Бібліотечна універсалка: Прозріння війни

вівторок, 13 лютого 2024 р.

Прозріння війни

Олександр Терещенко.
Проміжний контроль гідності

Every human heart beat is a universe of possibilities.

Gregory David Roberts

Він народився в Миколаєві – місті, просоченому сонцем і хвилями вітру з найдовшої в Україні Букової ріки. Місті, де, ледь ступивши, відчуваєш найбільшу справжність і родинний затишок, легке співзвуччя зі свободою та диханням вільним, немов на перехресті світів.
Його вважають не просто героєм, а безумовним героєм нашого часу, суперзалізною людиною. Донька та син називають його «Кіпіш», бо батькові все треба на вчора, терміново, негайно, зараз. Його енергія, чарівливість і почуття гумору насправді настільки життєствердні та об`ємні, що здається вистачить кулю земну огорнути. Тому зрозуміло, чому йому категорично затісні межі будь якого інтерв`ю та публікації. Тому максимально про себе – в книжках. Він витискає з життя максимум і вважає, що обмеження лише в нашій голові, а досягнення та промені слави – історія тимчасова, бо завтра все завжди починається знову.

Письменником бути не мріяв, але книжкові подвиги героїв вабили завжди. Читати починав з кінця, якщо happy end, тоді повертався на першу сторінку. Сюжети про кохання – це була ще не його історія (поки не зустрів єдину на все життя жінку – дружину Ларису), пригоди та класика – так. Особливо про війну – Василь Биков і Сергій Смирнов захоплювали одразу, пізніше зацікавила військова документалістика. Опанував фах викладача історії в Миколаіївському державному педагогічному університеті, а ще мав бажання стати військовим і потрапити служити до Афганістану.
Олександр Терещенко. Ветеран російсько-української війни, автор повісті «Життя після 16:30». До того часу перебіг подій він бачив і крізь додаткове око телекамери ICTV та миколаївської телекомпанії «НІС-ТВ», жартівливо називаючи себе «волохатим штативом» (оператор) або супутниковим інженером. Після – переймався справами учасників і інвалідів АТО як начальник управління у справах ветеранів, ВПО в Миколаївській міській раді та як засновник і керівник Миколаївської обласної організації «Асоціація учасників та інвалідів АТО», був заступником начальника Академії патрульної поліції з соціально-гуманітарних питань у Києві та Заступником Міністра у справах ветеранів (2019–2021).
Нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (2014); почесним знаком недержавного ордена «Народний Герой України» (2014, м. Миколаїв , загальноміська програма «Людина року»), званням «Городянин року».
Власними думками та діями він відповідає на питання риторичні, але топові для кожного. Наприклад, після чого саме і скільки разів починається життя.
Кіборги. 2014-й. Донецький аеропорт. Братерство та справжня дружба назавжди. 15 листопада 2014 року, на сьомий день боїв у споруду «Очі», вкотре прилетіло. Доброволець-десантник 79-ї десантної бригади Олександр Терещенко схопить рукою гранату, щоб відкинути та врятувати чотирьох побратимів. Граната розірвалася. Повна втрата правої руки та кисті лівої, «несумісні з життям» пошкодження правого ока. Лікар Сергій Архангельський з позивним «Наркоз» зробив все необхідне швидко та без суєту. На Терещенкові написали час, коли наклали джгути – від цього залежало життя та подальша допомога медиків, знову і знову розміщували поруч обірвану вибухом руку, що трималася на якихось сухожилках і шматочках шкіри.
Перший післяопераційній крок до дзеркала у палаті Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова. Олександр побачить «кумедного чолов`ягу, підморгує йому: «Е, брате, та ти ще легко відбувся. Он ще скільки всього лишилося. Вуха, наприклад, зовсім не постраждали. Принаймні, зовні... Ну що ж, ласкаво просимо в нове життя! Життя після 16:30....». В цьому новому житті гостре відчуття та розуміння того, що найближчі – родина, яка не відходила та друзі котрі доклали чималих зусиль для того щоб вижив.
Він дійсно вважає, що це його друге народження та багато знає про цикли життя. «Напевно це змінили і Майдан, і Небесна Сотня, люди, які віддали своє життя,.. я вирішив, що не можу жити по іншому. Вважаю, що ця війна є і була не лише за територіальну цілісність – це війна за світогляд».
Питання чому все це сталося саме з ним і ствердження, що чогось не зможе зробити в Терещенка одразу йде в бан. «Якщо важко, зустрічні запитання: «А чому не з тобою? Чому з кимось іншим?». Хоча думки про суїцид були. В такі миті уявляв, як вчинить карма, бо станеш, наприклад, після цього баобабом і «серед зграї койотів, які будуть навідуватися до тебе у справі, не приведи Господи, буде один, який в минулому життів був довбаним сепаром… і цей процес стане сенсом всього його койотового життя… а ти стоятимеш у цьому лайні, бо ти ж баобаб… Уявили? Отож. Я точно пас…».

Гумор замішаний на нестерпному «ексклюзивному» фантомному болю, який для нього є заклятим суперником. Це ніби своєрідне футбольне дербі або п`янке відчуття куражу під час змагань у бадмінтон: «з часом ти звикаєш повністю контролювати гру і перемагаєш… з мінімальним рахунком, але, коли змінюється погода, твоя оборона тріщить по швах і здається – це капець, але не здаєшся…».
Саме для того, щоб підтримати та довести, що все можна подолати, згодом працює радником із мотивації та реабілітації фонду «Після служби». Але, перш за все, це як адреналін, необхідний самому.
Усе що трапилось у листопаді 2014, було більше за емоції, тому просилося назовні. А ще він мав гостре бажання відгородитися цим від того, що сталося. «Я не прокинувся якось уранці іншим і не подумав: «От ні фіга собі, я письменник!». Йому захотілося розповісти не про війну в жанрі «героїчно-фінського епосу», а негайно перенести те, чим до того ділився на Фейсбук, на папір, викласти хронологію боротьби та психологічний діалог із самим собою. Писати починає саме українською, хоча до цього був цілковито російськомовним. Майже за годину впорається, першим критиком є сестра Олена, яка радила та «регулювала рівень його «письменницької депресії». Остаточне рішення про видання книги, Олександр прийме, коли отримує схвальний відгук від миколаївського поета Володимира Пучкова, який зазначить, що в історії цій немає ніякого пафосу, що для Терещенка насправді важливо.
Турбувало і сприйняття його як письменника в площині «відповідальність, розуміння та оцінювання». «Це як дитина сприймаєш… Хочеться, щоб книга впливала по-іншому, без прив’язки до автора: коли читаєш, то не замислюєшся чи автор без руки чи ноги і ось тому це потрібно читати».
Повірте, це потрібно читати з багатьох причин. У тому числі для того, щоб доторкнутися разом із автором до витоків народження, його дитинства, «планетуватості», як казала матуся, сприйняття себе, коли тобі ледве три місяці. Або разом задивитися на зоряне небо, послухати шум дощу, зупинитись, подивитися на себе стороннім поглядом, замислитись. Отримати оновлено-незрівнянні поштовхи власних серця й життя.
Коли він почав писати, читати став менше. Серед улюблених авторів неформатний Грегорі Девід Робертс, біографія якого захоплює не менше ніж твори, і Мартін Брест. Близькі та цікаві Геннадій Молчанов, Леонід Матюхін, Роман Зіненко, Юрій Руденко.
«Єдиний сенс, який вбачаю в цій історії, аби моя маячня допомогла комусь хоча б на одну соту повірити в себе, не здаватись за будь яких обставин, не озиратися назад, а рухатись далі, як би тяжко не було… Я думаю, це більше потрібно людям, які не були на війні, цивільним. Війна – це стрес для душі, те, що вона ….видає, найцінніше, воно щире, його неможливо вигадати… Деякі щирі відгуки викликають сльози. Нещодавно був відгук читачки, очевидно з літературним фахом, про те, що нарешті з’явилася книга про війну, в якій є мотивація. Цього мені і хотілося досягти. Саме ця допомога іншим витягує мене самого, насамперед. Думаю, що після поранення досяг більшого, ніж коли був здоровим».

Він завжди досягає більшого. І, коли після всього, що трапилося, максимально навчитись адаптуватися у просторі, щоб його не вважали людиною особливою. Коли стрибає з парашутом, влучає у тирі, займається волонтерством або малює. Або, коли бере участь у марафоні Морської піхоти США або у Забігу Пам`яті на честь загиблого кіборга Святослава Горбенка, відчуваючи серцем його талант та рішення бути медиком саме для побратимів Донецького аеропорту. А ще, коли його повість отримає сценічне втілення в Дніпрі творчими силами Патріотичного театру «Арт-фронт».
Співчутливих поглядів Терещенко не любить, вважає, що й сам має право поспівчувати за десятком пунктів кожному з нас. «Коли ти перемагаєш будь-який страх це додає мотивації та власної поваги…». Для нього в житті більший кайф досягти межі своєї можливості, частини слави у власних очах, навіть, коли йдеться не про світовий рекорд, а подолання довжини у п`ять кілометрів.
Лютий 2022. «Коли почалося вторгнення, не думав, що настільки накриє відчуття, що я не можу воювати... І коли стали приходити звістки про загибель друзів, не знав, куди діватися». Терещенко в перші дні повномасштабки у Харківському інституті протезування, виїхати одразу неможливо. Вже тоді відчув непереможний Харківський дух незламності. Через тиждень завдяки теробороні його евакуювали. «Я бачив цих молодих хлопців: попри те, що вони розмовляють російською мовою, вони Харків не здадуть».
На деякий час Олександр затримався у Дніпрі, Львові, займався волонтерською діяльністю. Зараз із дружиною Ларисою у Литві, де прихисток надав у власній студії відомий литовський режисер-документаліст Арунас Мателіс. Олександр Терещенко продовжує волонтерську справу, відкрив ще один благодійний фонд свого імені, бо звик за все відповідати особисто.

Ще до зими 2022-го він почав писати казки для дорослих – авторський переспів відомих народних історій. Він називає це сучасними каверами на дитячі трилери та реальною маячнею і як щось серйозне не сприймає, скоріше як літературне хуліганство та імпровізацію. До того ж, вбачає в цьому можливість із задоволенням зануритись у рідну мову. Коментує це захоплення Олександр Леонтійович із притаманним йому почуттям гумору: «У мене є деякі проблеми з виданням цієї книги. Тому що там є кілька негарних лайливих слів, матюків, які я не можу замінити. Я вже звернувся до філологів і вони обіцяли мені допомогти». В одній із його казок згадка про бурятів-танкістів, яким герой допоміг «задвухсотитися».
Власні історії, яких на Фейсбук доволі багато, він теж називає маячнею. Іронізує, звичайно. До речі, так характеризує у передмові викладене й у першому виданні «Життя після 16.30» (2017). Читачі та друзі сперечаються, що йдеться ж також і про серйозне. Автор зауваження бере до уваги та розмірковує, як саме означить і друкуватиме це в подальшому.
Зовсім скоро повість Олександра Терещенка «Життя після 16:30. Сім років потому» (2021) в доступі для користувачів нашої бібліотеки. Автор ілюстрацій відомий художник з Миколаєва Вадим Пустильник.
Чи станеться через сім років нове «циклове» продовження? Якщо буде чим поділитися – так, відповідає Терещенко.
Війна для нього назавжди – інший світ, тих, хто був там, впізнає по очах, «в яких …сум та особлива глибина». «Вважаю, що загинути за свою Батьківщину – це честь… це значить ти недарма прожив своє життя…».
Олександр Лаврентійович Терещенко 15 листопада 2014 року о 16.30 народився знову для себе та всіх нас, бо має багато чого обов`язково розповісти. Це друге народження та своєрідне прозріння війни, безумовно, сталось й тому, що поруч з ним завжди невеличка ікона Спасителя, який оберігає тих, хто завжди та всупереч, сповнений щосекундним непереможним сенсом життя.

Олена Ємельянова

Фото Юрій Величко // https://www.facebook.com/photo.php?fbid=4489264784471571&set=t.100001891363755&type=3

https://www.facebook.com/tol.tv/photos

https://www.dnipro.libr.dp.ua/Ihor_Kyrylchatenko_Anhely_Tebe_Oberihayut

Матеріал спирається на джерела:

https://dipa.com.ua/ebook-zhyttya-pislya-16-30

https://www.facebook.com/tol.tv

https://www.youtube.com/watch?v=M-CziRSj1Aw

https://www.youtube.com/watch?v=G3KYRPqLi0g

https://www.youtube.com/watch?v=En5iF49xySg

https://hromadske.ua/posts/70-gidnosti-ce-normalnij-tualet-zahisnik-doneckogo-aeroportu-oleksandr-tereshenko

https://invak.info/zhizni-i-lichnosti/kiborg-oleksandr-tereshhenko-zhittya-pislya-1630-devyat-rokiv-potomu.html