Обличчя ріднокраю

Піонер  українського  кіно  Данило Сахненко

Чи було в Україні до революції своє кіновиробництво ?

1970 року в Києві з’явився збірник «Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно», котрий напевне припізнився виходом і мав вийти ще 1969 року, до 50-річчя радянського кіно. Автор вступної статті кінознавець Іван Корнієнко стверджував: «До Великої Жовтневої революції Україна не мала кіновиробництва». (Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно.–  К.: Мистецтво, 1970.– C. 4). І далі автор розповідає про те, що у січні 1919 року в Харкові було створено Всеукраїнський кінокомітет, який розгорнув зйомки  кінохроніки  і агітаційних стрічок та підготовку до створення біографічних  кінофільмів про видатних людей. Ось тому, мовляв, 1919 рік і брався за точку відліку українського кіновиробництва.

Така позиція в умовах партійно-ідеологічного тиску нині зрозуміла. Але це був той випадок, коли права рука не знала, що робить ліва. Бо на сторінці 18 того ж видання ветеран українського кіно А. Кордюм написав таке: «Перше кінопідприємство  на Україні було створене в Катеринославі (нині Дніпро ) і звалося воно “Южно-русское синематографическое акционерное общество Сахненко, Щетинин и К0”. (Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно.– К.: Мистецтво, 1970.– C. 18). Можна лише висловити здогад, що упорядники збірника, вмістивши «ідеологічно витриману» передмову, дозволили собі вільність, надрукувавши спогади, котрі спростовували одне з її вагомих положень у розрахунку на те, що кмітливий читач зрозуміє що й до чого. Часи були «шелестівські», ліберальні, можна було і поцілувати пантофлю папи, і правду сказати.

Перший кінематограф у Катеринославі

Перш ніж перейти до нашої головної розповіді, треба згадати про перший кінематографічний сеанс у Катеринославі. Він відбувся 24 квітня 1897 року. Для порівняння: перші кіносеанси в Російській імперії пройшли 4 травня 1896 р. у Санкт-Петербурзі та 26 травня 1896 р. у Москві. На батьківщині нової музи — у Франції з новим видом мистецтва глядачі познайомилися 28 грудня 1895 року в Гранд-кафе на бульварі Капуцинів у Парижі. Таким чином, місто на Дніпрі не дуже відставало від прогресу. Про це знаходимо цікаву інформацію у тогочасній пресі:

«Призначений на 21 квітня сеанс синематографа Люм’єра не відбувся, як з’ясувалось, унаслідок того, що апарат не був вчасно доставлений з Харкова через непередбачені обставини... 24 числа сеанс відбувся; показано було 60 картин; деякі з них вийшли дуже вдалими. Чимало картин викликали оплески і були на вимогу публіки показані вдруге. Синематограф викликав здивування присутніх на сеансі вперше, і взагалі справив гарне враження. Деякі хиби (дрижання картин, неясність фігур), напевне, будуть усунені в другий раз, коли керівник апарата пристосується до розмірів залу. Публіки зібралось досить багато, а на другий сеанс збереться, напевно, ще більше, — дивинку кожний захоче подивитись»... (Екатеринославские губернские ведомости.– Екатеринослав, 1897.– № 90).  У цьому повідомленні звертаєш увагу на те, що апарат мали доставити з Харкова. Це університетське місто в ту пору помітно випереджало Катеринослав. Губернатори, рухаючись по щаблях кар’єри вгору, спершу ставали катеринославськими губернаторами, а вже потім харківськими. І ніколи навпаки. Ця вісь «Катеринослав — Харків» і у долі нашого героя Данила Сахненка буде постійно діючою. Зняті в Катеринославі кінострічки він передусім віз до Харкова.

Далі буде.

Микола Чабан

Чабан М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст]/ Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)

 Більше про бібліотеку тут 

Ми в соціальних мережах:  Twitter Facebook 

Світ знань нових видань

Твір «Маленький Чіно та його величезна сміливість» був створений психологом Галиною Павленко для молодих батьків, щоб допомогти їм у подоланні страху їх дітей від розлуки з мамою. Автор добре розуміє цю проблему з власного досвіду, бо вона виховує двох синів. Книга, завдяки художнику Катерині Босенко, яскрава, усі малюнки добре відображають емоції головного героя – лоша Чіно, та його друзів, які уособлюють в собі звичайних дітей, що бояться відірватись від матері, бо страх залишитися одному дуже великий. Цей твір відкрито показує як можна подолати цю проблему, наводячи рекомендації з цього приводу не лише для батьків, а й для вихователів та викладачів, які також працюють з маленькими діточками.

Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

Особи, які користувались книгами на дому вносили плату за абонемент за двома розрядами (за місяць, або за рік). Для зручності абонентів Рада бібліотеки дозволила передплату подобово, з оплатою по 5 коп. за добу і з забезпеченням застави за вартістю видання. Але, незважаючи на це, на деякі ілюстровані цінні та рідкісні видання ці правила не розповсюджувались, через недбале ставлення до книг.. Користувачі видаляли з видань ілюстрації, малюнки, плани, карти, різноманітні додатки, чим знецінювали видання. Серед заборонених до видачі на дім видань твори Реклю, Пржевальського, Брема, Єгера (Иегер –рос.) тощо.

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 03.09.18). – Загл. с экрана.

Фото:https://www.livemaster.ru/item/26397741-vintazh-ieger-o-vseobschaya-istoriya-v-4-h-tomah

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

На долоні історії

Некрономікон – книга,  якої ніколи не було?..

Про цю книгу складено багато легенд, вона вкрита завісою таємниць. Її часто згадують у художніх творах жанру містики та хоррор, заснованих на згадках про «Великих Древніх» - дивних істот, що населяли нашу планету до появи людства.

«Некрономікон» вважають  книгою, яку вигадав Горвард Філіпс Лавкрафт – американський письменник  і журналіст,  який взяв за основу легенду про Ктулху.

Книга нібито була написана у далекі 730-ті рр. н.е. арабською мовою під назвою «Аль Азіф», що в перекладі означає «звук, видаваний нічними комахами, який сприймають за завивання демонів». Автором є  божевільний поет Абдула Альхазред, що поклонявся прадавнім чудовиськам-богам Ктулху та Йог-Сототу і протягом усього свого життя мандрував по Близькому Сходу,  пізнаючи таємниці давніх цивілізацій.  Він був на руїнах Вавилона, осягав мудрість єгипетських жерців Мемфіса, близько десяти років провів в аравійській пустелі Руб-ель-Халі (нині – пустиня Дехна), що й досі вважається нечистою землею. Люди в усі часи обходили це місце стороною,  щоб не викликати на себе гнів янголів смерті. Однак, Абдулі вдалося здолати цю пустелю неушкодженим. Він вважав, що там знаходяться ворота в таємниче місто Ірем (Ірам), повна назва якого Ірем зат ель Імад, і    сприймається воно, як священне.

За давніми повір’ями воно й дійсно  було збудовано джином у кількох реальностях одночасно.

Чи вдалося знайти дорогу у це місце – невідомо, однак, можна припустити, що автору все ж таки ворота знайти пощастило.   Разом із манускриптами, які містять у собі таємниці потойбіччя та часів, коли великі раси жили на нашій планеті. Дізнавшись  про них, автор  і створив свою книгу «Аль Азіф».

У 738 році він зник  несподівано і таємничо.  За чутками, божевільного письменника забрало якесь чудовисько. Можливо це був джин, можливо – янгол смерті з пустелі, можливо якесь прадавнє божество з іншого світу. Скоріш за все, він поквитався своїм життям за секрети, що йому відкрились, і, можливо, навіть не перед самою пустелею та містом Ірем, а перед створеною ним книгою.

Не дивлячись на смерть автора, його праця зберіглася.

У 950 році фоліант був перекладений на грецьку мову схоластом Теодором Філетасом з Константинополя, який і дав цьому документу нову назву- «Некрономікон».

Чому на «Некрономікон» почали справжнє полювання  знакові люди  багатьох епох, у чиї руки у кінці-кінців потрапив цей фоліант..? 

Про це, наступного разу. 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Що читають бібліотекарі

Достоевский, Федор Михайлович. Бесы [Текст] : роман / Ф. М. Достоевский. –  М. : АСТ : АСТ МОСКВА : ХРАНИТЕЛЬ, 2007. – 603 с.

«Якщо хочеш перемогти весь світ, переможи себе»

Ф. М. Достоєвський

 «Біси» - шостий роман Федора Михайловича Достоєвського, виданий  у  1871-1872 роках. Він   є одним з найбільш політизованих романів, написаний ним під враженням терористичного і радикального рухів в середовищі російських інтелігентів. Безпосереднім прообразом сюжету роману стала справа про вбивство студента Івана Іванова, який хотів відійти від революційних ідей. Вбивство  задумане  Сергієм Нечаєвим з метою зміцнення своєї влади в революційному терористичному гуртку.

Полеміка героїв-ідеологів продовжувала лінію, розпочату ще в романі «Злочин і покарання». «Біси» стали одним з найзначніших творів Достоєвського - романом-прогнозом або романом-попередженням.

Дія відбувається в губернському місті і в маєтку Варвари Петрівни Ставрогіної.

Її сина, Миколу Всеволодовича Ставрогіна, намагається втягнути в революційний рух син ліберала Степана Трохимовича Верховенського Петро Верховенський. Він збирає під своє крило "загадкових і романтичних" особистостей, які "співчувають" революції.

Щоб зв'язати їх воєдино, Петро задумує вбивство колишнього студента Івана Шатова, який бажає  порвати з революціонерами і донести на них владі.

Роман розкриває різноманіття персонажів, кожен з яких - не просто особистість і окремий типаж, а й окрема історія добра і зла, любові та ненависті, страждання й радості, поняття життя і смерті.

Весь роман складається з незабутніх цитат і монологів, кожен з яких залишає слід у душі і серці.

Чого тільки вартий останній лист-сповідь Миколи Ставрогіна, в якому ясно розкривається даний персонаж, або діалог Петра Верховенського, який, як чорт, намагається спокусити тодішню молодь.

Кого автор вважає бісами, хто вони такі? Чи переможе добро над злом і чим закінчиться один з найвідоміших романів Достоєвського? Це Ви можете дізнатись лише прочитавши книгу. Приємного читання!

Анна Швець, бібліотекар відділу читальних залів

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

Обличчя ріднокраю

Нетлінна спадщина студента з Придніпров’я  (закінчення)

Наприкінці 1847 р. помер батько Миколи Дмитровича, і йому дістався у спадок багатий маєток у селі Карабинівка Новомосковського повіту (нині – Павлоградського району). Новий власник маєтку переїжджає до Карабинівки і відтоді вже займається суто творчою діяльністю. Зауважимо, що у 1849 р. в Одесі Микола Дмитрович видав окремою книжечкою «Памятную книжку о жизни Д.Т. Мизко», в якій пише про батька з великим пієтетом.

З Карабинівки він листувався з редакціями видань і з багатьма поетами та письменниками, звідси пролягали його мандрівні шляхи по українських центрах  культури та російських столицях. До його кола інтелектуального спілкування належали О. Афанасьєв-Чужбинський і П. Гулак-Артемовський, А . Метлинський і В. Білозерський, П. Куліш і А. Скальковський, М. Костомаров і М. Погодін. Він був особисто знайомий з Миколою Васильовичем Гоголем і Тарасом Григоровичем Шевченком.

Займаючись «російською словесністю», М.Д. Мизко в той же час виступав на захист української мови, говорив про значення української літератури. Важливо, що свою позицію з цього приводу він висловлював не де-інде, а у столичних й інших відомих часописах. Наприклад, у газеті «Дон» він опублікував статтю «По поводу толков о малороссийском языке и малороссийской словесности» (1881). В часописі «Основа», який видавався у Петербурзі на початку 60-х років, вміщено його «Краткий исторический очерк украинской литературы» (1862).

Перебуваючи в Петербурзі на початку 1861 р., він і познайомився з Т.Г. Шевченком, який невдовзі помер. Про ставлення М.Д. Мизка до великого поета України свідчать переклади 12-ти його творів («Неофіти», «І тут, і всюди – скрізь погано», «Минають дні, минають ночі» та інші твори переважно періоду заслання поета).

У Катеринославі на рубежі 50–60-х років він познайомився з місцевими літераторами, які належали до Піквікського клубу, – М.П. Балліним, М.М. Стопановським, В.М. Єлагіним. Спілкування з цими «обличителями» місцевих чиновників і вад суспільства також говорить про громадянську позицію М.Д. Мизка.

Активні заняття бібліографією, журналістикою, літературознавством, перекладами періоду його проживання у Карабинівці та Катеринославі не відсторонили його повністю від виконання громадських обов’язків. Він був членом Катеринославського опікунського тюремного комітету і опікуном арештантської роти, де власним коштом улаштував лікарняне відділення. Він був членом губернського статистичного комітету, а також почесним доглядачем Павлоградського повітового училища, в бібліотеці якого влаштував і публічну бібліотеку. (На нашу думку, у ХІХ ст. ставлення до організації бібліотечної справі було своєрідним маркером культури та прогресивних поглядів людини).

Після селянської реформи 1861 р., поміщик за становою приналежністю, М.Д. Мизко належав до тих дворян, які не могли пристосувати своє господарство до нових умов. Та він і не прагнув цього, вважаючи це марною втратою часу, а з селянами-кріпаками розрахувався собі у збиток та ще й збудував і передав громаді сільську школу. Він продав маєток своєму братові Г.Д. Мизку і в 1868 р. переїхав на постійне проживання до Воронежа. Там він продовжував свої постійні творчі заняття, додавши до звичної проблематики ще й питання «на злобу дня».

У 1875 р. він перебрався до Москви, приїжджаючи до Воронежа лише влітку на відпочинок. Та пік його творчої активності вже був пройдений. Він хворів, особисте його життя склалося нещасливо. 27 травня (8 червня) 1881 р. Микола Дмитрович Мизко помер у Москві. Згідно з його волею він був похований у Воронежі.

Життя і вагома творча спадщина нашого земляка гідні не короткої ювілейної статті, а об’ємного, глибокого і всебічного наукового дослідження, і, безумовно, увічнення пам’яті про нього в обласному центрі, Павлограді та Карабинівці.

Ганна Швидько, доктор історичних наук, професор кафедри історії та політичної теорії Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», заслужений діяч науки і техніки України, член правління Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки краєзнавців України

Ще більше подробиць про перше періодичне  видання в Катеринославі на нашому порталі «ДніпроКультура»

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Світ знань нових видань

Базарянінов, Володимир.   Суто чоловіча школа [Текст] /  В. Базарянінов. – Дніпро: ЛІРА, 2017. – 228 с. : фото. 

Історія середньої школи №19 м. Кам'янське , що почалась у післявоєнні роки, дійсно заслуговує на вашу читацьку увагу. Це не лише історія крізь долі учнів, їх досягнення, що перевершили самі сміливі очікування, це історія міста через скарбничку подій, традицій, переживань, становлень особистості. Розкривається вона й завдяки архівним фото,  що дають стовідсоткову атмосферу часу. 

Випускники стали вченими, журналістами, письменниками, перекладачами, енергетиками, педагогами, вони  втілювали у життя  ті знання та уроки, що отримали у стінах рідної школи. Вони відбулися. Перш за все, як особистості, водночас, й, як фахівці.  Але за всі роки після випуску, вони зберегли бажання спілкуватись і,   коли дружба триває 70 років - це багато про що говорить.

Кожна школа, напевно має свою історію . В вас є нагода перегорнути сторінки однієї з них. 

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

 Замовити книги можна тут

Неймовірно, але правда

У 1896 році витрати бібліотеки склали 2916 крб. 27 коп. Майже половина з них (1303 крб. 11 коп.) була витрачена на  передплату книг та періодичних видань. Велика частина грошей пішла на платню та нагороди службовцям – 1217 крб. На нове переплетення книг виділили 123 крб. Столяру за ремонт п’яти книжкових шаф заплатили 15 крб. 50 коп. У зв’язку з закриттям бібліотеки,  на час ремонту та тимчасовим її перевезенням до іншого приміщення витрати для переміщення фондів склали 35 крб. 60 коп. На страхування майна бібліотеки було витрачено 65 крб. 30 коп. За освітлення, поштові послуги, канцелярські товари та інше, бібліотекою сплачено 73 крб.29 коп.

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 03.09.18). – Загл. с экрана.

 Більше про бібліотеку  тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

На долоні історії

Льюїс Керрол: «Свій серед чужих, чужий серед своїх…»

Саме так можна охарактеризувати англійця з графства Чешир. На батьківщині він був відомий,  як вчений Чарльз Латвідж (Лютвідж) Доджсон, а  усьому світові,  як письменник Льюїс Керрол – один з самих цитованих авторів не лише того часу, а й сьогодення.

Для XIX сторіччя Льюїс дійсно був незвичним, можливо тому, що  втілювалось у ньому  три постаті,  окреслені логікою, творчістю та потойбіччям. По-перше, він був видатним вченим, математиком, логіком, винахідником. Деякі банківські установи й досі працюють за його розробками. По-друге,  фотографом, художником, письменником, дияконом. І третє, так би мовити втілення -   загадковий одинак, якого ніхто насправді не знав, бо жив той  у своєму маленькому Задзеркаллі.

Чарльз Доджсон й дійсно був несхожим на інших. Можливо через свої психічні розлади, які утворились через оточуючих до нього, адже на той час до тих, хто писав лівою рукою відносились з побоюванням, вважаючи  їх дітьми Диявола. Хлопцю було дуже складно перевчатись, сприймав він це болісно і, як стверджують дослідники, саме тому в нього й почались   проблеми із здоров'ям. 

Його вважали  людиною з  відхиленнями  не дивлячись на те, що в нього були високі результати у навчанні. Не зважаючи на те, що  він став вченим і взагалі людиною з універсальними знаннями,  як технічними, так і гуманітарними. Але, з точки зору загальноприйнятих норм,  талант завжди є відхиленням. 

Через думки оточуючих, життя Льюїса з кожним роком ускладнювалось.   Кому потрібна людина набожна,  невпевнений у собі заїка з педантичністю та поганою репутацією? До речі, коли він спілкувався із дітьми, одразу вигадуючи казки, його речовий дефект зникав.  Він насправді полюбляв маленьких дівчат за їх чистоту і недоторканість. Але  ж нічого злочинного. Він просто тягнувся до проявів природнього дитячого їства .  

Це, однак, не завадило деяким дослідникам   взяти на себе сміливість  та стверджувати, що Керрол був справжнім Джеком Різником.  Мова про Річарда Уолліса   та його книгу зразка  1996 -го «Джек Потрошитель, ветреный друг».  Автор вважав,  що  таємничим вбивцею, який у 1888 році по-звірячому  полював на лондонських повій, був ... Льюїс Керролл. Зробив він свої висновки,  спираючись на виявлені у книгах Керролла анаграми. Уолліс брав кілька речень з його творінь  і складав,  з наявних в них літер, нові, які оповідали про злодіяння Доджсона, як Джека Різника.  Речення обирав довгі  і  з них,  при бажанні, кожен міг скласти текст будь-якого змісту. Отже, висновки робіть самі.

Не дивлячись на всі негаразди та непорозуміння оточюючих,  Льюїс  щиро любив життя. Любив як ніхто. І всі  нерівності  його біографії та упередженість на його адресу, не завадили, а, скоріше  за все допомогли всупереч, створити відомі та улюблені  шедеври вишуканої геніальності: «Пригоди Аліси у Дивокраї» (Alice's Adventures in Wonderland) та  продовження «Аліса в Задзеркаллі» (Through the Looking-Glass).

Все життя Чарльз Латвідж Доджсон провів один… Вічний холостяк…

Помер, нажаль,  доволі рано- у шістдесят шість,  назавжди лишивши за собою пам'ять неперевершеного автора  пригод Аліси.

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут 

Що читають бібліотекарі

Бюсси, Мишель. Самолет без нее [Текст]: роман / М. Бюсси; пер. с фр. Е.В. Головиной. - М.: Вече, 2014. - 384с.

Стрекозке Малу, родившейся одновременно с этой книгой

За версією газети "Фігаро", Мішель Бюссі входить в десятку найпопулярніших детективних письменників сучасної Франції. Його роман "Літак без неї" переведений на 13 мов. Готується екранізація.
Книга читається запоєм. Я прочитала її за два дні, читаючи і вночі, не могла відірватись! Незрівнянна історія. При читанні загострення пристрастей йде по зростаючій. Написано дуже добре і цікаво. Характери персонажів і розв'язка божевільні.
Я відразу ж із задоволенням разом з детективом Кредюль Гран-Дюк включилася в запропоновану Бюссі гру – відгадати загадку хто ж єдина дівчинка яка вижила в авіакатастрофі над Мон-Террібль? Спадкоємиця багатого стану, що волею доль потрапила в бідний район або дурна дівчинка згрішивша з рідним братом, або..? 
Мені сподобалось все – динаміка, деталі, оригінальний сюжет з несподіваними поворотами і хепі-енд. Все почалося з катастрофи. Аеробус 5403 "Стамбул-Париж" врізався в гору Мон-Террібль. Ніхто так і не зрозумів, що саме стало причиною аварії. З усіх, хто був на борту, в живих залишився лише один пасажир – тримісячна дитина. Дівчинка. Ім'я та прізвище дівчинки залишилися невідомими. Дві сім'ї починають боротьбу за право назвати її своєю. За нею пішла загадка. Потім з'явився сищик. Сищик витратив вісімнадцять років життя, щоб дізнатися ім'я дівчинки. Розгадці він присвятив багато тисяч годин, тисячі тисяч – всього себе, без залишку. Стоячи на порозі таємниці, він напружено шукав ключ, не підозрюючи, що чекає його там, за дверима ...
Гострий, майстерно написаний, психологічний детектив Мішеля Бюссі не залишить байдужими як любителів захоплюючих трилерів, так і найдосвідченіших цінителів жанру, які вміють розгадувати загадки разом з героєм.

Тетяна Мищенко завідуюча патентно-технічним відділом

 Більше про бібліотеку  тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут

Обличчя ріднокраю

Нетлінна спадщина студента з Придніпров’я  (продовження)

(27 травня 1818 року у м.  Катеринославі народився Микола Дмитрович Мизко редактор «Екатеринославских губернських ведомостей», журналіст, бібліограф, літературознавець і перекладач)

Випускнику було всього 15 років. Він мав здібності та нахил до літературознавства. Це відкривало можливість, але не стало запорукою отримання ним університетської освіти. Його службова кар’єра була визначена батьком, котрий чи то побоявся відпустити хлопця на той час в «неспокійне» університетське середовище, чи був упевнений у більш надійному життєвому шляху сина як чиновника. Йому хотілося навчатися в університеті, а він став звичайним канцеляристом губернської будівельної комісії. Харківський університет для нього почався і закінчився у 1838 р. успішно зданим іспитом на словесне відділення філософського факультету на звання «дійсного студента». Та в цей час у редакторському портфелі «Журнала министерства народного просвещения» вже лежала його стаття «Программа полного курса теории словесности» (опублікована в 12-му числі за 1838 р.). Щоб розробити програму навчального курсу, треба не тільки добре знати предмет, але й бути обізнаним у питаннях логіки, методики, педагогіки. Абияку статтю солідне офіційне видання не могло б опублікувати.

Виявляється, що на той час 20-річний юнак вже мав значне напрацювання в галузі вітчизняної словесності, тобто літератури, бо ретельно збирав матеріал ще в роки навчання в гімназії і вже накопичував матеріал для книги «Столетие русской словесности», яку видав у Одесі 1849 року. Отже, українець з провінційного тоді Катеринослава став першим бібліографом російської літератури з 1739 по 1839 рік.

А в 40-і роки він, дрібний чиновник різних місцевих установ, дослужився до посади редактора тоді убогих за змістом «Екатеринославских губернских ведомостей», оскільки він уже мав досвід журналістської діяльності, публікуючи статті з місцевого життя у столичних часописах, як-от: «Библиографические заметки», «Иллюстрация», «Репертуар и Пантеон». Наприклад, в останньому були вміщені його статті «Екатеринославский театр во время Петропавловской ярмарки», «Театр в Екатеринославе в 1844 г.», «Об открытии в Екатеринославе построенного театра». В «Отечественных записках» у 1843 р. вийшла його стаття «Голос из провинции о поэме Гоголя «Похождения Чичикова, или Мертвые души», що мала значний резонанс в освічених колах країни.

Давши згоду редагувати «ЕГВ», Микола Дмитрович сподівався значно покращити газету, пожвавити інтерес до неї читачів, зокрема за рахунок відкриття в ній окремого відділу місцевих новин. Але сам редактор не міг наповнити матеріалом цей відділ, а дописувачів не було (такі дописувачі-краєзнавці з’являться пізніше). Тому, відпрацювавши в газеті два роки, 1847 року М.Д. Мизко залишив посаду. З того часу більше ніяких офіційних посад він не займав, окрім громадських.

Ще більше подробиць про перше періодичне  видання в Катеринославі на нашому порталі ДніпроКультура"

Далі буде.

Ганна Швидько, доктор історичних наук, професор кафедри історії та політичної теорії Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», заслужений діяч науки і техніки України, член правління Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки краєзнавців України

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах: Facebook Twitter

Світ знань нових видань

Гусейнов, Григорій. KRYVYI RIH.UKRAINE [Текст] / Г. Гусейнов. – Дніпро : Герда, 2018. – 464 с.: іл.

 Ідея книжки належить вченому-історику, доктору історичних наук, професору Петрові Варгатюку.   Народився він на Уманщині, але найбільшим його захоплення залишалась історія Криворіжжя. 

Саме він в одному з листів спонукав автора Григорія Гусейнова до написання цієї історії, до «змонтування мозаїки імен, фактів та гіпотез».

Історія міста  у  «KRYVYI RIH.UKRAINE»    висвітлена у повсякденні, спирається на розповіді та згадки істориків, геологів, інженерів тощо,  архівні матеріали. Подання інформації лаконічне та водночас змістовне. Таке собі життя  міста висвітлене з любов'ю всіх, хто про нього розповідає і це передається читачеві з перших рядків. 

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

Замовити книги можна  тут

Обличчя ріднокраю

Нетлінна спадщина студента з Придніпров’я

(27 травня 1818 року у м.  Катеринославі народився Микола Дмитрович Мизко редактор «Екатеринославских губернських ведомостей», журналіст, бібліограф, літературознавець і перекладач)

Спочатку зауважимо, що віднедавна в літературі стали використовувати написання прізвища нашого видатного земляка через «і», що є транслітерацією з російської мови. Втім, для змісту статті це не є суттєвим.

Прізвище «Мизко» досить відоме сьогодні як в обласному центрі, так і в Павлоградському районі, де розташовувався родовий маєток Мизків «Карабинівка». І це не лише завдяки тому, що Дмитро Тимофійович Мизко на початку ХІХ ст. був директором народних училищ Катеринославської губернії (і відкрив за два роки близько 6-ти десятків повітових і парафіяльних училищ), а потім протягом 1805–1831 рр. був директором Катеринославської гімназії, яка випустила зі своїх стін цілу плеяду видатних діячів науки і культури, а також високих державних посадовців. І не тільки завдяки Миколі Дмитровичу Мизку, прогресивному журналісту, бібліографу, літературознавцю, перекладачу, театрознавцю. Але й тому, що у нашому місті зберігся так званий «будинок Мизка», капітальна будівля побіля Троїцького собору, яка належала Георгієві Мизку (нині – вул. Шевченківська, 59).

Ім’я Миколи Дмитровича Мизка не чуже в лавах літераторів, літературознавців, журналістів і перекладачів ХІХ ст., воно зустрічається на полях енциклопедій і часописів. Для більшості наших сучасних краян це ім’я досі губиться у натовпі «партійних і державних діячів». Тому у зв’язку з ювілеєм є нагода згадати славного земляка М.Д. Мизка, біографія якого не зовсім ординарна для провінційного дворянина ХІХ ст.

Рід М.Д. Мизка найчастіше виводять від священика з м. Борзни Чернігівської губернії, син якого Дмитро Тимофійович закінчив Київську духовну академію і розпочав цивільну службу в Катеринославі, де й зробив блискучу кар’єру. А от Д.І Яворницький, добрий знавець історичних джерел козацької доби українського народу в «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии» (вип. 7) вмістив знайдені ним у джерелах відомості про рід Мизка, починаючи з ХVI ст. Не будемо зазирати у далеку історію родоводу, аби заощадити площу невеликої статті для характеристики справ визначної для нашого краю особистості.

Микола Дмитрович Мизко народився 15/27 травня 1918 р. у Катеринославі в сім’ї директора Катеринославської гімназії Д.Т. Мизка та дочки колишнього запорозького старшини й одного з меценатів спорудження Троїцького собору в Новомосковську Олександри Федорівни Легкоступ. У 4-річному віці залишився без матері. Навчався в гімназії, директором якої був його батько, а з 1831 року – Яким Якович Ковалевський, кандидат права Харківського університету, батько майбутньої очільниці Маріїнської жіночої гімназії (протягом 40 років) – Олександри Риндовської (Чернової). Зазначаємо це, аби підкреслити рівень освіти, яку надавала своїм вихованцям чоловіча гімназія, яку зі срібною медаллю у 1833 р. закінчив Микола Дмитрович Мизко. Із 7-ми випускників цього року він досяг у своєму житті найбільших успіхів.

Далі буде

Ганна Швидько, доктор історичних наук, професор кафедри історії та політичної теорії Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», заслужений діяч науки і техніки України, член правління Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки краєзнавців України

 Більше про бібліотеку  тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Що читають бібліотекарі

Орсон, Скотт Кард. Игра Эндера [Текст] / С.К. Орсон. – М.: Азбука-Аттикус, 2013. – 384 с. – (5-я волна)

Дія книги відбувається в 2135 році. Людська цивілізація вже пережила два смертоносних вторгнення інопланетних жителів, «жукерів» (англ. buggers) на свою територію, лише дивом уникнувши загибелі, і нині готується протистояти черговій навалі.

З метою відшукати кваліфікованих пілотів і військових, здатних забезпечити нашій планеті перемогу, засновується військова школа, на навчання в яку відправляються всі талановиті діти. До числа цих перспективних хлопців належить і головний герой роману на ім'я Ендрю Віггін, або Ендер, що означає переможець.

Навчаючись перемагати в космічних битвах в комп'ютерній грі, Ендрю стає об'єктом набагато більш витончених ігор дорослих.

В майбутньому йому судилося очолити Міжнародний флот Землі і стати надією всіх людей на планеті знайти довгоочікуваний порятунок від незнаючих пощади представників інопланетної раси.

Чи досягне людство своєї мети? І чи впорається головний персонаж з покладеною на його плечі важкою і відповідальною місією? Саме про це і розповідає Орсон Скотт Кард в своїй книзі.

У творі «Гра Ендера» ми маємо на рідкість вдале поєднання наукової фантастики і психології. З властивим автору тонким психологізмом він детально описує душевний стан головного героя - маленького хлопчика, від якого всі чекають порятунку світу.

Спостерігаючи за розвитком і формуванням особистості Ендера, ми поступово приходимо до розуміння того, наскільки важко стати лідером тоді, коли ти оточений не менш сильними особистостями, ніж ти сам.

«Гра Ендера» - абсолютний шедевр сучасної фантастики, і рідкісний випадок в історії жанру, коли роман завойовує в один рік дві вищі фантастичні нагороди - премії «Х'юго» та «Неб'юла». Тобто отримує одночасно і читацьке і письменницьке визнання.

Читати твір буде напевно цікаво не тільки всім шанувальникам наукової фантастики, але і всім поціновувачам добротної гостросюжетної прози.

Марина Шилкіна, завідуюча краєзнавчим відділом 

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна  тут

Винахідники, віват!

Його ракетна величність

«Служить народу, быть полезным Родине – не       только долг, но и смысл жизни»

Михайло Янгель

Ракетно-космічна галузь нашої країни по праву посідає одне з провідних місць у світі. Сучасна Україна представлена на світовому ринку космічних послуг реалізованими вже відомими міжнародними продуктами – «Морський старт», «Наземний старт», «Дніпро», «Єгіпетсат», «Циклон 4»,  іншими.

25 жовтня виповнюється 107 років з дня народження Михайла Кузьмича Янгеля – видатного вченого і Головного конструктора ракетно-космічної техніки, засновника і першого керівника КБ «Південне», яке сьогодні носить його ім`я.

Михайло Янгель - видатний творець бойової могутності своєї Батьківщини. Мабуть, ніхто інший з конструкторів військової техніки не зробив настільки багато і ефективно в ХХ столітті, як зробив це творець бойової ракетної техніки академік Михайло Кузьмич Янгель.

Сьогодні, в ретроспективі світових подій минулих років, чітко і беззастережно підтверджується його висока історична роль і значимість спадщини для сучасної техніки і космонавтики.

Творчий шлях видатного вченого припав на 50-70-ті роки минулого століття - складний період міжнародних відносин, час холодної війни. Головна роль в боротьбі за паритет відводилася стратегічній ракетній зброї, створення якої було новітнім і складним науково-технічним завданням державного значення. Довгостроковий мир було забезпечено, в першу чергу, завдяки створеним Михайлом Кузьмичем  стратегічними ракетам, які стали найбільш ефективним аргументом на користь мирного вирішення проблем воєнної кризи 60-х років, і теперешній космічний статус України  багато в чому базується на творчій спадщині Михайла Янгеля та його відомих соратників.

Для практичного втілення напрацьованого науково-технічного потенціалу країни час вимагав досвідченого, вмілого і творчо мислячого керівника. Цим творцем ракетної зброї  й судилося стати нашому герою.

Він сибіряк з українським корінням народився в селі Зирянова (Іркутської губернії, нині Іркутської області),  отримав блискучу освіту в МАІ і Академії авіаційної промисловості. Трудовий шлях почав помічником майстра текстильної фабрики. На час приходу в ракетобудування був вже відомим авіаціонним фахівцем з неоцененним досвідом роботи в конструкторських бюро. Конструктор, провідний інженер, заступник директора заводу на авіаційному заводі ім. Менжинського в КБ М.М. Полікарпова (1935-1944 рр.), заступник головного інженера ОКБ А.І. Мікояна (1944), провідний інженер в КБ В.М. Мясищева (1945 р.). Янгель працював в апараті Міністерства авіаційної промисловості (1946-1948 рр.), координував роботи з розвитку літакобудування. Михайло Кузьмич був начальником відділу, заступником головного конструктора С.П. Корольова; директором, головним інженером НДІ- 88 в м. Калінінград, Московської області (1950-1954), Головним конструктором ОКБ – 586 (КБ «Південне»).

Його ім'я в 1991 році присвоєно Державному конструкторському бюро «Південне». Федерації космонавтики СРСР і України заснували медаль його імені, стипендію його імені в Московському авіаційному інституті, Дніпропетровському державному університеті. Його ім'ям названі астероїд і кратер на Місяці, селище в Іркутській області, пік на Памірі, океанський суховантаж («Академік Янгель»), вулиці в Дніпрі, Москві, Байконурі. Янгелю встановлено пам'ятні погруддя в м. Желєзногорську-Ілімському (Іркутської області), Дніпрі; на космодромах Байконур і Плесецьк. Установлені меморіальні дошки на будівлях: текстільної фабрики в м.  Красноармійську (Московскої області), Московского авіаційного інституту, ЦНІІМашинобудування в м. Корольові (Московської області), ДКБ «Південне» в м. Дніпро. Михайло Кузьмич Янгель почесний житель м. Байконура і  діяльність  його високо оцінена державою: він  двічі Герой Соціалістичної праці (1959,1961), лауреат Ленінської і Державної премій.

Своє життєве кредо він висловив словами: «Служити народу, бути корисним Батьківщині - не тільки обов'язок, а й сенс життя».

    Тетяна Мищенко, завідуюча  патентно-технічного відділу

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

Світ знань нових видань

Долгов, Микола. Про забуту протоку Кримку і незабутній купцівський рід Минакових [Текст] / М. Долгов. – Дніпро : ЛІРА, 2018. – 168 с.: фот. 

Генеалогія одного з найдавніших родів Минакових (Минаків) – засновників хутора Золотого, села Олександрівка, селища Самарівка (нині окраїна міста Дніпра) простежено у новому виданні з фондів ДОУНБ. Про колись заможній і відомий рід купців-промисловців другої половини XIX ст., серед яких і  купець I гільдії,  мер Катеринослава (1864-1876 рр.) Дей Минаков, купець II гільдії, меценат і староста церкви Святого Миколая на Старій Огріні, нагороджений золотою медаллю Катеринославської епархії Єгор Мінаков та ін.
На основі архівних матеріалів, розповідей родичів та односельців  етимологія прізвищ та   інформація про представників поколінь ілюстрована фотоматеріалами.
До  бібліотечних фондів книга потрапила в дарунок від автора Миколи Долгова - кандидата філологічних наук, дослідника власного родоводу, автора низки  монографій  та статей з українського фольклору.

 Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook Twitter

 Замовити книги можна  тут

Неймовірно, але правда

На одному з засідань 1896 року, для більшої зручності ведення грошової звітності бібліотеки, Радою було постановлено: 1. вступити у члени Товариства взаємного кредиту катеринославського губернського земства з внеском 30 крб., з відповідальністю до 300 крб. та без права кредитуватись; 2. уповноважити члена Ради, казначея Бібліотеки Л. М. Рейнера, піти з клопотанням про це до вищеозначеного Товариства. На балансі бібліотеки сума загального капіталу склала 8660 крб. 48 коп., з нього 3800 крб. 17 коп. – основний капітал (складається з відрахувань 50% від усіх надходжень, які не мають спеціального призначення, та призначений у майбутньому на придбання власного приміщення для бібліотеки).

Отчетъ Екатеринославской городской общественной библиотеки за 1896 год (седьмой год ее существования) [Электронный ресурс]. – Екатеринослав : Тип. Братства Св. Владимира, 1900. – 28 с. – Текст. дан. – Режим доступу: https://www.libr.dp.ua/fullkr/?book=90 (дата звернення: 03.09.18). – Загл. с экрана.

 Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Facebook  Twitter

Обличчя ріднокраю

Загадкова Олена Блаватська

(закінчення)

Відвідавши багато міст і селищ Індії, засновники повертаються у Бомбей і в жовтні 1879 р. приступають до видання першого теософського журналу The Theosophist (що виходить до цього дня), редактором якого стає О.П. Блаватська. В цей час Товариство швидко розширюється, до нього примикає ряд видатних людей з Індії та інших країн. У травні 1880 р. засновники їдуть на Цейлон, де полковник Олькотт починає роботу по відродженню буддизму в цій країні. Вони обоє приймають «панча шила», тобто офіційно стають буддистами, – факт, який Олькотт згодом пояснив як «формальне підтвердження наших давніх переконань». У травні 1882 р. в Адьярі, біля Мадраса, було куплено маєток, куди у кінці року переїжджає штаб-квартира Товариства. Адьяр незабаром стає центром всесвітньої діяльності, і засновники разом з невеликою групою соратників віддаються їй цілком. Здійснюються поїздки в найвіддаленіші райони Індії, створюються філії, приймаються відвідувачі, ведеться величезне листування, готуються до публікації в заснованому незадовго до цього теософському журналі цінні наукові матеріали. Ці праці переслідували мету пробудити в індусах інтерес до тих духовних цінностей, які містили в собі древні Священні Писання їх батьківщини. У 1884 р. полк. Олькотт відбуває до Лондона з петицією до Британського уряду від буддистів Цейлону. О.П. Блаватська, стан здоров'я якої в цей час різко погіршав, їде в Європу разом з ним. Після недовгого перебування в Парижі і Лондоні восени вона поселяється в Німеччині, в Ельберфельді, і з головою поринає в роботу над «Таємною Доктриною». Між тим в Адьярі єзуїти спішно готують змову, в якій беруть участь двоє слуг О.П.Б., Алексіс і Ема Куломи. У кінці грудня О.П.Б. повертається в Адьяр, щоб на місці ознайомитися з ситуацією. Вона має намір пред'явити судовий позов подружжю Куломів за грубий наклеп про нібито шах-райський характер вироблюваних нею феноменів. Проте інші члени, що стоять на чолі Товариства, з різних причин вирішують не розголошувати цю справу, і О.П.Б., не добившись справедливості, у березні 1885 р. від'їжджає в Європу, щоб вже ніколи не повернутися в Індію.

Як з'ясувалося згодом, уся ця «справа» була цілком зготована єзуїтами, що ненавиділи і Товариство, і Е.П.Б. Звинувачення були побудовані на підробних, частково і повністю, листах, написаних нібито О.П. Блаватською і що містили вказівки відносно того, як влаштовувати всілякі фальшиві феномени, – листах, з якими неупередженим дослідникам не дозволили ознайомитися. Врешті-решт усі ці злісні нападки найзгубнішим чином відбилися на здоров'ї О.П. Блаватської. Спочатку вона поселяється у Вюрцбурзі, в Німеччині, потім перебирається в Остенде, а весною 1887 р. на запрошення англійських теософів переїжджає в Лондон. Не звертаючи уваги на своє здоров'я, що вкрай похитнулося, і всілякі пригоди, вона все так само наполегливо працює над своєю великою працею; вона була завершена і опублікована в двох великих томах в жовтні 1888 р. Допомагали Блаватській Бертрам Кітлі та д-р Арчібальд Кітлі, вони переписували і редагували рукописи, вони ж і фінансували видання. «Таємна Доктрина» вінчає літературну діяльність О.П. Блаватської, це епохальне творіння тільки тепер починає набувати визнання видатних умів сучасності, і не доводиться сумніватися в тому, що в двадцять першому столітті воно зустріне ще більший відгук і отримає найвищу оцінку.

Оскільки О.П. Блаватська на той час фактично втратила всякий контроль над своїм першим журналом «The Theosophist», то в 1887 р. вона засновує в Лондоні щомісячний журнал «Lucifer», який, як свідчить напис на його титульному аркуші, був задуманий, щоб «освітити предмети, приховані в мороці». Всього вийшло двадцять томів цього періодичного видання, після чого йому на зміну прийшов «The Theosophical Review».

У 1889 р. європейська штаб-квартира Товариства облаштовується в Лондоні, Сент-Джонз-Вуд, на Авеню-Роуд 19, і тут О.П.Б. пише «The Key to Theosophy» (Ключ до Теософії), «виклад Етики, Науки і Філософії, для вивчення яких і було засновано Теософське Товариство»; «The Voice of the Silence» (Голос Безмовності), перлину теософської літератури, твір, до якого увійшли переклади обраних уривків зі священної східної Книги золотих правил, яку вона вивчила напам'ять за час свого окультного навчання в Тібеті.

У 1888 р. О.П. Блаватська засновує Езотеричну Секцію, для глибшого вивчення езотеричної філософії, і пише «Настанови» для тих, хто займався в цій секції.

О.П. Блаватська померла 8 травня 1891 р. під час епідемії грипу, яка в ті дні лютувала в Англії; її останки були віддані спалюванню у Воукінгскому крематорії в Сурреї.

Неупереджене знайомство з життям О.П.Б., її працями, беззавітним служінням Істині, її духовними здібностями і досягненнями розкриває перед нами величний вигляд жінки, яка по праву вважається одним з найбільших адептів в історії західної цивілізації, прямим посланцем Транс-Гімалайського Братства.

Борис Цирков

Загадкова Олена Блаватська. До 185-річчя від дня народження: Біобібліографічний покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2016.– 38 с.

 Більше про бібліотеку тут

 Ми в соціальних мережах:Facebook  Twitter

Що читають бібліотекарі

Мацко Ірина. Перехідний вік… моєї мами [Текст]: повість / І. Мацко. – К.: ВЦ Академія, 2016. – 128 с.

Автор повісті відома тернопільська письменниця і казкарка Ірина Мацко піднімає проблемні питання про стосунки батьків і їхніх дітей-підлітків. Героїня книги тринадцятирічна дівчина Аліна, гостро переживає проблеми підліткового віку, перше кохання, спілкування з однолітками, пригоди у таборі.

Мене, більше всього стурбували відображені  стосунки із мамою,  звідки й  назва книжки. Героїня повісті допитливо приглядається до мами, в якої свій «перехідний» вік. І мамина розповідь про її перше кохання розтопило лід у стосунках. Вони знайшли точки дотику. Основний висновок який я зробила для себе, що потрібно розуміти один одного, тому що у підлітковий період змінюється дитина і потрібно інший підхід до неї дорослим. Тому потрібно змінюватись не тільки батькам, але й вчителям у школі. У підлітковий період це вже не дитина, це вже майже доросла людина. Мене захопила ця книжка тому, що в мене тринадцятирічна онука. Саме стосунки із нею і проблеми, які періодично виникають у спілкуванні з нею надихнули мене на читання цієї книги. Мені багато довелось переосмислити. Авторка у книзі пише: «Якщо ти не будеш дошкуляти їй своїми нотаціями, тоді вона сама заговорить. Не пробуй відбирати планшет і нав’язувати книгу – безрезультатно. Спокуси треба перерости, як дитячі хвороби. Так, що надмір контролювати її не варто, бо ще більше бунтуватиме». Я хочу запевнити, що я завжди прагнула порозуміння зі своєю онукою і воно можливе. І саме тому важливо змінювати не дитину, а своє ставлення. Ірина Мацко піднімає у своїй повісті проблеми підліткової кризи, коли дитина вже підросла і вважає себе дорослою, а батьки ще не готові це сприйняти і надавати їй більше самостійності. І в цій книжці так природньо показано ,з точки зору тої дитини, як вона себе почуває, як вона реагує на слова мами, на ту її турботу, яку вона вже вважає гіперопікою, на всі переживання. І, фактично, дитина прагне близькості, прагне любові і стосунків теплих з мамою, але в той же час прагне і незалежності, самостійності, дорослості. Мене дуже вразило висловлювання одного із персонажів цієї книги дядька Степана: «… кожна дитина має прихований потенціал, як той коштовний камінь, але не всі здогадуються про це. Лише щоденна праця над собою, навчання, самовдосконалення вигранюють його, і зрештою людина стає діамантом От і знай, що у тобі є той камінчик, і щоб не трапилося, він зберігає свою цінність. Та лише ти можеш зробити його діамантом».

Книга буде цікавою, зокрема, для дівчат підліткового віку їх мам і бабусь.

Тетяна Мищенко,  завідуюча патентно-технічним відділом

Більше про бібліотеку тут

Ми в соціальних мережах:  Facebook  Twitter

Замовити книги можна тут