентів, зроблені під час зимових свят, описи оригінальних прикрас, наприклад пряникових від Мішель Обами,  і кулінарних рецептів – додають виданню особливої святкової  інтонації. 

Отже,  починаємо готуватись до Різдва нарівні перших леді :)  

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

Наприкінці 1895 року фонд налічував 3320 назв видань. Вся ця маса книжкового багатства бібліотеки, разом з інвентарем була оцінена Радою для страхування в розмірі до 10 000 крб. На цю суму Бібліотека була застрахована в Російському страховому від пожежі Товариству з 1 червня 1895 по 1-червня 1896 р., зі сплатою страхування 65 крб. 30 коп.  Насправді ж, вартість Бібліотеки, що піддається лише приблизній оцінки, перевершує вартість страхування тисячі на дві.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1895 год [Электронный ресурс].– Екатеринослав, [1896].– 39 с.– Текст. дан.– Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=15 (дата звернення: 14.05.18).– Загл. с экрана.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

На долоні історії

«Японська література – ескізи східної душі»
(завершення)

 У   другій половини 19  на  початку 20 сторіччя,  в часи просвітньої  епохи,    Японія запозичує  знання зі всього світу.  Актуальними  є питання державного устрою та виборчого права.    На літературну арену виходять політичні романи  на зразок  «Прекрасного оповідання про управління державою»  авторства Яно Рюкея. Цікавий той факт, що великі політичні діячі вважали своїм обов'язком займатися белетристикою. Кожна освічена людина, узагальнивши свій досвід, мала написати 1-2 романи. 

У ті ж часи в Японії  створюються перші літературні гуртки,  у русі  всеcвітньому. Їх головним наповненням   є абсолютна свобода творчості та єдності літературної і розмовної мови. З'являється першій в  Японії психологічний роман авторства Одзакі Коє. Відчутний вплив англійської літератури, поширене захоплення поезією Джорджа Байрона, видаються твори Вільяма Шекспіра. 

Сучасну класичну новелу тих часів представляє  Хігуті Ітійо, яка наслідувала всіх найвидатніших літераторів, саме тому її називали представницею поколінь «золотої троянди».  Девізом її була пристрасть до мистецтва, що сильніша за смерть.  

Після Першої Світової пошук істини та джерел соціального зла продовжується. З'являються «ідейний роман і трагічна повість» , в яких  йдеться про права і безправ'я, злидні і розкіш і з'являються письменники-публіцисти, які проголошують: «Великі ідеї в серці для того,  щоб твоє співчуття приносило зміни». Вірнопідданські почуття вважаються пережитком.

Яскравим представником тогочасної літератури  був Токутомі Рока (1868-1927 рр).. «Наші серця трепотіли при слові свобода….я дивився на світ як солдат, який чує сигнал до бою ». Йому були близькі гуманістичні  ідеї Віктора Гюго, Льва Толстого,  Еміля Золя. Перший роман «Краще не жити» і велика слава. За 27 років роман мав  майже 200 видань.  Ще один  його твір, на якому хочеться акцентувати  - «Природа і людина», що містить 80 замальовок природи. Відвідує  письменник  і Льва  Толстого у Ясній Поляні, який теж був  захоплений його творчістю. 

Продовжує  існувати та розвиватися в Японії, так звана   натуралістична  літературна школа.

Читачі  виявляють жвавий інтерес до того, що їх близько стосується до замальовок    власного життя, до героїв з якими стикаєшься щодня,  до  газетних повідомлень.  Вітається і є основною залежність поведінки людей від їх фізіології, фатальної спадковості, страждання за гріхи предків.  Немає чорного та білого, гарного, або потворного,  немає сенсу обмежувати себе поняттями добра і зла.  Що до  крайнього меседжу,  так,   в  країні, де все пронизано неоднозначністю, цей зміст пояснити можливо, але  ж… З урахуванням того, що японська генетична ментальність, замішана на глибоких традиція та віруваннях, де  немає різких крайнощів і все доволі неоднозначно,   можливо говорити про те, що цей літературний напрямок,  все ж таки,  був імпортований.  І те що продовження  у такому вигляді не мав, зайвий раз це підтверджує. 

Ще одна цікавість того періоду , пов’язана із творчістю Ісікава Такубоку (1885 – 1912 рр).  Перша його збірка  вийшла в 20 років.  Його цікавлять соціальні питання  і життя простих людей, але  перш за все він увійшов у літературну історію, як автор, що відродив танку.  

Цитую: «Є особливі миті, вони не повторюються двічі .. Я пишу пісні, тому що я люблю життя ...».Особливі миті він відтворював  саме у маленьких поезіях, які називав «сумними іграшками».  

«Какая грусть в песке!

Шуршит, шуршит.

И все течет сквозь пальцы, когда сожмешь в руке….»

Повертаючись до створених у той час гуртків. «Біла Береза» -  основними ідеалами, цього утворення були спроби людини відстояти свою гідність.  Представники «Берези»  ніби то відчинили навстіж вікно в літературний світ і впустили туди повітря безкорисливого служіння людству.  Вони  ставили за зразки,  творчість  Генріка Ібсена, Моріса Метерлінка, Ромена Роллана – авторів нового слово у тогочасній  літературі.   Члени «Білой Берези» не вірили в мистецтво без майстерності і багато сил поклали на те, щоб реабілітувати вигадку, стиль зовсім було зниклий з японської літератури. Очолював цю школу майстерності  дослідник  всівіту людської душі Акутагава Рюноске. Добре знайомий з класичною японською і європейською літературою.

«Він стояв внизу під мостом і чекав її. Село сонце. З'явилися вечірні тіні. Вона не йшла. Почала прибувати вода.., а він все стояв і чекав поки вода не зімкнулася над його головою. Тоді душа юнака понеслася до сумного місячному світлу, щоб через багато тисяч років вселитися в Акутагаву Рюноске , щоб позбавити його спокою».

Ця світла і сумна мініатюра  про неприкаяного романтика з невтомною надією. Він  шукав в людях «приховану красу», «тонкий смак», «істиний гумор». Наведу приклад  з його роману  «Ворота Расемон».  В старому Кіото в голодний рік колишній хейанський слуга розмірковує стати йому злочинцем або померти з голоду. Побачивши на власні очі огидність зла (стара оббирає трупи), він вважає за краще померти. Але почувши доводи старої («треба ж чимось жити»),  зникає пограбувавши ту ж саму стару. Письменник не виправдовує,  не звинувачує, він досліджує. Він як золотошукач шукає в людських душах крупиці добра. Ось ця неоднозначність, про яку йшлося вище. Японська неоднозначність та глибина.  Останні твори  Рюноске-  твори  сповідальності. Але межі своєї епохи він  нажаль не переступив, покінчивши життя самогубством.  

 До речі, у сучасній Японії  сумна статистика самогубств. Журналісти часто посилаються на неймовірно відповідальне відношення японців до своєї роботи, на велику нервову напругу,  у зв'язку з цим,  і бажання розв'язати цей вузол саме таким шляхом.  

Справа не лише в цьому. Японія на своєму генетично ментальному рівні, незважаючи на неймовірні економічні, технічні, соціальні досягнення і  відкрите долучення до  всесвітньої цивілізації, лишила в мешканцях пам'ять замкненості, що існувала  майже всю історію держави. Замкненість ця спирається на  безліч духовних та релігійних пластів   і дісонанс  цього східного феномену, його  неповторної, авторської цивілізації  з американо- європейським стилем життя, ніби то зовнішньо органічним, знаходить вихід саме таким трагічним чином. 

20  сторіччя. Ключовим є  період Другої Світової війни і  літературні заклики  проти жорстокості та мелітаризму.  Болісне  висвітлення процесу подолання наслідків Хіросими і перш за все у  масовій  свідомості. Дуже стійкими  є тенденції повернення  до літературного цеху і до читацької аудиторії молоді.

Ясанарі Кавабата - перший в  японській літературі лауреат Нобелівської премії 1968 року за «письменницьку майстерність», що з надзвичайною яскравістю виражає суть японського способу мислення. Народився письменник у родині лікарів, рано осиротів  і в 16 років лишився без улюбленого діда. Втрата останньої близької людини стала сюжетом його першого оповідання «Щоденник шістнадцятирічного  юнака».  Поетизація найпростіших людських почуттів, оспівування краси природи,  підкреслене захоплення старовиною, щирість інтонації – всі  ці цінності притаманні більшості творів, випускника Токійського університету.  Найперше місце серед них  посідають «Країна снігу» і «Тисяча журавлів». 

Назва твору  «Тисяча журавлів», походить від візерунка з журавлями на кімоно героїні. Роману була присуджена премія японської Академії мистецтва. Центр сюжету чайний обряд – доведений японською естетикою до рівня високого мистецтва. Чайна церемонія покликана слугувати досягненню гармонійної єдності людини з природою та іншими людьми. Автор застерігаю проти сучасного спрощення  та сприйняття процесу. На сторінках реально живе японська кераміка. Стародавні чашки ніби відтінюють скороминущість людського буття, підкреслюючи  тим його цінність. 

Акцентую і на   «Повісті про принца Гендзі» Кавабата. Історія кохання інтелігента, схильного до пустопорожніх міркувань,  з гейшою, що здатна на велику  жертовність заради близьких.

Сучасна японська література.  Хтось (наприклад, я :) )полюбляє твори Харукі Муракамі, хтось -  Кэндзабуро Оэ  - другого лауреата  Нобелівської премії,  або британського письменника японського походження Кадзуо Ісігуро, який отримав цю нагороду у 2017 році.  Хтось з нетерпінням чекає на нову прозу від авторів-жінок, які у минулому сторіччі знов заявили про себе у повний голос . 

Майже всі  згадані твори   представлені у фондах нашої бібліотеки, звертайтесь.

 Отже, якщо хочете  віднайти шлях до себе справжніх, відчути неймовірну внутрішню свободу, пояснити для себе процеси, що спостерігаються у східному та  всесвітньому просторі  - вивчайте японську мову та  відправляйтесь у подорож до країни висхідного Сонця.   Не забувайте при цьому  знайомитися і  з  японською літературою. 
Особливо раджу  видання авторства неймовірного мудрого, мого улюбленого   японіста та літератора  Олександра Мещерякова. 

Олена Ємельянова, головний бібліотекар 

сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків 

 Більше про бібліотеку  

 Ми в соціальних мережах:Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Що читають бібліотекарі

Марк, Мирей. Варьельский узник / М. Марк. – М.: АСТ ; СПб.: Астрель-СПб, 2008. – 256с. – (Исторический мистический роман)

Мандруючи просторами Інтернету у пошуках цікавої книжки, я наштовхнулася на незнайоме ім’я – Мірей Марк, французька письменниця. Роман «Вар’єльський в’язень» був написаний сімнадцятирічною дівчиною, тільки надрукувати його вона насмілилась лише 40 роками пізніше. Це стало літературним відкриттям року.

Далеко на півночі височіє похмурий замок Лувар. Туди привозять молодого шляхтича, засудженого до страти за звіряче вбивство свого батька. Юнак має прийняти довгу мученицьку смерть: носити Зелений браслет, насичений отрутою, яка вбиває повільно, викликаючи нестерпний біль.

Володар замку суворо дотримується всіх умов догляду за приреченим. Але з часом у нього з’являються сумніви – а чи ж винний у скоєному злочині його таємничий в’язень? Хто він? Чому покірно зносить катування?

Роман буде до вподоби тим, хто полюбляє романтичні історії про шляхетних лицарів, про підступну зраду та остаточну перемогу Добра.

Ця сучасна казка для дорослих (і не тільки) написана настільки майстерно, що здається історичним романом про часи європейського середньовіччя.

Олена Захарова, головний бібліотекар відділу документів іноземними мовами

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна  тут

Родовід пам'яті

Селянська родина Цекот 
з Волинського Полісся (продовження)

Після звільнення Кам’янки від нацистів, яке сталося 21 липня 1944 р., до села знову прийшла радянська влада. Після війни родина Цекотів голодувала. Єва їздила до найближчої великої залізничної станції Бресту, де підторговувала на базарі та підробляла. До речі, так тоді робило багато мешканців села. І зараз багато людей із Кам’янки та навколишніх сіл виїздять до Бресту в пошуках кращого життя. Вирішили шукати кращої долі   й мої предки.

На початку 1950-х років на Волині з’явилися агітатори, які пропонували людям їхати на Східну Україну. Майбутнє в Кам’янці не обіцяло райдужних перспектив. Велике господарство було втрачено, а колгосп, який міг би допомогти, з’явився тут лише наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років. Отакий ось парадокс, колгосп часто ставав рятівником для бідних родин, оскільки тут можна було гарантовано отримати хоч якусь частку зерна і продуктів. Власна земля не завжди радувала врожаєм. Вдова Костянтина Цекота разом із дітьми вирішила погодитися на пропозицію. До того ж остаточним переконанням стало те, що переселенцям виділяли гроші на переїзд, обіцяли серйозну допомогу для облаштування на новому місці, платити заробітну платню при вступі до колгоспу.

Ось за таких обставин мої предки у 1953 р. опинилися на Придніпров’ї. Щоправда, виїхала не вся родина Костянтина Цекота. Старша донька Марія Костянтинівна (1927–2012), вийшовши заміж за Романа Давидовича Горуна, переїхала жити до чоловіка в Хрипськ. У Марії та Романа Горунів народилося четверо дітей: Анатолій (1953), Віктор (1959), Лідія (1964), Галина (1966).

Мій дід Іван Костянтинович Цекот був другою дитиною в сім’ї. Народився він 19 травня 1929 р. у селі Кам’янка Пульмовської гміни Любомльського староства Волинського Воєводства Польської держави, як часто повторював дід, – «під Польщею». Про своє раннє дитинство розповідав мало. Найбільш ранні відомості стосуються відвідин ним школи, до якої пішов у 1937 р. чи 1938 р. Однак не встиг закінчити і двох класів польської школи, яка діяла безпосердньо в Кам’янці. Зі вста-новленням радянської влади восени 1939 р. дід знову пішов до другого класу тепер вже радянської школи. Заняття тут вів учитель Антон Галуза. Однокласниця мого діда Ганна Гнатівна Прилепа згадувала, що Іван Цекот був старанний і файний хлопець.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз радянська школа закрилася, нато-мість була організована нова, якою завідувала якась попівна. Однак ця школа теж діяла недовго, та й не до навчання було. Після смерті батька мій дід, маючи 13 років від народження, став старшим чоловіком у сім’ї, що накладало на нього певний моральний обов’язок – необхідно було серйозно допомагати матері по господарству. 

У 1944 р. із Іваном Цекотом сталося нещастя. Під час випасання худоби в лісі коло села знайшов протитанковий патрон і спробував його розрядити. Патрон розірвався просто в руці та відірвав великий і вказівний пальці на лівиці. Однак ця травма не завадила військовому комісару Шацького району призвати мого діда на строкову військову службу. З 1950 по травень 1951 р. Іван Цекот служив у сухопутних військах у Горьківській (нині Нижегородська)  області  Російської  федерації. До речі, служба українських юнаків поза межами Української Радянської Соціалістичної республіки була одним із методів формування так званої спільноти «радянський народ». Та до кінця терміну Іван Цекот не дослужив. У травні 1951 р. військова медична комісія комісувала його . У діагнозі було зазначено, що у солдата Івана Цекота відсутні два пальці лівої руки (начебто цього не було помітно від самого початку) та наявний міозит поперекових м’язів.

Після демобілізації повернувся додому. Працював деякий час на залізниці в Бресті, потім бригадиром у колгоспі. У березні 1953 р. сталась кардинальна зміна в житті Івана Цекота, та й взагалі всієї родини Цекотів. Він разом із матір’ю, братами Миколою та Василем, сестрами Ольгою, Галиною переїхав на нове місце проживання – Дніпропетровщину. Осіли вони в Магдалинівському районі в селі Почино-Софіївці.

Ігор Кочергін

(далі буде)

Витоки. Вип. 1 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.).– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2012.–  146 с.: іл.



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Світ знань нових видань

Кралюк, Петро. Богдан Хмельницький: Легенда і людина [Текст] / П.Кралюк. – Харків : Фоліо, 2017. – 282 с.: іл .: фото. 

Постать Богдана Хмельницького. Полярні судження.   Його образ в українській, польській, російській, єврейській, турецькій і татарській культурах. Постать і міфи , постать і реальність в контексті геополітики та історії зразка першої половини й середини XVII сторіччя.  Автором дослідження є доктор філософських наук, професор, перший проректор Національного університету «Острозька академія», автор власної концепції історії філософії України, що різниться із загальноприйнятою. 

Вже цікаво?  

Богдан Хмельницький, який бачив своє покликання не тільки в тому, щоб вигравати битви, а за думкою Павла Архиповича Загребельного,  «народну долю». «О прокляття влади за все доводиться платити ціною найвищою…Отримуєш право повелінь, а позбуваєшся, може, найдорожчого: бути часом слабким як… дитина, тішитися тою слабістю,  первозданною наївністю. Проте людське щастя заступаєш примарами величі й знанням таємниць». Це теж з роману Загребельного «Я, Богдан».

Отже у ракурсі  уваги українського філософа Петра Кралюка особистість найцікавіша. 

 Більше про бібліотеку  тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Замовити книги можна тут