Що читають бібліотекарі

Андрухович, Софія. Фелікс Австрія [Текст]: роман /С.Андрухович.– Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 288 с.

Роман наробив галасу, ставши переможцем всеукраїнської премії «Книга року ВВС» у 2014 році, отримав особливу нагороду «Форуму видавців» у Львові, премію «ЛітАкцент року». Численні відгуки та коментарі у періодиці, соцмережах, розпродаж примірників. Все свідчить про те, що перед нами український бестселлер.

Події роману відбуваються в 1900 році в Станіславові (нинішньому Івано-Франківську) — окраїні Австро-Угорської імперії. Історія розповідає про дивні та складні стосунки Стефи та Аделі — доньки лікаря, в домі якого минуло дитинство дівчат. Долі жінок тісно переплелись, як стовбури двох дерев, які одночасно є і опорою, і згубою один для одного. Нерозривний зв'язок, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитись, ні піти. У творі виникає любовний трикутник, «але не такий банальний, як усім уявляється», — стверджує сама авторка. І дійсно: сторони трикутника та розв’язка — дві несподіванки, що чекають на читача.

А ще більше мене зачарував опис життя старого міста. Тихі вулички, затишні кав’ярні, зелені сквери, розмірений ритм життя. Але за кожними вікном своя історія долі, свої пристрасті, свої проблеми. Письменниця досконально вивчила ті часи, багато уваги приділяє деталям в описі приміщень, вбрання, кулінарних страв, культурно-мистецьких уподобань. Усе це складається в гармонійну яскраву картину, в якій  комфортно перебувати і не хочеться повертатись у нашу сувору дійсність. Хоча роман насичений галицькими діалектизмами, мені дивно і цікаво було дізнатись що таке «пулярес» «румбарбар», «зупа», «п’єц» тощо. У нагоді стали  роз’яснювальні примітки, що розміщені на сторінках.

На погляд багатьох дописувачів (і я приєднуюсь до них)  роман дуже кінематографічний. На доказ цього – зацікавленість польських представників кіно до твору. Продюсером  майбутньої картини має намір бути Надія Зайончковська, хто стане сценаристом і режисером поки не відомо. Але, напевно, то вже буде інший твір, інший погляд.

Поки що раджу прочитати книгу молодої талановитої письменниці, а потім поїхати до Франківська і побачити усе самим. Там багато чого ще збереглось цікавого, що не залишить вас байдужими.

Світлана Пономаренко, завідуюча відділом документів  з питань мистецтва  

Більше про бібліотеку  тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

Замовити книги можна тут

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків
(продовження)

Резиденція  князя Потьомкіна 

На рубежі 1770-1780-х років спокійний плин життя на дніпровській горі був порушений. Згідно з імператорським указом 1784 року  тут повинно було влаштуватися нове місто - Катеринослав. Місце на горі із садом Глоби призначалося під резиденцію намісника краю - Г.А. Потьомкіна. Козаку довелося потіснитися. Потьомкін викупив у нього цю землю. Точна сума угоди невідома - історики називають від 500 до 3000 рублів. Глоба, продавши верхній сад, переселився ближче до Дніпра, в інший сад (нинішній парк ім. Глоби), де й помер нібито в 1793 р. у віці понад 100 років.

У 1787-1789 рр. запрошений із Петербурга улюблений архітектор Потьомкіна - Іван Старов - побудував тут чудовий палац в стилі класицизму - нині Палац культури студентів ДНУ. Перед цим зодчий працював над облаштуванням головної столичної резиденції Потьомкіна - Таврійського палацу в Санкт-Петербурзі. У 1789 р. він прибув до Катеринослава і на місці спроектував прекрасну будівлю. Палац багато побачив на своєму віку, двічі піддавався сильним руйнуванням і двічі реконструювався. Це найстаріша кам'яна споруда Дніпропетровська.

Підземні ходи – загадка, залишена «светлейшим» 

Про Потьомкінський палац можна говорити багато. Повторюватися не будемо - літератури цілком достатньо. Але є одна історія, пов'язана з цією будівлею, яка ось уже двісті років розбурхує уми городян. Йдеться про підземні ходи.

Надамо слово очевидцям - катеринославським старожилам середини XIX століття й академіку Дмитру Яворницькому. Згадує дружина регента архієрейського хору Олександра Микитівна Молчанова:"У перші роки життя  мого в Катеринославі мені не раз доводилося чути, що з палацу Потьомкіна є до Дніпра підземний хід ... На початку шістдесятих років, коли нові обвали підійшли близько до південно-східного крила палацу, який тоді ще стояв у напівзруйнованому вигляді, відкрився отвір підземного ходу, викладеного з цегли у вигляді арки; багато хто пробував входити в нього, але далі 10 сажнів не міг, тому що  свічки й ліхтарі гаснули й дихати було дуже важко. Коли я висловлювала думку, що це, мабуть, труба для відводу нечистот, мені заперечували, що такі труби ніколи не робилися, що подібній трубі не потрібно було б давати вигинів, як тут, і що вона йшла б прямо з-під палацу, а цей хід йшов спочатку на південь, а потім повертав під прямим кутом до Дніпра.

До кінця п'ятдесятих років (XIX століття - М.К.) не знали, що під середнім корпусом палацу є підвальний поверх, тому що з боку саду земля біля палацу була висока й приховувала під собою двері; а коли одним літом жив у палаці предводитель дворянства п. Миклашевський, то цю землю наказано було зрізати, щоб біля будинку розвести квітник; і тоді були відкриті двері в підвальний поверх, в одній з кімнат якого, кажуть, було знайдено якусь стару зброю і два скелети".

Академік Дмитро Яворницький в "Історії міста Катеринослава" (написана в  1937 р.) теж згадує про підземний хід: "В 1914 році, під час прокладки каналізаційних труб у місті Катеринославі, біля палацу Потьомкіна відкритий був на глибині сажні підземний хід, у якому можна вільно рухатися людині на повний зріст. Звід складений з цегли типу XVIII століття. Під ходом відкрита була ніша, складена вже з дикого каменю, в якій можна тільки сидіти або ж стояти не на повний зріст, а на колінах. Провал у підземний хід був виявлений як раз проти парадних дверей палацу. Він йде на захід, паралельно саду, і на схід, де губиться в глибокому яру. Який великий той хід і що в ньому знаходиться, невідомо. Через брак коштів на ґрунтовне обстеження того ходу, був знят лише невеликий план його, розміщений у місцевому історичному музеї ". План цей, судячи з усього, не дійшов до наших днів. Підвали Палацу досі не досліджувалися, і, як знати, може підземний хід, побудований на замовлення "светлейшего " (або хоча б його частина), зберігся до наших днів?

(далі буде) 
Фото: Палац Студентів
Максим Кавун

Джерело: http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181

 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

Світ знань нових видань

Гусейнова, Олена.  Супергерої  [Текст] / О. Гусейнова – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 192 с.: іл.

 Чи є супергерої серед нас, чи вони тільки у голівудських фільмах? А знайдеться місце Росомасі, Бетмену чи Спайдермену у віршах? На ці питання поетеса Олена Гусейнова відповідає: «Звичайно, знайдеться!». Пересвідчитися у цьому, можна завдяки її поетичній збірці «Супергерої».

     

Олена Гусейнова - українська поетеса. Пише у жанрі ліричної поезії. Її вірші друкувалися в часописах «Сучасність», «Антології одинадцяти поеток Ми і Вона», антології нової української поезії Анети Камінської «Дольки помаранч» та поетичній антології «Степ.Step».
Зі слів поетеси - «Під час написання «Супергероїв», я прагнула створити поетичну книжку, а не поетичну збірку. Саме тому, це не колекція дрібних розповідей, а одна велика історія. Вона починається, триває і завершується. У ній дуже конкретний простір розгортання і дуже конкретні герої, у суперсили яких, я справді вірю. 

«Вона дивиться на мене

кожного дня,

але я про це не знаю

й кожного дня

виходжу по хліб.

У кедах на босу ногу,

з немитим волоссям.

По дріжджовий білий

гарячий хліб. 

Жовта солодка скоринка

хрумтить шкідливо.

Вона дивиться на мене,

невідривно дивиться».

                     Олена Гусейнова, «Супергерої»

«Супергерої» – це книжка про і книжка для. Буденна недосконалість обертається в ній джерелом для знаходження (або втрати) суперсили. Тексти рухаються в ній від ретро-іміджів до вкрай сучасних образів. Герої рухаються містом, яке то засинає, то прокидається. Головна суперсила книжкових героїв  у тому, щоби знати і пам`ятати. Бетмен пам’ятає, що не може просто вбити Джокера. Спайдермен знає, що просте життя не починається ніколи.

     «Після того, як книжка була дописана, - розповідає автор, -  виникла потреба розхитати цю міцно сплетену тканину. А відбулося це у співпраці з ілюстраторами Творчої майстерні «Аграфка». І це дуже цікавий досвід».

«Духмяний пил

від старих телефонів, адре́с –

у долонях.

Маленькі скарби нічого не варті

якщо залишати їх вдома,

якщо не ділитися ними.»

                     Олена Гусейнова, «Супергерої»

З книгою Гусейнової  «Супергерої», усі бажаючі можуть познайомитися, дякуючи «Видавництву Старого Лева», яке  й  подарувало його нашій бібліотеці.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

Серед осіб, які пожертвували книги бібліотеці, слід відзначити Феклу Григорівну Петрушенко – вона подарувала 23 томи (з 82) на суму приблизно 30 крб. сріблом. Також неможливо обійти мовчанням невелике (3 крб), але дорогоцінне в моральному відношенні, грошове пожертвування колишнього члену Ради Бібліотеки М.М. Владимірова. Взагалі, особи, які зробили грошові пожертвування, побажали залишитися невідомими. Серед імен дарувальників книг ми бачимо наступні: В.В. Бладонадежний, Г.А. Залюбовський, Л. Іоніна, М.М. Рабіновіч, В. Сидоров, І.Л. Чудновський та Н.А. Шемаєва (з рос. джерела). Всім громадянам, подарувавшим книги Рада виказала свою вдячність.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

На долоні історії

Іван Багряний. Письменник і громадянин (продовження) 

Фронт просувався на захід. Утікаючи, вороги не тільки грабували Україну, а й вивозили її працьовитих людей на каторжні роботи до Німеччини. За однією з версій Іван Багряний потрапив до Німеччини як остарбайтер, за іншою – письменник емігрував спочатку у Словаччину, Угорщину, потім в Австрію, а вже звідти у Боварію, де знаходилися табори для переміщених осіб. 

У Європі митець був ініціатором створення восени 1945 року Мистецького Українського Руху.  Він пише статі на літературні та культурні теми, є співавтором збірника сатири «Буря в Мурі» 1947 року. Після другої світової війни чекісти переконували біженців повернутися назад у СРСР, але випробувавши «гуманність» радянської системи на  собі, Багряний добре розумів, що чекає на нього після повернення. 

Щоб застерегти біженців від помилки повернутися в радянську країну, митець в Аугсбургському таборі для переміщених осіб за одну ніч написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», який врятував життя тисячам знедолених українців, а світові пояснив чому емігранти не скоївши жодного злочину не можуть жити на своїй землі.Перекладений багатьма  європейськими мовами, цей публіцистичний виступ став міжнародно-визнаним документом, який обговорювався в ООН. Автор вперше сказав у голос про сталінський геноцид проти України, про  справжній зміст колективізацій, про голодомор 1933 року, про знищення української інтелігенції, розстріляне відродження та криваву каральну машину ДПУ НКВС. 

У 1946 році виходить збірка поезій «Золотий бумеранг», куди увійшли твори  1926-1946 років, які раніше не друкувалися. Назву книзі дала поема «Золотий бумеранг» написана автором у 1932 році в камері одиночці Харківської тюрми. У збірці вперше було надруковано поему «Гуляй-поле!»  У якій жахлива картина буття на землі, спотворена  війнами, водночас у поемі наголошено, що люди схаменуться і переможуть зло. 

Протягом усього життя Іван Багряний вів активну громадську і політичну діяльність. Письменник добре розумів становище сотень тисяч вимушених емігрантів, які перебували в тимчасових таборах для беженців переважно в Німеччині,  без засобів для існування, без упевненості в завтрашньому дні. Потрібно було створювати організації, які об’єднували людей, допомагали їм вистояти. Тому в 1948 році разом з Григорієм Костюком та іншими, він організовує  Українську-революційно-демократичну партію, керівництво якою здійснює до останніх днів свого життя.  У цей період Іваном Багряним написано багато статей, звернень, памфлетів, за різними даними більше двохсот, що друкувалися переважно в Українських вістях – газеті, яку він започаткував і довгий час редагував у Новому Ульмі в Німеччині та в журналі «Наші позиції». Ці періодичні видання ставили собі за мету досягнення незалежності й демократизму в Україні за допомогою сил еміграції, а також спираючись на активних національно свідомих громадян. 

У період 1952-1963 років Іван Багряний був головою УНР та віце-президентом УНР в діаспорі.  Це було свідчення великої поваги та високої честі, які заслужив  член української спільноти у вільному світі.

Поряд з активною політичною діяльністю Багряний опановує непогамовну літературну працю. У 1947-1948 роках видає авангардистську драматичну повість «Морітури», пише повість  «Розгром», з присвятою  «Світлій памяті Миколи Пронченка – поета і товарища, розстріляного в 1943 році в Кривому Розі, гестапівськими посіпаками. Епіграф, рядки Хвильового: ««Я бачу перед собою нових невідомих людей — сильних,як леопард, прозірливих як ЧеКа,і вільних, як Воля»…

Далеко від рідної землі з'являються з під його пера «Сад Гетсиманський» (1948-1950 років),    «Огненне коло» (1953 року), віршована повість-сатира «Антон Біда – герой труда» 1956 року, «Марія Богуславка» (1957 року), а також п’єси, тексти патріотичних пісень, дитячі твори та  публіцистика.

(Далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

 Замовити книги можна тут

Що читають бібліотекарі

Слабошпицький, Михайло. Марія Башкирцева (Життя за гороскопом) / М. Слабошпицький ; передм.: П. Загребельний. – К.: Ярославів Вал, 2008. – 272 с.: іл.

Мене не так часто беруть за душу і довго не відпускають книги письменників, написаних про людські особистості, романи-есе. Можливо в силу моєї професії.  Я більше люблю детективи та так звані «дамські» романи. Та довелося мені прочитати книгу Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева (Життя за гороскопом)», мабуть тому, що Марії було присвячене засідання клубу «Літературна вітальня». Зацiкавило і те, що її доля пов’язана з Україною.

Мене ця книга повела в інше життя. Я не зупинилась, доки не прочитала останню сторінку. Трагічна доля молодої художниці стала мені близькою. Головна героїня прожила коротке життя – всього 26 років. Та встигла дуже багато. Талановита художниця та письменниця – її полотна зберігаються  в найвідоміших музеях Франції, України, Росії, а знаменитий щоденник, написаний французькою, свідчить про неабиякі літературні здібності. Він став справжньою сенсацією в літературному і художньому світі Франції і Росії XIX століття.

Я хотіла б жити з нею у Франції у той час, познайомитися з багатьма видатними особистостями, які жили в той час, разом гуляти по чарівному місту, купувати розкішний одяг, зустрічати весну. Героїня розуміє, що їй залишилося зовсім мало часу і цінує кожну мить.

Вона зустріла своє кохання. Цією людиною був її вчитель Жюліан Бастьєн Лепаж.

Незвичайно починається і закінчується ця книга. Та не закінчується бажання глибше пізнати цю чудову дівчину. Я обов’язково  знайду і прочитаю все про неї. Недарма я бібліотекар.

Незвичайна мова написання книги. Вона пливе гладенько, мов човник, авторський текст перемежається з розповідями Марії Башкирцевої. 

Кажуть, останніми словами, які вона вимовила, було: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук…» (с. Гавронці, нині диканського району Полтавської області України).

Валентина Філіппович, провідний бібліотекар відділу документів з питань мистецтв

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків

"Місто-сад" - таким задумували Катеринослав провідні архітектори кінця ХVIII століття. В наші дні Дніпропетровськ - один з найбільш "зелених" міст України. У квітні міська рада затвердила статус зелених зон, скверів і парків міста. Як створювалися парки Дніпропетровська? Що цікавого вони можуть розповісти про місто і його жителів? Про це - серія статей "Місто-Сад" - продовження циклу "Геній місця".  
Парк Шевченка може розповісти нам про всі етапи міської історії. Від стоянки стародавньої людини до саду запорізького козака Лазаря Глоби. Чудовий парк "в смаку аглінскіе", створений майстром з Британії Вільямом Гулдом. "Культурний центр" катеринославської еліти. До революції вхід сюди коштував 15 копійок. Колись тут стояв пам'ятник Сталіну. Зараз тут лежить бронзовий лев і веселяться біля нього діти. Сьогодні красотами кращого парку Катеринослава - Дніпропетровська можна насолоджуватися абсолютно безкоштовно.

СТОЯНКА СТАРОДАВНЬОЇ ЛЮДИНИ І ДОПИТЛИВІ КАТЕРИНОСЛАВЦІ
Скелястим виступом в закруті Дніпра. Іншого такого немає на всьому протязі Дніпра. Як вважав відомий вчений початку ХХ століття, Антон Синявський, "нагорний піднесений берег Дніпра, з багатою рослинністю, близькість води, достаток каменю і глини, все це робило ці місця зручними для поселення первісної людини". Це підтвердили археологічні знахідки. У 1901 р "був знайдений" біля виходу архієрейського яру кам'яний молот, а потім - залишки древніх судин ". Зараз на дні колишнього Архієрейського яру - стадіон між палацом Потьомкіна і готелем" Світанок ". У той же самий час в Потьомкінському саду знайшли залишки амфори, а в лівій частині саду (нижче нинішнього лекторію) - черепки з орнаментом, характерним для неоліту - нового кам'яного віку. Навесні 1902 року на цій ділянці учень реального училища, син любителя старожитностей, Чайкін, знайшов цілу посудину кам'яного віку. Під керівництвом Антона Синявського тут раскопали цілу стоянку кам'яного віку: "була знайдена маса черепків, так званих, кухонних залишків, з колотими кістками різних тварин, а також риб і кам'яних стрілок, ножиків і кам'яний молоток, хоча, правда, розбитий".
За словами Синявського, з'явилася замітка про цю подію в місцевій пресі, яка дала цікавий результат. Спочатку "на цю місцевість звернули увагу місцеві шукачі скарбів, що волають знайти тут що-небудь більш цінне для них, ніж залишки тієї далекої давнини, яка ще не знала ні золота ні срібла". Ці самовільні розкопки адміністрація саду поспішила припинити. Але вони, пише Синявський, "принесли свою безперечну користь". Чому? Шукачі скарбів розкрили культурний пласт. Він виявився дуже глибоким, і показав масу "залишків самих різних періодів життя людства: кам'яного і бронзового століть, а також сліди скіфського періоду і античної культури ,і навіть залишки запорізького побуту, у вигляді кахель від" грубий "- печей та ін". А що ж далі? Ще одна цитата 1904 р .: "Залишків древньої культури було ще недавно так багато, що звичайною парасолькою можна було накопати протягом півгодини 20 - 30 черепків". Через деякий час цього "культурного багатства" вже не було - катеринославці, які здійснювали тут щоденні прогулянки, розтягнули більшу частину старожитностей по домівках.

САД ЛАЗАРЯ ГЛОБИ
Що було на місці парку в середні століття - достеменно невідомо. У 1743 р. козак Лазар Глоба, який походив з Ведмедівка близько Чигирина, прийшов в "межі вольностей Запорізьких", оселився біля Монастирського острова і заснував тут господарство: "кам'яних чотири млини на користь суспільству". Взагалі, напівлегендарна особистість Лазаря Глоби викликає суперечки і зараз. Навіть товариш Глоби Микита Корж описує його біографію по-іншому: нібито Глоба не був одружений і прибув на береги Дніпра з Нового Кодака, де у нього було господарство і челядь до 15 осіб кравців. Згодом навколо його "маєтку" влаштувалися ще кілька козаків - Ігнатій Сидорович Каплун і Микита Леонтійович Корж - з сім'ями і господарством. Близько 1750 року на березі Дніпра і розвивається слобода Половиця.
Відставний осавул Війська Запорозького Лазар Остапович Глоба присвятив себе садівництву. Перший сад він заснував навколо свого житла - зараз це північно-східна частина парку Шевченка. Сам Глоба пише так (орфографія XVIII ст.): "... невсипущими моїми працями і коштом розвів на тому острові, тож при житлі своєму і особливо при слободі Половиці не повинні тлумачитися як доволно лисі, а й плодовія дерева ...". А другий сад - в нижній придніпровській частині - теж став парком і носить його ім'я (колишній ім. Чкалова). Лазар Глоба був одним з місцевих "неформальних лідерів". Жителі слободи Мостини неодноразово зверталися до нього з проханнями виконувати почесні і відповідальні громадські доручення. Наприклад, в 1779 і 1780 р. Половінчани зверталися до новоросійського губернатора за дозволом на будівництво церкви - перші прохання підписав саме Лазар Глоба.
Що являв собою сад Лазаря Глоби на місці сучасного парку - точно невідомо. Швидше за все, це був звичайний фруктовий сад - тільки дуже великий.

 (Далі буде)
Фото: Беріг Дніпра у Потемкинскього саду

Максим Кавун
Джерело:  http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181


 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter