20 червня виповнилося 330 років від дня народження останнього кошового гетьмана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
ЧИ ЗНАЛИ ВИ, що Петро Калнишевський, твердо взявши кошівську булаву до рук в 1765 році, одразу проводить через козацьку раду рішення, яке скасовує всі обмеження на заснування нових слобід під запорозьким управлінням?
Особливу увагу Калнишевський приділив межиріччю Орелі та Самари, при цьому старшина Андрій Порохня з козацькою командою спеціально мав стежити, щоби чужі тут не селилися. За оцінками російських урядовців, за кошівства Калнишевського населення Вольностей збільшилося більше ніж удвічі.
Крім безпосереднього заснування нових слобід, поширеною практикою стало переселення вже заснованої поміщицької слободи на нове місце. Така доля спіткала засновану китайгородським сотником П. Семеновим Курилівку, яку запорожці переселили в долину річки Чаплинки. Зараз це – райцентр нашої області Петриківка. Для такої діяльності січовики активно використали російсько-турецьку війну 1768–1774 років, коли згони незаконних поселень запорозькими командами стали нормальним явищем. Наприклад, в 1774 році низовики під командою полковника Чорного зігнали слободу, засновану полковником Дніпровського пікінерного полку Адобашевим, переселивши її мешканців до Комісарівки.
Сприяючи господарській колонізації Вольностей, П. Калнишевський і сам виступає вправним господарем. Йому належали три зимівника – на річках Протовча, Багата та Кам’янка. Цікаво, що пам’ять про зв’язок Камянки й останнього кошового зберіглася і досі – каскад порогів на цій річці називається «Водоспад Калнишевського». Зимівники П. Калнишевського були багатопрофільними господарствами, де вирощували жито, пшеницю, овес, розводили коней, корів, овець. На кошового працювало понад 40 працівників, які отримували по 7 рублів на рік – серйозні на той час гроші для некваліфікованого робітника. П. Калнишевський вів жваву торгівлю з Гетьманщиною, Кримом, Правобережжям, причому обсяги операцій сягали десятків тисяч карбованців.
Пов’язаний кошовий господарськими зв’язками і з місцями, де нині розташоване місто Дніпро. В Новому Кодаку (сучасний Новокодацький район міста) він мав власний будинок, тут йому належав млин. Певний час кодацьким полковником був племінник П. Калнишевського – Йосип, а сам кошовий кілька разів перебував тут, розбираючи справи місцевих мешканців.
Загалом, діяльність кошового саме як адміністратора можна оцінювати дуже по різному. Фактично з 1765 року щорічні вибори перетворилися на формальність. Старшини домовлялися поміж собою, не допускаючи сірому до прийняття рішень. Петро Калнишевський, як й інші старшини, використовував службове становище в корисних цілях. Ми знаємо, що безкоштовно виділялося дерево на господарські потреби кошового, залучалися посполиті до різних робіт на його користь тощо.
У той же час П. Калнишевський, коли йшлося не про захист права вільно грабувати, а про інтереси місцевого населення, був надзвичайно наполегливим. Приклади можна наводити у великій кількості. Після руйнівного татарського набігу, від якого постраждали Самарська, Орільська та Протовчанська паланки, кошовий домігся від уряду виплати хоча б часткової компенсації. Полковник протовчанський Чепіга отримав наказ П. Калнишевського вигнати дві роти Білозерського піхотного полку, які самочинно стали на квартири в с. Могилів. Такі постої під час війни були дуже обтяжливими для мешканців, тому кошовий пояснював старшині Самарської паланки, що влітку регулярні війська взагалі не треба розташовувати – адже за імператорським наказом вони можуть стояти табором у полі. Взимку складніше, але П. Калнишевський цілком логічно нагадував, що козаки теж повертаються з фронту на зиму і їм потрібно давати квартири – відповідно, старшина мала всі підстави відмовляти російським солдатам.
Відзначимо, що кошовий здійснював свою владу не тільки опосередковано, через паланкову старшину, але й безпосередньо, під час об’їздів Вольностей. До нас дійшли описи перебування П. Калнишевського в Новому Кодаку 1772 і 1774 років. Близькість людей до влади дозволяла не бюрократизувати розгляд пекучих проблем. З точки зору якихось «високих державних інтересів» наступні рішення кошового можуть видатися дрібничкою, але саме люди і складають державу, якщо це нормальна держава. Так, мешканка Старого Кодака Олена Дика була звільнена на два роки від усіх податків і повинностей – вона лишилася удовою, а син лише підростав. Аналогічне рішення, тільки на один рік, у зв’язку із важкою хворобою чоловіка отримала таромчанка П. Таран, а мешканець Кам’янського С. Заредутний, у якого згоріла хата, міг собі нарубати в Самарській Товщі матеріалу на нову.
Велику увагу в своїй діяльності приділяв Петро Калнишевський православній церкві. У Вольностях Війська Запорозького це фактично була автономна структура, дуже слабко залежна від Російської православної церкви. Формально, очевидно, такої залежності не можна було уникнути, і Калнишевський звертався до київського митрополита то з проханням дозволити будівництво церкви в Петриківці, то пропонував висвятити на священника новозбудованої церкви в с. Котівка козака Івана Висоту.
Реально місцеве духовенство, яке переважно походило з січовиків, найпершою визнавало владу Коша. Наведемо лише один приклад. За бюрократичною процедурою ікона, яку мешканці починають вважати чудотворною, має бути обстежена вищою церковною владою. Коли керівництво Старокодацького духовного намісництва звернулося до Коша з питанням, що робити з поклонінням Новокодацькій іконі Божої Матері, то П. Калнишевський запропонував не заважати місцевим мешканцям, ще й виділив гроші для облаштування нового кіоту. Зауважимо, що він мав цілковиту рацію. Коли Січ ліквідували, вище церковне начальство заборонило поклоніння цій іконі як чудотворній, що викликало обурення серед людей. П. Калнишевський докладав значних зусиль, щоби поступово ствердити автономію церкви на Запоріжжі також і юридично. Він домігся надання начальнику січових церков В. Сокальському чину архимандрита, проте часи Січі були вже полічені.
Церковні клопоти Петра Івановича не обмежувалися адмініструванням. Завдяки йому постали церква Різдва Богородиці в Лохвиці, церква Святої Трійці у Пустовійтівці, Покровська церква в Ромнах, кам’яна церква Петра і Павла в Києво-Межигірському монастирі. На кошти кошового побудовано церкву в Петриківці, причому гроші надходили з майна П. Калнишевського навіть після його арешту.
Поза тим, що кошовий був вправним політиком і господарем, він ніколи не забував, що основою козацьких вольностей є постійна готовність до війни. Для П. Калнишевського та Війська Запорозького російсько-турецька війна 1768–1774 років стала виконанням рицарського обов’язку. Загони низовиків блокували татар у Криму, рейдували ногайським запіллям, робили сміливі виправи на чайках. Основна частина Війська, очолена П. Калнишевським, діяла в складі Другої армії в Очаківському степу. Сам кошовий неодноразово водив козаків під Очаків. Спроба турецького гарнізону вчинити вилазку коштувала дорого – крім убитих і полонених, турки втратили 3 гармати та 11 прапорів. Дуже ефективною була діяльність запорозької флотилії, яка перерізала турецькі комунікації й не дозвояла перекидати підкріплення та вільно постачати продовольство. За мужність П. Калнишевський та інші бойові запорозькі старшини отримали від імператриці Катерини ІІ в 1770 році золоті медалі, роком пізніше монархиня надіслала кошовому особисту подяку.
Проте жодні воєнні заслуги не могли змінити того, що Запорожжя з особистою свободою козаків і посполитих й ефективною економікою, що спиралася на вільнонайману працю, занадто сильно відрізнялося від Російської імперії, в якій існувало тільки одне право – воля монарха, а основою господарства була праця кріпака. Влітку 1775 року, незабаром після переможного закінчення війни, російські війська увійшли у Вольності. Ні січовики, ні Калнишевський не очікували на такий поворот. Більша частина запорожців розійшлася по промислах, і в Січі було не більше 3 000 козаків. Січова фортеця зачинила ворота, проте сили були занадто нерівними. Сірома закликала боротися: «Москаль стане із пушками, А ми з кулаками, Нехай вічна буде слава, Поміж козаками!» Проте старшина та священники умовили козаків здатися без бою.
Доля останнього кошового, символу Запорожжя, була невеселою. Його заарештували і утримували в ув’язненні в Соловецькому монастирі понад чверть століття, аж поки Олександр І в 1801 році не амністував Петра Івановича. Виснажений літами та тюрмою Калнишевський вже не мав сили повернутися в Україну і дожив віку в монастирі. 1803 року його не стало. Здавалося б, підсумок абсолютно сумний. П. Калнишевський зробив найбільшу помилку, яку може зробити політик – він програв. Проте не марно зараз ми згадуємо останнього кошового. Саме завдяки його діяльності українська колонізація опанувала степове прикордоння, а десятки тисяч людей зуміли знайти свободу і щастя.
Олег Репан (м.Дніпро)
Повністю статтю можна прочитати тут : https://www.dnipro.libr.dp.ua/ Kalnishevskiy_koshevoy
Найцікавіше про запорозьке козацтво читайте тут: https://www.facebook.com/%D0%A4%D0%BB%D0%B5%D1%88%D0%B1%D1%83%D0%BA-%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0-107093384191968
Більше про бібліотеку тут
