Сторінки

пʼятницю, 30 листопада 2018 р.

На долоні історії

Оскар Уайльд: «Я зовсім не хочу знати, що люди говорять за моєю спиною. Це занадто мені лестить»
(закінчення)

Через новий роман, який затьмарив голову, драматург майже залишився без грошей. Він полюбляв шикувати та розкидуватись грошима, та його нова пасія вимагала ще більших трат. Саме через нову любов письменника починають шантажувати. Не обійшли цей вид занять і батьки його коханої людини. Щоб сховатись від цього, чоловік часто подорожує за кордоном. Однак, довго ховатись естет не зміг, і, не витримав натиску, припустився помилки. Оскар Уайльд подає до суду на свого опонента за наклеп. Але він програв. Маркіз Куінсберрі, (а саме він був опонентом) подав зустрічний позов, виграв справу і естет був заарештований. Вайлд отримав максимально тяжкий вирок – два роки каторжних робіт. 
Друзі та сім’я відвернулись від нього. Дружина не подала на розлучення, однак разом з дітьми змінила прізвище та виїхала з країни. Вона з’являється в житті чоловіка лише два рази– щоб дозволив узяти опіку над дітьми та сповістити про смерть його матері. 
В’язниця зовсім зломила драматурга.
У 1897 році він, нарешті, відчув смак свободи, але гіркий, адже Оскар залишився зовсім один -  бідний та ображений… Справжнє усвідомлення самотності прийшло після листа від коханої йому людини, яка ні разу не навідала естета, зі словами: «Коли ви не на п’єдесталі, ви нікому не цікаві…». 
Можливо, саме після цих слів письменник пише лист-сповідь «Epistola: In Carcere et Vinculis» («Послання: у вязниці та оковах»). Пізніше, його найближчий друг Роберт Росс перейменує її в «De Profundis» («З глибини»). Саме так починається 129-й Псалом…
Уайльд живе лише за рахунок дружини, точніше, на ті гроші, що залишились після розпродажу усього його особистого майна.
Драматург змінює справжнє ім’я на псевдонім Себастіан Мельмот і пише твір останніх років свого життя – «Баладу Регінгської вязниці».
У 1900 році Оскар сильно захворів на інфекційну хворобу, що призвела до менінгіту. Це стало причиною смерті видатної людини 30 листопада того ж року. Саме від цієї ж хвороби колись, у віці десяти років, померла і сестра естета – Ізола, якій він, у 1881 році, присвятив вірш «Requiescat». 
Він був похований на кладовищі Баньо в Парижі, і лише у 1910 був перепохований на цвинтарі Пер-Лешез. На його могилі встановили статую крилатого сфінкса, на честь однойменного твору автора. До нього постійно приходять прихильники, цілують статую та кладуть квіти. Навіть досі існує легенда, що той, хто поцілує сфінкса, знайде своє істинне кохання.
Особливо в наш час образ Оскара Уайльда не забутий, а навіть навпаки, він ніби отримав друге життя – у театрі і кіно, віршах та повістях, піснях і операх.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 29 листопада 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Браун, Ден. Інферно [Текст] : роман / Д. Браун ; пер. з англ. В. Горбатько. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. - 608 с.

Пам'ятай нинішній день ... бо з нього починається вічність.
Професор історії мистецтв Гарвардського університету Роберт Ленґдон приходить до тями у лікарняній палаті з пораненою головою і втратою пам'яті про події останніх кількох днів. Його останні спогади стосуються Гарварду, але лікарня знаходиться у Флоренції, в Італії. Сієнна Брукс, місцевий лікар, каже, що він отримав струс мозку в результаті кульового поранення. В кишені Роберт знаходить вказівку на картину Ботічеллі «Мапа пекла». Далі події починають стрімко розвиватися, і професор розуміє, що світу загрожує небезпека, і тільки він може врятувати людство, розгадавши загадки, що мають відношення до Данте Аліг'єрі та його «Божественної комедії». Зашифровані у витворах мистецтва послання, таємні тунелі і новітні технології – ось що чекає Ленґдона та його помічницю Сієнну на шляху до розкриття загадки божевільного генія – мільярдера який і розробив вірус "інферно". Вірус покликаний вирішити таку проблему, як перенаселення Землі, зупинити зростання чисельності населення… Протягом дії зрозуміти, хто злодій, а хто герой стає неможливо. Таємне поступово стає явним, і все перевертається з ніг на голову…
Захоплюючі пригоди, цікавий сюжет, непередбачувані інтриги, проста мова, симпатичні персонажі, різноманітні відсилання до світу науки і мистецтв, про які хочеться більше дізнатися – все це чекає вас на сторінках книги.
У книзі порушується важлива тема перенаселення Землі, вона підштовхує до роздумів… "Чи готові ви пожертвувати половиною населення для порятунку виду?" 

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи




 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут 

середу, 28 листопада 2018 р.

Винахідники, віват!

Олександр Макаров – новатор ракетобудування

 «Человек -глыба, личность мирового масштаба»
  Володимир Платонов 



Олександр Максимович Макаров зробив значний внесок у становлення й розвиток виробництва ракетно-космічної техніки, поставивши на потік випуск міжконтинентальних балістичних ракет 
Народився він 12 вересня 1906 р. в ст. Цимлянській Сальського округу Північно-Кавказького краю (нині Ростовська область). У 1933 році закінчив Ростовський механічний інститут інженерів шляхів сполучення. З 1933 до 1935 рр.працював заступником директора НДІ. З 1935 до 1938 рр. був директором авторемонтної станції в м. Ростов-на-Дону. З 1938 до 1939 рр. директором авторемонтного заводу ім. С.М. Кірова у м. Могильові. В 1939 обіймав посаду директора заводу «Червона Етна» в м. Горькому.
У вересні 1940 р. за фальшивим звинуваченням Олександр Максимович був засуджений на вісім років. Під час відбування покарання брав участь у будівництві залізниці «Котлас-Воркута». У квітні 1942 р. – Макарова достроково звільненили. Відразу ж після звільнення поїхав  він до Москви, в наркомат. Відомий державний діяч Степан Акопович Акопов зустрів його у Москві, зрадів і сказав: «Завтра приймеш справи - призначаю тебе старшим інженером». Для Макарова потяглися завантажені до межі дні. За складом характеру  він не був кабінетним працівником. І коли нарком запропонував їхати в далекий Казахстан, Макаров відразу ж погодився. Йог обуло призначено директором заводу малолітражних двигунів у м. Петропавловську (1942-1943). З його  легкої руки все закрутилося, прийшло в дію. Поступово завод придбав виробничий вид. За трудові подвиги Олександра Максимовича було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
У 1943 році Макарова призначено директором мотоциклетного заводу у м. Ірбіті Свердловської області. Документи свідчать, що за роки війни Ірбітський мотоциклетний завод дав фронту близько десятки тисяч мотоциклів М-721З.
У 1948 р. Макарова переведено до Дніпропетровська на посаду директора заводу допоміжного встаткування, потім начальником виробництва Дніпропетровського автозаводу З 1951 року він призначений начальником виробництва, потім головним інженером-заступником директора Державного союзного заводу №586 (1951-1961), директором Державного союзного заводу №586 (1961-1966), директором Південного машинобудівного заводу (1966-1978). З 1978 по 1986 рр. обіймав посаду Генерального директора ВО «Південний машинобудівний завод».
Спільна справа, спільні цілі зблизили головного конструктора Михайла Янгеля та директора заводу Олександра Макарова, переросли в особисту дружбу. Дружба ця стали великою удачею і для КБ,  і для заводу, і для всього вітчизняного ракетобудування. 
Дніпровський ракетно-космічний центр створив багатющий і ефективніший, з оборонної точки зору, арсенал стратегічних ракет і космічних апаратів.
Дніпропетровськ, відомий як місто чавуну і сталі, став і найбільшим ракетно-космічним центром країни.
Ракетні комплекси 70-х і 80-х років стали класикою бойового ракетобудування, світове визнання отримали космічні носії «Циклон 3» і нові космічні апарати серії «Космос», «Інтеркосмос», «Океан», «АУОС». Почалися випробування екологічно чистого космічного носія «Зеніт».
За видатний внесок у створення ракетно-космічної техніки генеральний директор Південмашу Олександр Максимович Макаров був нагороджений другою золотою зіркою Героя Праці.
Чверть століття  він очолював Південмаш,  у вісімдесят пішов на пенсію. Без знижок на вік, він був літаючим, їздячим і постійно діючим директором. Заводчани шанобливо називали Макарова «дідом», але попереджали, що такий «дід», який і сам не спить, і іншим спати не дає.
Під його керівництвом створені виробництва корпусів ракет, рідинних маршових і рульових двигунів; приладів і систем автоматики; космічних апаратів і станцій; твердопаливних ракет, зокрема рухомого базування. Макаров двічі Герой Соціалістичної праці (1961, 1976), Лауреат Ленінської (1966), Державної (1981) премій СРСР, премії ім. М.К. Янгеля (1980), доктор технічних наук, професор.
За особливі заслуги перед містом Олександр Максимович Макаров одним з перших був удостоєний звання «Почесний громадянин Дніпропетровська», заслужений машинобудівник УССР.
Пішов він  з життя 9 жовтня 1999 року. Похований у Дніпропетровську.
Державному виробничому об'єднанню «ЮМЗ» присвоєно ім'я видатної особистості, на його території відкрито пам'ятник та  затверджена медаль імені  Олександра Максимовича Макарова.



Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічного відділу



Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

вівторок, 27 листопада 2018 р.

Неймовірно, але правда

Загальна кількість користувачів Бібліотеки в 1896 році (разом з передплатниками) досягла солідної цифри – 11932 особи. Серед абонентів 63,3 % чоловіки, жінки ж складають близько 37 %; християн майже 80%, іновірців (євреїв) – 23% від загальної кількості передплатників. Дещо інший характер несуть дані щодо розподілу, по цим же категоріям, кількості користувачів бібліотеки. Загальна кількість – 11314 осіб, чоловіків – 93,5%, жінок – 6,5%, християн – 47,4%, іновірців – 52,6%.

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 05.11.18). – Загл. с экрана.




Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter 

пʼятницю, 23 листопада 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Девиль, Александра. Письмо Софьи [Текст] : роман / А. Девиль. - Харьков ; Белгород : Клуб Семейного Досуга, 2012.- 381 с. 

Олександра Девіль - витончена письменниця, яка з невимушеною легкістю зможе перенести Вас в інший час, в інше століття, та й в інше життя.
Події роману відбуваються на початку дев'ятнадцятого століття, коли вищим піком романтики були листи, такі довгоочікувані і дорогі. Тоді за улюблену жінку билися на дуелях, а дівчата були вірні єдиному і коханому. В ті часи любові і взаємності чекали роками, під вікнами співали романси і серенади... Лише так вимірювалася любов - така сильна, щира, і на все життя.
Софія - освічена і гарна дівчина, але вона - позашлюбна дочка пана і кріпачки. Зберігши вірність своєму нареченому і відмовивши одному бравому гусару, вона нажила собі небезпечного ворога. Заїжджий донжуан покликаний лише для здійснення чужої помсти. Він шантажує збезчещену їм дівчину необережно написаним листом. Наречений дізнається про її ганьбу. На наступний день призначена дуель ...
Дана книга чимось нагадує "Війну та мир" Л. Толстого або "Каву в тональності кардамону" Н. Гурницької.  В ній, попри видуманих персонажів, траплялись й історичні постаті, такі як Кутузов, цар Олександ І, Каразін, Наполеон, Стендаль та інші. Основна тема роману - якщо людям суджено бути разом, попри усі лиха та негаразди, доля їх зведе знову. Над книгою можна багато про що порозмислити, тому усім дівчатам я раджу її прочитати. 

Ніна Григорівна Тарянік, провідний бібліотекар патентно-технічного відділу.

четвер, 22 листопада 2018 р.

На долоні історії

Оскар Уайльд : « Я зовсім не хочу знати, що люди говорять за моєю спиною. Це занадто мені лестить».
(Продовження)

В перші роки творчості, молодик займався поезією та читав лекції з питань мистецтва, з якими подорожує Європою та Америкою, заохочуючи до лав своїх прихильників ще більшу кількість людей. 
У 1881 році світ побачив першу поетичну збірку «Вірші» («Poems»), яку перевидавали п’ять разів по 250 примірників протягом року. До неї увійшли сонети та вірші, присвячені темам політики, релігії, мистецтва та його улюбленій країні – Англії. Збірник завершується сонетом «Тædium Vitæ» («Відраза до життя»), що викликав скандал в Оксфордському дискусійному суспільстві.
Уайльд був не таким як усі, через що його знали в усьому Лондоні. Поет був найбажанішим гостем в кожній родині, і в той же час підпадав під шквал критики. Та молодик з легкістю, яка була підвладна лише йому, сторонився її. Ніщо не заважало естету поринати все глибше у творчість та мистецтво.
З 1887 по 1889 рік Оскар Фінґал О'Флагерті Вілс Уайльд заробляє собі на життя працюючи редактором журналу «Жіночій світ». Високу рецензію, як журналіст та редактор, отримує від  Бернард Шоу.
В тіж роки Вайлд публікує свої розповіді «Кентервільський привид», «Злочин лорда Артура Севіла», «Сфінкс без загадки» та інші, що невдовзі  увійшли до нової збірки. 
В уяві Оскара була велика кількість творів, якими він розважав слухачів, та більшість з них, нажаль, так і не були записані.
У віці 36 років письменник видає основну працю свого життя – єдиний у його творчості роман «Портрет Доріана Грея», який суспільство сприйняло неоднозначно, деякі навіть вважали аморальним.
Твір  вийшов в журналі «Lippincott’s Monthly Magazine». Більше 200 друкованих відгуків припало одразу на долю цього видання та його автора.  Він написав десяток відкритих листів до редакцій британських періодик, намагаючись пояснити людям, що мистецтво не залежить від моралі.
Саме після виходу цього твору у світ, Вайлд прокинувся відомим.
Не гаючи час, він видає збірку теоретичних статей «Задуми» («Intensions») і трактат «Душа людини при соціалізмі». Також Оскар пише французською одноактну драму на біблійський сюжет «Соломія», яку присвятив Сарі Бернар. Опублікована вона була лише через два роки, саме ця п’єса дала поштовх у розвитку мистецтва Декаданс.
У 1894 р. драма була перекладена англійською, а в 1896 р. цей твір був вперше поставлений в театрі Парижу, бо до цього у Великобританії дана постановка потрапила під цензуру і не була представлена публіці.
У 1892 р. написана і поставлена перша комедія – «Віяло леді Уіндермір».
Всю свою неперевершеність як співрозмовника естет виклав у своїх творах «Ідеальний чоловік» та «Як важко бути серйозним», що вийшли з під пера автора у 1895 році.
Газети писали про нього як про кращого драматурга того часу, який використовує у своїй творчості прийом парадоксальності.
Ще з молоду, Оскар був дуже влюбливим, у 27 років познайомився з дочкою ірландського юриста Констанцією Ллойд. Після їх трьох річного бурхливого роману вона, все ж таки, погодилась стати дружиною, на той час майбутнього письменника та драматурга, і , незабаром, народила йому двох синів. Нажаль, через свої нові пристрасті Уайльд починає жити окремо від родини та заводить інші серйозні стосунки, які зіграли злий жарт над життям поета.

Далі буде.



Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 21 листопада 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко (продовження)

Хто він, Данило Сахненко?
Про походження піонера українського кіно Данила Федоровича Сахненка відомо надто мало. Арнольд Кордюм називає його мандриківським хлопцем. (Мандриківка — передмістя Катеринослава, нині вона злилася з Дніпропетровськом. У Мандриківці 1820 року жив О. Пушкін під час свого південного заслання).
Оскільки Данила по батькові звали Федоровичем, ми звер-нули увагу на фельдшера Катеринославської класичної чоловічої гімназії Ф. Ф. Сахненка, який з 1878 р. служив там. І, як зазначено в книзі (1908 р.) з нагоди 100-річного ювілею гімназії, «продовжує службу», отже, працював там тридцять чи й більше років. Можливо, цей Ф. Ф. Сахненко був батьком Данила Федоровича Сахненка?.. Поки що це гіпотеза.

Біоскоп Зайлера і його доля 
Де знаходився «електробіоскоп Зайлера», у якому починав свою кар’єру Сахненко? Як свідчить путівник і каталог Південноросійської обласної виставки в Катеринославі (1910 р.), цей заклад був на розі Проспекту й Фабричної вулиці (нині Столярова). Тобто це приблизно там, де знаходиться відомий у місті кінотеатр «Родина», тільки на протилежному боці вул. Столярова. 
«Біоскоп Зайлера для любителів рухомої фотографії дає так багато цікавих картин всілякого роду: історичних, побутових, комічних та видовищних, що його відвідини доставляють велику втіху любителям, — писала 11 січня 1911 року катеринославська газета «Русская правда». — Деякі картини такі гарні, що їх можна дивитися не втомившись по декілька разів. Ставлять часом в один сеанс по дві. А часом і по три історичних картини, що пов’язано з великими грошовими витратами. Так, наприклад, ставили «Антоніо Фоскаріні, улюбленця сатрапа», і балет-жарт, дитячий каприз з часів Людовика XV. Всі три картини історичні. Завдяки чисто німецькій акуратності і добросовісному ставленню до публіки, антракти скорочені до мінімуму. Цікавий вибір картин стає цілком зрозумілий, оскільки на чолі цієї справи стоїть п. Гензель, людина інтелігентна, яка раніш була співробітником німецьких газет. Побажаємо йому і надалі пов-ного успіху в справах. Біоскоп відвідує дуже багато публіки, тим більш, що за ціною він доступніший інших кінематографів».
«Електробіоскоп Зайлера в Катеринославі — перший у місті за часом виникнення і за обладнанням електробіоскоп», як зазначалося в рекламі 1912 року. «Власний будинок заново комфортабельно обладнаний. Безпечний у пожежному відношенні (це не завадило того ж року статися в ньому пожежі, але ж горів і кінотеатр «Родина»!). Добре вентильоване. Через кожні три дні нова зміна картин. Все, що являє науковий і громадський інтерес, і з’являється за кордоном, одразу демонструється в електробіоскопі Зайлера, який не зупиняється при виписуванні новинок ні перед якими коштами. Ціни місцям загальнодоступні».
Серед видових картин, знятих у нашій губернії і показаних у біоскопі Зайлера, нашу увагу привернуло таке повідомлення. 1-3 березня 1911 р. у третьому відділенні демонструвалася картина «Металургійні заводи Донецького басейну» (знімки з натури). («Русская правда», 1 березня 1911).

Далі буде.
Микола Чабан

Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

вівторок, 20 листопада 2018 р.

Світ знань нових видань

Галичин, Николай Егорович. 
Легенды Великого Луга [Текст] : по мотивам сказов знахаря Еремея / Н. Е. Галичин. - Херсон : Гринь Д. С., 2017. - 220 с.

«Легенды Великого Луга» - це книга, написана за мотивами оповідей знахаря Дніпровських плавній Єремія. З ним більше п'ятнадцяти  років спілкувався автор даного видання – Микола Галичин. 
Він вбачав у розповідях травника містичні сюжети для своїх творів, що присвячені темам козацтва, Нікопольщини та Великого Лугу. Кожна з його робіт розкриває знання про наших предків та історичні події минулих століть.
Книга потрапила до фонді ДОУНБ у дарунок від КЗ "Нікопольська міська ЦБС".



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 19 листопада 2018 р.

Неймовірно, але правда

Серед запитів на твори окремих авторів в 1896 році серед лідерів опинилися: Михайлов – 611, Писемський – 491, Толстой – 469 разів, Летнев – 348, Тургенєв – 295, Соловйов – 289, Немирович-Данченко - 271. Більше 150 разів запитувались твори Крестовського, Потапенка, Саліаса та Гончарова. Найменше користувались попитом твори Некрасова(28) та Грибоєдова (17). 
Запити на твори іноземних авторів йдуть в наступному порядку: Фрідріх Шпільгаген – 245, Майн Рід – 210, Фенімор Купер – 199, Віктор Гюго – 173. Найменше запитувались твори Флобера (9) та Гейна (7).

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 05.11.18). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter





пʼятницю, 16 листопада 2018 р.

На долоні історії

Оскар Уайльд: «Я зовсім не хочу знати, що люди говорять за моєю спиною. Це занадто мені лестить»

Письменник та поет, якого вважали занепалим янголом свого часу. Завжди вишуканий та інтелігентний, його обожнюють та цитують… 
А помер  він нікому не потрібним, зломленим, бідним…
Дитинство майбутнього драматурга останнього періоду Вікторіанської епохи минуло в Дубліні, столиці Ірландії. Він народився 16 жовтня 1854 року у багатій сім’ї лікаря та поетеси. Деякі джерела стверджували, що Оскар Уайльд (Вайлд) народився у 1856 році, однак цей факт було спростовано завдяки листу його мами від 22 листопада 1854 року,  де чітко сказано: «… в цю саму хвилину качаю колиску, в якій лежить мій другий син – немовля, якому 16-го числа виповнилось місяць і який вже такий великий, славний та здоровий, немов йому цілих 3 місяці. Ми назвемо його Оскар Фінґал О'Флагерті Вілс Вайлд. Чи не правда, в цьому є щось величне, туманне та осіанічне ?..».
А чому ж взагалі виникло це питання? Пов’язано це з тим, що майбутній прозаїк, коли закохувався, завжди скидав собі два роки і навіть зробив таку правку у свідоцтві про одруження.
Однак, повертаємося до його дитинства.
В їх родині панував культ краси, який багато в чому визначив погляди молодшого Уайльда.
До 10 років хлопець навчався, як і його старший брат Уільям, вдома, після разом пішли навчатись у Королівську школу Портора, по закінченню якої отримав королівську стипендію і поступив у Трініті-коледж в Дубліні, де йому вручили золоту медаль Берклі - найвищу нагороду за успіхи у вивченні давньогрецької мови. З 1874 по 1878 році Уайльд навчався в Оксфордському університеті, закінчивши навчальний заклад з червоним дипломом.
Та під час навчання в його сім’ї  трапилось горе. Поки мати боролася за права і свободи Ірландії, приймала участь у революційних рухах, батько заробляв репутацію гарного лікаря та бабія. В якийсь момент, на нього подали до суду, звинувачуючи у спробі насильства. Довгі судові тяжби зруйнували сім’ю і мати подала на розлучення. Не дивлячись на це, діти дуже любили своїх батьків і узяли від них лише найкраще. Сам Вайлд молодший вмістив у собі батьківську працьовитість та мамину харизму і естетичний смак.  Саме в Оксфорді формується його образ денді, через що постать майбутнього естета почала огортатись плітками та чутками. Він ніколи не руйнував їх, адже, як вважав сам хлопець – «Істини у житті людини не його справи, а легенди, які його оточують. Ніколи не треба руйнувати легенди. Крізь них ми можемо смутно розглянути справжнє обличчя людини». 
У роки навчання Оскар вперше подорожує до Італії та Греції і, натхненний цим, пише першу свою поему «Равена», за що  отримав університетську премію. 
У 1878 році майбутній письменник переїздить до Лондону і легко вривається у світське життя цього міста. Саме Уайльд починає диктувати моду для інтелігенції та аристократії, його цитували та обговорювали. Сьогодні, як і в той час, Уайльда вважають найдотепнішою людиною Англії.

Як далі склався творчий шлях Оскара Фінґала О'Флагерті Вілса Вайлда – ви дізнаєтесь наступного тижня.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 15 листопада 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Кронин, Арчибалд Джозеф. Замок Броуди [Текст] : роман / А.Д. Кронин. - М. : АО Кром-Фонд им. И.Д. Сытина, 1994. - 573 с.

Приголомшливий класичний роман Арчибальда  Кроніна «Замок Броуді», дії якого відбуваються в Шотландії. Кінець  дев’ятнадцятого століття. Сам роман не похмурий, похмурий в ньому головний герой Джеймс Броуді. В цьому романі розкривається один із смертних гріхів – гординя. Це дійсно одна із самих огидних рис в людині. Вона здатна зруйнувати життя головного героя й життя його близьких людей. Після того як роман був прочитаний, в душі була боротьба з тяжким почуттям пригніченості. Рідко яка книжка залишає після прочитаного подібні емоції. Переживаєш за кожного героя і почуваєшся безсилою, що не можеш нічим допомогти і тебе переповнює злість на деспотизм  голови сімейства. Постійні приниження дружини, сина, доньки, глузування з матері – все це викликає огиду до Джеймса Броуді. Сцена, коли батько виганяє в страшну бурю і дощ свою доньку … Було страшно читати, що їй довелось пережити. Але через весь роман автор протиставляє доброту, чесність, порядність, любов старшої доньки.  Гадаю, що роман буде цікавий, як для дорослого читача, так і для підлітків.

Оксана Гайдук, провідний бібліотекар патентно-технічного відділу 




 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

середу, 14 листопада 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко (продовження)

Почалося все з біоскопа Зайлера

1906 року (у спогадах Арнольда Кордюма помилково зазначено 1908 рік) до Катеринослава прибув кінобізнесмен Е. Зайлер. З таким ініціалом його згадує А. Кордюм, а в оголошеннях 1911 року фігурує «електро-оригінал-біоскоп» Г. К. Зайлера. (А втім, це могло бути одне ім’я: Єгор, Георгій, Георг).
Як би його не звали, кінобізнесмен відразу ж заходився бу-дувати «біоскоп», тобто кінотеатр. Бо кінотеатр у той час називали і «біографом», і «кінематографом», і «сінематографом», і «біоскопом». Серед робітників-будівельників його увагу привернув фізично дужий хлопець, якого всі дружно називали Даньком — скорочена форма імені Данило, згадував ветеран українського кіно Арнольд Кордюм.
І ось біограф побудовано на розі Фабричної і Проспекта, тобто на розі сучасної вулиці Столярова і пр. К. Маркса, навпроти нинішнього кінотеатру «Родина» («Вітчизна»). Почалися сеанси. Зайлер, ясна річ, зберігав таємницю роботи паризького «чу-до-апарата» і працював на ньому сам. Однак крутити сеанс за сеансом ручку апарата було йому не під силу, і він, згадавши про кмітливого працівника на ім’я Данько, взяв його в кінобудку бодай частково виконувати замість себе цю непросту роботу.
Дуже швидко навчившись рівномірно крутити ручку загад-кового апарата, Данило Сахненко робив це по два сеанси підряд і лише під час третього сеансу, щоб парубок трохи очумався, хазяїн ставав до апарата сам. Але той частенько забував міняти парубка й хлопцеві доводилося часом без відпочинку працювати й до п’яти-шести сеансів. А через півроку він перевів Сахненка кіноме-ханіком, бо той навчився перезаряджати апарат удвічі швидше, ніж це виходило в хазяїна. До того ж Данько завжди тримав апарат у чистоті й зразковому порядку. Данько не тільки працював, але й придивлявся до роботи апарата, вивчаючи роботу кожної його деталі.
Одного разу сталася неприємність: під час роботи Зайлера апарат зіпсувався й перестав працювати. Конфуз був неймовірний — із залу понеслися лементи й тупіт ніг: «Вертай гроші! Гроші вертай!» Це скоїлося перед самісіньким кінцем сеансу, ну, як тут повертати гроші?.. Зайлер помчав до дружини в касу, і поки він допомагав їй у неприємній процедурі — поверненні грошей — Данько зважився на сміливий крок — спробував полагодити апа-рат.
Вернувшись у кінобудку, засмучений Зайлер не повірив своїм очам — хлопець розібрав апарат до останнього гвинтика й, не звертаючи уваги на хазяїна, старанно випилював терпугом нову деталь замість зламаної... Зайлер зацепенів від гніву й страху, але, поки він приходив до тями, Сахненко вставив на місце нову деталь, виготовлену ним, склав всі разом і пригвинтив усе на своє місце. І диво-дивне: апарат запрацював і, мабуть, навіть краще, ніж до цієї прикрої події. Звичайно, це була сенсація. Чудо-апарат, який надійшов з Парижа, поламався, а мандриківський парубок, колишній чорнороб, полагодив його...
Про неймовірну подію незабаром заговорило все місто, особливо ті, хто побував у «біографі», згадував А. Кордюм. Тепер уже глядачі хотіли хоча б здалеку подивитися на парубка, який розгадав таємницю «живої фотографії». А коли в місцевій газеті з’явилася замітка про кмітливість і вправність досі нікому невідомого Данька Сахненка, популярність «біографа», де він працював, ще більше зросла. Оцінив його заслуги й Зайлер — він перевів хлопця у вищий ранг — старшого механіка. Відтепер Сахненко вже не крутив ручку до нестями, а доглядав апарат і лагодив у випадку якихось неполадок.
На той час у місті було вже біля десятка кінотеатрів — тільки називалися вони в ту пору «ілюзіонами» і «сінематографами». Хазяї цих культурних закладів потяглися до прославленого механіка спершу за порадами, а потім і зі своїми апаратами, які виходили з ладу. Данько за браком часу відмовлявся, а це загрожувало хазяям великими збитками, тому вони благали Зайлера вплинути на свого механіка. Тепер уже й сам Зайлер ставав героєм дня. До нього, говорять, ходили у справах ремонту апаратів навіть на квартиру, і то не з порожніми руками, а з подарунками, аби тільки можна було доступитися до Данька Сахненка. А парубок, підбадьорений успіхом, робив і далі чудеса: складні деталі, які, здавалося, можна було виготовити тільки на спеціальних верстатах, виточував у лещатах терпугом.


Далі буде.
Микола Чабан
Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)





 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter


вівторок, 13 листопада 2018 р.

Світ знань нових видань

Кустов, Сергій.   Козаки, сполом! [Текст] / С.  Кустов. - Нікополь, Принтхаус «Римм», 2016.- 88 с.


«Козаки, сполом!» - це реалізація проекту «Львів- Нікополь: творча співдружність», що  присвячений історії вільних республік XVI-XVII ст.- Січей та людей, що несуть у собі козацький дух.
Твір розкриває життєвий шлях хлопців, які хотіли стати справжніми козаками, а сюжет містить переплетіння реалій із повір’ями про нечисту силу.
Видання супроводжується малюнками дітей, які живуть та навчаються у Нікополі.
 Книга потрапила до фондів ДОУНБ в дарунок від КЗ "Нікопольська міська ЦБС". 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 12 листопада 2018 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1896 року відділ періодичних видань користувався великим попитом та увагою відвідувачів. Після белетристики, журнали являють собою найбільший відсоток загальної кількості запитів – 42,7%. Згідно з Правилами бібліотеки, один примірник кожного з періодичних видань повинен залишатись у читальні для загального користування. Саме тому, бібліотекарі відмовляли в запитах читачам, незважаючи на те, що найбільш розповсюджені видання виписувались у 2-х примірниках. Серед найбільш популярних запитів  - журнали «Русская мысль» - 859 разів, «Северный Вестник» - 843, «Вестник Европы» - 731, «Исторический Вестник» - 671, «Русский Вестник» - 619 видач. Мінімальна кількість запитів прийшлася на «Русский Архив» - 18 разів.

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 05.11.18). – Загл. с экрана.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятницю, 9 листопада 2018 р.

На долоні історії

Некрономікон – книга,  якої ніколи не було?.. 
                                                           (закінчення)

Горвард Лавкрафт у 1927 р. написав нарис «Історія і хроніка «Некрономікона», за його словами - псевдо історію про божевільного араба, який нібито написав даний фоліант (читайте про це в перших частинах матеріалу). 
Документ вперше був опублікований після смерті автора, у 1938 році. Рукопис написаний в єдиному варіанті у вигляді листів до К. Е. Сміта – автора «Склепи Йох-Вомбіса», однак, він, в свою чергу, отримав їх лише через 10 років, адже листи переходили з рук в руки інших друзів Лавкрафта.
Завдяки даному нарису, багато хто вважає, що «Некрономікон» - не вигадка, тому з цією книгою пов’язано багато легенд. Одна з них - даний фоліант написаний на шкірі незайманих дівчат їхньою ж кров’ю.
Його багато хто намагався відтворити, видаючи за істинний рукопис, особливо протягом ХХ ст. З’явилось багато таких праць, що претендували на звання оригіналу, наприклад «Некрономікон Сімона» та «Liber Logaeth». Через велику кількість підробок та зацікавленість людей у містичному, виникли прості художні твори, які були оформленні під справжній фоліант. Вчені намагались пов’язати цю вигадку із знаменитою єгипетською «Книгою мертвих» або з тибетською «Бардо Тодол». Але ж вони покликані полегшити перехід мертвих у потойбічний світ, а не для того, щоб допомогти смертним відкрити прохід до Стародавніх чудовиськ.
Тож, що уявляє собою даний документ? Які таємниці вміщує в себе? Істина залишається й досі невідомою. 
Єдине, що очевидно, в ньому описано багато темних секретів Землі та Всесвіту. Книга розповідає про божественні суті, яким поклонялись Давні.
За Некрономіконом, наша планета наділена потужною силою, яку уособлював в собі Ктулху – божество, яке зображується з десятком щупальців.  За легендами, він зараз спить на дні Тихого океану і, якщо чарівник викличе його не в тому місці і не в той час, чудовисько вийде із свого укриття, вразить людство небаченою хворобою від чого ми за дуже короткий строк збожеволіємо та помремо. Міф повістує, що «…сни людей – це думки Ктулху, а наше життя – це його сон. Коли божество прокинеться, ми зникнемо…». 
Також в книзі описані магічні закляття, завдяки яким можна поневолити людські душі та думки, міститься тут і інструкція зі створення психотропної зброї.
На нашу думку, якщо цей документ насправді існує, він не повинен потрапляти у людські руки, не дивлячись на те, що, з іншого боку, - це джерело нескінченної мудрості,  що закликає до пізнання сенсу буття, і той, хто зуміє розшифрувати його, отримає нескінченні знання.
Та все ж – це лише легенда, в яку хтось вірить, а хтось – ні. Але, кожна легенда має краплину правди.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 8 листопада 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Евфимия (монахиня). Яблони старца Амвросия [Текст] : невыдуманные истории / монахиня Евфимия. - М. : АСТ, 2014. - 378, [2] с.

  Автор цієї книги - незвичайна людина. Водночас присвятивши своє життя служінню людям, як лікар, і Богу, як монахиня,- авторка має величезний життєвий досвід, який пронизує її твори крізь слова та листи. Герої цих «невигаданих історій» - архієреї та безбожники, монахи та блудниці, злочинці та подвижники; жанри – житіє, детектив, казка.
  Кожна повість змушує замислитись. Одна - дарує відповіді на запитання, які постають перед читачем, інша - підіймає на поверхню те, що поховано у глибинах душі. Як залишитися людиною у світі, де не зрозуміло: хто герой, а хто- злодій? І чи є на землі щось непорушне, справжнє, не залежне від того, у якій державі та у якому столітті ми живемо? 
Всі історії у даній книзі- легкі, хоча й торкаються важливих життєвих питань. Вона вміщує цінні роздуми та висновки, які, можливо, зможуть доповнити ваш життєвий досвід.
  

Світлана Чорноус, провідний бібліотекар відділу ЦКС.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 7 листопада 2018 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Ірина Браславська. Амбітний лідер із щирим серцем

Є люди, які запам’ятовуються з першого погляду. Яскрава зовнішність Ірини Михайлівни Браславської приваблює багатьох. Якщо вдається поспілкуватися з нею, то перше враження не розчаровує, а тільки підтверджує думку,  що це – лідер. Її бурхливі, насичені емоціями виступи, нікого  не залишать байдужим. Це може бути виступ у Харківській державній бібліотеці ім. В. Короленка   під час міжнародної  науково-практичної конференції, а може й просто розмова в холі бібліотеки про буденні справи. Вона й тут «виступає»! 
Така впевненість, гарячність йде від серця, від  закоханості   в бібліотечну справу, від  віри в те, що все, чим вона займається, – най-най-най… Найнеобхідніше, найкраще, найефективніше!
Вона керує відділом періодики. За кількістю працівників це дійсно найбільший відділ бібліотеки. А за обсягом документів – найбільший фонд періодики регіону. Тільки журналів тут зберігається близько трьох тисяч назв! 850 назв газет. Ретроспектива – з  1944 року і  до сьогодні, майже 300 тисяч примірників.  
Кажуть, нічого випадкового не буває. Ірина Михайлівна приїхала до Дніпра за «розподілом», після закінчення Харківського інституту культури. Молодий спеціаліст  працювала у відділі  читальних залів та відповідала за роботу зали періодики. Пройшов час, і в 1993 році їй доручили створення окремого структурного підрозділу –  відділу періодики. 
Потрібно було вирішувати не тільки питання створення окремого самостійного структурного підрозділу бібліотеки, а й його  розташування в окремому приміщенні за новою адресою.  Та мало того! Переїжджали у приміщення бібліотеки колишнього «Будинку політпросвіти», фонд якого  також треба було прийняти і частину залишити за відділом періодики.
Не кожному доручать таку відповідальну, важку ділянку роботи. Звірка фонду, створення довідкового апарату, упорядкування, розташування, оформлення, популяризація, залучення користувачів, пошук партнерів … 
Зібраність, цілеспрямованість, працездатність, амбіційність  – головні особисті  помічники  Ірини Михайлівни. Саме вони й допомогли створити команду співробітників відділу. 
Багато чого доводилося створювати вперше,  як виняток – розташування відділу в окремому приміщенні: був розірваний технологічний ланцюжок, залишилися без відділу комплектування та бібліографів. Систематична картотека статей залишалася на Ю. Савченка, у бібліографів, реєстраційна – у відділі комплектування. Шукали вихід, і з  хвилюванням взялися самостійно здійснювати бібліографічний розпис статей з періодики. Так відділ обслуговування перетворився на комплексний відділ з обслуговування документами та інформаційного забезпечення користувачів.  
Своєчасно настала ера комп’ютеризації бібліотеки! Бібліотечне  життя піднялося ще на одну сходинку. Разом із своїм колективом Ірина Михайлівна засвоїла ази комп’ютерної грамоти, розібралася в програмах, знайшла стежки, що привели до сучасного обслуговування читачів. А який же студент, скажімо, не мріяв про таке обслуговування, як у відділі періодики: пошук  тем за лічені хвилини, тексти в електронному вигляді – тільки встигай використовувати! Немає в нашому фонді потрібного документа –  є електронна доставка. Колеги з інших бібліотек України та зарубіжжя допоможуть –  відділ працює в партнерських проектах з колегами на паритетних умовах. 
До речі, про проекти. Ірина Михайлівна із своїм колективом є учасником міжнародного проекту розпису статей  з періодичних видань. За 11 років роботи в проекті наші спеціалісти набули цінного професійного досвіду. Вона й сама стала ініціатором міжрегіонального проекту зі створення електронної бібліографічної бази статей вітчизняної періодики. Ці два проекти – фундаментальний інформаційний ресурс  для наших користувачів. Саме завдяки використанню комплексу ресурсів відділу вдається виконувати складні довідки, такі як козацька педагогіка; міграція населення України у 1932-1933 роках; діти з особливими потребами в дошкільних закладах; соціалізація воїнів АТО … 
Авторитет спеціалістів відділу виріс настільки, що з ними укладають окремі договори на розпис спеціальної періодики: редакції  журналів «Бібліотечна планета: історія, теорія та практика»; «Сортовивчення та охорона прав на сорти рослин» (Український інститут експертизи сортів рослин).
Ірина Михайлівна заглиблюється в усі процеси, пов’язані  з напрямками діяльності відділу.  Якось презентувалася книга – підручник з правознавства місцевого автора, викладача вишу. Колеги отримали  насолоду від коментарів Ірини Михайлівни та її запитань до автора, вона на рівні розмовляла з науковцем. А чому б і ні? Адже вона сама здійснює бібліографічний розпис журналів з правознавства.
 З 2016 року її відділ став учасником проекту «Історичне Придніпров’я. Електронна повнотекстова бібліотека ретро-періодики Дніпровського регіону». Проект реалізується в партнерстві з працівниками  краєзнавчого відділу. Спеціалісти періодики сканують, обробляють та конвертують зображення журналу «Вестник Екатеринославской железной дороги»  за 1924-1925 роки. 
З гордістю Ірина Михайлівна стежить за переглядами цього ресурсу користувачами. А їх уже близько 20 тисяч! І хто ж знав про ці журнали, поки вони були лише в паперовому вигляді? 
Взяла вона на себе й відповідальність за наповнення шістьох  сторінок сайту бібліотеки: Корисно знати; Літературні обрії; Дніпропетровщина на сторінках центральних періодичних  видань; Світ захоплень; Калейдоскоп періодики; Студенту на замітку.
Завідуюча відділом періодики тримає руку на пульсі й у відносно новому середовищі: в соціальних мережах створена група «Родзинки періодики», яка просуває найбільш цікаві, яскраві та пізнавальні матеріали з періодичних видань, що передплачує відділ періодики.
Не залишилася вона осторонь і від проекту «Дніпрокультура», особисто відбулась тут як автор декількох  публікацій. 
Який ще напрямок роботи тут не було згадано? Та який не візьми, скрізь була задіяна наша амбітна,  Ірина Михайлівна. Недарма ж вона –  Заслужений працівник культури України.
Про особисте вона не любить говорити. Але куди ж заховаєш сучасну успішну  леді, розумницю і красуню дочку, яку виховала вона на очах у своїх колег?  І як залишити поза увагою вишиті серцем чудові картини, що прикрашають її кабінет? А яка вона дочка, в бібліотеці знають усі! За багато років не було жодної відпуски, якої б вона не провела у своїх батьків. І зараз, коли залишилася тільки пам’ять про них, не забуває  відвідувати батьківщину, де народилася … 
З оптимізмом діліться Ірина Михайлівна цікавими планами. Впевнені, її невичерпна енергія та щире серце допоможуть їй успішно їх реалізувати.  




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter




вівторок, 6 листопада 2018 р.

Світ знань нових видань

Кириченко, Галина. Ікони мучениці [Текст] / Г.  Кириченко. - Харків : Панов, 2017. - 84 с.

Книга-проект Галини Кириченко  «Ікони мучениці» написана як пам’ятка людству про духовність та святість, що присутні ще в нашому світі. Документ потрапив до фондів ДОУНБ як дар КЗ "Нікопольська міська ЦБС".
Вона містить в собі трагічні історії священних образів, що  вдалось зберегти завдяки духовенству та їх прихожанам. За їх допомоги було знайдено та реставровано велика кількість богомазів, основна частина з  них відносяться до часів Козацтва та самої Запорізької Січі.
Дане видання вміщує зображення цих реліквій у вигляді фото та стародавніх малюнків із зазначенням цікавих деталей.   Вони відображають нелегку долю кожного рарітету, наприклад, ікони із затопленого храму. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 5 листопада 2018 р.

Неймовірно, але правда

Протягом 1896 року в бібліотеку надійшло 326 назв документів (798 примірників), з них 192 назви – книги, 186 – періодичні видання ( в. т. ч. додатки до журналів - 53 назви). Всього фонд бібліотеки нараховував 8554 примірників (3509 назв). За системою знань придбані та подаровані документи поділялись наступним чином: 70 назв – белетристика, 33 – дитяча література, 32 – законознавство, історична та природнича література – по 13 назв. Антикварний розділ поповнився на 9 назв (11 примірників). Загалом найбільшу кількість документів – 1002 назви (1666 примірники) складала белетристика, за нею йдуть видання з історії – 385 (554 прим.), дитяча література – 279 (292 прим.), природнича література – 255 (306 прим.), законознавство – 250 (411 прим.) та періодичні видання – 196 назв (3344 прим.). Найменше літератури залишається в антикварному розділі – 35 назв (39 прим.). 

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 05.11.18). – Загл. с экрана.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятницю, 2 листопада 2018 р.

На долоні історії

Некрономікон – книга,  якої ніколи не було?..
(продовження)

Дана книга викликала до себе великий ажіотаж, через що у 1050 році патріарх Михайло Кіруларія заборонив і власноруч спалив цей документ. Однак, він знищив лише переклад, а не оригінал. Cаме тому, у 1228 році, книга з’явилась знов у латинському варіанті, завдяки книжнику Олаусу Ворміусу. Але і цей переклад спіткала та ж доля- він був заборонений папою Григорієм ІХ у 1232 році. Таким чином, у ХVI ст., рукопис потрапив до рук англійського лікаря Джона Ді, який переклав документ на рідну мову.  То були часи королеви Єлизавети І, лікаря почали вважати чаклуном та алхіміком, однак це не завадило людям навипередки запрошувати його в свій дім. До того ж, через те, що Ді був найосвіченішою людиною того часу та фаворитом королеви, інквізиція обійшла його стороною. 
Історики нового часу припускали, що в нашому світі постійно залишається 96 копій оригінального рукопису, не дивлячись на те, що і християнська, і ісламська церкви відкрили полювання за цими документами.
Арабський оригінал нібито був виявлений у Сан-Франциско на початку ХХ століття, проте згорів там при пожежі. Грецький переклад був втрачений у часи розквіту інквізиції у м. Салем, інші копії начебто зберігаються у кількох світових музеях, бібліотеках та приватних колекціях.
Чи дійсно існувала дана книга? Чи це лише вигадка Горварда Лавкрафта? Досі невідомо. Проте є люди, які дійсно повірили в її існування. До них відносяться і відомі історичні постаті, такі як Наполеон, Бісмарк, Гітлер, Сталін, Рузвельт.
Однак, основною версією все ж залишається те, що цей документ – вигадка.
За спогадами самого Лавкрафта, назва «Некрономікон» йому наснилася. Він використовував її у багатьох своїх творах, зазвичай опираючись на грецький переклад даної назви. Та не лише він згадує даний документ. Едуард Успенський, Стівен Кінг, Ніл Стівенсон, Сергій Лук’яненко і Любко Дереш теж звертаються до нього у своїх творах.
Та за деякими джерелами, Горварду вдалося роздобути один з примірників «Книги Мерців» завдяки наслідувачам секти «Ворони смерті» і від них же дізнатись історію даного фоліанту.
 І все ж автор намагався у кінці свого життя довести хоча б друзям, у листах, що «Некрономікон» - це міф, уява, не дивлячись на те, що він сам доклав руку до того, щоб переконати весь світ у існуванні даної книги. А як саме? Дізнаєтесь через тиждень.




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

четвер, 1 листопада 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Платонов, Владимир. Человек-легенда Александр Поль [Текст] / В. Платонов. – Днепропетровск : Проспект, 2002. – 205 с. 

У книзі, на основі унікальних архівних документів та матеріалів, висвітлюється життя та діяльність Олександра Миколайовича Поля, великого подвижника, правозахисника, мецената, засновника одного з найстаріших історичних музеїв України. Олександр Поль - це людина-легенда, це ціла епоха в історії Придніпров'я, епоха стрімкого розвитку краю.
Дана постать перетворила наше місто в один з найпотужніших промислових регіонів. Він був дуже освіченою людиною, захоплювався колекціонуванням, які з часом передав місту. Завдяки своїй бабусі Варі він пристрастився до історії Запорізької Січі. Був почесним громадянином Катеринослава, за життя йому був поставлений пам'ятник. У радянський період Поль перебував в лещатах ідеології. Нині про нього згадали, і вдячні нащадки поставили пам'ятник та назвали проспект його ім'ям - повернули йому колишню славу.
Тетяна Неділько, провідний бібліотекар патентно-технічного відділу



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут