Сторінки

четвер, 31 серпня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

1000 фактів про Україну [Текст] : довідкове видання / В.М. Скляренко. - Харків: Бібколектор, 2013. – 315 с. 

Переді мною книга, яку я щойно прочитала «100 фактів про Україну». З нею я поринула у дивовижний світ нашої неньки України, з нею я мандрувала і в печері Кіїк-Коба та Старосілля, з нею я побувала на стоянках неандертальців, які жили переважно в Криму. 
Дуже цікаво мені було дізнатися про походження назви «Україна». Загадка походження назви країни так і залишилась нерозгаданою. Про заборону української мови теж можна дізнатися з різноманітних наказів та циркулярів, в яких повідомлено про заборону більше ніж 170 разів української мови. Особливе захоплення у мене викликала розповідь про «Пересопницьке Євангіліє». Воно відрізняється високим рівнем художнього оформлення, а написане воно в 1556-1561 роках давньоукраїнською мовою на замовлення княгині Гольшанської. А зберігається ця книга в Національній бібліотеці України ім. Вернадського і саме на ній, як на Конституції України, приносять присягу президенти країни! Дуже цікаво було дізнатися про відкриття першої публічної бібліотеки України - у 1829 році в Одесі, а початок її було покладено дарунком відомого мецената, графа М.Толстого. Цікаво було дізнатися про те, де з`явилась перша газета в Україні, де було знято перший український телефільм «Вогняний потяг». І ще багато-багато цікавенького про історію та політику, науку і техніку, мистецтво і спорт я дізналася з цього видання.
Книга буде корисна всім віковим категоріям. Зануртеся у світ української історії!

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:   Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 30 серпня 2017 р.

Винахідники, віват!

Пігоров Георгій Семенович - майстер теорії рішення винахідницьких задач (ТРВЗ)

ТРВЗ - цікава і дієва теорія, яка виникає з діалектичного системного погляду на навколишню дійсність
Альтшулер Г. С.

Георгій Семенович народився 10 травня 1933 року. У 1956 році закінчив гірничий факультет Томського політехнічного інституту «Збагачення корисних копалин». За час навчання, на літніх канікулах, працював слюсарем в шахті і майстром на вуглезбагачувальній фабриці. У той же період проявилися його здібності до досліджень і почав формуватися інтерес до проблем розвитку людини.
У 1956 році Пігоров Г.С. працював інженером відділу промислових досліджень Кузбассгіпрошахта в місті Новосибірську. Потім в 1959 р. вже керував групою інституту ВНІІ Гідровугілля в місті Новокузнецьку. Потім була посада заступника начальника Придніпровської лабораторії УкрНДІвуглезбагачення.
У 1972 році Пігоров захистив в ДГУ кандидатську дисертацію з базової спеціальності. Потім була робота в НметАУ професором, завідувачем міжвузівської кафедри «Основ творчості та інтелектуалізації». Георгій Семенович був головою науково-методичної комісії з творчості та інтелектуалізації Науково-методичної ради МОН.
ТРВЗ почав займатися з 1973 року. У 1980-2010 рр. став займатися ТРВЗ професійно. Досліджував переважно питання навчання і застосування ТРВЗ і проблеми на стику ТРВЗ і суміжних наук.
Пігоров з колегами заклав основи «Креатологіі». Випущений однойменний 500-сторінковий підручник-монографія. Георгій Семенович створив науково-методичну базу 5 нових курсів. Він офіційно зареєстрував наукову школу по напрямку «Розвиток творчості та інтелектуалізації», видано з її участю ще 5 книг і опубліковано понад 160 статей і доповідей. Георгій Семенович навчив основам активізації творчості тисячі студентів і сотні інженерів. 
Пігоров є ініціатором поширення навчання ТРИЗ і ФСА на десятки вузів України. Він створив науково-методичну комісію з творчості та інтелектуалізації.
Георгій Семенович автор 15 винаходів, понад 150 наукових публікацій, 5 книг.
І зараз, будучи на пенсії, він є волонтером патентно-технічного відділу, помічником при роботі зі студентами з розповсюдження інноваційних знань і залучення їх в бібліотеку для роботи з патентною документаціє. Георгій Семенович приймає активну участь у цікавих зустрічах, засіданнях клубів які проходять у патентно-технічному відділі.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічним відділом 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

вівторок, 29 серпня 2017 р.

Світ знань нових видань

Буртик,  Іван. Спогади про життя Українського народу в XX столітті  [Текст]  / І.Буртик;  вст.слово.: Т. Чернега.  - Астана:  Казполіграфіздат, 2015. – 216 с. 

Ця розповідь, як вказано у передмові  « не є повістю, легендою чи історичною монографією», а   є «спостереженням та зізнанням фактів, людських доль, терпінь нашого народу протягом майже вікового відрузку».  Автор на сторінках книги виступає, як аналітик, історик, політолог, аналізуючи побачене й пережите, розмірковуючи – як вплинули ті чи інші події на долю цілого українського народу.
До вашої уваги книга спогадів Івана Буртика – відомого українського громадського діяча, Голови Ради Оборони і Допомоги Українцям Українського Конгресового  Комітету Америки, Почесного Доктора Українського Вільного Університету (м.Мюнхен, Німеччина) – охоплює майже увесь період української історії XX століття. Автор згадує багато історичних подій, у яких йому особисто або членам його великої родини доводилося брати участь. Серед наведених у книжці історичних фактів – події Першої й Другої світових воєн та повоєнних років, а також помітні явища громадського життя Української діаспори в Європі та США. Книга адресована широкому колу читаів, які цікавляться історієї  XX  сторіччя. 
До фондів ДОУНБ книга потрапила у дарунок від Українського Культурного Центру «ВАТРА», що діє в столиці Республіки Казахстан –Астані.
Зараз 93-річний автор мешкає у містечку Кліфтон неподалік Нью-Йорку, США. Відгуки про книгу можна адресувати на його  електронну адресу : jburtyk33@optonline.net



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна  тут

понеділок, 28 серпня 2017 р.

Неймовірно, але правда

 У 1921 р. на Катеринославщині працювало 273 бібліотеки, 19 з них – у Катеринославі. Почалася активна робота щодо  надходження книг у сільську місцевість, де раніше не було і поняття про бібліотеки. Поступово у селах створюються хати-читальні, де місцеві мешканці могли почитати книгу чи газету або переглянути виставу, підготовлену драматичним гуртком.
В окремих селах, Петриківці, Знаменівці та ін. було по 8-10 хат-читалень, які  об'єднували навколо себе багато молоді. 
Велику допомогу районним і сільським бібліотекам надавала центральна губернська бібліотека. Співробітники бібліотеки виїжджали на місця та інструктували сільських бібліотекарів.




Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

середу, 23 серпня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Світлана Манченко. Усмішка долі

Її улюбленою казкою дитинства була «Снігова королева», де добро, любов та наполеглевість розтоплюють крижані серця. І вона посміхається так щиро й завзято, що неможливо самому не розкритися в усмішці  та   не  посміхнутися  їй у відповідь. І ця відкритість  у спілкуванні та намагання віддати досвід  та сонячний настрій - є візитівкою завідувачки відділу комплектування ДОУНБ Світлани Манченко. 
Вона народилася у Дніпрі.  Батьки  бухгалтер та інженер, звісно ніякого відношення до бібліотечної справи не мали, а любов до читання  та літератури виникла у неї завдяки педагогам з української та російської мов й літератури. Класні години  Лариси Павлівни Пустової та Любові Іванівни Соловйової перетворювалися на  знайомство  з цікавими виданнями,  і  ця  увага до ЇЇ Величності Книги передавалася учням.  
Батько наполягав, щоб донька була програмістом, але Світланка сумнівалася і може  тому вступні екзамени склала невдало. Але нічого випадкового у житті не трапляється, і коли  вона дізналася, що програмістом їй не бути, то просто проходячи повз зайшла до Дніпропетровського училища культури (зараз Дніпропетровський коледж культури і мистецтв). Чомусь вона була впевнена, що обов'язково вступить. І вже під час екзаменів, які склала з успіхом, дізналася, що конкурс був 5 осіб на місце. Таким чином, доля її була вирішена.  Невдовзі вона закінчила і Харківську державну академію культури, факультет бібліотекознавства та інформатики.
Світлана отримала розподіл в іншу бібліотеку, але там  була можливість лише внутрішньобібліотечної роботи, а це на той час її не влаштовувало. У  ДОУНБ ж  їй було запропоновано дві вакансії: відділ зберігання, або читальний зал. Звісно вона обрала останній варіант тому що, повторюю, бажання працювати напряму з читачами було великим та щирим. З 1993 року Світлана Володимирівна працює у ДОУНБ і починала вона з посади бібліотекаря, 10 років допомагала читачам підбирати необхідну літературу,  вивчала їх запити та смаки. Потім була переведена до відділу комплектування, який очолила на початку 2009 року. Попередній досвід дав можливість формувати фонди з урахуваннням  вивчення безлічі різноманітних  читацьких запитів. Покладається вона і на свою інтуїцію.  
Понад три мільйони примірників видань має зараз у своїх фондах ДОУНБ, і комплектування є основою початкового етапу роботи бібліотеки, від  якості  якого залежить обслуговування читачів.  За ці процеси сьогодня гідно відповідає саме Світлана Володимирівна Манченко. 
Серед тих, хто допомагає комплектувати фонди є й дарувальники, частіше за все це автори власних видань: професори, кандидати наук, викладачі, доценти, завідуючі кафедрами вищих навчальних закладів освіти, а також багато людей,  які навчаючись,   користувалися фондами ДОУНБ і теж знають коло запитів. Збереження якості  контактів з ними та налогодження нових, теж перевага героїні матеріалу. 
Ніяких посад вона ніколи не прагнула, вважаючи, що не володіє якостями керівника. Але ж відділ її працює як чіткий механізм, можливо тому, що у роботі з людьми  важливим для Світлани Володимирівни є, перш за все, власний досвід. Вона завжди все планує заздалегіть і  шукає самий логічний, короткий  та раціональний шлях для  виконання та результату роботи. Щоб не утрудняти себе та інших зайвими витратами часу, як каже сама.  І ця  професійна якість, безперечно, цінна. 
Їй і досі  подобається запах новин книжок та перегортанння ще склеєних сторінок,  і безліч інформації,  яку  вони містять  та якою вона сповнюється щодня.  Родина, любов до Книги та захопленість справою роблять її життя щасливим. 




 Більше про бібліотеку  тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

вівторок, 22 серпня 2017 р.

Світ знань нових видань

Богомолець,  Ольга.  Українська домашня ікона : Монографія [Текст] / О.Богомолець;  вст. слово.: В.М.Попович. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2017. – 520 с. 

У вас є нагода ознайомитися не просто з цілістним монографічним дослідженням, а з пристрасним покликом душі авторки,  народного депутата України, професора, д.м.н. фундатора музею української домашньої ікони та старожитностей «Душа України»  Ольги Богомолець. 
Книга побудована на фактичному матеріалі, який підготовлено змістовно і є результатом понад 20-річної праці.  Це перше вивчення теми домашньої кони,  виділення її як самостійного предмету дослідження, що є безцінним. 
До фонду ДОУНБ монографія потрапила в дарунок від авторки і у своєму листі до директора бібліотеки Надії Титової , Ольга Богомолець зазначає : «Книга… сприятиме поверненнюю до історичної памяті свого Роду, повазі і пошані до власної культуори. Її науково-популярний стиль допоможе  кожному українцю зрозуміти самого себе, спонукатиме суспільство зазирнути у своє минуле, а відтак  краще зрозуміти майбутнє і місце України в ньому. Григорій Сковорода , наш великий філософ, колись казав: «Пізнай свій край, себе, свій рід, свій народ, свою землю – і ти побачиш свій шлях у житті». 
Книга адресована науковій спільноті та студентству. 
Відгуки можна надсилати на електронну адресу автора: info@bogomolets.com



 Більше про бібліотеку   тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 21 серпня 2017 р.

Неймовірно, але правда


Напевно багатьом цікаво буде дізнатися, що першим відомим письменником нашого краю була жінка – Олена Андріївна Ган (1814 р.-1842 р.), уроджена Фадєєва, талант якої високо оцінив відомий критик Белінський, а редактор популярного у ті часи журналу “Библиотека для чтения” О. Сенковський назвав її другою Жорж Санд. 
Народилася Олена Ган (Фадєєва) у Ржищеві Київської губернії в багатодітній дворянській родині. Дитинство та юність провела в Катеринославі. 
У 16 років Олена вийшла заміж за капітана Петра Олексійовича Гана, військового, який походив із роду німецьких переселенців.
У 1831 р. у Ганів народилася перша донька Олена (в майбутньому відомий філософ Олена Блаватська), а у 1835 р. — друга донька Віра — майбутня письменниця Желіховська. 
Олена Ган з маленькими дітьми й чоловіком подорожувала Україною. У 1831—1832 рр., потім в 1834—1835 рр. сім'я Ган жила в селі Романкове, потім в 1837—1839  рр. у Кам'янському.
У фондах ДОУНБ ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія зберігається чимало творів О. А. Ган та її відомих доньок – О. Блаватської та В. Желіховської.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити  книги можна тут

суботу, 19 серпня 2017 р.

На долоні історії

Олексій Тихий: «Я – українець»
(закінчення)

 «Я завжди дивився на мир своїми очами», - так сам про себе казав Олекса Тихий. Своїми тому, що він про все мав свою особисту незалежну думку, своїми тому що він вважав комуністичну теорію та високі слова комуністичних вождів про загальні ідеали справедливості реальним керівництвом до  їх дій і намагався, коли вони жорстоко порушували свої красномовні обіцянки, апелювати до них саме з позицій відповідальності.  
Для нього Україна і  його маленька Батьківщина Донеччина були понад усе в його прагненні зберегти людську гідність, національну самосвідомість, рідну українську мову.
«Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. ….передусім, як українець, я – "громадянин світу... Люблю свою Донеччину. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...» це цитата з його «Роздумів».
Оле́кса (Олексі́й) Іва́нович Ти́хий  народився на Донеччині, 27 січня 1927 року на  хуторі Їжівка, біля міста  Дружківка. Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту.
У 1948 вперше  був засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецької) області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне.
З 1950 року  працював учителем біології у Ново-Костянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області), потім  мешкав у селі Рубцове, викладав у школі. 
З 1954 році  був вчителем  історії у рідному селі.
 Був заарештований у лютому 1956 року, у тому числі,   за  висловлювання під час шкільних зборів  з питань  щодо вдосконалення учбового процесу, згідно настановам Макаренка,  у зв’язку з висловлюваннями,  що «трудящі сільської місцевості ледве животіють», що «комунізму ми не будуємо» і «вибори в СРСР – є комедія». 
Також причиною арешту був  лист, надісланий до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину.
18 квітня 1957 року  на закритому засіданні Сталінського обласного суду у Донецьку  на підставі статей Карного кодексу УРСР «за антирадянську агітацію та пропаганду» його було  засуджено на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Термін покарання Олекса  відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлазі.
У таборах у цей час сиділо дуже багато інтелігентних людей, як з України, переважно із Західної, так і з усього Союзу. В'язні були на безкамерному режимі – дозволялося ходити по зоні, спілкуватися, навіть вирощувати квіти. Була можливість виписувати і читати журнали, книжки. Ці роки загартували його волю, загострили почуття гідності, національної гордості, розширили та поглибили його світогляд.
Коли Олекса Тихий повернувся після першого ув’язнення, у саморобній фанерній валізі лежали ноти, старенький кларнет та  шахи, - згадував його син Володимир Тихий. Кілька років після звільнення йому не дозволяли працювати вчителем. Він працював теслею в міжколгоспбуді, згодом йому дозволили вчителювати, але викладати лише природознавчі науки.
В цей час  він стежить за публікаціями в «Літературній Україні», його цікавлять    нові збірки поезій Івана  Драча,  Василя Симоненка, Миколи Вінграновського,  особливе визнання він надає «Собору»  Олеся Гончара.  Саме в ці часи він опрацьовує  педагогічні та історичні питання, захоплюється  саме історією розвитку української мови на Донеччині, що пізніше стає ґрунтовною працею «Думки про рідний Донецький край».
Його  твори  визнають антирадянською агітацією і пропагандою,  та стають приводом  для визнання  Тихого особливо небезпечним рецидивістом. Він пише заяву, у якій посилається на формальне ставлення до навчання педагогів та учнів: «так вчити як можу і хочу мені не дозволяють, а так як дозволяють я вважаю негідним», - після чого звільняється зі школи. 
У січні 1972 Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973-го  — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край».
 У  його нарисі початку 70-х   «Сільські проблеми» є такі рядки: « З болем дивляться вони на запустіння села, втрату природної любові до праці на землі, занепад моралі та культури на селі. Чому ж село вмирає? Чому ж в селі пустують будівлі? Чому вмирають хутори?». До того ж часу відносяться  роздуми «Ви і ми», в яких Тихий виступив проти процесу русифікації та на захист української мови та  «Вільний час трудящих», де викладені пропозиції для всебічного творчого  розвитку особистості і   по суті  це гуманітарна програма розвитку.  
(далі буде)



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
 Замовити книги можна тут

пʼятницю, 18 серпня 2017 р.

На долоні історії

Василь Стус. «Коли не я – то хто?»
(закінчення)


«Ми просто йшли,  
  у  нас нема зерна неправди за собою…» 
Тарас Шевченко

Моральний обов'язок у тяжкі тоталітарні часи мав свої наслідки.
Перший арешт Василя Стуса  відбувся у січні 1972 року, він  отримав п’ять років таборів і три роки поселення. Але Стус продовжує свою правозахисну діяльність і за гратами, коли пише великої емоційної сили документ до КДБ,  лист «Я обвинувачую!» з проханням притягти до судової відповідальності осіб, які  здійснюють масову розправу над представниками цілого покоління української інтелігенції та з вимогою суду над КДБ за  свідому фальсифікацію з метою приховування справжніх злочинів та дискредитації людей, репресованих за їхні переконання. 
У таборах Стус був першим, хто висловлював протест, коли адміністрація безпідставно карала в'язнів будь-якої національності. Також неодноразово звертався до офіційних інстанцій з вимогами покарати осіб, які здійснювали масову розправу над представниками української інтелігенції.
 Неймовірна сміливість і послідовність всіх вчинків і дій.  «Коли не я – то хто?» - писав він про свідомість свого вибору.
Василь Стус   повернувся до Києва восени 1979 року після ув'язнення в Мордовії і Колимського заслання. 
У 1978 році, коли він був  ще за гратами, його  було прийнято до  відомого міжнародного правозахисного Пен-клубу. Після визволення,  він активно включається в роботу Української  групи сприяння виконанню Гельсінських угод  (УГГ). (Нагадаю,  в 1975 році були підписані Гельсинські угоди, пункти якої підписані керівниками СРСР, містили зобов’язання дотримання всіма учасниками цих угод, прав людини, і перш за все у власних країнах. У 1976 році  12 травня  було утворено Московську Гельсинську групу, 9 листопада 1976 Українську, яка у 1979 році  зазнала значного  погрому).
 Після звільнення Стус  проводить ще активнішу правозахисну роботу, не залишаючи без уваги жодного випадку переслідування людей за переконання. Тому цілком прогнозовано, що через 8 місяців після звільнення, у травні 1980 року, відбувся  його другий арешт, наслідком якого стало вже 15 років ув’язнення, як для особливо небезпечного рецидивіста.
Аналіз виступів Василя Стуса дає можливість відтворити картину порушень прав і свобод людини у колишньому СРСР і розглянути постать поета як правозахисного діяча. Як бачимо, беручи участь у правозахисному русі, Василь Стус розумів, що його громадська діяльність може мати для нього сумні наслідки, але свідомо йшов на це, виступаючи на захист прав людини, проти переслідувань громадян за їхні політичні та ідеологічні переконання.
 Всі його збірки укладені в часи коли він залишався на свободі і коли був за гратами: "Зимові дерева" "Круговерть", "Палімпсести", "Під тягарем хреста", "Птах душі" – свідчать про його високий талант. І як боляче було, коли наглядачі час від часу забирали його твори й знищували. Він був широко освіченою людиною,  вивчав французьку та англійську мови, володіючи при цьому, усіма слов'янськими мовами і німецькою, перекладав таких складних поетів, як Рільке та Лорка. Дуже любив вірші Миколи  Вінграновського, пронизані любов'ю до рідної  неньки України,  цінував  твори Бертольда Брехта. 
У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у в’язниці.
Останні хвилини його життя досі не з'ясовані. Що стало причиною смерті невідомо. Його поховали на  табірному кладовищі таємно, уночі, поставивши на могилі дерев'яний стовпчик із бляшаним номером 9. І це за декілька годин до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло. Через рік у цьому карцері було знайдено напис "Господи, дякую", зроблений дрібним почерком поета схованим грифелем олівця.
У 1989 році Василя Стуса було повністю реабілітовано "за відсутністю складу злочину". Спроба  висунути його у 1986 році  Нобелівським лауреатом була зроблена пізно й не успішно.
У 1991 році Василю Стусу було присуджено Державну премію ім. Тараса Шевченка за збірку "Дорога болю". Ця книга була першою, надрукованою в Україні. 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Лише окремим людям вдається пройти через усі страждання і муки, і не зрадити себе.  Василь Стус був здатний на це.


 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
 Замовити книги можна тут

четвер, 17 серпня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Мейл, Питер. Французские уроки: Путешествие с ножом, вилкой и штопором: роман. – СПб.: Азбука, 2016.- 320 с.

«Каждую пищу надо есть в правильном месте и в правильное время»  

Книга Пітера Мейла пропонує здійснити чудову гастрономічну подорож Францією, про яку автор пише з незмінною любов'ю і захопленням. Матеріал для книги Пітер Мейл збирав протягом року і об'їздив всю країну, щоб скласти вірне уявлення про шедеври французької кухні. Це тепла книга про кулінарні традиції Франції, прекрасне вино, про його дегустації, виробництво різноманітних продуктів.
Склалася думка, що французи більшу частину часу проводять в ресторанах, не шкодуючи при цьому грошей. Не обмежуючись тільки кулінарією, допомагаючи нам відчути себе в атмосфері того чи іншого французького містечка, автор розповідає про захоплюючі подорожі по країні. А саме: щорічна Трюфельна меса; ярмарок кров’янок, що на жаль не трапилася для автора; жабки на півночі Франції; щорічний сільський ярмарок равликів; пляжний ресторан «Клуб 55»; ярмарок сирів в Ліваро і сирний лицар; винний марафон в Медокі, винний аукціон в Бургундії, щорічне куряче свято і сама вишукана курка.
Дуже підвищує настрій. І апетит теж. Маса корисної інформації. Приємного читання.
Книга являє неймовірний інтерес для тих, хто збирається до Франції або любить побалувати себе чимось смачним.

Валентина Гайдаш, бібліотекар відділу абонемента 



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна тут

середу, 16 серпня 2017 р.

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків 
(продовження)

Центр відпочинку Катеринославської  еліти

У 1830-х рр. палац і сад Потьомкіна передали катеринославському дворянству. У відреставрованому палаці розмістилося Дворянське зібрання.
А що ж сад? Він стає рекреаційним центром еліти Катеринослава - місцем прогулянок дворян, духовенства та великого чиновництва, які й жили неподалік - на вулицях Потьомкінській (Ворошилова), Новодворянській  (Дзержинського) та інших. Тут і зараз живе еліта Дніпропетровська.
За сто років парк істотно змінився на краще. Частина, прилегла до палацу Потьомкіна, була упорядкована, в той же час придніпровська ділянка нагадувала ліс. З чуток, на рубежі XIX - XX століть тут у заростях збиралися революціонери, проводилися маївки, обговорювалися плани повалення уряду.
9 (20) травня 1887 р.  Потьомкінський сад став центром урочистостей з нагоди 100-річного ювілею Катеринослава. Ось як описує ці події газета "Екатеринославский юбилейный листок":   «С 2-х часов дня в саду Потемкина открылось бесплатное народное гулянье с одним оркестром музыки и окончилось около 9 час. вечера, когда сожжен был прекрасный фейерверк. Прекрасны и живописны были прибрежья Днепра у сада, наполненного несколькими тысячами народа. На зеленом фоне берега с необычайной рельефностью выделялись человеческия группы, одетыя в праздничные костюмы; а в протоке между садом и островом несколько десятков лодок бороздили спокойныя воды Днепра. Вечер спустился превосходный, тихий, теплый, благоухающий. На высоком бугре Острова вспыхнул фейерверк, подожженный уроженкою Екатеринослава девицею Е.Г. Гегелло".
Будівництво лінії трамвая в 1897 р. дало можливість відпочивати в саду більшій кількості городян "з простих". У 1909 р дворянство здало частину саду в оренду на 20 років за 2500 рублів у рік і 10% валового доходу. Цю частину саду "облагородили": влаштували три тераси, розбили квіткові клумби, спорудили ресторан та естраду з музикою. Ввели плату за відвідування саду - вдень 7 копійок, а ввечері - 15 копійок. У прибережній частині організували перший у Катеринославі яхт-клуб. "В городском саду играет духовой оркестр" - це про Потьомкінській  сад початку ХХ століття.
Цю ідилію порушила революція і громадянська війна. На початку 1920-х рр. парк, який змінив ім'я Г.А. Потьомкіна на Т.Г. Шевченко, став місцем відпочинку "нової еліти" - робітників і селян. Яхт-клубу вже не було, зате у східній частині парку з'явився Зелений театр - у 1935 р. за проектом архітекторів Г.Л. Швецько-Вінецького  та В.Ф. Ковалевича. Перед війною тут проводилися різні мітинги та зібрання. Потім театр був зруйнований і більше не відновлювався.

Після війни
Закінчилася війна. Будинок відпочинку робітників ім. Ілліча, колишній палац Потьомкіна, стояв  у руїнах. У центральній частині будівлі залишилися лише стіни, зате вціліли галереї з бічними прибудовами. Вже восени 1945 року влада прийняли рішення відновлювати центральний міський парк. Робота ця в цілому була закінчена до 1952р. Що змінилося? Реконструйований палац Потьомкіна перетворили на Палац культури студентів. Парк істотно збільшив свою територію - велику ділянку площі, колись Дворянської, а нині Шевченка - віддали у відання парку і засадили деревами. Звели красиву чавунну огорожу і вхід-колонаду. Ця колонада - прекрасно збережений зразок стилю, який так любили радянські зодчі після війни, що отримав негласну назву "сталінський ампір". У Дніпропетровську є ще одна "сталінська" арка - біля входу в парк                         ім. Чкалова (тепер - Глоби), але то вже " пропілеї". Загалом, палац, що колись виходив на площу протяжним фасадом, виявився всередині парку, і тепер лише смутно проглядається за деревами.
Відразу після закінчення війни, в 1946 р в парку з'явився новий пам'ятник - бюст В.П. Каруни. Один з головних героїв визволення Дніпропетровська, командир 152-ї стрілецької дивізії генерал-майор Василь Петрович Каруна, загинув 2 жовтня 1943 р  у лівобережній частині міста. Могила воєначальника - неподалік - на Жовтневій площі, а в парку Шевченка встановлено бронзовий бюст. Цей пам'ятник помітиш не відразу - він стоїть "спиною" до огорожі парку і захований серед дерев. Згодом біля бюсту утворився "куточок за інтересами" - тут збираються завзяті шахісти. Розставлені столики, - а за грою обговорюються різні події, в тому числі й суспільного життя. Звичайно, це не лондонський "Гайд-парк", але все ж таки...
Тоді ж, на рубежі 1940 - 1950-х рр., започатковано ще одну традицію. У центрі парку, на високому скелястому березі Дніпра, з'явився легкий, ажурний ресторан "Волна" з характерною башточкою. Його добре пам'ятають старожили Дніпропетровська. Згодом постарілу будівлю було розібрано, але звільнене місце не стало пустувати. У 1979 році тут побудували новий ресторан "Маяк" - теж баштового типу. Цього разу масивний багатоповерховий будинок нагадує кріпосну башту, такий собі "замок на скелях". За радянських часів це був один з найбільш фешенебельних ресторанів Дніпропетровська...
(далі буде) 
Фото: Пам'ятник Т.Г. Шевченко, парк Шевченко
Максим Кавун
Джерело: http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

вівторок, 15 серпня 2017 р.

Світ знань нових видань

Старченко, Віталій. СПАЛАХ. Життя і творчість Якова Калашника [Текст]  / В.Старченко – Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2015. — 136 с.: фот.: іл.

Долі видатного наддніпрянського художника-шістдесятника  Якова Петровича Калашника (1927-1967) присвячене  есе Віталія Старченка «Спалах. Життя і творчість Якова Калашника».
Дніпропетровський Художній музей зберігає  понад три десятки його робіт, а  коротке життя його  було сповнене розмаїтими, іноді –досить драматичними, але завжди яскравими подіями. Уродженець Кіровоградської області, підлітковий вік якого припав на роки війни, він разом з батьком партизанив, а після звілнення  Наддніпрянщини працював, учився у фабрично-заводському училищі, токарював на заводі. Потім,  Одеське художнє училище,  Ризька  Академія мистецтв, творчі пошуки у  Дніпропетровську.  
Його біографію можна вкласти майже  у один рядок, але спалах його талановитої душі набагато розширює ці рамки. І книга намагається слідувати саме цьому приципу,  розповідая про талановитого художника і учителя багатьох дарувань. 
Видання супроводжується  архівними фото та ілюстраціями. 



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook    
 Замовити книги можна тут

понеділок, 14 серпня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Ще декілька років тому уявити собі це було неможливо, але трагична загибель  Андрія Кузьменка внесла до сценарію життя  свої корективи. 
Компанія Star Media екранізує книгу Кузьми Скрябіна «Я, Побєда і Берлін». Проект фільму буде представлено на наступному пітчингу Держкіно. Саме таку інформацію на однієї з прес-конференцій 8-го Одеського міжнародного кінофестивалю, оголосив генеральний продюсер компанії Star Media Влад Ряшин. Він зазначив, що його компанія майже рік займалася розробкою проекту і дійшла  згоди, що ця історія може бути перетворена  у повноцінний сценарій. Є і підтримка дружини Андрія  - Світлани Кузьменко. 
Книга «Я, Побєда і Берлін» була видана  «Фоліо» у 2006 році і є літературним дебютом українського співака, письменника, телеведучого та фронтмена гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка (Кузьми Скрябіна).
Події відбуваються навколо старого й пошарпаного автомобілю марки «Побєда», на якому хлопчина Андрій зі своїм другом Бардом подорожують до столиці Німеччини. Вони потрапляють  в різні пригоди, а  в основі повісті — фрагменти  з життя самого Андрія Кузменка.
Отже, будемо чекати на кіноверсію твору улюбленого виконавця.  



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

пʼятницю, 11 серпня 2017 р.

На долоні історії

Василь Стус. «Коли не я – то хто?»

«Ми просто йшли,  
у  нас нема зерна неправди за собою…» 
Тарас Шевченко

Він називав  себе українським літератором, репресованим з політичних мотивів, якого  засудили за прагнення до соціальної справедливості. «Поет божою ласкою», «…його вірші полонять сонцелюбством», «найбільший поет сучасної України» -  саме так казали про Василя Стуса  сучасники. Він насправді  був дуже обдарованою людиною, але зробив інший вибір - громадські справи він поставив вище  творчої кар’єри, вище кар’єри   науковця.
Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині у селянській родині і був четвертою дитиною в сім’ї. Його дитячі і юнацькі роки минули на Донбасі, куди переїхала родина Стусів у пошуках кращої долі: тут він завершив шкільне навчання із срібною медаллю, закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Донецького педінституту. До речі, Василь пішов до школи коли йму ще не було й 6 років. Мати випадково дізналася про це, коли вчителька звернулася до неї з проханням щоб вона обула свого маленького сина, бо Василь ходив до школи босий. Родина жила дуже бідно. Його прагнення до знань, його бажання читати кожну вільну хвилину було фантастичним. 
Він вчителював на Кіровоградщині,  відслужив у лавах Радянської армії на Уралі, звільнившись, знов викладав українську мову та літературу в школі, працював літературним редактором газети "Социалистический Донбасс".
У 1963 році  він вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Григоровича Шевченка Академії наук УРСР,  куди був зарахований на спеціальність "теорія літератури". Тоді ж з’явились перші публікації віршів Василя Стуса – у журналі "Дніпро". У часи навчання в аспірантурі він пише свій перший твір, якій стає точкою відліку у його дисидентській та правозахисній діяльності , це своєрідний літературознавчий аналіз трагедії таланта визначного українського поета Павла Тичини, в соціальному і моральному контексті,  під назвою  "Феномен доби". «Його доля, - пише Стус про Тичину, -  свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня, поет погодився на цю роль».
 Книга була не визнана офіційно й не сприйнята радянським літературознавством, але широко відома в самвидаві,  пізніше фігуруватиме у кримінальній справі Василя Стуса, як вагомий "доказ" антирадянської пропаганди».
Інша точка відліку його громадської правозахисної діяльності датована  вереснем  1965 року, коли  відбувся відомий виступ Василя Стуса у кінотеатрі "Україна" після перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Виступ  відбувся  з приводу арештів серед української інтелігенції,  серед шістдесятників у серпні того ж року. До речі, Стус  брав  активну участь  у роботі  дискусійного Клубу молодих літераторів «Обрій», пропагуючи  вірші  непокорних авторів -  Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. 
Після  виступу в кінотеатрі, поет  майже "випав" із офіційного життя:  йому було заборонено друкуватися,  його було відраховано з аспірантури і він  перебував на особливому обліку КДБ, не маючи  можливості працювати за фахом. Стус виступав на захист заарештованих після відлиги, усвідомлюючи  їх цілковиту безвинність та вигаданість висунутих  проти них обвинувачень. Виступав сміливо і переконливо. 
Саме у цей,  складний для особливої безпеки час, Василь  Стус пише протестні листи до ЦК Компартії України та Спілки письменників України (СПУ) проти русифікації, морального і фізичного терору. 
У своїх листах Стус твердив, що "радянський, насамперед, російський комунізм тяжіє до свого ідеалу — невибагливого щастя раба".
Також він став на захист Валентина  Мороза, українського історика, одного з представників українського національного руху. Стус   вважав його борцем за людину, культуру, народ. В своєму листі  до КДБ,  він  зазначив: «Вважаю, що вимагати припинення слідства над Валентином Морозом — справа честі кожної радянської людини, якій дороге добре ймення свого суспільства, краю, землі». 
У січні 1972 року, у зв'язку з арештом дружини довголітнього політв'язня Святослава  Караванського Ніни Строкатої, за сприяння Василя Стуса було створено  "Громадський  комітет захисту Ніни Строкатої",  по суті  перша несанкціонована легальна правозахисна організація.  В одному з своїх листів Василь Стус  пояснював: "зі свого боку я вважав своїм моральним обов'язком будь-як і будь-чим допомогти людині, що потрапила в біду і позбавлена всілякої допомоги". 
(далі буде)



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter
 Замовити книги можна тут

четвер, 10 серпня 2017 р.

Що читають бібіотекарі

Панов, Вадим Юрьевич. И в аду есть герои. Наложницы ненависти / В.Ю. Панов. - М.:  Эксмо, 2007. - 384 с. - (Тайный Город)

Нещодавно я прочитала книгу Вадима Панова «І в пеклі є герої». Це третя книга з циклу «Таємне місто». Це фантастика, казка для дорослих з елементами містики. Боротьба добра і зла. Зіткнення сучасної людини з іншими людьми, мешканцями магічного Таємного Міста, що багато тисяч років присутнє на території Москви, представниками зниклих цивілізацій, які живуть поруч з нами, перевтілюються в нас, намагаються врятувати не тільки себе, але й нинішнє людство.
Мене ця книга захопила і наштовхнула на роздуми про людей, про дружбу, про відповідальність, про те, що будь-яка пересічна сучасна людина здатна на гідні поваги вчинки, які можуть допомогти зробити цей світ кращим.
Я рекомендую всім віковим категоріям прочитати цю дивовижну фантастичну історію.

Наталія Бірюк, зав. сектором патентно-технічного відділу 



 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
 Замовити книги можна  тут

середу, 9 серпня 2017 р.

Ракурс

Геній місця. Історія міських парків 
(продовження)

Сад англійського майстра
Новий час диктував нові пріоритети і в господарському, і в естетичному відношенні. Фруктовий сад поступається місцем парку "в аглінському стилі", - попросту кажучи, пейзажному парку. Потьомкін для розпланування парку викликав із Петербурга англійця Вільяма Гулда (William Gould, 1735 - 1812). Ця неабияка талановита людина перебувала в Росії з 1781 по 1806 рр. Його можна назвати "особистим садівником Потьомкіна". Багато років він виконував замовлення "светлейшего " по розбивці "англійських садів" у його маєтках у Петербурзі і на Півдні… І ось в 1789 – 1791р.р.під керівництвом Гулда на території колишнього саду Глоби створюється пейзажний парк, і влаштовуються розкішні оранжереї.
4 жовтня 1789 правитель Катеринославського намісництва В. В. Коховський писав князю Потьомкіну донесення: "На виконання наказу вашої світлості аглінський сад у місті Катеринославі паном Гульдом і обробляється,  і насаджується. Дерева з Кременчуцького саду привезуть, про що в покірності моїй донести честь маю" . Рослинність для саду прямувала з трьох місць. З білоруського маєтку Потьомкіна  Дубровни  доставили на барках по Дніпру велику оранжерею разом з 29 садівниками. З Молдавії привезли великі фруктові дерева і 12 фур виноградних лоз, плюс ще кілька людей болгар, майстерних виноградарів. "Ясновельможний" князь видав "ордер", яким наказав перевезти кіньми до Катеринослава казенний фруктовий сад з Кременчука, тобто все яблуні, вишні, груші, волоські горіхи, виноградні лози. Велено було все це викопати із землі, навантажити на підводи і "без зволікання " відправити до Катеринослава. Веління "світлійшого" виконувалися негайно.
Історик Костянтин Корольков, описуючи цю пишність, зауважує: "Навколо будинку знаходився великий рідкісний сад, у якому було дві оранжереї: одна ананасова, друга ж складалася з лаврових, помаранчевих, лимонних, апельсинових, гранатових, фінікових та інших іноземних дерев, гілки деяких дерев простягалися на всі боки на кілька десятків аршин ". У 1797 році "в казенній ранжереї", яка мала з теплицями 15 сажнів (більше 30 метрів), налічувалося 507 дерев. Вони такі: "лаври, помаранчі звичайні, помаранчі дикі, помаранчі аранські, апельсини, помадани, лимони, кателери, фіги, міртуси,  лаврус,  цинуси, троянди, гранати, такси, флюси, пан-соніси, ананаси, жасміни, церес, ципрезуси , пуртулаки, персики, абрикоси. При цьому деяких дерев по одному екземпляру, а деяких більше ста, як, наприклад, диких помаранчів 191 дерево ". Дивлячись сьогодні на цей список, і не зрозумієш відразу, що за дивовижні рослини прикрашали резиденцію генерал-губернатора Новоросії.

Верхній або нижній?
Раптова смерть Потьомкіна в 1791 р перервала завершення ансамблю його резиденції. Поступово палац і сад прийшли в запустіння. Руїни палацу в першій половині XIX століття стояли без нагляду, і навіть деякий час служили постоялим двором. Оранжереї були продані з аукціону в 1798 р за 1039 рублів. "Лаврус, цинуси, троянди, ципрезуси" та інші - частиною загинули, а частина їх просто розійшлася по домівках місцевих любителів природи. А на місці англійського саду вже шумів розкішний ліс. Плани Потьомкіна швидко забулися. Та так, що городяни самі не знали, як іменувати свої сади. Виникла кумедна плутанина. Жителі Катеринослава називали колишній сад при палаці Потьомкіна Верхнім - тому що він знаходився на горі. А сад у придніпровській частині - на західному кордоні міста - Нижнім (парк ім. Глоби). У офіційній  термінології (в указах і на планах) - все вважалося якраз навпаки - за течією Дніпра. Верхнім вважався нинішній парк ім. Глоби, а Нижнім - парк Шевченка. З тих пір ось уже півтори сотні років ця плутанина гуляє по сторінках книг і статей.
У 1805 р за поданням герцога Рішельє імператор Олександр І повелів "сад нижній" (тобто парк Шевченка - М.К.) надати "для публічних гулянь", а "верхній " пристосувати "для розвитку систематичного садівництва в плантаціях фруктових, рідкісних дерев і рослин, щоб постачати їх у Новоросійський край ".
Судячи з усього, сад не був цілком пристосований "для публічних гулянь". І після імператорського указу кілька десятиліть "палац князя Потьомкіна ..., а так само і сад при ньому, - який нічим не був огороджений і ніким не оберігався і не охоронявся, - служив для багатьох осіб духовного відомства безкоштовним постоялим двором". (На схід від палацу розташовувалася резиденція катеринославських архієреїв).
Ще одна історія з початку XIX століття. Її розповідав у 1887 р старожил Микола Риндовський: "У саду цьому, в кінці 20-х або на початку 30-х років кілька учнів семінарії або духовного училища знайшли в дуплі одного дерева кілька тисяч рублів грошей - говорили, близько 15000 рублів. Довго, більше десятка років, йшли розшуки хазяїна цих грошей, але господаря не знайшлося, і гроші, - всі або частина їх - були видані тим, хто знайшов їх. Про це справа має бути в губернському правлінні ". Зараз вже немає ні самої справи, ні губернського правління, тому історія залишилася красивою легендою.
(далі буде) 
Фото: На березі Дніпра у Потьомкінського саду
Максим Кавун
Джерело: http://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=181




 Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

вівторок, 8 серпня 2017 р.

Світ знань нових видань

Куценко, Оксана. Лялечки [Текст]  / О. Куценко - Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. — 144 с.: іл.

Третя поетична збірка Оксани Куценко «Лялечки», здебільшого про те, що всі ми трохи заховані, трохизанурені  у свої власні схованки-лялечки. Але це не може тривати вічно, тому що лялечка – такий собі стан, що з’являється перед великою зміною, перед трансформацією, перед появою крил. Чудові тексти у супроводі дивовижних ілюстрацій Анастасії Стефурак – гарний привід для розмови про зміни, великі й дрібніші, про ідентичність та вміння її зберегти в нескінченному плині всього, що довкола.
«Колись вона вивчила кілька південних мов
і носила в кулоні на сонячному сплетінні
олію, привезену із далекого моря.

Сама не знала, що в ній такого було,
що, ступаючи, заговорювала каміння, 
і воно ставало теплим або коштовним.

Хоча як - заговорювала?
Вона переважно мовчала,
вимовляючи тільки склади найскладнішого імені,
зовсім іноді.» 
                     Оксана Куценко, «ІНОДІ.», поетична збірка «Лялечки»

Дякуємо Оксані Куценко та «Видавництву Старого Лева» за хвилини, коли можна заглянути у себе,  переглянути свої думки та спробувати  вийти зі стану «Лялечки », не боячись відкритися новим змінам.
Читайте, осмислюйте, змінюйте себе, поринувши у незвичайну поезію української авторки. Завдяки «Видавництву Старого Лева»,  яке подарувало нашій бібліотеці  цю книгу,  така можливість є у кожного.

Довідка: Оксана Куценко (Розумна) – поетка, перекладачка, кураторка мистецьких проектів, дослідниця культури. Кандидат філософських наук, працює в Національному інституті стратегічних досліджень.  Авторка книг поезій «У зимах бажань» (1996), «Балетна школа» (2007), книги-оповідання для дітей «Печені яблука» (2015). Переклала книгу поезій сенегальського поета Леопольда Седара Сенгора «Співи з нетрів» (з французької). Авторка проекту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра», у рамках якого твори поетів з різних країн Африки перекладено українською.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книгу можна тут

понеділок, 7 серпня 2017 р.

Неймовірно, але правда


Одним з головних засобів існування Катеринославської міської громадської бібліотеки було отримання плати від передплатників, що значно впливало на формування її фонду. Придбання книг відбувалось під керівництвом Ради, та відповідно попиту. Користувачі мали можливість подавати свої побажання в спеціальній книзі, але цим правом користувались дуже мало, надаючи перевагу  усним замовленням, а   не письмовим. За весь рік було зроблено лише одне письмове замовлення про придбання творів Семенівського, яке було оперативно виконане. Залежність бібліотеки від передплатників була обумовлена також і необхідністю значних витрат на журнали, щонедільні та щоденні газети. Керуючись при передплаті періодичних видань відносними розмірами запитів на них користувачів, Рада часто повинна була діяти всупереч суттєвому значенню видань, а потім, через нестачу коштів, не мала можливості для придбання видань, що стосуються півдня Росії. 

Отчет о состоянии Екатеринославской Городской Общественной Библиотеки за 1891 год [Электронный ресурс]. - Екатеринослав: Типолитогр. Губерн. Правления, 1893. - 30 с. - Текст. дан. – Режим доступу : http://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=13 (дата звернення: 03.07.2017). – Загл. с экрана



Більше про бібліотеку:     тут
Ми в соціальних мережах :Facebook Twitter

пʼятницю, 4 серпня 2017 р.

На долоні історії

Іван Багряний. Письменник і громадянин (продовження) 

В останні роки життя Іван Багряний був прикутий до ліжка. Тоді він  писав на спеціальній дощецці, яку ставили йому на груди, оскільки сидіти було дуже важко.  Навіть у такому стані письменник не випускав з рук пера, боровся за злагоду між людьми, за право кожного народжу жити на вільній, заможній і рідній землі.  «Серце. Здається моя пісенька проспівана…оце написав кілька рядків, а так, ніби працював півдня кайлом у шахті». Багато планів, мрій, задумів, лишилися нереалізованими.  Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року, похований у Німеччині на цвинтарі в Новому Ульмі. На надгробній плиті, згідно з його заповітом, викарбувані слова з поеми «Меченосці»:
«Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами».
«Тигролови» - один з найпопулярніших творів Багряного.  З'явився друком у Львові в 1944 році. Перебуваючи на окупованій німцями Західній Україні, переховуючись деякий час від гестапівців у Моршині, Іван Багряний написав його за 14 днів. 
Швидкість і напруга розгортання дій, яскраві майже ідеалізовані герої, романтичне кохання, полювання на диких звірів, екзотична природа - все це забезпечило популярність роману. Головний герой Григорій Многогрішний тікає з поїзду, що везе засуджених радянської влади в табори Сибіру. Багато перешкод,  випробувань,   кохання яке він зустрів саме у тайзі і яке допомогло йому подолати всі перепони.  
У романі відображене протистояння, з одного боку волелюбний та нескорений український народ, представлений головним героєм та родинами Сирків і Морозів, з іншого -  тоталітарний світ влади. У романі Іван Багряний стверджує, що кожна людина народжена бути вільною, це неодмінна якість людського буття. 
 Багато симоволів у романі. Поїзд  з іменем Сталіна є  зловісний символом,  а головний герой – це символ волелюбного українського народу. Не випадкове його призвіще Многорішний, многогрішний  він лише перед радянською владою.  Спочатку твір мав назву «Звіролови», але саме  тигр – один з наймогутніших та найнебезпечніших звірів,яких справжні люди живцем ловлять, тобто можуть долати все. Звісно на той час, це нове слово у літературі.
 «Сад Гетьсиманський».  Головний герой  цього твору Андрій Чумак. Твір написаний  на підставі вражень від перебування письменника в слідчих камерах Харьківського НКВС та в тюрмі на Холодній горі.  Тобто документальність подій.  Твір став етапним у творчості письменника, приніс черговий успіх та славу. 1961 року було перекладено французькою мовою, завдяки чому Багряний перший з українських еміграційних письменників познайомив західноєвропейські народи з українським під радянським життям.  
Герой теж тікає з заслання і повертається до батьківської хати.  Веселий вдачею і люблячий серцем, в той же вечір його заарештовують,звинувачують у контрреволюційній діяльності, вимагають зізнань, допити, побиття. Слідчий, що вважає:.. «Людина – це пшик, дирка від бублика». Твір має саме таку назву, тому що є паралелі і з життям Ісуса, зрадою у Гетсиманському саду та Іудою.   
Роман має оптимістичний фінал «Кожна ніч, навіть полярна..- кінчається ранком. І тому четверо братів рідних і сестра їхня Галя, діти старого Чумака.. нащадки славного роду ковальського, засуджені на двадцятирічну каторгу», як уособлення всього українського народу, «зципівши зуби йтимуть через ніч злоби й ненависті, не здаючись доти, доки їх не перейдуть». 
 «Огнене коло» -  основа сюжету  трагічні події липня 1944 року під Бродами, історія створення Галичини. Письменник створює калейдоскоп картин війни, коли світ розламаний на скалки, роздертий на шмаття, коли навколо торжествує смерть і страждання і гинуть у муках найкращі друзі, а ті хто поруч безсилі допомогти. Герой Петро Сміян, спустошення війною. Від його рук гине  Ата, любов всього його життя, вона на іншому боці.  Життя замикається «в ніщо, в порожнечу. В чорне провалля…Утікав від того, від чого не можна втекти». 
Неправі німецькі історики, які писали,  що «тут до останку, стояли німецькі солдати». Правда в іншому, пише письменник «кожен цаль цієї землі тут полили своєю кров'ю - ми українські вояки».
Дивізія Галичина була розгромлена радянськими військами, проте мрії і воля юнаків до боротьби за справедливість, їхня любов до рідної землі, ради якої «вони стикали кров'ю в жорстокій нерівній боротьбі», заслуговують на повагу і довгу пам'ять, їх не можна вважати переможеними.  
Вже після смерті Багряного 1965 році був опублікований роман «Людина біжить над прірвою про трагедію людей,затягнутих у вир Другої Світової. Твір написано одночасно з «Садом Гетсиманським», продовжує тему людини в тотальному суспільстві.  Максим Колота – головний герой, який  воює зі світом насильства й несправедливості. У центрі - події на Слобожанщині.  Після відступу фашистських військ пришли радянські війська: «Низенькі кирпаті хлопці були сповнені ненависті до визволених знедолених людей. Трагізм ситуації увиразнювало те, що слідом прийшли слідчі зі сталінських катівень судити звільнених як злочинців. Головного героя допитують, тримають голодним, але все ж таки він потрапляє додому». 
Зображуючи приниження і страждання, Іван Багряний викриває війну як антиприродну, антигуманну форму існування людських взаємин, яка несе загибель інтелекту, культури, цивілізації, усьому людству. Вона перетворює людське суспільство на духовну і моральну пустелю.  Типовим оптимістичним закінченням своїх творів автор стверджує, що зло врешті решт буде переможеним і на нашій родючий землі буйно розквітне «чарівний сад», бо   усе на світі здатна перемогти любов: «і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любові». 
1963 року філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду . 1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Шевченківську премію за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». Вшанування пам'яті: 1996 року, з нагоди 90-річчя з дня народження письменника, засновано літературну премію імені Івана Багряного. Серед її перших лауреатів — Іван Дзюба.



 Більше про бібліотеку  тут
 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут