Сторінки

пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

На долоні історії

Юрій Литвин: «Мій вірш підвівся над тюремним дахом.
 І ось летить!...
Летить Чумацьким шляхом»
(продовження)

Уважним читачем праць Литвина був і КДБ. За півтора року куцої волі поет переніс ще дві операції — на ногах і знову на шлунку. Але хворий слабкий чоловік, 19 червня того  ж 1979 року, зустрівши біля річки п’ятьох дужих міліціонерів, спромігся “побити” їх. Саме  цей арешт став останнім для славного сина України. За “побиття міліціонерів” його засудили на три роки. Справа була настількі сфальсифікована, що суддя Васильківського району Київської області районного суду направив її на дорозслідування. 
А під закінчення строку за 1, 5 місяці,  йому  додали ще десять років . Уповноважений КДБ заявив «Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися. Ви ж продовжите боротися проти нас» Литвину, зокрема, інкримінували написання низки статей "Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини", "Слово про грішників, що каються", "Некролог", "Звернення до Дж. Картера", "Радянська держава і радянський робітничий клас" та інші публіцистичні твори, а також "зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі". 
Юрій Тимонович опинився у селі Кучиному Чуковського району Пермської області. Режимні умови тут були  нестерпні. Побачень позбавляли всіх, листи відбирали під приводом “подозрительное содержание”, тероризували обшуками. Влада, очевидно, хотіла довести світові, що в СРСР немає політичних в’язнів... Тут помер Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий та Іван Мамчин, звідси забрали на смертний етап 37-річного Валерія Марченка. Далі була черга Юрія Литвина, Акпера Керимова, Василя Стуса.
Литвин кілька разів голодував. У вересні 1983-го — два тижні. За це його покарали карцером. Через тиждень він ще раз протестує — голодування тривало 26 діб. Останніх десять днів його підтримували уколами глюкози. Лікар сказав, що є вказівка не допомагати політв’язням, які борються  з адміністрацією, доки голодуючий не дійде стану коми. 
У Литвина боліли зуби. Стоматолог обточив емаль на всіх його зубах і дев’ять місяців не з’являвся, щоб ставити протези. Зуби псувалися і боліли дедалі дужче. Треба було стати на коліна — і лікар з’явився б. Але Литвин зробив інакше, він вскрив собі живіт. 5 вересня 1984 року, в день річниці червоного терору, його не стало.
 «Християнство засуджує самогубство як один із непростимих гріхів. Я — християнин, і все-таки вважаю вчинок Литвина подвигом», - писав Левко Лук'яненко.
На мій погляд, в його самогубстві був відчайдушний протест проти системи, яка принижувала людську гідність,  були - велика нескореність та велич духу. 
Так, Литвин писав на російській мові - (лише в останні роки українською) і  новий, п’ятий арешт не дав йому змоги перекласти  свої вірші українською мовою. Він дуже хотів щоб знайшли перекладача, розуміючи, що в нього майже немає шансів залишитися живим і бажаючи донести свої твори до максимально  більшої кількості читачів.  Переклад поезій Юрія Литвина, здійснив Леонід Ямковий, у 80-ті роки.  
(далі буде)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 21 вересня 2017 р.

Винахідники, віват!

День винахідника і раціоналізатора об'єднує людей різних професій і спеціальностей, але всі вони обов'язково наділені рідкісним даром творчості, відчуттям нового, умінням розширити межі звичного, вийти за рамки стереотипу.
Винахідницьку і раціоналізаторську діяльність регулює Український інститут промислової власності - Укрпатент. На сьогодні Укрпатентом було зареєстровано близько 100000 патентів на винаходи, а також близько 10000 патентів на корисні моделі.
Україна має безсумнівні інноваційні досягнення світового рівня - літаки з сімейства «Анів», ядерні технології Адаменко, технологію стимулювання росту рослин в сільському господарстві Пономаренко, медичні винаходи - спосіб боротьби з раком Завірюхи і лікування судин людини неоперабельним методом Бурого.
Протягом останніх років раціоналізатори саме Дніпропетровської області впевнено лідирують в Україні за ефективністю та кількістю використаних у виробництві раціоналізаторських пропозицій. Вагомий внесок у вдосконаленні техніки вносять винахідники регіону.
Велику допомогу в оформленні результатів технічної творчості, перетворенні ідей і рішень дніпропетровських винахідників в об'єкти інтелектуальної власності, патенти і свідоцтва надають патентні повірені, фахівці підрозділів інтелектуальної власності промислових підприємств, наукових і дослідницьких організацій, вищих навчальних закладів Дніпра. День винахідника і раціоналізатора - це їхнє свято теж!
День винахідника і раціоналізатора святкують і студенти, які вивчають інтелектуальну власність на кафедрах Національної металургійної академії України та Дніпропетровського державного технічного університету залізничного транспорту.
Школярі Дніпропетровщини представили на Всеукраїнський конкурс винахідників і раціоналізаторів, який проходив в Києві свої винаходи. Жюрі високо оцінило інноваційні ідеї юних авторів. Серед призерів – старшокласники Олексій Акастьолов і Олексій Топал. Хлопці мріють, щоб їх винаходи стали корисними в побуті. У фіналі конкурсу, який проходив в Києві, взяли участь понад півсотні талановитих винахідників зі всієї України. Таланти Дніпропетровщини повернулися додому з почесними грамотами та почуттям гордості: їх імена тепер відомі на всю країну. Срібло отримав 11-класник Партизанської школи Дніпропетровського району Олексій Акастьолов. Він вважає, що кращий спосіб передбачити майбутнє - винайти його. На конкурсі хлопець представив проект пристрою для ефективної боротьби з бур'янами. Це показова модель. І старшокласник впевнений, що з часом її запустять в серійне виробництво, і вона стане в нагоді всім дачникам. Його винахід збільшить площу оброблюваного поля, не пошкоджуючи культурних рослин.
Третє призове місце в учня Волоської школи Олексія Топала. Він представив пристрій для нарізки картоплі на насіння. Каже, що така ідея з'являлася в голові кожного разу, коли він брався навесні за лопату. З батьками задумку обговорив - вони схвалили. Макет на конкурс сконструював сам. Пригодилися підручні матеріали - метал і дерево. На роботу витратив два місяці. «Пристрій працює за допомогою ременя і вала. Запускаєш - і він ріже картоплю на потрібні шматки. В результаті - витрати енергії зменшуються, а якість роботи покращується. «Сподіваюся випробувати винахід цієї весни », - посміхається Олексій.
Дослідницькі роботи в галузі природничих наук представили також 11-класниці Світлана Ковалик з Марганця і Римма Юнусова з Дніпропетровського району. У дівчат - четверте місце. Вітаємо всіх винахідників і раціоналізаторів Дніпра й області зі святом - Днем винахідника і раціоналізатора! Творчих Вам успіхів

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

середа, 20 вересня 2017 р.

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків 
(продовження)

"Другий сад" Лазаря Глоби 


Початок нинішнього парку, як і парку Шевченка, заклав в кінці XVIII століття відставний запорізький осавул Лазар Глоба. Після того, як Потьомкін викупив "верхній" маєток Глоби на горі, останній перебрався в свій "нижній" маєток, де теж ріс фруктовий сад.
Близько 1793 року старий козак помер. Точний час і обставини його смерті залишилися загадкою. З чуток, йому було більше ста років. Відомо точно, що в 1795 році  спадкоємці Глоби продали ділянку полотняної фабрики - найбільшому підприємству нового Катеринослава.
Могила Глоби з часом загубилася. Уже в середині XIX століття нібито на місці його поховання встановили простий кам'яний обеліск з лаконічним написом: "Запорожцю Глобі - Засновнику Саду". З плином часу і цей скромний пам'ятник зник. Тільки  у  1972 році на ймовірне місце поховання поставили цікавий пам'ятник - старий запорожець садить маленький дубок. Тут же - кенотаф з пам'ятним написом. Над пам'ятником розкинув свої гілки справжній двохсотлітній дуб.
Виникнення Катеринослава кардинально змінило характер  та течію місцевого життя. Фруктовий сад на короткий час прийшов в запустіння, щоб потім перетворитися в Катеринославський Казенний ботанічний сад.

"Вчений німець" Адам Гуммель
Ім'я Адама Гуммеля нічого не скаже жителю сучасного Дніпропетровська. Адже саме ця людина фактично створила в Катеринославі Казенний ботанічний сад і керувала ним майже сорок років. Автори публікацій і називають його по-різному: Гуммель, Гумтель, Туммель, Туміль ...
Архівні документи відкривають завісу таємниці над цією "напівміфічною" особистістю. Адам Андрійович Гуммель (Hummel) народився в німецькому місті Майнгейм на Рейні. Приїхавши до Катеринослава, він став головним садівником Катеринославського казенного саду з 1807 року  до середини 1840-х років. Помер  у 1848 році від холери, яка лютувала тоді в Катеринославі.
[…]
За свою діяльність Адам Гуммель неодноразово "удостоювався Найвищих пожалувань" - нагороджений срібною та золотою медалями та подарунками - дорогоцінним перснем і годинником. У 1839 році йому видали 1000 рублів асигнаціями з казначейства.
Про останні роки життя і обставини смерті А. Гуммеля відомо дуже небагато. Невідомо і місце його поховання. Не вдалося знайти його портрет. І.А. Акинфієев наводить  у  1889 році  такі дані: "По словам Анны Семеновны Гуммель, вдовы от младшего сына садовника А. Гуммель, последнему в начале жилось не хорошо в Екатеринославе, к концу же, т.е. в сороковых годах, он пользовался большими удобствами и почетом и неоднократно удостоен был Высочайших подарков: так еще и теперь сохранились у его детей золотые часы - подарок Императора Александра І. В последние два три года он по старости не заведывал уже садом и умер 75 лет от холеры, бывшей в 1848 году".
Катеринославський старожил Микола Риндовський  у  1887 році  писав, що садівник Гуммель "представлял идеал прежнего типа немца по честности, трудолюбию, неутомимой заботливости о вверенном ему деле и отличному знанию своего дела. 
У першій половині XIX століття Казенний сад називали "Капітальною пам'яткою" Катеринослава. Тоді сад займав всю ділянку між …проспектом Карла Маркса (зараз пр. Дмитра Яворницького), вулицями Комсомольській (Українського козацтва), Шмідта і Сєрова - всього близько 40 десятин.

(далі буде)
Максим Кавун
Фото: Міський сад,  зараз парк ім. Лазаря Глоби, кінець XIX-го, початок  XX-го сторіччя.

Джерело: http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

вівторок, 19 вересня 2017 р.

Світ знань нових видань

Горобець, Віктор. Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції [Текст] / В. Горобець. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного дозвілля», 2017. - 447 с.: іл.: фото

Книга доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки України, завідуючого відділу соціальної історії Інституту Національної академії наук України, відповідального редактора альманаху «Соціум» Віктора Горобця. «Світанок української держави» присвячена одному з найяскравіших і водночас найбільш драматичних періодів вітчизняної історії – добі визвольних змагань козацтва середини XVII століття, після яких постала Українська козацька держава, а потім – сто років відчайдушної, жертовної боротьби за зміцнення й розбудову власної країни. 
Це чесна розповідь про величні й героїчні справи, доблість, жертовність, доленосні державні рішення і мудрість, що випередила час, а також про ганебні прояви героїзму, легкодухості й слабкості, недалекоглядності, зрадливості, підлості й жадібності. Розповідь про те, як вирішувалась історія України в її золоту добу, коли поняття «воля», «Право», «гідність», «незалежність» були сенсом життя.
Видання адресовано широкому колу читачів. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 18 вересня 2017 р.

Неймовірно, але правда


Загальна кількість передплатників у 1891 році склала 541 особу. Взагалі щомісячне число досить високе: найбільша кількість - 215 в грудні, найменша – 151 у липні, середня цифра дорівнює 177 осіб.  Серед книг затребуваних передплатниками у відділах найбільшою популярністю користувалася белетристика, біля 40% загальної кількості запитів, далі журнали – більш ніж 50% та книги дитячого відділу - близько 8%. Запит же на документи спеціально-наукового відділу вкрай незначний, а по деяким відділам і взагалі відсутній. Незначний запит можна пояснити як відсутністю в місті вищих навчальних закладів, так і  відсутністю в Бібліотеці окремих кабінетів для занять, та й тими обставинами, що підбір книг у відділах далеко не повний. Загальна ж сума запитів протягом року дорівнювала 26056.

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter


пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

На долоні історії

Юрій Литвин:
«Мій вірш підвівся над тюремним дахом. 
 І ось летить!...
Летить Чумацьким шляхом».

(продовження)


Литвин став жити у Барахтах, працював на заводі холодильників у Василькові, одружився. За “нестандартні” розмови влада пригрозила йому новим ув’язненням, якщо  він не залишить Україну. На кілька років він  виїжджає до Сибіру. Тільки він  повернувся додому 1974 року, як його  пов’язали за “розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський лад”. Йому інкримінували саме його вірші.
Коли сьогодні читаєш його поезію, то  в ній  пронизлива сила добра, трагізм почуттів, глибока ніжність.  Нічого з того, що інкримінувалося йому,   в творчості Литвина  не існує. Лише щирість у висловлюванні своєї думки та велика любов до  людства й України.
«Коли в оці рядки зануриш очі,
І раптом біль – нема якого гірше…
Читачу, знай, не слово то, не вірші –
То моє серце в тобі тріпоче…»
Ось такі рядки «паплюжили» радянський лад.
І ще….
«Немов одірваний шматок живого тіла,
Тремтяче серце різонувши болем, 
Мій вірш підвівся над тюремним дахом.
 І ось летить!...
Летить Чумацьким шляхом».
Коли у Комі на розподілі “робочої сили”  в нього запитали про спеціальність,  він відповів: «Поет». “Поэт? — здивувався начальник.— Поэты мне не нужны. Пойдешь таскать бетон» і злобно засміявся. Режим перебування у таборі був тяжким. Наглядачі ходили з гумовими кийками, застосовуючи їх на власний розсуд. Литвин захворів, переніс складну операцію на шлунку.
Після звільнення  він знову оселився в Барахтах. Жив без права виїзду із села. По Україні розпочалися масові арешти учасників Гельсінкської групи, не було кому працювати.  До Литвина звернулися з проханням, активізувати правозахисну діяльність. Саме тоді, він  пише статті, які високо цінував генерал-майор Петро Григоренко та інші українські правозахисники. Розголосу набуло наукове дослідження “Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи” (квітень 1979 року). У цій статті він зазначає як доконаний факт існування  саме українського правозахисного руху, він пише про те що інакодумство в тоталітарних країнах не має ні фактичного, ні юридичного права на існування, на суспільне самовизначення і наголошує – «захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою грунту».  
Таким чином, Литвин намагався поставити правозахисний рух на міцну ідейну основу, шукав його витоків у природному волелюбстві нашого народу, в тривалій національно-визвольній боротьбі, в унікальному явищі — козацькій республіці.

(далі буде).



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
Замовити книги можна  тут

четвер, 14 вересня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Войнич, Этель Лилиан. Сними обувь свою [Текст] / Э. Войнич.- СПб. : АСТ, 2008. - 544 с.

Большинство из нас всю жизнь пытается убедить окружающих, что мы умнее или лучше, чем на самом деле, не правда ли? Вы же притворяетесь перед людьми глупой, а перед самой собой – скверной. Кого вы хотите обмануть? Ангела, ведущего запись ваших грехов? Ничего не выйдет, дорогая: он жил долго, и ему знакомы все эти штучки.

Книга, про яку можна скласти дуже суперечливе враження, але безперечно одне - залишитися байдужим до неї просто неможливо. З початку оповіді головна героїня - Беатрис, викликає відторгнення своїм цинізмом і спокійним лицемірством, в якому немає страху, тільки чіткий розрахунок. Однак її хід думок заворожує і не дозволяє відірватися від книги ні на мить. Розкриття всіх тонкощів характеру і причин, що спонукають її думати певним чином, захоплює. Спостереження за еволюцією її поглядів на людські емоції і стосунки можна віднести до рідкісних задоволень. Просто дивно, яку владу над людиною і її життям мають думки, і в яку емоційну прірву вони можуть скинути людину без її ж відома.
Неможливо обмежитися тільки одним прочитанням цієї книги, до неї повертаєшся раз по раз, і кожен раз знаходиш відповідь саме на те питання, яке мучить в даний момент.

Олександра Прокоф'єва, завідувачка відділу документів іноземними мовами



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 13 вересня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Вона вміла любити…

Таня, Танюша! Як важко писати про неї в минулому часі ... І як приємно згадувати все, що було пов'язано з нею до цієї страшної хвороби.
Восени цього року виповнюється 40 років з дня нашого знайомства, нашої дружби. Перша зустріч: Київ, гуртожиток  Київського державного інституту культури ім. О. Є. Корнійчука (нині КНУКіМ), по вул. Російській. До кімнати увійшла симпатична струнка дівчина. Сором'язлива. Погляд стривожений: «Як приймуть? Що за люди?» (Таня оселилася у  листопаді, а нас троє дівчат проживало з вересня). Мені якось відразу захотілося її заспокоїти, підтримати. Так і пішли ми по життю поруч. Лекції в інституті на одному потоці, спільна практика в засніженому Поліському під Києвом, в обласній бібліотеці старовинного Чернігова. Походи в театри, музеї, кіно, на хокей у Києві. Канікули то у тодішньому  Дніпропетровську, то у Варві, на батьківщині Тані. Ми були майже нерозлучні, носили однакові зачіски, тому що «Майстер» був один - сусідка по кімнаті в гуртожитку. Говорили, що ми схожі і багато хто думав, що сестри.
Правда, розподіл отримали в різні місця: Таня залишилася в Києві, а я повернулася до Дніпропетровська. Але через деякий час, в силу особистих обставин, їй довелося переїхати в Дніпро. Я допомогла їй влаштуватися на роботу і знайти житло. Тут ми обидві вийшли заміж, народилися наші діти. Стали спілкуватися і дружити сім'ями. А з 1979 року працювали разом у відділі документів з питань мистецтв ДОУНБ. Спочатку Тетяна була  на посаді провідного бібліотекаря, а з 2002 року стала головним. Нею підготовлені інформаційний довідник «Дніпропетровщина – культурний регіон» (2007-й рік), буклет навчально-просвітницького проекту «ART – резиденція у бібліотеці», дизайн рекламної продукції відділу. Матеріалами з мистецтва, які готувала  Тетяна підтримувались сторінки сайту ДОУНБ: «Калейдоскоп періодики», «Студенту на замітку», «Світ захоплень», «Віртуальні виставки», «Наші розсилки», «Відеогалерея».
 Із захопленням створювала  вона і буктрейлери, відеоролики, мультимедійні презентації, відеоуроки. Брала участь у конкурсах буктрейлерів (2014 рік), які оголосили українська бібліотечна асоціація спільно з видавництвом «Клуб сімейного читання» (реклама творів класичної літератури) та Дніпропетровська бібліотечна асоціація до ювілею Т.Г.Шевченка. Нею створені сторінки у соцмережах, Internet «Зустрічі з мистецтвом» (2015-2016 роки). Дописувачі дали схвальні відгуки про добірку матеріалів, візуальні та музичні додатки.
За весь цей період я не можу згадати, щоб у нас були серйозні розбіжності або сварки. Могли лише дискутувати з певних виробничих або «політичних» питань. Намагалися дбайливо ставитися одна до одної, допомагати і підтримувати.
Таня була дуже хорошою та яскравою людиною. Їй багато було дано в житті: чарівність, допитливий розум, гарна фігура, доброта, всілякі таланти. Вона добре співала, вміла акомпанувати на гітарі, танцювала, мала ідеальне відчуття ритму. Малювала. Пам'ятаю в студентські роки, намалювала великий портрет популярного тоді актора Алена Делона і повісила на двері нашої кімнати. Портрет вийшов вдалим, «як живий». Всі, хто входить в гості дивувалися, захоплювалися, а дівчата цілували кумира. Через рік довелося зняти картину - зацілували до дірок. У неї були золоті руки, нібито створені для рукоділля. Вона відмінно шила для себе, навіть такі складні вироби як костюми. В'язала спицями та гачком. Справжньою любов'ю стала вишивка картин. Кожну вільну хвилину вона віддавала своєму захопленню. По-моєму виходили справжні шедеври. Навіть будучи нездоровою, вона встигла вишити ще дві картини.
2010 року відбулася її перша персональна виставка «Вишиті мрії» у відділі мистецтв ДОУНБ, яка отримала схвальні відгуки серед відвідувачів: «Роботи яскраві, витончені з позитивною енергетикою». 
У «форумі» на сайті нашої бібліотеки вона вела рубрику «Вишивка хрестиком та інше рукоділля», де охоче ділилася своїми знаннями, порадами з віртуальними гостями стосовно цього виду мистецтва.
Своєю найкращою роботою Таня вважала вишиту ікону св. Миколая Чудотворця (знаходиться у приватній власності). Працювала довго та з натхненням, перебувала у піднесеному настрої. Все вийшло чудово!
У 2015 році стався цікавий випадок. Таня давня прихильниця творчості актора Леонарда Уайтінга, виконавця головної ролі у фільмі Франко Дзеффирелі «Ромео і Джульєтта». До ювілею актора вона вишила картину, де він зображений у легендарній ролі. Через друзів вишивку вдалося доправити виконавцю. Леонард відповів  вдячним листом. Так робота Тетяни  опинилась в Англії.
Таня вміла любити. Сенсом її життя були син Діма і чоловік Віталій. Я переконана, що їхня сім'я утвердилась, вистояла і зміцнилася завдяки і Таніним старанням, турботі, терпінню. Виріс прекрасний син: вихований, розумний, грамотний фахівець. Гідне продовження роду Воронченко-Кузнєцових. Вона любила свою квартиру і всіляко упорядковувала, прикрашала, «вила гніздечко». У неї був хороший смак, відчуття стилю і здатність дизайнера. Дуже сумно, що так рано вона пішла від нас. Багато про що мріяла, і багато чого не встигла зробити. Мріяла дочекатися онуків, піти на новий спектакль «Крику», побачити легендарну Верону, спробувати вишити гобелен ...
Мені дуже не вистачає Тані… Буду пам'ятати її ЗАВЖДИ!

Завідувачка відділу документів з питань мистецтв, Світлана Пономаренко



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

вівторок, 12 вересня 2017 р.

Світ знань нових видань

Герасим`юк, Олена. Розстрільний календар [Текст]  / О. Герасим`юк. – Харків. : Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2017. – 432 с.

Проект, який ліг в основу книги, почав роботу через соціальні мережі 1 січня 2016 року. Головна мета наочно показати схему роботи репресивної машини радянського часу через арешти, допити і розстріли людей до 1991 року та порівняти її з тим, що відбувається за гратами у сучасній Україні. 
Матеріали про вбивство автора «Щедрика» Миколи Леонтовича, табірна історія Остапа Вишні, театральний суд над вигаданою «Спілкою визволення України», на який у прямому сенсі продавали квитки, все це та  багато інших історій дають пронизливу тоталітарну картину тих часів. Особливим досягненням проекту  вважається реабілітація отаманів Холодного Яру та зняття з них тавр злочинців. Фахові історики,  волонтери й журналісти, які долучилися до праці над книгою зробили дуже об`ємну та цікаву роботу. 
«До видання потрапила лише частина всього опублікованого на сторінці  «Розстрілянного календарю» у Фейсбук. Вона, звісно, не відтворює всю картину історії XX століття, але дає відповідь на багато питань, які ми часто боїмося навіть ставити перед собою», - пише у передмові авторка Олена Герасим`юк. Також книга знімає  табу на тему смерті та страждань в українській традиційній культурі. 
Видання адресоване широкому колу читачів. 



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 11 вересня 2017 р.

Неймовірно, але правда

У жовтні 1926 року уряд країни приймає спеціальну постанову «Про поліпшення бібліотечної роботи».  Почалося змагання за звання «Бібліотека – активна учасниця соціалістичного будівництва». Цей рух набув широкого напрямку і на Дніпропетровщині. У результаті цього, значно збільшився книжковий фонд в бібліотеках хат-читалень, в сільській місцевості. Цьому сприяла велика робота, яка була проведена бібліотеками міста.
  На 1 січня 1927 р. 59 найбільших бібліотек Дніпропетровщини обслуговували 26383 читачів, у тому числі 48% робочих.
Для куточків обслуговування читачів, які були створені на підприємствах та у колгоспах, бібліотеки виділили 247 пересувних обладнань та організували 184 пункти видачі літератури.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

пʼятниця, 8 вересня 2017 р.

На долоні історії

Юрій Литвин: «Мій вірш підвівся над тюремним дахом. 
 І ось летить!...
Летить Чумацьким шляхом»

 «І хай моя трибуна ешафот, я єсть!» Так написав про себе в епоху радянських часів поет-правозахисник Юрій Литвин. Так, саме поет і правозахисник, тому що його творчій світогляд, моральність та доброта, якими пронизано кожний рядок віршів, небайдужість до порушень справедливості,  максимально відбилися  на його правовому світогляді. 
Він не дожив до свого 50-річчя 50 днів і його загальний термін, згідно  приговорів складав 41 рік, з яких він встиг перебути за гратами  - 20 років. Саме так оцінив тоталітарний режим любов поета до України. Трагізм і парадокс полягали  в тому, що український патріот писав свої вірші на російській мові. 
Він був романтиком, ліриком, людиною глибоких почуттів і ніжної любові і разом з тим ніколи не тремтів перед наглядачами концтабору, ніколи не опускав перед ними  очей. Він мав дивовижну пам'ять і годинами міг цитувати Кобзар Шевченка, Лесю Українку, Уїтмена. І на питання скільки ж віршів він знає, Литвин відповів – тисячу, чи кілька тисяч, не рахував. 
Все що він писав під час лагерного життя в нього відбирали. І коли йому радили писати щось маленьке і ховати окремо, він відповідав – Хай забирають, хай знають, що ми не скорилися.. 
Нажаль більшість з написаного Литвиним заховано в архівах колишнього  КДБ.
Він народився 1934 року на Київщині у селі Ксаверівці в родині вчителів. Батько його був на фронті з першого дня, потім потрапив  до загону легендарного Сидора Ковпака. 1944-го року Тимон Литвин помер від ран у шпиталі. 
  Рятуючі  дванадцятирічного Литвина від злиднів, дядько забирає його на Кавказ. Хлопець опиняється у російськомовному оточенні. Він закінчує семирічку,  навчається у    гірничопромисловій школі, працює на шахті у Донбасі. У вісімнадцять років повертається на Васильківщину, живе біля матері в селі Барахтах. Він був  активним комсомольцем, навіть комсоргом та дуже відверто реагував  на колгоспне кріпацтво. За перший юнацький бунт його  етапували на будівництво Куйбишевської ГЕС. Мати Надія Антонівна Парубченко дісталася  тоді до заступника голови Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака. Той добре пам’ятав свого бійця Тимона Литвина і  визволив його сина. 
Та тільки-но в лютому 1955-го Юрко приїхав погостювати до дядька Миколи в Ленінград, як його знову заарештували,  звинувачуючи   у створенні в неволі  підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України». Литвина   засудили до 10 років позбавлення волі за  статтею — «Зрада Батьківщині».
Він  відбував покарання у політичних таборах Сибіру, потім у Мордовії, де зібрали учасників національно-визвольних рухів з усього СРСР. Тут Юрій Литвин  мав можливість слухати митрополита Йосипа Сліпого, знав адвоката Степана Бендери – Володимира Горбового, зустрів найавторитетнішого з-поміж українських політв’язнів Михайла Сороку. Це був період громадянського визрівання Литвина і становлення його як поета. У Мордовії й написано головним чином поетичну збірку  “Трагічна галерея”, яка згодом була присвячена політв’язню та правозахиснику   Левку Лук'яненко.
Звільнившися через десять років, у 1965-му, Литвин прямо з Мордовії поїхав до Москви та й прорвався у канадійське посольство, лишивши в руках міліціонера піджак. Політв’язні доручили йому передати звернення до урядів вільних країн про становище в концтаборах. Щоб не ризикувати, текст Юрій вивчив напам’ять. Співробітники амбасади вивезли його потай машиною і дали можливість вискочити на ходу.

(далі буде)



Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

четвер, 7 вересня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Кови, Стивен Р. Семь навыков высокоэффективных людей [Текст] : мощные инструменты развития личности / С. Р. Кови. - 3-е изд. - М. : Альпина Бизнес Букс, 2008. - 374 с. - Пер. с англ.

 «Один из самых важных уроков, которые я получил в своей жизни, звучит так: если вы хотите достичь высочайших целей и добиться выполнения самых сложных задач, сформулируйте принцип, или естественный закон, определяющий результаты, к которым вы стремитесь, и следуйте ему». 
Стивен Кови 


У житті кожної людини настає час, коли вона починає оцінювати свій пройдений життєвий шлях та задумується над майбутнім, над своїми силами та можливостями, які можна використати, щоб отримати бажаний результат. Хтось говорить, що зарано, а дехто, що запізно, та цей час настав в моєму житті. І як людина з вищою освітою, бібліотекар, відповідь на свої питання я почала шукати в книгах. 
Багато гарних відгуків я чула від впливових людей, стосовно книг  Стівена Річардза Кові — американського освітянина, письменника, підприємця та мотиваційного спікера. Найвідомішою його книгою є «7 звичок надзвичайно ефективних людей». Саме про неї йтиме мова.
По-перше, ця книга універсальна. Вона викладає системний підхід до визначення життєвої мети. При чому, у різних варіантах і по відношенню до певних людей. По-друге, з’являються ідеї, як досягти певного результату. По-третє, і найголовніше, ти починаєш відчувати, що змінюєшся. Ці зміни стосуються не іміджу, а внутрішніх упереджень, пріоритетів та ставлення до свого життя.
Та читач повинен розуміти, що книга «7 звичок надзвичайно ефективних людей» Стівена Кові не чарівна паличка, вона не дає негайного результату. Це лише старт, перший і вірний крок до самоутвердження. Саме з цієї книги треба починати. Але, я б радила її прочитати кожному та не один раз. Вона як дорожня карта. Коли ви плануєте вирушати у подорож, зазирніть в неї, щоб не зійти з вірного шляху.     

Катерина Сохромова, завідуюча сектором соціокультурних проектів і зовнішніх зв'язків



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 6 вересня 2017 р.

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків 
(продовження) 

 Два Кобзаря
Навряд-чи хто небудь з городян молодшого і середнього покоління знає, що в парку Шевченка були послідовно поставлені два пам'ятника Тарасу Шевченку. Існуючий пам'ятник на Монастирському острові - не перший. Ідея спорудити в парку - пам'ятник великому поетові, з'явилася  наприкінці 1940-х років. Скельні виходи, рясна рослинність і чудові панорами з піднесених дніпровських схилів - як декорації до його творів.
Потрібно пройти повз скульптури  лева по колишній центральній алеї, минути клумбу і спуститися ще на один ярус - в кутку колишнього оглядового майданчика, біля підніжжя ресторану "Маяк" - ви побачите постамент першого пам'ятника Шевченку (відкритий в квітні 1949 року, скульптор І.С . Зноба). Він складний з гранітних валунів і здавався частиною цієї скелі. Колись тут стояв Тарас, його фігура була розгорнута до Дніпра. Поет, як і в нинішньому варіанті, зображений в момент глибоких роздумів. Складалося враження природності. Потрібно сказати, що цей перший пам'ятник не був таким потужним, як другий, і для того часу дуже вдало поставлений. Ця частина парку була повністю відкрита до річки, не було густих заростей, як зараз. До будівлі моста повідомлення з островом здійснювалося з набережної, куди вела центральна алея. Загалом, характерна видова точка.
Але, ось уже в 1957 р. до парку приєднали і почали облаштовувати острів Комсомольський. Його з'єднали з нагірною частиною парку - пішохідним мостом. На найвищій точці острова в 1959 році звели новий пам'ятник Шевченку (скульптори І.С. Зноба та В.І. Зноба, архітектор Л.Р. Ветвицький). Задум має багато спільного з першим варіантом. Фігура поета в глибокій задумі височить над Дніпром - тільки пам'ятник цей в кілька разів більший попереднього. Його висота 9,5 метрів, висота п'єдесталу - 10,5 метрів, вага чавунної скульптури - 55 тонн. А що ж старий пам'ятник, "відслужив" своє? Довгий час вважалося, що його просто зруйнували, але його "переустановили". У 1961 р. пам'ятник знайшов нове місце - в селищі Шевченко, на вулиці Новгородській, в Присамарський частині Дніпропетровська. Він стоїть там і зараз, правда, потребує реставрації.
 […]
Наступала нова епоха. У 1963 році скасували вхідну плату за відвідування парку. До цього вхід сюди коштував 30 копійок. "Сталінські" колони теж зникли, правда, вже пізніше, на рубежі сімдесятих - вісімдесятих.
У 1967 році  біля Палацу студентів з'явився дуже оригінальний пам'ятник - "Скорботна" - в пам'ять загиблих в роки Великої Вітчизняної війни студентів. Гранітна скульптура дівчини схилилася в задумі (автори пам'ятника - скульптори В.І. Щедрова, К.І.Чеканьов, О.В. Ситник, архітектор І.М. Нескоромний). Сюди часто приходять пари молодят.
У 1971 році  почалися роботи по реконструкції парку. Його перепланували і частково замінили рослинність. Авторами проекту були відомі дніпропетровські архітектори Л.Г. Халявський і Є.Б. Ящунский. Основний масив робіт завершили  у 1973 році.  А роком раніше парк імені Шевченка отримав статус пам'ятника садово-паркового мистецтва державного значення і представлений на ВДНГ - Виставці досягнень народного господарства. […]

У тому ж 1974 році, в парку з'явилася незвичайна скульптурна група - "Олені" з зварного дроту. Звірі і зараз на місці - тільки вимагають реставрації: опорні частини зотліли, а дві лапи "тата" - оленя - підпирають ... металеві штирі. На рубежі 1970-1980-х рр. в парку з'явився металевий лев - він мирно лежить біля Палацу студентів і став "улюбленим об'єктом" дітвори. Колись на ньому "сидів" і автор цього нарису.
Остання масивна споруда радянської епохи в парку - лекторій, споруджений в 1977 році за проектом відомого архітектора П.Р. Нірінберга. До слова, цей зодчий спроектував і міський цирк, і міськвиконком, і інші відомі будівлі. […]
(далі буде) 

Фото: Загальний вид на парк Шевченко, Монастирський острів
Максим Кавун
Джерело: http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

вівторок, 5 вересня 2017 р.

Світ знань нових видань

Бакалець, Олексій. Скарби монети як джерело вивчення грошового обігу Гетьманщини (1648-1764 р.р.) [Текст]  /О.Бакалець –К.:ВД «Стилос», 2012.- 336 с. : іл. 

Монетні скарби доби Гетьманщини широко представлені у цьому виданні. Дня нумізматів та поціновувачів  цієї теми у книзі проаналізовано здобутки вітчизняної та зарубіжної історіографії в галузі української нумізматики, починанаючи від часу її становлення у другій половині XIX сторіччя до сьогодення .
 На  матеріалі із 494 скарбів показані можливості нумізматики,  як історичного джерела для вивчення  актуальних питань середньовічної історії.  Дані монетних скарбів співвідносяться й підтверджуються писемними джерелами.
 Книга адресорвана  викладачам, студентам історичних та економічних факультетів вузів , працівникам  історичних та краєзнавчих музєїв, колекціонерам, усім хто цікавиться нумізматикою.




 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 4 вересня 2017 р.

Неймовірно, але правда


У 1922 р. Катеринославська центральна губернська бібліотека  належала до групи державних бібліотек, вона обслуговувала книгами широкі маси населення. Книжковий фонд її становив 100  тис. томів. Бібліотека входила до числа 5 найбільших бібліотек Української республіки .

 У 1924 р. бібліотека провела переоблік книжкового фонду, перенесла вихідний день з неділі  на понеділок, для неї були виписані нові журнали та вдвоє збільшилась кількість газет.
     У 1926 р. на Дніпропетровщині налічувалося 59 великих бібліотек, у тому числі окружна бібліотека по вул. Московська, 3 (нині вул. Володимира Мономаха), бібліотека Облпрофради при Палаці праці, 1 та 2 робочі бібліотеки при великих промислових підприємствах.



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

пʼятниця, 1 вересня 2017 р.

На долоні історії

Олексій Тихий: «Я – українець»
(закінчення)

Але КДБ вважав інакше, тому переслідування свої  та періодичні затримання не припиняв. Влітку 1976 року під час   чергового затримання спецслужби запропонували  Олексі написати заяву і виїхати закордон. Він відповів: «Мої однодумці й друзі сидять в таборах. Я мушу робити все, що в моїх силах, щоб звільнити їх. Моє місце тут, в Україні» і вже у листопаді  Олекса був у складі тієї жменьки відважних людей, які проголосили створення Української групи сприяння Виконанню Гельсінських Угод. Також цього року він підписав Меморандум УГГ, де наводилися конкретні приклади протиправних дій КДБ і радянського уряду, відомості про українських політв’язнів, використання психіатричних лікарень проти інакомислячих.  
В  цьому ж році  він відвіз один з примірників своєї найбільшої праці «Мова - Народ» професору Донецького університету. Олекса був першим в Україні, хто зібрав в одинадцяти розділах документи і вислови більш ніж 250 авторів про рідну українську мову. Тут  є відомості про процес поширення грамотності на Україні, про склад населення за мовним принципом. Книга, за яку його згодом   так тяжко покарали, була адресована вчителям української мови ті літератури, учням та їх батькам, але Тихий вірив, що  прийдуть часи, коли його працю зможе прочитати більш широке коло людей.
 Професор одразу настрочив донос. Машинопис рукопису вилучили, двоє суток  Тихого продержали  під вартою під привидом  - пограбування магазину, а у нього  вдома під час обшуку  знайшли заліплений у глині на горищі німецький карабін 19 віку, про який він не здогадувався і діло було сфабриковане.
Справу Тихого було об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи  Руденка. Суд проходив у Дружківці у ленінській кімнаті, влада  всяко намагалася ізолювати цей процес  від громадськості,  процес слухали у відкритому режимі тільки на 6 день.  Промова  Тихого на суді  сповнена не тільки справжньої сили і величі духу, але й  гідності та безстрашшя. 
 Олексу Тихого позбавили волі на строк 10 років і заслання на строк 5 років. Він потрапив  до табору в Мордовії, потім до Пермської області, пережив тривалі голодування (найдовше 52 дні), протести. Разом  з  іншими політв'язнями він підписав переданий   Андрію Сахарову лист «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення». 
Відомий правозахисник і колишній політв’язень Василь Овсієнко, який перебував в одній камері  с Тихим, згадував: «Про нього можна говорити тільки пафосно. Це була людина близька до того ідеалу, де починається святість. Людина залізної волі, рідкісної толерантності і виняткової терпимості. Єдиним можливим ненасильницьким и прийнятним шляхом вважав ненасильницьке противлення злу. Основною метою молоді бачив освіту, науку, культуру».
Він тяжко хворів, тільки після  втручання міжнародних громадських організацій  тюремні лікарі звернули на нього увагу. На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.
 У 1979 році  з іншими 18 політв'язнями  Олекса Тихий також підписав «Звернення українського національного визвольного руху в справах української самостійності»,  у якому ставилося питання про вихід України зі складу СРСР.
Помер він  6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі, йому таки   вчасно не надали лікарську допомогу.
Шість років потому, Постановою Пленуму Верховного суду УРСР,  вироки щодо Тихого  було скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».
Згідно з Указом Президента України від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод», Олексу Тихого  нагороджено Орденом «За мужність» I ступеня.
Відома українська дисидентка Надія Світлична, дружина Івана Світличного , так писала про нашого героя : «Якщо вдуматися Олекса Тихий вже багато років палає на кострищі за єдину єресь – намагання мати свою думку». 
І я б додала  -  за прагнення  українців   говорити  рідною мовою на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.
Він не тримав образи ні на кого, натомість мав любов у вищому сенсі цього слова і в останню зустріч з сином Володимиром і першою дружиною Ольгою просив пам’ятати Нагірну проповідь Ісуса Христа. 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна  тут

четвер, 31 серпня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

1000 фактів про Україну [Текст] : довідкове видання / В.М. Скляренко. - Харків: Бібколектор, 2013. – 315 с. 

Переді мною книга, яку я щойно прочитала «100 фактів про Україну». З нею я поринула у дивовижний світ нашої неньки України, з нею я мандрувала і в печері Кіїк-Коба та Старосілля, з нею я побувала на стоянках неандертальців, які жили переважно в Криму. 
Дуже цікаво мені було дізнатися про походження назви «Україна». Загадка походження назви країни так і залишилась нерозгаданою. Про заборону української мови теж можна дізнатися з різноманітних наказів та циркулярів, в яких повідомлено про заборону більше ніж 170 разів української мови. Особливе захоплення у мене викликала розповідь про «Пересопницьке Євангіліє». Воно відрізняється високим рівнем художнього оформлення, а написане воно в 1556-1561 роках давньоукраїнською мовою на замовлення княгині Гольшанської. А зберігається ця книга в Національній бібліотеці України ім. Вернадського і саме на ній, як на Конституції України, приносять присягу президенти країни! Дуже цікаво було дізнатися про відкриття першої публічної бібліотеки України - у 1829 році в Одесі, а початок її було покладено дарунком відомого мецената, графа М.Толстого. Цікаво було дізнатися про те, де з`явилась перша газета в Україні, де було знято перший український телефільм «Вогняний потяг». І ще багато-багато цікавенького про історію та політику, науку і техніку, мистецтво і спорт я дізналася з цього видання.
Книга буде корисна всім віковим категоріям. Зануртеся у світ української історії!

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:   Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середа, 30 серпня 2017 р.

Винахідники, віват!

Пігоров Георгій Семенович - майстер теорії рішення винахідницьких задач (ТРВЗ)

ТРВЗ - цікава і дієва теорія, яка виникає з діалектичного системного погляду на навколишню дійсність
Альтшулер Г. С.

Георгій Семенович народився 10 травня 1933 року. У 1956 році закінчив гірничий факультет Томського політехнічного інституту «Збагачення корисних копалин». За час навчання, на літніх канікулах, працював слюсарем в шахті і майстром на вуглезбагачувальній фабриці. У той же період проявилися його здібності до досліджень і почав формуватися інтерес до проблем розвитку людини.
У 1956 році Пігоров Г.С. працював інженером відділу промислових досліджень Кузбассгіпрошахта в місті Новосибірську. Потім в 1959 р. вже керував групою інституту ВНІІ Гідровугілля в місті Новокузнецьку. Потім була посада заступника начальника Придніпровської лабораторії УкрНДІвуглезбагачення.
У 1972 році Пігоров захистив в ДГУ кандидатську дисертацію з базової спеціальності. Потім була робота в НметАУ професором, завідувачем міжвузівської кафедри «Основ творчості та інтелектуалізації». Георгій Семенович був головою науково-методичної комісії з творчості та інтелектуалізації Науково-методичної ради МОН.
ТРВЗ почав займатися з 1973 року. У 1980-2010 рр. став займатися ТРВЗ професійно. Досліджував переважно питання навчання і застосування ТРВЗ і проблеми на стику ТРВЗ і суміжних наук.
Пігоров з колегами заклав основи «Креатологіі». Випущений однойменний 500-сторінковий підручник-монографія. Георгій Семенович створив науково-методичну базу 5 нових курсів. Він офіційно зареєстрував наукову школу по напрямку «Розвиток творчості та інтелектуалізації», видано з її участю ще 5 книг і опубліковано понад 160 статей і доповідей. Георгій Семенович навчив основам активізації творчості тисячі студентів і сотні інженерів. 
Пігоров є ініціатором поширення навчання ТРИЗ і ФСА на десятки вузів України. Він створив науково-методичну комісію з творчості та інтелектуалізації.
Георгій Семенович автор 15 винаходів, понад 150 наукових публікацій, 5 книг.
І зараз, будучи на пенсії, він є волонтером патентно-технічного відділу, помічником при роботі зі студентами з розповсюдження інноваційних знань і залучення їх в бібліотеку для роботи з патентною документаціє. Георгій Семенович приймає активну участь у цікавих зустрічах, засіданнях клубів які проходять у патентно-технічному відділі.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 29 серпня 2017 р.

Світ знань нових видань

Буртик,  Іван. Спогади про життя Українського народу в XX столітті  [Текст]  / І.Буртик;  вст.слово.: Т. Чернега.  - Астана:  Казполіграфіздат, 2015. – 216 с. 

Ця розповідь, як вказано у передмові  « не є повістю, легендою чи історичною монографією», а   є «спостереженням та зізнанням фактів, людських доль, терпінь нашого народу протягом майже вікового відрузку».  Автор на сторінках книги виступає, як аналітик, історик, політолог, аналізуючи побачене й пережите, розмірковуючи – як вплинули ті чи інші події на долю цілого українського народу.
До вашої уваги книга спогадів Івана Буртика – відомого українського громадського діяча, Голови Ради Оборони і Допомоги Українцям Українського Конгресового  Комітету Америки, Почесного Доктора Українського Вільного Університету (м.Мюнхен, Німеччина) – охоплює майже увесь період української історії XX століття. Автор згадує багато історичних подій, у яких йому особисто або членам його великої родини доводилося брати участь. Серед наведених у книжці історичних фактів – події Першої й Другої світових воєн та повоєнних років, а також помітні явища громадського життя Української діаспори в Європі та США. Книга адресована широкому колу читаів, які цікавляться історієї  XX  сторіччя. 
До фондів ДОУНБ книга потрапила у дарунок від Українського Культурного Центру «ВАТРА», що діє в столиці Республіки Казахстан –Астані.
Зараз 93-річний автор мешкає у містечку Кліфтон неподалік Нью-Йорку, США. Відгуки про книгу можна адресувати на його  електронну адресу : jburtyk33@optonline.net



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна  тут

понеділок, 28 серпня 2017 р.

Неймовірно, але правда

 У 1921 р. на Катеринославщині працювало 273 бібліотеки, 19 з них – у Катеринославі. Почалася активна робота щодо  надходження книг у сільську місцевість, де раніше не було і поняття про бібліотеки. Поступово у селах створюються хати-читальні, де місцеві мешканці могли почитати книгу чи газету або переглянути виставу, підготовлену драматичним гуртком.
В окремих селах, Петриківці, Знаменівці та ін. було по 8-10 хат-читалень, які  об'єднували навколо себе багато молоді. 
Велику допомогу районним і сільським бібліотекам надавала центральна губернська бібліотека. Співробітники бібліотеки виїжджали на місця та інструктували сільських бібліотекарів.




Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

середа, 23 серпня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Світлана Манченко. Усмішка долі

Її улюбленою казкою дитинства була «Снігова королева», де добро, любов та наполеглевість розтоплюють крижані серця. І вона посміхається так щиро й завзято, що неможливо самому не розкритися в усмішці  та   не  посміхнутися  їй у відповідь. І ця відкритість  у спілкуванні та намагання віддати досвід  та сонячний настрій - є візитівкою завідувачки відділу комплектування ДОУНБ Світлани Манченко. 
Вона народилася у Дніпрі.  Батьки  бухгалтер та інженер, звісно ніякого відношення до бібліотечної справи не мали, а любов до читання  та літератури виникла у неї завдяки педагогам з української та російської мов й літератури. Класні години  Лариси Павлівни Пустової та Любові Іванівни Соловйової перетворювалися на  знайомство  з цікавими виданнями,  і  ця  увага до ЇЇ Величності Книги передавалася учням.  
Батько наполягав, щоб донька була програмістом, але Світланка сумнівалася і може  тому вступні екзамени склала невдало. Але нічого випадкового у житті не трапляється, і коли  вона дізналася, що програмістом їй не бути, то просто проходячи повз зайшла до Дніпропетровського училища культури (зараз Дніпропетровський коледж культури і мистецтв). Чомусь вона була впевнена, що обов'язково вступить. І вже під час екзаменів, які склала з успіхом, дізналася, що конкурс був 5 осіб на місце. Таким чином, доля її була вирішена.  Невдовзі вона закінчила і Харківську державну академію культури, факультет бібліотекознавства та інформатики.
Світлана отримала розподіл в іншу бібліотеку, але там  була можливість лише внутрішньобібліотечної роботи, а це на той час її не влаштовувало. У  ДОУНБ ж  їй було запропоновано дві вакансії: відділ зберігання, або читальний зал. Звісно вона обрала останній варіант тому що, повторюю, бажання працювати напряму з читачами було великим та щирим. З 1993 року Світлана Володимирівна працює у ДОУНБ і починала вона з посади бібліотекаря, 10 років допомагала читачам підбирати необхідну літературу,  вивчала їх запити та смаки. Потім була переведена до відділу комплектування, який очолила на початку 2009 року. Попередній досвід дав можливість формувати фонди з урахуваннням  вивчення безлічі різноманітних  читацьких запитів. Покладається вона і на свою інтуїцію.  
Понад три мільйони примірників видань має зараз у своїх фондах ДОУНБ, і комплектування є основою початкового етапу роботи бібліотеки, від  якості  якого залежить обслуговування читачів.  За ці процеси сьогодня гідно відповідає саме Світлана Володимирівна Манченко. 
Серед тих, хто допомагає комплектувати фонди є й дарувальники, частіше за все це автори власних видань: професори, кандидати наук, викладачі, доценти, завідуючі кафедрами вищих навчальних закладів освіти, а також багато людей,  які навчаючись,   користувалися фондами ДОУНБ і теж знають коло запитів. Збереження якості  контактів з ними та налогодження нових, теж перевага героїні матеріалу. 
Ніяких посад вона ніколи не прагнула, вважаючи, що не володіє якостями керівника. Але ж відділ її працює як чіткий механізм, можливо тому, що у роботі з людьми  важливим для Світлани Володимирівни є, перш за все, власний досвід. Вона завжди все планує заздалегіть і  шукає самий логічний, короткий  та раціональний шлях для  виконання та результату роботи. Щоб не утрудняти себе та інших зайвими витратами часу, як каже сама.  І ця  професійна якість, безперечно, цінна. 
Їй і досі  подобається запах новин книжок та перегортанння ще склеєних сторінок,  і безліч інформації,  яку  вони містять  та якою вона сповнюється щодня.  Родина, любов до Книги та захопленість справою роблять її життя щасливим. 




 Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter