Сторінки

суботу, 29 грудня 2018 р.

Ракурс

Новорічні традиції  країн світу 

Новий рік - свято, що відзначається  в усьому світові і кожна країна має  свої традиції.  До вашої уваги деякі з них:


ПАР: падаючі холодильники і закриті квартали
Люди, що живуть в Південно-Африканській республіці, в цей час з відкритих вікон у величезній кількості починають викидати холодильники. Через дану традицію святкування Нового року служби правопорядку закривають цілі квартали міст.

Румунія: в Новий рік розмовляють з тваринами
Ще з середніх віків в Румунії пішло повір'я про те, що напередодні свята тварини можуть розмовляти людською мовою. Тому фермери опівночі відправляються в загони. Якщо тварина «заговорила», то майбутній рік принесе важкі випробування. Якщо в хліві стоїть тиша - це знак до благополуччя.

Англія: оригінальні традиції
Вся Англія святкує Новий рік, влаштовуючи різні дитячі вистави на мотив старих англійських казок, в яких можуть взяти участь всі бажаючі. Популярний звичай - обмін різдвяними листівками з'явився саме в Англії.

Шотландія: потрібно підпалити бочку з дьогтем
На вулицях Шотландії свято зустрічають шотландської піснею на слова Роберта Бернса і підпалюють бочки з дьогтем, котять їх по вулицях, спалюючи, таким чином, Старий рік і запрошуючи Новий. Місцеві жителі вважають, що від того, хто увійде першим в їх будинок, залежить удача в сім'ї на весь наступний рік. Гості повинні неодмінно принести з собою шматочок вугілля, щоб кинути в новорічний камін.

Франція: головне - привітати бочку
Французький Дід Мороз - Пер Ноель - приходить в новорічну ніч і залишає подарунки в дитячих черевиках. Той, кому дістається біб, запечений в новорічний пиріг, отримує титул "бобового короля" і в святкову ніч всі підкоряються його наказам. За традицією, хороший господар-винороб неодмінно повинен почаркуватися з бочкою вина, привітати її зі святом і випити за майбутній урожай.

Німеччина: Санта Клаус приїжджає на віслюку
У Німеччині вважають, що Санта Клаус в Новий рік з'являється на ослику. Перед сном діти ставлять на стіл тарілку для подарунків, які їм принесе Санта, а в черевики кладуть сіно - частування для його ослика.

Японія: кращий подарунок - граблі
Японські діти зустрічають Новий рік в новому одязі. На ніч вони ховають під подушку картинку із зображенням парусника, на якому пливуть сім казкових чарівників - сім покровителів щастя. 108 ударів дзвону сповіщають прихід Нового року в Японію. За давнім повір'ям, кожен дзенькіт "убиває" один з людських пороків. У перші секунди свята слід засміятися - це приносить удачу. Вранці, коли Новий рік вступає в свої права, японці виходять зустрічати схід сонця і вітають один одного. Найпопулярніший святковий аксесуар - граблі. Кожен японець вважає, що мати їх необхідно, щоб було чим загрібати щастя.

Іран: все стріляють з рушниць
В Ірані Новий Рік зустрічають опівночі 22 березня. В цю хвилину лунають постріли з рушниць. Всі дорослі тримають в руках срібні монети в знак невідлучно перебування в рідних місцях протягом всього наступного року.

Болгарія: три хвилини новорічних поцілунків
У Болгарії гості, родичі збираються на Новий рік біля святкового столу і у всіх будинках на три хвилини гасне світло. Час, коли гості залишаються в темряві називають хвилинами новорічних поцілунків, таємницю яких буде зберігати темрява.

З Новим Роком!









 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter



пʼятницю, 28 грудня 2018 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Людмила Гурай.  Більше півстоліття  у бібліотечному просторі 

Більше половини століття у Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія працює Людмила Георгіївна Гурай.  ЇЇ трудовий шлях дуже насичений і цікавий. Розпочала вона його молодою дівчиною в віці  23-х  років, у 1961 році на посаді бібліотекаря,  з 1968-й по 1970-й працювала бібліографом, потім протягом 7 років - старшим бібліографом, згодом з 1977-й по 1979-й - головним бібліотекарем,  з 1979-го  по 2001-й рік  на  посаді завідуючої сектором, у період з 2001-го по 2016-й була головним бібліотекарем, а з 2016-го – провідним бібліотекарем. 
З 1990 року Людмила Георгіївна працює в секторі рідкісних і цінних документів. Створила  вона  цей структурний підрозділ дякуючи своїм власним якостям: високому рівню освіченості, професійним знанням, творчості та послідовній праці. Сектор став перлиною бібліотеки, де старанно зібрані найцінніші документи.
Роботі у Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці передувало навчання у  Мічурінському педагогічному інституті, де Людмила Георгіївна навчалась на історико-філологічному факультеті.
До найцікавіших сторінок своєї професійної діяльності відносить Гурай  і період роботи у відділі абонементу. Спілкування з різними категоріями користувачів, особливо з молоддю, перші огляди літератури та бібліографічні уроки. Зі слів Людмили Георгіївни :  "Це був добрий старт для засвоєння професії бібліотекаря".     
З теплотою та великою повагою до своїх колишніх колег,  згадує Людмили Георгіївна часи роботи у довідково-бібліографічному відділі. Її досвід,  як професіонала, поступово збагачувався  під час консультацій на обласних семінарах, під час оглядів літератури у навчальних закладах, різних підприємствах та інших організаціях, а також під час проведення Днів бібліографії в Інституті удосконалення вчителів. Дуже допомогли у підвищенні кваліфікації бібліографа творчі відрядження до Москви,  Києва,  Одеси та інших міст. Запам’ятались відносини, які збагачували її як особистість,  як фахівця бібліотечної справи із заступником директора з наукової роботи  Володимиром Пупченком. З великою вдячністю пригадує вона і про співпрацю з науковцем, поетесою,  перекладачем Наталкою Нікуліною.
Людмила Георгіївна – яскрава особистість, професіонал, цікава людина. Під час одного з соціологічних досліджень,  яке проводилось  у ДОУНБ, вона висловила власні погляди щодо бібліотечної спеціальності,  значення бібліотеки і бібліотекаря для суспільства. Її роздуми – це підсумок плідної роботи в бібліотеці, цікавого досвіду бібліотекаря-бібліографа, дослідника, просвітителя.      
Людмила Георгіївна вважає, що бібліотечна професія це – шлях до інтелектуальної свободи, а також необмежені можливості постійно вдосконалюватися та підвищувати професійний рівень, завдяки доступу до інформації та спілкуванню з творчими людьми. 
"Бібліотека повинна бути попереду свого часу, сприяти реалізації створення правової держави, втіленню досягнень науки і техніки в практику управлінської роботи та господарської діяльності і виробництва, соціальному і духовному прогресу суспільства" – вважає Гурай. На її погляд сучасна бібліотека повинна бути відкритою інформаційною системою, пов’язаною з усією інфраструктурою суспільства більше, ніж будь-яка інша сфера культури, такою, що надає сконцентровані в ній інформаційні ресурси для задоволення найважливіших суспільних потреб: розвитку науки, освіти та культури.                
Сфера професійних інтересів Людмили Георгіївни обумовлена специфікою роботи з цінними виданнями. Її цікавлять: історія писемності та книги, історія книгодруку, діяльність видавців та друкарень, діалектика книги, кодикологія, маргіналістика,  філігранологія, екслібристика, книжкова графіка, проблеми формування фонду книжкових пам’яток і книжкових колекцій, форми, методи, теорія та досвід роботи, інноваційні  технології та впровадження їх у роботі.
Головним,  на думку  Людмили Георгіївни, що вдалося зробити за час роботи в секторі рідкісних і цінних видань: виділити і сформувати книжкові колекції і довідковий апарат до них, організувати постійні інформаційні заходи для науковців і дослідників, скласти топографічний каталог і картотеку статей, організувати систему інформаційних і соціокультурних просвітницьких заходів і форм роботи для науковців та студентської молоді, видати інформаційні, бібліографічні та рекламні друковані матеріали, організувати співробітництво з Міжрегіональним вищим професійним училищем  з поліграфії та інформаційних технологій,  налагодити професійні контакти з науковими, творчими,  навчальними установами і закладами. 
Наукове опрацювання книжкових колекцій, створення довідкового апарату, популяризаторська та інформаційно-освітня робота – це напрямки, які  професійно реалізує Людмила  Георгіївна  Гурай.
Вона здійснює відбір та опис книжкових пам’яток як складової частини Державного реєстру національного культурного надбання України,  вивчає нові надходження рідкісних і цінних документів з метою визначення колекційної належності. Здійснює науковий опис документів з екслібрисами та автографами: класифікацію, ідентифікацію, опис (книгознавчі характеристики видання). Формує колекції рідкісних і цінних документів з україніки. Вивчає документальні, довідкові, монографічні та бібліографічні джерела з метою складання наукового друкованого каталогу «Колекції стародруків». Займається пошуковою роботою щодо вивчення персоналій, пов’язаних з історією нашого краю. Проводить науково-дослідну роботу з підготовки тематичних виставок рідкісних і цінних документів. Займається популяризаторською роботою з історії книги, книгознавства та історичних подій. З цією метою організувала роботу читацького молодіжного клубу, організовує зустрічі науковців-істориків для участі в презентаціях нових надходжень раритетних видань. Готує виступи для участі у науково-практичних конференціях, її матеріали за підсумками науково-дослідної  роботи публікувалися на сторінках наукових журналів. 
Серйозна наукова робота Людмили Георгіївни – експертиза культурних цінностей, що переміщуються через державний кордон України. Вона складає експертні оцінки друкованих видань: описує документи, дає експертний висновок.
За свою довгу працю вона має велику кількість публікацій з різних питань бібліотечної справи.
Як професіонал, людина високо духовна, Людмила Георгіївна стала наставником для багатьох колег.
Вона переконана, що сучасний співробітник підрозділу повинен відчувати високу відповідальність за фонд рідкісних видань, розуміти, що він працює не тільки для задоволення інформаційних запитів користувачів, але, насамперед, для збереження пам’яток національної  і світової культури. Тому, повинен мати достатню ерудицію, щоб обслуговувати науковців і висококваліфікованих спеціалістів. Уміння виховувати у читачів дбайливе ставлення до рідкісних книг, розуміння високої державної значущості рідкісного фонду. Прагнення постійно удосконалювати, підвищувати свою професійну компетентність.
За досягнення в роботі  Людмила Георгіївна Гурай нагороджена грамотами та подяками адміністрації ДОУНБ, голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Дніпропетровської обласної ради, управління культури, національностей і релігій ОДА, Міністерства культури України, єпархії УПЦ. У 2009 році була нагороджена орденом «За заслуги ІІІ ступеня».
Особисті інтереси Людмила Георгіївна щільно пов’язані з її професійними інтересами. Найбільшим захопленням із дитинства була і є книга. "Від однієї книги до іншої, від однієї країни до іншої, від однієї теми до іншої, від однієї яскравої, талановитої особистості до іншої веде мене книга " .
 Її життєве кредо -  не змарнувати совість. Не втратити спроможність любити. Бути достойною своїх батьків. Бути корисною людям. Не втратити бажання вчитись.   
Людмили Георгіївни Гурай пишається  своєю бібліотекою і професією, яка  була дуже почесною в усіх країнах світу навіть у стародавні часи.     
 Своїм колегам вона  завжди щиро бажала бути творчими особистостями, сповненими кохання, бути красивими, молодими і неповторними. Такі побажання не можуть не торкатися душі. Адміністрація та співробітники бібліотеки дуже вдячні  Людмилі Георгіївні за її багаторічну працю, відданість обраній справі,  великий внесок у розвиток та історію ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

четвер, 27 грудня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Глаттауэр, Даниэль. Рождественский пес / Д. Глаттауэр. – М.: Эксмо; СПб.: ДОМИНО, 2011. – 368 с.


Приємний різдвяний хеппі-енд, романтична і добра історія, якраз для зимового читання і в дусі різдвяних історій. 
Двоє самотніх осіб не люблять Різдво, але воно влаштовує їм чудо. У романі три основні персонажі - Катрін, Макс і Курт. В різній мірі всі вони люблять самотність і не довіряють життю. Макс і Катрін - звичайні люди, яких багато навколо нас, без особливих статків та талантів, які чесно і не так вже й легко заробляють свій шматок хліба. В силу різних причин у обох життя не дуже складається. Надія на особисте щастя стрімко йде на спад, і вони, як це часто трапляється, будують навколо себе справжні барикади з забобонів, вимислу і недомовок, щоб здаватися для інших успішними і щасливими. 
Третій герой твору – пес Макса, німецький дратхаар Курт, володіє незвичайним характером, вірніше, незвично ледачим характером, який і призводить до чималого числа комічних ситуацій і положень. Саме завдяки йому зустрілись і закохались головні герої твору. Курт стає добрим духом Різдва. А навколо – сучасний світ і проблеми сучасних людей, інтернет, робота, бар, повсякденні проблеми, де вже тут шукати свою половинку без втручання чуда, навіть якщо воно приймає форму звичайної флегматичної собаки, яка живе під кріслом…

Оксана Ясько, завідуюча сектором науково-дослідної роботи




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 26 грудня 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко
(продовження)


Біоскоп Зайлера і його доля 
...6-го січня ранком за дешевими цінами йшла «Наталка Полтавка», а перед нею, як належало, «за законом» російський монолог «Сон». Скінчився «Сон». Змінили декорації для «Наталки». Панас Саксаганський вийшов сказа¬ти, щоб давали другий дзвінок, коли слух його вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. 
Раптом у театрі зчинився страшенний галас! Повз Панаса Карповича, мов одурілі бігли робітники. 
— Що сталося? — крикнув він. 
Глянув угору — звідти клубком йшов дим. Він кинувся нагору, там — нікого. Пробіг першу вбиральню, другу — там повно диму. Далі до гардеробу — двері замкнені. Він вибив їх. Звідти на нього повалив дим, вогонь лизав протилежну стіну, що виходила до публіки. Саксаганський почав задихатися й кинувся вниз. Там не було жодного робітника, жодного пожежника!
У театрі — тріск і галас. Саксаганський схопив скриню, що стояла у нього у вбиральні, поніс і викинув її у вікно. Коли він прибіг назад, то вже перегоріли линви передньої завіси з правого боку і вона iз стра¬шенним гуркотом полетіла на сцену.
Штанкет переламався посередині, друга половина ще висіла на моту¬зці. Партер порожній... Під стелею, праворуч, багато диму. Страшенний протяг. Величезні вогняні язики лизали праву стіну. Від протягу вони витягувалися, одривалися, летіли через увесь партер і, лизнувши протилежну сті¬ну, зникали. У театрі, здавалося, вже не було нікого.
Панаса Саксаганського почали гукати знадвору. Він пізнав голос одного з братів — Івана Карпенка-Карого. В театрі було повно диму і Панас Карпович навпомацки став пробиратися через сцену. Одна за одною почали падати падуги. Бiля сходів на другому кінці артист наштовхнувся на чиєсь тіло й трохи не впав. Це була та артистка, що недавно читала монолог «Сон». Дужий Саксаганський вхопив її і з нею вийшов на повітря. Актор був за-гримований, до гриму пристав дим і попіл, усі перелякалися, думаючи, що він обгорів. 
Навколішках на снігу стояв власник театру Мина Копилов і молився, тримаючи в руках ікону Миколи-чудотворця. Саксаганський підійшов до нього:
— Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли!..
З вікон жіночих убиралень можна було б витягти багато чого з гардеробу. Виявилося — жодної драбини! Коли приїхали пожеж-ники, театр Копилова являв собою вогняний стовп. Усе добро згоріло! 
За офіційним сповіщенням, згадував Саксаганський, після по-жежі було знайдено 24 трупи. Автор спогаду в місцевій газеті «Русская правда» 6 січня 1911 року Пуже називав неймовірну цифру — нібито загинуло близько 300 чоловік! (Можливо, описка — замість 30 в газе¬ті видрукувано 300?). Причини жертв Саксаганський пояснював так: «Мабуть, коли показався вогонь, — все шарахнулось із театру, гальорка була повна, і все слабосильне під натиском попадало, придушилось, а потім позадиха¬лось від диму».
Так «Сон» закінчився в Катеринославі кошмаром...
До кінця сезону трупи було ще півтора місяці. Згоріло все майно — врятувалося тільки вбрання «виборного», що було на Саксаганському в момент пожежі. Скриня, яку він виніс, була з п’єсами. Диригент В. Л. Малина хотів урятувати скриню з нотами, та на лихо вона застряла у дверях. Малина з переляку поклав свою скрипку на скриню, а сам — навтьоки. Скрипка й скриня з нотами згоріли. А ще згорів увесь реквізит, в якому були справжні запорізькі шаблі. На одній з них був напис за підписом цариці Єлизавети Петрівни: «Даруємо саблею сиею походного есаула Макбет-эт Кусаева за верныя его службы в Москве 1749 года. Елисавет». З жiночого гардеробу пропало добра на десяток тисяч...
Перед артистами стояло грізне питання: що робити? Пожежа сталася у п’ятницю. А через день, у неділю, вони влаштували концерт у дворянському зібранні. Увесь прибуток віддали трупі. Десять кравців одночасно працювали над відновленням гардеробу артистів погорілого театру. Тим часом стояв порожнім херсонський театр i артисти виїхали з Катеринослава.
Цікаво, що кожну виставу в Херсоні відвідували поліцмейстер і бранд-майор. У кожному антракті, а iнодi й під час дії вони приходили за лаштунки, нишпорили, заглядали в убиральні і говорили таємниче, пошепки... Тільки по закінченні сезону херсонський бранд-майор зізнався Саксаганському, що йому все пахло димом... 
З чого ж почалася пожежа в Катеринославському театрі? Ось одна з версій: кравець Двоскін залишив гасницю (гасову лампу) в гардеробній і довго туди не навідувався. А з гасницею «Молния» треба було бути дуже обережним і сторожким, вогонь давати повільно: кравець же дав зразу великий вогонь і поставив її неподалік від одягу. Вона розгорілася до того, що вогонь піднявся поверх скла і запалив те, що висіло над нею. А, можливо, й те, що від великого вогню гасниця тріснула, гас загорівся й полум’я охопило весь гардероб. Водопровідні труби на той час поза-мерзали, води не було. Театр же був дерев’яний, набитий між стін тирсою. Згорів він, мов свічка.
1912 року на тому ж місці спалахнув біоскоп Зайлера... До речі, після катастрофічної пожежі 1911 року в одному з московських біоскопів з великими людськими жертвами було прийнято спеціальні правила щодо облаштування кінематографів (Див.: Правила по устройству кинематографов // «Русская правда» (Екатеринослав). — 1911.– 20 апреля) .
А 1971 року у тому ж районі загорівся кінотеатр «Родина». Це вже пам’ятає й автор цих рядків, який у ту пору був учнем розташованої за квартал середньої школи № 9. Їдкий дим від пожежі довго стелився містом...
Цікаво, що кожну виставу в Херсоні відвідували поліцмейстер і бранд-майор. У кожному антракті, а iнодi й під час дії вони приходили за лаштунки, нишпорили, заглядали в убиральні і говорили таємниче, пошепки... Тільки по закінченні сезону херсонський бранд-майор зізнався Саксаганському, що йому все пахло димом... 
З чого ж почалася пожежа в Катеринославському театрі? Ось одна з версій: кравець Двоскін залишив гасницю (гасову лампу) в гардеробній і довго туди не навідувався. А з гасницею «Молния» треба було бути дуже обережним і сторожким, вогонь давати повільно: кравець же дав зразу великий вогонь і поставив її неподалік від одягу. Вона розгорілася до того, що вогонь піднявся поверх скла і запалив те, що висіло над нею. А, можливо, й те, що від великого вогню гасниця тріснула, гас загорівся й полум’я охопило весь гардероб. Водопровідні труби на той час поза-мерзали, води не було. Театр же був дерев’яний, набитий між стін тирсою. Згорів він, мов свічка.
1912 року на тому ж місці спалахнув біоскоп Зайлера... До речі, після катастрофічної пожежі 1911 року в одному з московських біоскопів з великими людськими жертвами було прийнято спеціальні правила щодо облаштування кінематографів (Див.: Правила по устройству кинематографов // «Русская правда» (Екатеринослав). — 1911.– 20 апреля) .
А 1971 року у тому ж районі загорівся кінотеатр «Родина». Це вже пам’ятає й автор цих рядків, який у ту пору був учнем розташованої за квартал середньої школи № 9. Їдкий дим від пожежі довго стелився містом...

(Далі буде)
Микола Чабан
Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

суботу, 22 грудня 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко
(продовження)

Біоскоп Зайлера і його доля 
6-го січня ранком за дешевими цінами йшла «Наталка Полтавка», а перед нею, як належало, «за законом» російський монолог «Сон». Скінчився «Сон». Змінили декорації для «Наталки». Панас Саксаганський вийшов сказа¬ти, щоб давали другий дзвінок, коли слух його вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. 
Раптом у театрі зчинився страшенний галас! Повз Панаса Карповича, мов одурілі бігли робітники. 
— Що сталося? — крикнув він. 
Глянув угору — звідти клубком йшов дим. Він кинувся нагору, там — нікого. Пробіг першу вбиральню, другу — там повно диму. Далі до гардеробу — двері замкнені. Він вибив їх. Звідти на нього повалив дим, вогонь лизав протилежну стіну, що виходила до публіки. Саксаганський почав задихатися й кинувся вниз. Там не було жодного робітника, жодного пожежника!
У театрі — тріск і галас. Саксаганський схопив скриню, що стояла у нього у вбиральні, поніс і викинув її у вікно. Коли він прибіг назад, то вже перегоріли линви передньої завіси з правого боку і вона iз стра¬шенним гуркотом полетіла на сцену.
Штанкет переламався посередині, друга половина ще висіла на моту¬зці. Партер порожній... Під стелею, праворуч, багато диму. Страшенний протяг. Величезні вогняні язики лизали праву стіну. Від протягу вони витягувалися, одривалися, летіли через увесь партер і, лизнувши протилежну сті¬ну, зникали. У театрі, здавалося, вже не було нікого.
Панаса Саксаганського почали гукати знадвору. Він пізнав голос одного з братів — Івана Карпенка-Карого. В театрі було повно диму і Панас Карпович навпомацки став пробиратися через сцену. Одна за одною почали падати падуги. Бiля сходів на другому кінці артист наштовхнувся на чиєсь тіло й трохи не впав. Це була та артистка, що недавно читала монолог «Сон». Дужий Саксаганський вхопив її і з нею вийшов на повітря. Актор був за-гримований, до гриму пристав дим і попіл, усі перелякалися, думаючи, що він обгорів. 
Навколішках на снігу стояв власник театру Мина Копилов і молився, тримаючи в руках ікону Миколи-чудотворця. Саксаганський підійшов до нього:
— Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли!..
З вікон жіночих убиралень можна було б витягти багато чого з гардеробу. Виявилося — жодної драбини! Коли приїхали пожеж-ники, театр Копилова являв собою вогняний стовп. Усе добро згоріло! 
За офіційним сповіщенням, згадував Саксаганський, після по-жежі було знайдено 24 трупи. Автор спогаду в місцевій газеті «Русская правда» 6 січня 1911 року Пуже називав неймовірну цифру — нібито загинуло близько 300 чоловік! (Можливо, описка — замість 30 в газе¬ті видрукувано 300?). Причини жертв Саксаганський пояснював так: «Мабуть, коли показався вогонь, — все шарахнулось із театру, гальорка була повна, і все слабосильне під натиском попадало, придушилось, а потім позадиха¬лось від диму».
Так «Сон» закінчився в Катеринославі кошмаром...
До кінця сезону трупи було ще півтора місяці. Згоріло все майно — врятувалося тільки вбрання «виборного», що було на Саксаганському в момент пожежі. Скриня, яку він виніс, була з п’єсами. Диригент В. Л. Малина хотів урятувати скриню з нотами, та на лихо вона застряла у дверях. Малина з переляку поклав свою скрипку на скриню, а сам — навтьоки. Скрипка й скриня з нотами згоріли. А ще згорів увесь реквізит, в якому були справжні запорізькі шаблі. На одній з них був напис за підписом цариці Єлизавети Петрівни: «Даруємо саблею сиею походного есаула Макбет-эт Кусаева за верныя его службы в Москве 1749 года. Елисавет». З жiночого гардеробу пропало добра на десяток тисяч...
Перед артистами стояло грізне питання: що робити? Пожежа сталася у п’ятницю. А через день, у неділю, вони влаштували концерт у дворянському зібранні. Увесь прибуток віддали трупі. Десять кравців одночасно працювали над відновленням гардеробу артистів погорілого театру. Тим часом стояв порожнім херсонський театр i артисти виїхали з Катеринослава.
(Далі буде).
Микола Чабан

Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter

пʼятницю, 21 грудня 2018 р.

На долоні історії

"Бійцівський клуб":  «Лише втративши все до кінця, ми знаходимо свободу»
(закінчення) 

Прихильники творчості Чака взяли на замітку не лише ідею бунту проти капіталістичного суспільства, але й методи. Почали створюватись підпільні клуби. Велика кількість читачів написали автору листи про власні схожі  експерименти. Сам він описав подібний ефект від своєї книги в нарисі «Мавпячі звички».
Які ж мотиви і теми розкриті в  романі?
Перша з них   - заявка про те, що оповідач хоче «підтертися Моною Лізою», що  показує прагнення героя до хаосу, бажання зруйнувати красу. Друга – ізоляціонізм. Тайлер діє як головний каталізатор розрухи марнославства і пошуку свого внутрішнього «Я»: «… адже лише через саморуйнування я зможу прийти до влади над духом».
Тема матріархату та незадоволення станом мужності у сучасному суспільстві дуже гостро представлений у даному творі -    герої книги відносяться до «покоління чоловіків, вихованих жінками». Не обійшов автор стороною і тему суспільного  споживання: «Ти купуєш меблі. Ти запевняєш сам себе, що це - перша і остання софа, яку ти купуєш в життя. Купивши її, ти пару років спокійний в тому сенсі, що як би не йшли справи, а вже питання з диваном, принаймні, вирішене. Потім вирішується посудне питання. Постільне питання. Ти купуєш штори, які тебе влаштовують, і відповідний килим. І ось ти став бранцем свого затишного гніздечка, і речі, господарем яких ти колись був, стають твоїми господарями». Також розкривається боротьба з самим собою, спосіб самоутвердитися в якості свого власного боса через бійки оповідача з його альтер-его.
Ми зробили багато натяків на сюжетну канву , тому настав час розкрити її. Тож, про що саме цей роман?
«Бійцівський клуб» будується навколо трьох головних героїв: Оповідача, Тайлера Дердена і Марли Зінгер. Перший, ім'я якого не називається, звичайний споживач. Його мучить безсоння. За порадою лікаря, він починає відвідувати групи підтримки для того, щоб зрозуміти дріб'язковість  проблем. Саме там він знайомиться з Марлою- жінкою, згідно світосприйняття якої, стверджується у думці , що вона може померти у будь-який момент, і саме тому вона сміливо  дивиться в очі смерті. Вона руйнує рутинне життя Оповідача і той починає розуміти хаос. Пізніше доля його зводить з якимось Тайлером Дерденом – нігілістом та анархістом, що відкидає споживчу культуру и основи сучасного  суспільства. Разом вони проводять багато часу і створюють бійцівський клуб, який пізніше реорганізувався у проект «Розгром». 
Поступово Тайлер вводить Оповідача у свій світ и своє товариство. Лише після зникнення анархіста и остаточного розслідування відкривається страшна правда: вони з нігілістом – одно й те ж саме обличчя, людина, біля якої в рівній мірі поєднувався хаос та порядок, був його альтер-его. Героя лякають масштаб та можливості організації і він розуміє - єдине, що  може зробити, прибрати анархіста. А хіба це можливо, якщо він – частина твого розуму? Вихід один – вбити себе самого. Саме тому герой  спрямовує дуло пістолету  до свого рота …
На фестивалі San Diego Comic-Con International-2013 Поланік оголосив про роботу над продовженням «Бійцівського клубу» у вигляді серійного графічного роману: «Швидше за все, це буде серія випусків, в якій буде розказана історія, що має місце 10 років потому після удаваної смерті Тайлера Дердена. Тепер Тайлер розповідає історію, ховаючись в Оповідачі, та готується до повернення...».




Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 20 грудня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Іваничук, Роман Іванович. Мальви (Яничари). Орда [Текст] : романи / Р.І. Іваничук. - Харків: Євроекспрес, 2000. - 415 с. - (Історія України в романах).

Роман Іванович Іваничук (1929-2016) народився в селі Трач на Івано-Франківщині в сім'ї учителя. Автор двадцяти історичних романів. У 1968 році написав свій перший історичний роман «Яничари», та під такою назвою твір відмовлялись друкувати. Роман Іванович ніяк не міг придумати іншу назву, та якось перебуваючи на відпочинку в Криму побачив жовті квіти, спитав як називаються, дружина сказала що це українські мальви, а жовті, тому, що виросли в іншому кліматі. Так і виникла назва «Мальви». 
У романі висвітлюються події, що відбувалися напередодні повстання Богдана Хмельницького при султанському й ханському дворах. Сюжет роману розвиваються навколо долі жінки та її дітей, які, в різні часи потрапляють у турецьку й татарську неволю. Повстання Хмельницького розбудило до життя затурканих юнаків і дівчину, яких автор символічно називає мальвами, пробудило у них бажання бути вільними.
Як сам майстер казав про свій перший твір: «Мій перший історичний роман «Мальви» – про зраду, про яничарство. Через нього мав багато клопоту, заборони й цькування. Але роман був популярний, відомий усім українцям у світі. «Мальви» видали й в Америці – у видавництві «Тризуб», та ще й із тризубом на обкладинці. […] У київському видавництві «Дніпро» «Мальви» вийшли стотисячним накладом. Потім – іще 30 тисяч примірників. Коли наклали заборону, книжка вже розійшлася. Назва була нейтральна – «Мальви». Але всі розуміли, що в романі я мав на увазі тих, хто зрікся рідної мови, батьківщини, став її ворогом. Тема споконвіків у нас дуже актуальна. Актуальна вона і донині».

Тетяна Сподинець, головний бібліотекар відділу комплектування




 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:Facebook Twitter
 Замовити книги можна тут

середу, 19 грудня 2018 р.

Винахідники, віват!

Юні винахідники - майбутнє України!

«Молоді винахідники –безцінний інтелект, без якого немає майбутнього України»
С.Власов, голова ради молодих вчених Дніпропетровської області, доктор технічних наук, професор

Сталий економічний розвиток регіону – це насамперед розробка і впровадження інновацій. Для цього Дніпропетровщина має одну з найкращих інфраструктур впровадження наукових розробок.
Юні винахідники Дніпропетровщини створили інноваційний проект біонічних кінцівок, які слугуватимуть протезом руки інвалідів. Протези будуть значно доступнішими за міжнародні аналоги. Вони не потребують хірургічного втручання. Даний стартап став одним з претендентів на перемогу в конкурсі «Best invest». Цей конкур проходив наприкінці листопада в нашому місті. Фіналісти отримала грошову нагороду, а проекти були розміщені на онлайн платформі NSI для потенційних інвесторів. Одним із кращих був визнаний проект Артема Гуляєва – «Біонічні кінцівки. Автор інноваційного для дніпропетровської області, та України загалом, протезу є винахідник Кривого Рогу. Він розповів, що ідея створення проекту виникла після початку конфлікту на Донбасі у 2014 році. Його дуже збентежили ці події. Артем Гуляєв зазначив: «В наслідок бойових дій на Сході, часто воїни стають інвалідами, однак наразі вартість біонічних кінцівок сягає 100 тисяч доларів. Така сума непосильна для більшості українців, тож наші протези будуть значно доступніші, аби держава змогла забезпечити бійців». В Україні протези виробляють два підприємства. Цим технологіям вже кількадесят років. Розробники з Кривого Рога запропонували друкувати кінцівки на 3D – принтері. Вартість їхнього винаходу нижча за іноземні аналоги. Вона становить 2 тисячі 900 доларів. Артем, пояснив, що здешевіння такого протезу відбувається за рахунок зменшення бюрократії, адже не потрібно отримувати ліцензію. Крім того протези виготовляються за допомогою новітніх технологій, а саме 3 D - принтерів. Пальці протезу виготовлені з пластику, а механіка — металева. Сила стискання штучної кисті залежить від якості двигуна. Якщо купувати дорожчий, то рука зможе без труднощів підняти п’ятикілограмовий предмет. Артем Гуляєв, винахідник біонічних протезів, зробив розрахунок витрат: «Необходна сума інвестицій — 150 тисяч доларів. Ця сума піде на побудову реабілітаційного центру - перетворення приміщення, яке є у нас під реабілітаційний центр, купівлю обладнання, наймання додаткових співробітників і випуск продукції». Зі слів автора біонічна кінцівка працює за наступним алгоритмом: у думках людини виникає бажання порухати рукою, після цьогонервовий імпульс передається після цього нервовий імпульс передається з головного мозку в м`язи, де надчутливий датчик отримує сигнал та перенаправляє його до мікроконтролера який перетворює сигнал в дію. 
«Проект Артема Гуляєва – безцінний для наших хлопців, які отримують серйозні травми на війні, – підкреслив керівник проекту «BEST INVEST», директор Інвестиційно-інноваційного центру при Дніпропетровській ОДА Олександр Коломійцев. – Ми уклали з автором ідеї Меморандум про тісну співпрацю і допоможемо знайти інвестора. Докладемо всіх зусиль, щоб уже найближчим часом ця «чудо-кінцівка» з’явилася у наших лікарнях та реабілітаційних центрах».



Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічного відділу



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter

вівторок, 18 грудня 2018 р.

Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно Данило Сахненко
(продовження)

Біоскоп  Зайлера  і його  доля

Як звали Зайлера? У рекламі біоскопу в «Русской правде» за 19 лютого 1911 подано: «Электро-биоскоп Г. К. Зайлера». З чого можна допустити, що звали його Георгом Карловичем.
Цікаво, що кінопідприємці Зайлери того ж 1906 року відкрили свій біоскоп і в Херсоні. Напевне, це була одна й та ж родина. «Приблизно з 1906 року в Херсоні почалася нова “ера кіно”, — пише Олександр Захаров у херсонській газеті “Гривна”, № 8, 2007. — Відкриваються постійно діючі ілюзіони. Перший у місті ілюзіон носив гучну назву “Американський біоскоп” Л. Ахтерова й знахо-дився він на вулиці Суворівській навпроти Олександрівського парку. Пізніше по вулиці Вітовській (нині вулиця Горького, 18) німецький підданий Георг Карлович Зайлер відкрив “Електричний біоскоп”. Потім з’явився плавучий електротеатр “Енергія”». 
Як свідчить херсонський краєзнавець, біоскоп Зайлера в Херсоні теж згорів! «Хоча ілюзіони приносили непогані доходи, конкуренція між ними зростала. Морозної ночі 2 грудня 1908 року раптово спалахнув один з найбільших ілюзіонів — біоскоп Зайлера. І хоча згодом поліція, провівши розслідування, оголосила причиною пожежі необережне поводження з вогнем, усі, у тому числі й власник ілюзіону, схилялися до версії підпалу. Через кілька днів після пожежі хазяїн електробіоскопу, що втратив всі свої статки, застрелився. В 1910 році на тому ж місці син Георгія Зайлера Михайло побудував і відкрив новий ілюзіон під девізом “Ілюзіон для публіки, а не публіка для ілюзіону”. Молодий підприємець увів новинку. Перед кожним сеансом демонструвався кіножурнал останніх подій, так званий “Пате-журнал”. До речі, ця форма показу проіснувала в радянському кіно не одне десятиліття». 
Ось така історія з пожежею херсонського біоскопа Зайлера.
Але місце, на якому стояв біоскоп Зайлера в Катеринославі, теж було небезпечне. За кільканадцять років перед тим саме там згорів літній театр Мини Копилова! Варто нагадати про це. Якось з трупою корифея української сцени Панаса Саксаганського в Катеринославі сталася трагедія, про яку довго говорили в місті. Від першого грудня 1895 року до кінця сезону Панас Карпович найняв у місті на Дніпрі зимовий театр Мини Копилова. Цей театр знаходився на тому ж місці, де років через десять виросте біоскоп Зайлера — приблизно навпроти сучасного кінотеатру «Вітчизна» по тому ж боці Проспекту, в районі сучасних будинків № 80 і 82 по пр. К. Маркса.
Місцевий багатій Мина Копилов (власник шахт, згодом вида-вець респектабельної газети «Приднепровский край») збудував тут величезний цирк-театр. Будова була дерев’яна й за деякими даними обкладена цеглою і лише пристосована для зимових вистав. До речі, у місті в цей час іншого театру не було. 
Зима того року почалася рано й була люта, згадував Панас Саксаганський. Його трупа догравала в Харкові останні вистави, коли Панас Карпович отримав від Мини Копилова листа, в якому той писав: «Оскільки зима має бути суворою, а тим часом котли старі і слабкі для того, щоб опалювати і освітлювати будинок, а тому чи не знайдете ви за можливе затриматися в Харкові, поки я заміню котли. Для цього знадобиться днів 5—6. Інакше театр можна буде лише добре опалювати, освітлювати ж доведеться гасовими лампами».
Саксаганський відповів Копилову, що зостатись у Харкові не може, бо пройшов термін, на який ним знято театр. А можна зробити так: вистави перед святами закінчити 18 грудня, а до 25-го можна поставити нові котли. Копилов погодився на це. Трупа почала свої виступи в його театрі. Цілий грудень морози хоч і були великі, все ж актори не дуже мерзли. Закінчили виступи, як і умовилися, 18-го числа.
Проте Мина Копилов і не думав ставити нові котли. Його навіть не було в Катеринославі. Уже 24 грудня термометр показував 24 градуси. Таким чином опалювати театр довелося обома старими котлами, а освітлюва¬ти гасницями. Гасниць «Молния 8» поставлено було майже двiстi. На Різдвяні свята вистави пройшли благополучно, згадував Саксаганський. Збори — чудові! Снігу багато, морози — люті!

(Далі буде)
Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

понеділок, 17 грудня 2018 р.

Неймовірно, але правда

Як і в минулі роки, у 1897 році фонди бібліотеки поповнювалися за спеціальні кошти та за рахунок пожертвувань від населення та різноманітних установ і організацій. Всі надходження заносились у «Хронологічний каталог», а потім розміщувались у 15 розділах Систематичного каталогу. Хоча у звітах 1894-95 років, вже згадувалось про Антикварний розділ, фактично свою роботу він розпочав тільки в поточному році, його стали називати «Відділ рідкісних книг». В звітному році почали створювати повний та ґрунтовний каталог для Бібліотеки, внаслідок чого з’явилась можливість повністю виділити в цей розділ всі рідкісні книги, видання та рукописи. Ще в 1894 році Рада постановила видавати документи з «Відділу рідкісних книг» для ознайомлення з книгами та рукописами лише в бібліотеці. У поточному році  розділ поповнився на 44 примірники (39 назв).

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 03.12.18). – Загл. с экрана.




Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

четвер, 13 грудня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

(продовження)
Білик, Іван Іванович. Меч Арея [Текст]: роман, написаний літа Божого 1970 і видрукуваний у Києві літа Божого 2003 / І.І. Білик. - К.: Веселка, 2003. - 430 с.

Іван Іванович Білик  народився в 1930 році у місті  Градизьк на Полтавщині. Автор десяти романів, серед яких декілька сенсаційних історичних бестселерів. Так історичний роман «Меч Арея» одразу після друку заборонила влада за "неправильне трактування історії". Твір вилучали з бібліотек, а нерозпродані примірники – з книгарень (встигли знищити 5 тисяч примірників із 65-тисячного накладу, решта продавалася підпільно).
Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції газети "Літературна Україна". Три з половиною роки він був безробітним і лише в 1976 році вдалося влаштуватися в редакцію часопису "Всесвіт" на вільну вакансію – "секретар-друкарка", де мав змогу займатися літературною справою. Письменника надовго позбавили права друкуватись, цькували в пресі. Але його книжка в СРСР поширювалася "з рук у руки", була перевидана за кордоном – у Канаді, Америці, Великій Британії і витримала 15 перевидань.
У романі автор висловив гіпотезу, що гуни – це слов'яни й безпосередні пращури українців, а їх вождь Аттіла – київський князь Гатило. «Меч Арея» був настільки популярним, що деякі читачі навіть забули, що це художня література, а не історична. Стрімкий сюжет, захоплюючі пригоди героїв, цікаве життя київського князя Богдана Гатила утримує цікавість і приваблює нових читачів. Роман тримає в напрузі до останньої сторінки та читається одним подихом.

Тетяна Сподинець, головний бібліотекар відділу комплектування



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 11 грудня 2018 р.

Неймовірно, але правда

У 1897 році, через хворобу Голови Григорія Залюбовського, Рада бібліотеки провела лише 3 засідання, на яких було розглянуто 27 питань. Окрім звичайних – складання та утвердження кошторису, перевірки щомісячної звітності, передплата книг та журналів – розглядалось питання створення повного та ґрунтовного каталогу. Також були розглянуті дві заяви з книги скарг та пропозицій: про передплату деяких видань та встановлення столу в читальній кімнаті для роботи з документами. Щодо цих питань рада постановила: 1.клопотання щодо встановлення столу відхилити через тісноту приміщення; 2. книгу «Путешествіе Фрітіофа Нансена» передплатити.

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 03.12.18). – Загл. с экрана.
Фото:  http://moldovanews.md/29042016/kultura/124949.htm




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

пʼятницю, 7 грудня 2018 р.

На долоні історії

Бійцівський клуб :  «Лише втративши все до кінця, ми знаходимо свободу»

Книга, яка розбурхала світ. Твір, що написаний на зло видавцям, адже ті, в свою чергу, забраковали перші два романи маргінального письменника з українським корінням Чака Паланіка.
Коли йому набридло шукати себе у журналістиці, він почав займатись волонтерством:  письменник підробляв у приютах онкохворих та відвідував з'їзди людей, що не визначились і збирались для того, щоб поплакати та випити. Саме цей досвід невдовзі ліг в основу роману, что прославил его. Однак, все почалось не з цього твору.
Людина  перенаситив свою душу переживаннями хворих  та  нещасних людей. Чак почав вихлюпувати свої емоції на папір, адже ніхто не зможе залишатися байдужим, коли на його руках вмирають люди, яких підбадьорювали і запевняли, що все налагодиться. Так, у 35 років, Паланік пише свою першу книгу  «Безсоння», проте вона ніколи не була опублікована, адже редактора вважали її обурливою. Друге його творіння «Невидимки» спіткала та ж доля.
Як помста редакторам, журналіст, взявши за основу попередні свої романи і враження після бійки, в якій він брав участь під час поїздки  до літнього табіру, пише третій твір.  Книга вийшла з видавництва і заповнило книжкові полиці  у 1996 році. До речі, автора більше вразила не так бійка, в якій він брав участь, як реакція колег на удари і садна, точніше - її відсутність.
Перше видання розміщувалось лише на семи сторінках у збірнику «Pursuit of Happiness». Лише згодом твір буд розширений до повноцінного роману, в якому перший рукопис став шостою главою. Редактори були у захваті, лише озвучили прохання внести деякі зміни у рецепти бомб, щоб читачі не змогли створити їх в домашніх умовах. Так, перші рецепти бомб були справжні, адже формули автору допомагав писати його брат-інженер.
Готовий проект Чак Паланік продав за шість тисяч доларів. Це були великі гроші для нього  та образливо малі для інших письменників.
«Бійцівський клуб» був перевиданий у 1999 та 2004 роках. У 2007 році роман вперше вийшов в українському перекладі Іллі Стронґовського у видавництві Фоліо. Випуск зразка 2004 року включав в себе вступ від автора про концепцію популярності роману та фільму, де автор заявляє «… книжкові магазини були заповнені такими книгами, як «Клуб радості та удачі», «Божественні таємниці сестричок Я-Я» та «Клаптева ковдра». Всі ці романи представили соціальну модель для жінок. Але не було романів, які представили б нову соціальну модель для чоловіків». 
Після видання твору, автора спитали де знаходиться справжній бійцівський клуб, на що він відповів – подібної організації не існує і підкреслив, що не дивлячись на «дикі» роки його молодості, він не є прототипом Тайлера Дердена. Ним є його друг Джеф, який робив ті жахливі речі, особливо коли працював офіціантом на прийомах у заможних готелях: «…майже нічого в книзі не видумано».
Також, пізніше, письменник дав наступні  пояснення : «В дійсності те, що я написав, було просто трохи оновленим романом «Великий Гетсбі». Це був «апостольський» роман — де виживає апостол та розповідає історію свого героя. Є два чоловіки та жінка. І один чоловік, герой, гине від кулі».
І, все ж, книга отримала позитивні відгуки критиків, кілька нагород у 1997 році - Pacific Northwest Booksellers Association Award та Oregon Book Award в номінації «Кращий роман». До того ж  екранізація 1999-го року  (режисер Девід Фінчер). Сам Паланік говорить про фільм із захопленням , вибачаючи навіть зміну фіналу.

(Далі буде)




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 6 грудня 2018 р.

Що читають бібліотекарі

Тулуб, Зінаїда Павлівна. Людолови [Текст]: в 2-х т. Т.1 / З.П. Тулуб. – Донецьк: БАО, 2013. – 480 с.

Зінаїда Тулуб «Людолови», Іван Білик «Меч Арея», Роман Іваничук «Мальви» – прочитала ці твори тому, що вони були заборонені, а письменники зазнали всіляких покарань та цькування. Про зміст багато говорити не буду, прочитаєте самі,  розповім про авторів та історію написання романів.


Зінаїда Павлівна Тулуб народилася в 1890 році у Києві, в сім’ї юриста та поета Павла Тулуба. У 1913 році майбутня письменниця закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів, після захисту дисертації була залишена при Київському університеті для підготовки до професури. Зінаїда Тулуб почала писати вірші російською мовою ще у підлітковому віці. Згодом, під час Визвольних Змагань 1917-1921 років, Зінаїда Павлівна зазнала великого впливу ідеї українського культурного пробудження, стала свідомою українкою і почала писати рідною мовою. 
В 1934 році звернулась до написання роману «Людолови» – про Запорізьку Січ, про гетьмана Сагайдачного, про українську минувшину. У 1937 році роман вийшов у світ, а за кілька місяців, 4 липня 1937 року письменницю було репресовано – радянська влада звинуватила її у «активній контрреволюційній діяльності» та заслала на 10 років у Сибір. Роман заборонили. З 1947 по 1956  роки Зінаїда Тулуб мешкала на території Казахстану, не маючи змоги повернутися в Україну. Письменниця відсиділа в таборах та на засланні 20 років.
Роман «Людолови» знову був надрукований аж у 60-ті  роки минулого століття  у переробленому та виправленому вигляді і став гучною подією в культурному житті країни. В ньому зображується епоха гетьмана Сагайдачного, походи запорожців у Крим та їхні бої з московитами та турками. У романі відтворено правдивий перебіг подій під час нальоту козаків на Крим. Без перебільшення  показані знущання татар з українських селян, і козаків – з татарського населення. Дії роману змушують замислитись про те,  як в нелюдських умовах не втратити людяності, не опуститись до помсти жінкам і дітям ворогів. 

(далі буде)

Тетяна Сподинець, головний бібліотекар відділу комплектування




 Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

середу, 5 грудня 2018 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Марина Лєсканова: в її руках серце бібліотеки

Хто не бачив відділу зберігання основного фонду «научки», той не бачив головної бібліотеки області. Її основний книжковий фонд розташований в окремому приміщенні і займає два поверхи будівлі, орендованої в Державному архіві Дніпропетровської області. Стелажі заввишки понад два метри з широкими полицями, щоб розмістити книги у два ряди,  заповнюють приміщення  площею 1200 кв. метрів. Якщо всі полиці розташувати в одну лінію, вийде одна полиця довжиною понад 15 км!  
Звичайно, екскурсія приміщеннями, де майже мільйон книг, може вразити будь-кого! В умовах постійного дефіциту місця для зберігання фондів бібліотечна наука передбачила особливі технології для надвеликих за кількістю фондів. Тут форматно-інвентарна розстановка, тут ведеться топографія на весь книжковий фонд бібліотеки: формується адреса «проживання» кожної книги, відслідковується переміщення книг по відділах. В умовах нашої бібліотеки, коли бібліотечні фонді розміщені в різних приміщеннях за п’ятьма  адресами, це особливо актуально. Кожного дня працівники видають на замовлення читачів різних відділів літературу, через деякий час знову розставляють на своє місце кожну повернену книгу. У будь-яку хвилину кожен з них може надати довідку, де саме зараз та чи інша книга. 
Обсяги літератури, зв’язки з відділами бібліотеки, а через них –  з читачами, ритм роботи  працівників зберігання основного фонду нагадують  роботу серця.  Так воно і є – це  «серце» бібліотеки. Як і будь-чиє серце воно  в різні часи то стукає ритмічно, то аж заходиться від перевантажень, а бува – хворіє …  За здоров’ям бібліотечного серця слідкує невтомна завідуюча відділом Марина Леонідівна Лєсканова.  Зараз важко сказати, чи то особливості роботи відділу зберігання основного фонду вплинули на її професійні  риси, чи то вона така завжди була, але її спроможність формувати цілі  й досягати кінцевих результатів, вміння концентруватися на головному допомагає багатьом колегам в організації обслуговування читачів. Саме Марина Леонідівна контролює якість обслуговування користувачів. Для наукової бібліотеки один із чинників  якості – кількість відмов читачам на запитану літературу. Після масштабної роботи всього колективу бібліотеки в 90-і роки зі звірки каталогів та інвентарних книг з фондами вести цю роботу в наш час – реальна справа. Постійні звірки основного  фонду і створення довідково-пошукового  апарату на нього теж дають результати. Не обходиться без керівника відділу зберігання основного фонду і під час звірок фондів спеціалізованих відділів. Кропітка, не дуже улюблена  робота зі звірок фонду перетворюється на добре організовану, сплановану, з відмінною логістикою та конкретним  результатом діяльність, до якої причетні всі співробітники відділу. Марина Леонідівна змогла «заразити»  їх вірусом ґрунтовного та відповідального ставлення до будь-якої справи. 
Кінець 1999 року… Відділ приєднали до корпоративної комп’ютерної  мережі бібліотеки, почалося навчання персоналу, й найуспішнішим  учнем стала завідуюча – Марина Леонідівна.  Вона розробляла алгоритми взаємодії свого відділу  із загально бібліотечною комп’ютерною   системою.  Зараз відділ забезпечує електронну книговидачу, є учасником створення електронного каталогу на ретрофонд, здійснює аналітичний бібліографічний  розпис  збірників художньої літератури для електронного каталогу, використовує сервіси електронного каталогу для створення  книжкових колекцій.
Марині Леонідівні вдалося реалізувати незвичайний як для відділу зберігання проект – створення та організацію роботи «Центру художньої літератури».  Цей проект відділ реалізовує з 2003 року. Зараз це улюблене  місце читачів на Ю. Савченка, 10, бо в цьому приміщенні  знаходяться читальні зали гуманітарної літератури, а абонемент, де видають книги додому, розташований  аж за 15 км! Отож і взялися наші «фондовики» за роботу з читачами. На базі Центру вперше впровадили електронний читацький формуляр, електронне замовлення та електронну книговидачу. Тут вперше здійснили електронну звірку фонду. Проект «Центр художньої літератури», який реалізують співробітники відділу зберігання, здійснює близько 40% від загальної видачі художньої літератури всієї бібліотеки. 
Марина Леонідівна як не байдужа людина разом зі своїм колективом охоче бере участь у всіх просвітницьких, рекламних, інформаційних проектах бібліотеки. 
Креативні за темами та оформленням перегляди літератури відділу зберігання  завжди приваблюють користувачів. Разом з колегами Марина Леонідівна – активна учасниця проектів «Бібліотечна альтанка», «Бібліотеки Дніпропетровщини запрошують на побачення». Кожен захід для відділу має сенс, вони завжди вивчають та аналізують таку роботу, роблять висновки, які враховують при обслуговуванні читачів. Цікаво, що творчий потенціал  Марини Леонідівни знайшов реалізацію і в соціальних мережах! Її  група «Книголактика» б’є  рекорди за відвідуваннями! Тут йдеться про хорошу художню літературу, теплі, привабливі пости заманюють до читання, спокушають зануритися в книгу.
Працювати у відділі не просто: робота у відокремленому від основного приміщення будинку, виконання технологічних процесів, які потребують професійних знань і навичок, фізичні навантаження, невеликий за кількістю  колектив. Тут як у підводному човні – потрібна психологічна сумісність людей. Від завідуючої відділом цілком залежить клімат у  колективі. Марина Леонідівна знає характер кожного співробітника, його здібності й можливості. Саме тому відділу вдається успішно працювати в цікавих творчих проектах бібліотеки. Наприклад, команда  корпоративного регіонального  проекту  «Портал «ДніпроКультура» поповнилася надійними авторами з колективу відділу зберігання фонду, які підготували вже не одну змістовну статтю про художників краю. Приємною новиною  для організаторів фотоконкурсу «Літературні пам’ятні місця та пам’ятники рідного краю» стала  одна з перших представлених робіт – робота співробітника відділу зберігання основного фонду! 
Витримана, аргументована політика розвитку відділу зберігання основного фонду формується її керівником – Мариною Леонідівною. Досвід головного бібліотекаря  з науково-дослідної роботи допомагає їй  бачити проблеми, формувати завдання щодо їх вирішення,  а життєвий досвід дочки офіцера допомагає вирішувати головне завдання – тримати в руках серце бібліотеки.  



 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

вівторок, 4 грудня 2018 р.

Світ знань нових видань

Криворучко, Сергій, Успіх в бізнесі. Від нуля до мільйонів [Текст] - К.: ЛАТ&К, 2018. - 464 с.: фото.

Презентоване сьогодні видання належить   авторству кандидата технічних наук, доцента, заслуженого раціоналізатора України Сергія Криворучка. 
Спеціаліст у галузі  системного аналізу, організації підприємницької діяльності, економіки підприємств і управління персоналом пропонує теорію та практику створення та реалізації бізнесу. У допомогу аналіз різних фаз та етапів підприємницької діяльності, методологічні та філософські принципи організації  і вдосконалення. 
Успішні бізнесові складові викладені  покрокове на основі особистого досвіду та досвіду  Джона Моргана,   Генрі Форда, Лори Ешлі, Волта Діснея. Такий собі докладний персоніфікований путівник. 
Цікаві й примітки- основні аксіом бізнесу, писані й неписані правила, на яких теж акцентує автор. 
Книга адресована студентам, науково-педагогічним працівникам, аналітикам та бізнесменам, всім, хто цікавиться питанням успіху у підприємницькій діяльності. 
До фондів ДОУНБ видання потрапило в дарунок від автора.




Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 3 грудня 2018 р.

Неймовірно, але правда

У травні 1897 року закінчився другий термін для вибуття членів Ради бібліотеки, вибраних Думою у 1893 році і заміни їх новими членами. Черговими особами на вибуття були: Голова Ради – Залюбовський та члени Ради Мордовський і Вукашев. 14 жовтня, за № 7548, Управа повідомила Раду бібліотеки, що Думою на засіданні у вересні, до членів Ради були знову обраними Григорій Залюбовський, Микола Вукашев, Павло Мордовський на термін 1897-1901 рр., та що особи ці затверджені на зазначених посадах г. Катеринославським Губернатором. Бібліотекарями залишались А.С. Акінфієва, В.С. Ващинська

Отчет Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1897 год (восьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=91 (дата звернення: 03.12.18). – Загл. с экрана.



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter