Сторінки

пʼятниця, 31 березня 2017 р.

На долоні історії


 Євген Гребінка.  Чародій чорних очей з Полтавщини ( частина 3, закінчення)

Вірші  Гребінки дуже романтичні. Він використовує лексику народних пісень, фолькльор і романсово-пісенний стиль. Найпомітнішим твором є «Очі чорні», де викладена історія його пристрасного кохання і дружини  Растенберга. Його Марії Василівні Растенберг. Твір пізніше став романсом на музику  Флоріана Германа в обробці С. Герделя.  Помітної ролі у розвитку української літератури ці твори не мають, але виразно зберігають його пошану до маленької Полтавської батьківщини. 
Але, найвизначніше місце займають, як у творчості Гребінки, так і у загальному літературному русі того періоду байки.   Багато українських письменників і поетів зверталися до цього жанру, але за межі побутової тематики та моралізаторства вони не виходили, виняток «Пан та Собака» Гулака-Артемовського.  Першим найвидатнішим українським байкарем судилося стати саме Євгенію Гребінці.  Він, за словами Івана Франка: «Вклав всю свою  поетичну душу і любов до України у ці маленькі твори». 
Серед його друзів та прихильників були впливові особи, які мали свої видання. Так званий літературний генерал Греч, дуже авторитарна і жорстка особа, на превеликий подив  поставилася до молодого українського літератора прихильно.  Окрім запрошеня Гребінки до участі у підготовці 24 томного видання російської енциклопедії,  влітку 1834-го року  у друкарні Греча набиралася збірка байок Гребінки  і  через декілька днів у книгарнях Петербурга  з'явилася невеличка книжечка «Малороссийские приказки Є.Гребінки», з присвятою  «добрым моим землякам и любителям малороссийского слова», яка відразу ж була схвально зустрінута читачами. 
Критика виділяла «охайність стилю і благородну манеру виразів», простоту, наївність і поетичність. Слід зауважити, що ця книга з'явилися коли на сторінках видань і у літературних салонах точилася гостра боротьба з питань розвитку української літератури. Їй дорікали за провінційне малоросійське наріччя, наголошували на обмеженості талантів і можливостей.  Гребінка звісно не міг погодитися, що його наріччя приладне лише для зображення комічного і вульгарного і посилання на зв'язок творчості Гребінки з глибиною  народної української творчості  був помічений, ще при перших публікаціях.  Ось декілька його рядків  стосовно рідного українського слова: «Как родной цветок,  как первый звук ожившей народной поэзии, как доказательство, что украинцы начинают (в добрый час!) чувствовать самобытность своей литературы».
Дуже  хвилювало Гребінку, як сприймуть його байки в рідній стороні.  Рецензенти ж, в свою чергу писали, що зміст деяких байок Гребінки запозичений у Крилова, але безперечно він мав місцевий полтавський колорит, характер їх простодушний і дотепний, цікава думка і чудова форма, «прояснена віршем сильним і чистим, теж відмічалися критикою. 
Згодом, «Малороссийские приказки» були відзначені як незаперечний здобуток молодої української літератури. 
Гребінка  перебував у дружніх стосунках із відомим байкарем Іваном Криловим, вважав його своїм вчителем  і той багато на що його надихав. Можна впевнено говорити і про прихильне ставлення Крилова до автора. Про що може свідчити запрошення Гребінки на ювілей Крилова, де отримав фрагмен святкового літературного вінка.  Але у літературній історії байки Гребінки  мають яскравий авторський знак, певну самостійність, «український пейзаж і світогляд українського мужика», - як пишуть критики.  
Твори Гребінки більш гострі  та досконалі, з точки зору і життя, і жанру.  Серед відомих байок того часу також  «Ведмежий суд», про свавілля судійської гілки влади і про людей, покази яких продаються і купуються. «Гостро, влучно, стилістично тонко», - писав про це Максим Рильский.
Слід додати, що більшість байок Гребінки носить ліберальний характер, критику  лише окремих фактів, «не широку сатиру і не їдку, гумор вільний і далекий від шаржу».  Але у кращих своїх зразках, він дозволяє читачеві робити більш сміливі висновки. Байка в нього стає і повістю, і драмою, і джерелом народних фольклорних скарбів. 
Архів письменника майже не зберігся, але і те що лишилося, дає уяву, як наполегливо автор працював.  
На особливу увагу заслуговує його історично-романтична поема «Богдан»1843 року, присвячена Богдану Хмельницькому. Дуже показовою є бесіда головного героя із своїм духовником: «Кто? Не в силах наш народ? Видал ли ты, когда холодный лед свободные струи реки скует? Река мертва, по ней гуляют дети; но под тяжелою корой она шумит и мечется волной: и только лишь весна повеет, река воскреснет-свирепееет, ломает ледяной оплот и вмиг разливом синих вод луга потопит. Так, народ.. Он угнетен; но под золою огонь скрывается порою…» Тобто бачимо, що Євген Петрович дуже потужно усвідомлював свою приналежність до великої української нації. 
Велике місце серед художньої спадщини Гребінки займають і твори російською мовою: понад сорок оповідань, повістей, романів, нарисів, написаних у кінці 30-40 років: «Малоросийское  предание», «Сто сорок пять», збірка «Рассказы Пирятинца» («Двойник», «Телепень», «Месяц и солнце», «Потапова неделя»). 
Серед російських творів Гребінки, пов'язаних з українською тематикою  можна акцентувати на повісті «Нежинский полковник Золотаренко» (1842 рік ), мова йде   про історичні події, що відбувалися одразу після возз'єднання України з Росією. Також відсилаю вас до  роману «Чайковський». Тут бачимо близький до Тарасу Бульби образ козака.  Гребінка вивчав історичні матеріали, знайомився із записками столітнього козака Микити Корда, українськими піснями і думами,  використовуючи  родинні перекази матері, що походила з давнього козацького роду Чайковських. Цікавий жіночий образ Марини, яка віддана своєму коханню, широке введеня до роману народної пісні. Вважалося, що це одна з найкращих повістей 1844 року.  А  у  60-х роках XX століття «Чайковський» з'явився у перекладі українською мовою і був, за свідченням Івана Франка, "улюбленою лектурою галицько-руської молоді 60-70-х років".
Ще один акцент до творчої спадщини  - «Записки студента Гребинки», твір частково автобіографічний, про те як саме молода людина з палкими почуттями вступає у світ і часто падає під його ударами. І знов таки твір пронизаний людяністю та чутливістю до людини та світу оточуючого:  «Я с особенным уважением смотрел на бедную старушку в голубой шубке, и как ниже ее в то время показались мне многие из прекрасных дам, читающих французските романы, отчаянно играющие в карты и даже могущих доставить своему протеже выгодное место…». Тобто бачимо, знов таки, близкість Гребінки до долі і образу звичайної тихої людини, маленького чоловіка, що дає уяву про вплив Миколи Гоголя на письменника. 
 У цьому ж русі роман Гребінки «Доктор». Ніжна висока душа рветься допомагати людям, але це нікому не потрібно і герой лишається на самоті і гине по буденному просто і трагічно замерзає на вулиці із томиком римського історика Корнелія Непоти. Велике враження справив цей роман Гребінки на Чехова. 
 І у 1847 році надруковано одну з останніх повістей Гребінки  «Приключения синей ассигнации». Тут  дуже потужно  відчутний зв'язок із гоголівськими «Мертвими душами»  і всією галереєю відомих персонажів. Цей  твір  переконує в тому, що не все так однозначно, що творчість Гребінки не настільки ліберальна і «беззуба», що його розповіді, про так званих маленьких людей, гучніше за епічні й інші твори того часу. 
  В останні роки життя,  Гребінка розпочинає готувати до видання зібрання своїх творів у восьми томах.  Але здійснити цілком цей задум не вдалося, він помер 15 грудня 1848 року, тіло його було перевезено на Україну і поховано в Мар'янівці Пирятинського повіту, недалеко від його рідного хутора.



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

четвер, 30 березня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Хэрриот, Джеймс. О всех созданиях - больших и малых [Текст] / Дж. Хэрриот. - М. : Армада, 1995. - 524 с. - (Зеленая серия)/


Записки ветеринарного лікаря, що практикує в англійській провінції  в 30-60 роки минулого століття. З любов'ю і гумором автор, ветеринарний лікар за фахом, розповідає про домашніх тварин і їх взаєминах з людиною.
Книга ця мені попалася на нашій полиці буккросингу.
Я з дитинства читала дуже багато, але в нашій сільській бібліотеці книг цього автора не було. Тому в моєму списку улюблених книг виявилась прогалина. І ось тепер книга мене наздогнала. Вона написана як би не для дорослих, читається легко і з задоволенням.
Кожна історія про лікування тварини - як детектив: треба зуміти поставити правильний діагноз у безсловесної істоти, провести необхідні лікувальні процедури, яким часто активно чинять опір хворі тварини. А різноманітність типажів їх господарів: від надмірно дбайливих до відверто байдужих, і складаються з ними непрості відносини!
Книга місцями дуже смішна, місцями сумна, дуже зворушлива і написана з такою любов'ю до тварин і до професії, що неможливо залишитися байдужим.
Однак, потрібно чітко розуміти, що головний герой - служить ветеринаром в англійській сільській глибинці минулого століття. Так що - це не розповіді про бідних кішечок, собачок та іншу дрібну живність (справедливості заради, потрібно сказати, що кішки і собаки там все ж є, але, не в порівнянних кількостях з іншими пацієнтами). Основним заняттям доктора є лікування великої та дрібної рогатої і не дуже худоби. Причому, проблеми у фермерів з їх вихованцями дуже життєві - отелення, пошесть, зламані кістки, порвані м'язи, розлад шлунку тощо.  Детальний опис пологів у корів, наприклад, не для дітей... Однак, завдяки прекрасному почуттю гумору та вмінню легко викладати, це не викликає відторгнення. Адже книга не про це, а про любов до тварин, про взаємини між людьми, про життя дивовижної, непростої, але чудової людини.
Той факт, що основними клієнтами доктора є фермери, швидше додає книзі захопливості і деякого сільського шарму. Автор дуже жваво і з любов'ю описує жителів англійських пагорбів. Їх горе і радість, їх стоїцизм і привітність, їх залежність і прихильність до чотириногих годувальників він описує з гумором і великою часткою романтики.
Дуже захоплююче. Рекомендую всім!
Хто ще не порадив прочитати Херріот своїм дітям чи онукам шкільного віку - не забудьте це зробити.  Адже в наш вік комп'ютерів і інформаційних технологій так важливо, щоб у дітей не атрофувався інтерес до природи, до тварин, щоб було менше агресії по відношенню до наших чотириногих друзів.
Галина Коротоножкіна, головний бібліотекар відділу періодики



Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут



середа, 29 березня 2017 р.

Родовід пам'яті

Історія мого роду:материнська лінія – рід Подколзіних

…Наративні та документальні джерела, зібрані мною з 1990-х рр., уможливили розгляд історії кількох поколінь моєї родини та роду. На сьогодні, це фактично окремі фрагменти усної історії, спогади, родинні легенди, документи родинних архівів, переважно особистого походження, які не опубліковані. (…)
Майбутнє подружжя Харлан зустрілося в сер. 1960-х рр. на потужному промисловому підприємстві ВД КПК (Верхньодніпровський крохмало-патоковий комбінат), споруджений у 1960 р. на високому пагорбі поблизу Дніпра неподалік від м. Верхньодніпровськ. 
Мій батько – Харлан Віктор Володимирович народився в 1935 році в м. П’ятихатки, після закінчення механічного факультету Смілянського технікуму харчової промисловості (м. Сміла Черкаської області) за спеціальністю «Механічне і теплотехнічне устаткування цукрозаводів» з 1964 року працював на ВД КПК до виходу на пенсію. Навчався в Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті, однак в силу певних обставин на 3-му курсі залишив навчання. Помер у 2006 р. в селищі Дніпровське, де й був похований. На сьогодні дослідження батьківської гілки ускладнюється відсутністю будь-якої інформації про мого діда по батьківській лінії, носія прізвища Харлан – Харлана Володимира Єрофійовича.
(…)Моя мати – Харлан Валентина Василівна (в дівоцтві Подколзіна) народилася в невеличкому населеному пункті Пєшково Ливенського району Орловської області (РФ) у 1938 році в багатодітній родині російських селян землеробів Подколзіних. Цей населений пункт існує й зараз під тією ж назвою. (…)
Сучасні носії прізвища Подколзіни припускають кілька версій походження та місць дислокації даного прізвища, вказуючи на Тульську, Курську і Орловську губернії колишньої Російської імперії. Іноді говориться і про козацьке походження Подколзіних на Дону.

(…) Мій дід Подколзін Василь Іванович народився в 1903 році в цьому ж населеному пункті. Бабуся Подколзіна Єфросинья Андріївна (в дівоцтві Люблінцева) також за походженням була місцева. За розповідями бабусі, вона була з заможних селян, а дідусь з бідняків. Батьки не дозволяли виходити їй заміж за бідного, але вона не послухала їх і втекла до свого обранця. Одружилася у 1922 р., коли їй було 15 років. 

У 1930-х рр. Василь Іванович став головою колгоспу, багато працював і майже не був у родині. За розповідями моєї матері (його доньки) він не пам’ятав навіть імен своїх дітей, а їх у Подколзіних народилося 9: Костянтин (1924 р.), Ніна (1926 р.), Зинаїда (1930 р.), Георгій (1932 р.), Тетяна (1934 р.), Іван (1936 р.), Валентина (1938 р.), Марія і Леонід (1941 р.). У більшості спогадів діти пам’ятали батька молодим, суворим і заклопотаним. Про його батьків – дідуся Івана та бабусю, на сьогодні, нічого не відомо(...)
Стосовно Василя Івановича, слід вказати, що він пішов на фронт у 1941 р. У тому ж році, фактично через місяць, загинув під час нальоту німецьких літаків на військовий ешелон, який прямував в напрямку до Курська. Вдалося віднайти його ім’я на інтернет-ресурсі «Пам’ять», де вказувались скупі дані й словосполучення «пропав безвісти». Місце загибелі і поховання на сьогодні невідоме.
Подальша доля родини Подколзіних складається як і у більшості родин воєнного та повоєнного періоду. З дитячих спогадів добре відчувається увесь тягар сумних подій. Останні діти – двійня Марія та Леонід народилися 22 червня, коли прийшла сумна звістка про війну. Леонід Васильович прожив недовго, загинув у рік народження від нещасного випадку. Тож Єфросинія з 8 дітьми залишилася наодинці перед жорстокою реальністю і навіть під час окупації німці, що побачили стан господарства і кількість малечі, різним чином пробували допомогти одинокій матері. 
Після закінчення військових подій стан у віддаленому населеному пункті аж ніяк не покращився. Злидні, холод та голод, важка праця призводять до пошуків кращої долі. У 1947 році вдова з дітьми прямує до Кенігсбергу (Калінінградської області). Нажаль, поки не вдалося встановити район та місце їх перебування. З похоронкою батька, родина отримала окремий будинок, що залишився від заможних німців. Єфросинія працювала кухаркою. У дитячих згадках залишився великий будинок з зеленими кахляними печами, величною залою зі сценою, низкою кімнат і розтрощеним майном. Близько семи років Єфросинія Андріївна прожила з дітьми на новопридбаних територіях. Але в наслідок хвороби доньки Зинаїди туберкульозом, лікарі порадили змінити кліматичні умови. У місці, де жила родина, була дуже висока вологість.
У 1953 році родина перебирається до Кадіївки (сучасне місто Стаханов Луганської області), де мешкав з родиною старший син Єфросинії Костянтин. Дочка Ніна одружилася в Кенігсберзі і залишилася в Калінінградській області. Тож, Єфросинія з 6 дітьми оселилася в шахтарському містечку в Україні, з яким було пов’язане кілька десятиліть життя родини.
Валентина після закінчення школи, не отримавши підтримки сім’ї, потайки від матері виїхала до Києва, щоб отримати вищу освіту. Бажання вирватися з бруду, бідності, не бути тягарем для матері, яка важко працювала, щоб хоч якось прокормити дітей, штовхають Валентину Василівну на радикальні дії. Знову стає в нагоді похоронка батька та статус багатодітної родини. Приїхавши до столиці у період літніх канікул дівчинка розуміє, що поки гуртожиток інституту зачинено, їй ніде мешкати. Домовившись працювати прибиральницею в цьому ж гуртожитку, вона отримує дозвіл залишитись тут до початку навчального року.

Здавши іспити, дівчина вступає до інституту харчової промисловості. Навчається дуже добре. Живучи фактично на стипендію у Києві, завзято вивчає специфіку виробництва. Після закінчення навчального закладу її направлено на практику до Смілянського технікуму харчової промисловості (м. Сміла, Черкаської області), де вона й зустрічається з моїм батьком Віктором Володимировичем. Потім вони знову зустрілися вже в Дніпропетровській області, у Верхньодніпровському районі у селищі Дніпровське на новому харчовому підприємстві.

Нелегка доля випала на плечі Валентини Василівни (на фото). Нема вже її чоловіка, нема доньки, фактично сама ростила онука, працювала вже в пенсійному віці багато років. Пішли з життя її мати, брати та сестри. Вже у 2015 році в окупованому Стаханові на Луганщині, в 2015 році пішла з життя остання сестра Тетяна, яка єдина з її родичів була близькою і іноді замінювала мати. На окупованій території залишаються її онука та правнуки. Численна кількість Подколзіних мешкають в РФ.
Життя триває.

Олександр Харлан 
(під час підготовки публікації використані фрагменти  публікації  з Альманаху Дніпровського генеалогічного товариства: Витоки. Вип. 2 [Текст]: Альманах Дніпровського генеалогічного товариства / Упоряд.: І. Голуб, І. Кочергін, Т. Недосєкіна (гол. ред.). – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2015. – 174 с.: іл)

вівторок, 28 березня 2017 р.

Світ знань нових видань

Варяник О.В. Павел Николаевич Сыромятников – директор первого в Российской империи завода авиационных двигателей в г. Александровск (Запорожье). – Запорожье:  Издательство АО «МОТОР СИЧ», 2017. – 124 с., ил. 

Видання присвячене Павлу Миколайовичу Сиромятникову ,  який стояв у витоків авіаційного  заводу «ДЕКА» (зараз АТ «МОТОР СІЧ», на якому у 1916 році був випущений двигун М-100.
Це перше викладення автобіографії Павла Сиромятникова, засноване на унікальних архівних  документах і спогадах родичів.  
Ми дізнаємося, що пращури Павла Миколайовича  походили з татар і носили призвіще Халфім, а  в XVIII столітті прийняли православ'я і стали Сиромятниковими, дуже заможними купцями. 
Його двоюрідним дідом був статський радник Іван Пєвніков, перекладач Вольтера, автор фрацузських п'єс та порадник  «Энциклопедии для ревизии счетов». 
Батько, за професією  десятник – будівельник,  займався  приватною службою на підприємствах  технічного напрямку, навчався у німецькому пансіоні, був вільним слухачем Петербургзького університету. Дуже серьйозну увагу приділяв освіті дітей, мав чудову бібліотеку, працював над енциклопедичним словником практичних знань. Дуже цінні матерали зберігав у скриньці, що й дісталася Павлу після його смерті і була для нього першою школою глибоких  цікавих пізнань. Він з дитинства полюбляв технічну літературу, закінчив Лібавське міське реальне училище, де навчання було німецькою, яку засвоїв дуже добре. Потім був додатковий клас Санкт-Петербургзького другого реального училища, Електротехнічний інститут імператора Олександра III (  зараз Санкт-Петербургзький державний електротехнічний  університет). 
Мова піде і про старшого брата Павла Миколайовича – Сергія,  признаної особистості у літературі, журналістиці, дипломатії, географії, зовнішній розвідці, яка відіграла одну з головних ролей у долі молодшого брата.
Книга надає багато цікавих відомостей про Ернста Геккеля, конструктора Бориса Воробйова, одного з перших винахідників літака з двигуном внутрішнього згоряння Григорія Чечета,  академіка Валентина Вологдіна. 
Тобто,  долучення до автобіографічних досліджень  потужного інформаційного контексту часу, надає безперечну  можливість дослідити біографію  керівника першого у тодішній Россійській  імперії  заводу авіаційних двигунів у м. Олександрівськ (Запоріжжя) більш  розгорнуто і докладно.
До фондів  бібліотеки видання потрапило у  подарунок від дирекції підприємства АО «Мотор СИЧ».



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter

понеділок, 27 березня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Бібліотека при магазині В. Ульмана не була єдиною в своєму роді. У Катеринославі існували й інші, бібліотеки при книжкових магазинах Ф. Голубовського (з 1869 року) та С. Синайського (з 1873 року). Користування книгами, як і в магазині Ульмана, було платним, ще й з відповідною заставою.
Свою бібліотеку мала і земська лікарня (нині обласна клініка ім. Мечникова). В 1862 році в ній нараховувалося 348 томів медичних книг, крім того – атласи малюнків, складені М.І. Пироговим. «Щорічно до бібліотеки лікарні виписувалися з Міністерства внутрішніх справ кращі твори з терапії, хірургії, фармації та періодичні медичні видання» (Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864  [Текст]. - Екатеринослав: Изд. Екатеринослав. Губерн. стат. комитета, 1864. – С.16).


У 1875 році у Верхньодніпровську за ініціативою повітової училищної ради була заснована центральна вчительська бібліотека, яка нараховувала 317 назв (603 томи). У 1881 році вона була перейменована на Верхньодніпровську повітову публічну бібліотеку, на що був одержаний спеціальний дозвіл катеринославського губернатора.
Крім бібліотек, якими мала змогу користуватися громадськість, були і бібліотеки закритого типу, - для аристократії Катеринослава. Така бібліотека існувала при Катеринославському англійському клубі. Книги, журнали і газети видавалися лише членам клубу – високопоставленим чиновникам, які сплачували великі членські внески. Особи, що приходили з членами клубу, мали змогу  за вхідну плату користуватися читальнею.
Як же приємно, що сьогодні не має таких устроїв. Бібліотека відкрита для всіх, і кожен має доступ до будь-якої літератури. 

Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter

пʼятниця, 24 березня 2017 р.

На долоні історії

Частина 2
Євген Гребінка.  Чародій чорних очей з Полтавщини (продовження)

Гребірка має широкі знайомства із столичними літераторами, художниками і журналістами. Він відвідує літературні салони, де зустрічається з відомими діячами літератури і культури. Він і сам влаштовує у себе вдома літературні вечори.  Про його відкриті двері та гостинність згадує багато людей. Зокрема,  у спогадах Івана Панаєва читаємо:  «…Найгостиннішим був Євген Гребінка, коли одержував від рідні сало, варення, або наливки».
Коло  його знайомих було різноманітним: з одного боку він тягнеться до спражньої поезій Пушкіна, Крилова, Тургенєва,  а з  іншого -  до поезій представників впливових і вищих урядових сфер: реакціонера Греча, жандармського полковника і видавця альманаху «Утренняя заря» Владиславлєва, графа Хвостова.  Можна сказати, що у ті часи він у більшому ступені був  відданий іделам самодержавства та шукав прихильності імператорського двору. Завдяки цим зв'язкам  у друкарні Греча виходять його «Малороссийские приказки», а через два роки  вже друге їх  видання. Дуже несхвально у ті часи висловлюється Гребінка, щодо волелюбних віршів Чаадаєва, не подобається йому і коли до вільної риторики вдається Пушкін.  
Він систематично виступає із своїми творами на сторінках “Современника”, “Отечественных записок”, “Литературной газеты”, “Утренней зари”. Його прозові твори російською мовою також виходять окремим виданнями. Оповідання і романи, повісті і статті Гребінки мають успіх у читачів, його ім'я стає популярним у літературному середовищі. У кінці 30-40 років активно виступає Гребінка і як організатор українських літературних сил. 1838 року починає збирати матеріали для збірки творів українських письменників. 
Він, з притаманною йому схвильованістю, відгукується на твір «Козир–дівка» Квітки Основ'яненка: «як-то народ пише гарно по-нашому…» і гаряче підтримує ідею видання творів українських літераторів. Саме Квітка-Основ'яненко  пропонує Гребінці організувати «Литературное прибавления» українською мовою при якому-небудь столичному журналі. 
Збірка вийшла у 1841 році під заголовком «Ластівка», але значно  меншого об'єму, чим планувалося.  Цінність його була в тому, що  саме тут  побачили світ «На вічну пам'ять Котляревському», уривок з «Гайдамаків» Шевченка, уривок з Москаля-Чарівника Івана Котляревського,  твори Квітки-Основ'яненка, а також  добірка українських народних пісень та приказок. 
Цікавим було це видання передмовою «Так собі до земляків»  та післямовою «До зобачення», які написав Гребінка. Так, він оспівує всілякі багатства рідного Полтавського краю, його красу, що дарує йому натхненя, але разом з тим, поміщик в нього добрий і до ласого борщу і до селян. Звісно, є в цьому щось комічне і сентиментальне.  Але з іншого боку, можливо Гребінка зробив це, для того щоб оминути жорсткі цензурні утиски, які затримували вихід цієї збірки. Хто зна. 
Доволі жвавою була полеміка навколо «Ластівки», проти подібної ідеалізації виступає і Тарас Григорович Шевченко: «Як би ви знали паничі, де люди плачуть живучи, то ви б елегій не творили, та марне бога б не хвалили, на наші сльози сміючись…»
Загалом же видання в столиці в ті часи українського альманаху було подією дуже важливою.
Важливу роль відіграв Гребінка в житті, у творчому розвитку раннього Шевченка. Познайомилися вони через приятеля Гребінки – Сошенка, у другій половині 1836-го року. Сошенко, мав  намір допомогти майбутньому авторові «Кобзаря» визволитися з кріпацтва, і розповів  про це своїм друзям, зокрема Гребінці. Той одразу забажав зустрітися із земляком і Шевченко викликав у нього симпатію, зачарував його своїми талановитими малюнками. Після першої же зустрічі Гребінка почав часто запрошувати його до себе, давав йому книжки, допомагав матеріально. Часто Шевченко був присутній на літературних вечірках у Гребінки, уважно прислухаючись до розмов і суперечок на найрізноманітніші теми. Десь на час знаймства з Гребінкою припадають і перші поетичні спроби Тараса Григоровича. Певна річ, що Гребінка уже відомий тоді письменник, був знайомий з ними, давав молодому автору свої поради, заохочував до подальшої творчості. Перші вірші Кобзаря дуже сподобалися Гребінці і викликали його захоплення. «..що то за завзятий писать вірші, то нехай йму сей на то! Як що напише, тільки цмокни та вдар руками об поли!». Знов таки  бачимо і у цьому вислові море емоцій.  
Був Гребінка і ініціатором видання Кобзаря, саме він порадив видавати його окремо  і  це трапилося на кошти друга Гребінки.  А «Ластівка», нагадую,  вишла з уривком поем «Гайдамаки» «Порадував нас торік Шевченко Кобзарем, а тепер знов написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіду гарний кавун! І їси, і ще хочеться – і читаєш, і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава.  А там дальше усе лучше і лучше. Штука, я вам скажу!».
Він не тількі вмістив у збірці уривок з поеми, він повідомив про те, що вона вже завершена автором.  Вдячний Шевченко присвятив Гребінці у першому виданні «Кобзаря» поезію «Перебендя», а трохи раніше намалював його акварельний портрет.  На початку 40-х років зв'язок їх укріплюється і продовжується. Саме з Гребіною Тарас Шевченко подорожував Україною, кілька днів  гостював на гребінківському хуторі Убіжище. Невдовзі їх шляхи все ж таки розійшлися, Гребінка залишався на боці ліберального панстава, а гучний голос Шевчека був цілком на боці народу. Невдовзі після цього Кобзар знімає присвяту з віршів, наданих раніше Гребінці і Петру Мартосу.
Оселившись у Петербурзі, Гребінка назавжди зберіг любов до свого  рідного краю: «Люблю я тебя, милая родина, - писав він у своєму оповіданні «Двойник» -  Роскошна твоя природа, чист и нежен воздух твой, неземным сладострастием он наполняе грусть мою».  Майже кожного літа письменник приїжджає на Україну.  
Літературна діяльність Гребінки тривала близько двох десятиліть. За цей порівняно невеликий час були створені оригінальні й перекладні поезії українською і російською мовами, байки, романи, повісті, критичні розвідки, тощо.  Писати Гребінка почав ще у Ніжинській гімназії і через рік після вступу  у 1826 році він з радістю повідомив родину  про свої перші літературні спроби. У ті ж часи він перекладає пушкінську «Полтаву». Повністю цей переклад побачив світ лише у 1836 році і можна цілком погодитися з автором, що він є вільним, доволі вільним, і нагадує скоріше оперетту у віршах.  Під пером Гребінки твір Пушкіна втрачає властивий йому романтично-героїчний тон.  Загалом, передати українською мовою новаторський характер поеми, йому не вдалося «достоїтися до пушкинського стильового ключа і перерости Пушкіна», - як напише пізніше Максим Рильський. Але Гребінка відносився до своєї роботи дуже серйозно, всерйоз його хвалили читачі і всерйоз над цим опусом плакав Квітка-Основяненко. Занадто романтичним був Гребінка, але у русі творів того часу.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 23 березня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Набоков, Володимир Володимирович. Лоліта [Текст] / В.В. Набоков. - Томськ: Томський університет, 1991. - 448 с.

«Жодна людина не здатна сама по собі зробити ідеальний злочин; випадок, проте, здатний на це»
 Гумберт Гумберт

У 1955 році побачила світ "Лоліта" – роман Володимира Набокова. Викликавши скандал по обидві сторони океану, ця книга піднесла автора на вершину літературного Олімпу і стала одним з найвідоміших і, без сумніву, найбільш великих творів ХХ століття. Сьогодні, коли полемічні пристрасті навколо "Лоліти" вже давно вляглися, можна впевнено сказати, що це – книга про велику любов, яка подолала хворобу, смерть і час, любові, розімкнутої в нескінченність, "кохання з першого погляду, з останнього погляду, з одвічного погляду ". 
У цьому романі описується сповідь дорослого, скажімо так, психічно нездорового чоловіка Гумберта до зовсім юної дівчинки Лоліти, їх відносини, таємний зв'язок, втеча Лоліти від свого "батька", його сповіді в любові до своєї маленької донечки.
Цю книгу можна віднести до класичного твору психіатричної літератури, тому що в романі дуже добре розкрито психічний стан Гумберта. 
Читати книгу, незважаючи на досить витончений сюжет і складний стиль автора, мені сподобалося. 
Вважаю, що книгу слід прочитати і винести з неї відповідні висновки: з більшою пильністю і уважністю ставитися до виховання своїх дітей.

Ірина Полова, бібліотекар ІІ категорії відділу періодики ДОУНБ



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter

середа, 22 березня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Ганна Крупій. Стержень «інтелектуального щастя» 

При її появі виникає  бажання підтягнути власну  осанку та посміхнутися собі та життю. Вона ніби то  уособлює стержень «інтелектуального щастя», якому хочеться відповідати. Заступник директора ДОУНБ з питань автоматизації бібліотечних процесів Ганна Яківна Крупій  у юності займалася гірським туризмом і це почуття ще  не взятої вершини, яка завжди попереду, обумовлюють її потребу завжди працювати на конкретний результат. 
Любов до книги і читання увійшла до її життя  з дитячих років. Смаки з віком, звісно, змінювалися, але об'єми та складність викладеного,  від процесу пізнання  ніколи не відвертали. Так як і бажання, вже у дослідженому іншими, відкрити  щось невідоме і своє.  
Освіту Ганна Яківна отримала у ДНУ,  за фахом математик, викладач. Вона розуміла, що за інформаційними технологіями - майбутнє,  а  наближати  і вдосконалювати майбутнє, як довело життя,  одна з  її рис. 
Любов до бібліотечної справи була присутня у її  долі завжди, завдячуючи розповідям про улюблену справу матері -  Лідії Захарівни Горпиняк, яка  понад 40 років пропрацювала  у ДОУНБ.  Її враження про робочі подорожі, які надихали на нові проекти та дослідження,  книжка у руках кожного вечора – все  було прикладом відданості своїй справі понад усе.  
У 1997 році Ганна Яківна потрапила до найбільшої книгозбірні області.  Доторкнувшись власними діями до цього процесу з'явилося відчуття, що все було їй  близьким, рідним та цікавим. Вона й сьогодні завдячує керівництву ДОУНБ за креативність, що всі ці роки надає великі можливості для творчості і свободи робити все затребуване часом.
Для того, щоб бібліотека отримала сучасне інформаційне наповнення багато доводилося працювати із грантами. Перші,  починала писати Лідія Захарівна Горпиняк та Олександр Абраїмов, який  тоді очолював відділ комп’ютеризації. Ганна Яківна успішно долучилася до цього процесу і міжнародні фонди «Відродження», «Рада міжнародних наукових досліджень і обмінів (IREX)», відділ преси, освіти та культури Посольства США в Україні відгукнулися на професійну мотивацію, забезпечивши бібліотеку коштами для поповнення та вдосконалення комп’ютерної бази.  А невдовзі прийшла і бюджетна підтримка.  
«Звісно, всі ці речі надали ДОУНБ поштовх прискорення, і сьогодні наша бібліотека являє собою сучасний інформаційний центр, який на високому професійному рівні надає широкий спектр електронних послуг, активно використовує інформаційно-комунікаційні технології для обслуговування користувачів, відкриває доступ до інформаційних ресурсів не тільки у стінах бібліотеки, а й у віртуальному просторі», - каже Крупій. Найбільшим надбанням  для неї є впровадження повного циклу автоматизації бібліотечних процесів, участь бібліотеки у корпоративних проектах по формуванню електронних ресурсів  та створення електронного Імідж-каталогу на весь книжковий фонд, який доступний не тільки із внутрішньої мережі, але й із сайту бібліотеки.
До речі, ДОУНБ - єдина бібліотека України обласного рівня, яка створила повний електронний каталог на весь фонд, залучивши можливості модуля «Імідж-каталог». «Робота ця, достатньо трудомістка – продовжує Ганна Яківна. -  Але, додам від себе, й  необхідна тому, що дозволяє тримати спеціаліста у повсякденному професійному тонусі. Співробітники ДОУНБ цей процес осягли.  Використовуючи систему автоматизації бібліотек «Ірбіс», у бібліотеці реалізовані такі важливі функції, як  запис у бібліотеку, електронний формуляр читача, гнучка система пошуку по електронному каталогу, автоматизоване замовлення літератури та книговидача, робота з фондом, формування статистичних даних, та багато іншого.  Безумовно, техніка постійно потребує оновлення і є складнощі з тим, що  наша бібліотека знаходиться у декількох приміщення. Але ми вже звикли мінуси обставин перетворювати на плюси». 
Для того щоб знаходитися у постійному професійному  русі, необхідно мати поруч команду однодумців. Ганні Яківні  із цим пощастило. Програмування та дизайн -  праця достатньо кропітка,  потребує особливих професійних навичок та складу характеру, тому наша героїня оточує себе людьми захопленими, працьовитими,  зацікавленими загальним результатом та сучасними ідеями,  націленими на самовдосконалення, одним словом - закоханими у свою справу.   
Її вільний час, так чи інакше пов'язаний із улюбленою роботою, вона допитливо досліджує новинки інформаційних технологій та вже двадцять років поспіль  працює над їх впровадженням у ДОУНБ.  
Коли мова заходить про модель сучасної бібліотеки, Ганна Яківна згадує японського робота, який здатен відкрити будь-яку сторінку тексту, що зберігається у фонді, відсканувати та відправити читачеві. Отже, в ідеалі, робот плюс людський фактор, із поправкою на національні особливості, скажімо так.
Гадаєте, що феномен електронного дива можливий лише для Японії? 
Звісно ні, якщо є професіонали здатні відкривати в інформаційному просторі нові вершини сучасних можливостей і, сповнені планів, робити бібліотечний простір  максимально відкритим та доступним читачеві у будь-якій точці земної кулі. 



Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter


вівторок, 21 березня 2017 р.

Світ знань нових видань

Белічко, Наталія. Георгій Малаков. Життя і творчість / Н. Белічко, Д. Малаков. – К.: Мистецтво, 2015. – 224 с. : іл. 

Видання присвячене художнику «шестидесятнику» Георгію Малакову.  На хвилі хрущовської «відлиги», на виставці 1961 року у Манежі він показав у своїх естампах події, пов'язані  з обороною, окупацією та визволенням Києва,  заживши собі слави мистецького літописця столиці часів війни. Не помилюся, якщо скажу, що всі ми бачили лінорети «Київ. 1941-1945», «Київ у грізний час», які стали хрестоматійними, бо ніхто не відображав події так правдиво і масштабно. 
Він був майстром пророчим, під час Київської  виставки того ж 1961 року, присвяченій Кобзарю на двох аркушах серії ліноретів «Т.Г.Шевченко» ніби то ненароком намалював блакитне і жовте тло. До Незалежності було ще 30 років, але його геній все відчував. Теж саме відбулося і з символом маків, коли у серії 1967 року, який з'явився у великоформатній серії «Київ у грізний час»: червоні маки, що проросли крізь пробиту солдатську каску. Минуло півстоліття, і, червоний мак в Україні став офіційним символом пам'яті про загиблих у Другій Світовій Війні.
Звертався він і до тематики середньоєвропейського середньовіччя,  романтики морських пригод в ілюстраціях до «Декамерона», «Тіля Уленшпігеля» та «Квентіна Дорванда». Тема європейськості простежується і в ліноритах для поезії Лесі Українки, і в серіях акварелей та естампів, присвячених сучасним художникам Західної Європі, де йому пощастило побувати, тільки-но почала спадати «залізна завіса». Участь в висвітленні радянських «локацій» масштабних будівництв та об’єктів, він принципово не брав, офіціозного прафосу не було в нього ніколи. 
Його більш приваблювали ілюстрації до пригодницьких романів, казок, листівок та журналів, які й досі визнають його авторськими «знаками» та полюбляють. 
Отже, до вашої уваги видання, здатне розкрити всю палітру талантів українського майстра із грецьким корінням,  народженого у родині київських інтелігентів і подолавшого кордони  часу впевнено та назавжди.  
До фондів бібліотеки книга потрапила у дарунок від «Української бібліотечної асоціації». 



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

понеділок, 20 березня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Спроби місцевої інтелігенції відродити бібліотеку не мали успіху, і вона протягом майже 30 років існувала при книжковому магазині Василя Петровича Ульмана, який був її єдиним бібліотекарем. Книги він видавав за плату і під заставу, аби вони не лежали мертвим вантажем у підвалі, а потрапляли до читачів.

Бібліотека отримала статус публічної, була підпорядкована губернській адміністрації, яка розробила деякі умови користування бібліотекою (абонентська плата за взяття книги, за користування кабінетом для читання і т.д.) і вимагала щорічні звіти про її фонди. Офіційні відомості про приміщення цієї бібліотеки «при магазині Ульмана» друкувалися і в «Новоросійському календарі», що виходив в 70-х роках в Одесі. За повідомленням «Новоросійського календаря» у 1861 році бібліотека налічувала 1601 томи книг. Але доля бібліотеки не була щасливою…

Про існування бібліотеки знало обмежене коло людей. Назва «Книжковий магазин Ульмана» жодним словом не повідомляла про бібліотеку. І лише відвідувачі магазину Ульмана бачили на стіні, в книжковому відділенні магазину, вивіску з друкованим написом олійними фарбами: «Катеринославська публічна бібліотека». Василь Ульман не робив ніякої різниці між книгами бібліотеки і тими, що були в магазині на продаж. Коли знаходився покупець, він продавав бібліотечні книги, навіть не роблячи ніяких поміток. 
За час існування в магазині Ульмана, фонди бібліотеки були майже повністю розкрадено.
Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.
Швидько, Ганна. Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860) / Г. Швидько. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003. - 147 с.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

пʼятниця, 17 березня 2017 р.

На долоні історії

Євген Гребінка.  Чародій чорних очей з Полтавщини 

Є в нашій історії особистості, які залишили свій слід не завдяки великому літературному спадку, або якоїсь незрівняної геніальності. А завдяки своєму чуттєвому серцю, яке надихало їх на вчинки та твори, які назавжди увійшли до скарбниці народної, за покликом, літератури. Серед них уродженець Полтавщини – Євген Павлович  Гребінка. 
З малечку він жадібно вбирав у себе народне Полтавське життя, його побут, звичаї, багатющі скарби з фольклору, розлиті у повсякденні.  Була в нього і своя Арина Родионівна,  численні захоплюючі розповіді няньки-кріпачки,  він згадував з особливою теплотою на протязі всього життя.  «Певно не одна з народних дум, не один з переказів, написаних ним згодом, були почуті ним дома і примушували сильніше битися його дитяче серце», - писав його біограф  М. Михайлов. 
Початкову освіту Гребінка здобув вдома, від приватних вчителів, За спогадами одного з них, вже тоді він виявив пристрасть до читання і старанність до занять. Часто уроки починалися і закінчувалися запитаннями хлопця і відповідями вчителя. Особливо його цікавили історичні подробиці про  слов'ян,  малоросійських гетьманів,  «Енеїду» Котляревського,  повір’я про чарівниць і  відьом.
У 1825 – 1831 роках він навчається у Ніжинській гімназії вищих наук. Багато подробиць про це ми дізнаємося з його повісті «Записки студента» (у багатьох моментах твору автобіографічного).  Він писав про перше враження, яке справила на нього гімназія: «Я подошел к окошку…а там, - боже мой! – гладкое поле, на нем змеилась дорога на мою родину…! По дороге неслось облако пыли; мне казалось, что я вижу в нем нашу коляску, даже казалось, что папенька машет мне из коляски платком; но вот облако слилось с горизонтом, я стоял и тихо плакал». Ці рядки дуже красномовно характеризують самого автора і всю його творчість. Йому часто докоряли за його ліберальні погляди, за його недосконалу революційність. Так, він не був революціонером, але мав у душі своїй ту ніжність і зв'язок із рідним краєм, що відбилися на його римах  та  залишають його улюбленим автором.  
Гребінка брав жваву участь у літературному житті гімназії, де обговорювалися нові твори сучасних письменників, а також власні твори учнів – Миколи Гоголя, Нестора Кукольника.  Свої перші літературні спроби вони вміщували у журналах та альманахах, за його безпосередньою участю виходить один з рукописних журналів, кожний з номерів якого Гребінка наповнював «майже виключно своїми віршами та своєю прозою». Вірші були здебільшого сатиричні, а об'єктом їх дотепів та насмішок, переважно студенти – математики. Потім Гребінка був співробітником іншого журналу «Аматузія», що виходив за редакцією товариша, а згодом професора Володимира Домбровського. Роки перебування у гімназії не були для Гребінки марними. Він збагатився знаннями, життєвим досвідом, з її стін виніс любов до літератури, її пристрастну жагу до творчості. Вустами головного героя «Записок студента» Гребінка говорив: «…Сегодня шесть лет, как я здесь: завтра день выпуска. И сколько перемен с того времени. Наука открыла передо мною свою святую сокровищницу… А поэзия? Боже! И есть люди, которые не понимают поэзии! Бедные, жалею о вас.. Вы не понимаете ни Жуковского, ни Байрона, Ни Шиллера, ни Пушкина, ни великого Пушкина! Вы произносите эти имена, как имя славного портного парикмахера – и ваше сердце не трепещет сладким восторгом. Жалкие! Плачьте о вашем невежестве…  Шесть лет и  как я вырос духовной жизнью». Тобто ми бачимо і відчуваємо з вами знов таки дуже  пристрасні речі, і сердечні їх виголошення, що свідчить про натхненну та тонку душевну організацію.  
Гребінка закінчив гімназію влітку 1831 року. В цей час на Україні за наказом царя проходило формування резервів для «малоросійських полків», що брали участь у придушенні польського повстання у Варшаві та інших містах. Прогресивні сили були за повстанців, а Микола I посилав війська для придушення проявів свободи. Євген Гребінка був далекий від вірного розуміння суті і захоплено сприймав заклики  державотворця  про добровільний вступ до козачого полку. «Теперь война; сколько случаев отличиться, сделать добро!» Його ваблять «почести, отличия и славные раны за отечество». Але прийняти активну участь у цьому  процесі йому не вдалося  і після війни, Гребінка  вже не той запальний, замріяний юнак, що кілька місяців тому вирушав у похід. Він запитує «Где мои награды? Где моя слава? Что я сделал полезного? Мне совестно смотреть на людей. Мой поход похож на гору, родившую мышонка…»  Ми бачимо людину, для якої дуже важливе визнання і заради цього вона владна майже на все. 
Після походу Гребінка оселяється в родинному маєтку майже на два роки. Як бачимо з листів до друзів, життя його проходить одноманітно і його дуже гнітить навколишнє оточення, здатне, за його словами,  лише марнувати життя. Мова не йшла про землю, про чудові краєвиди і пейзажі, мова йшла про тугу за найкращим життям. 
Добрий настрій приходив до нього лише у ті  хвилини, коли він листував друзям та займався літературною працею. Саме в цей час з’являються друком його поетичні твори – «Рогдаев пир», уривки з перекладу «Полтави»  Олександра Пушкіна,  окремі байки.  Невдоволений життям у провінції і окрилений першими літературними успіхами, він рветься у далекий і принадний Петербург, що був тоді загальноросійським культурним центром. 
Говорять, що влаштуватися на роботу у Петербурзі допомогли йому впливові друзі. До честі Гребінкової слід додати, що він дійсно мав дуже надійних друзів, які залюбки за першим покликом приходила до нього на домопогу. І якщо справа торкалася його особисто і якщо йшлося про спільних знайомих.  Приїхавши до Петербургу у 1834 році він одразу влаштовується на роботу. До речі,  Микола Гоголь цілий рік блукав по Петербургу, доки влаштувався дрібним чиновником. А Котляревський так і не зміг знайти тут місця на цивільній службі. Це не говорить, про якість людини (погана чи добра), а говорить про її здібності спілкування і невідокремлення себе від людського кола. 
Отже, Гребінка стає чиновником комісії духовних училищ. «Его делом, як пишуть історики і біографи, - было сочинять записки или переводить с французского бумаги». Водночас, в ряді столичних навчальних закладів він  перебуває на викладацькій роботі, а також читає головним чином російську мову та словесність у Дворянському полку, Другому Кадетському корпусі, Інституті корпусу гірничих інженерів, Морському кадетському корпусі. За спогадами колишніх учнів Гребінки, він прищеплює їм любов до народної поєзії і літератури. «На лекціях своїх він не був педантом,- пише  його біограф Михайлов. -  Часто траплялося, що він не міг стримати бажання поділитися з юними слухачами своїми…якою-небудь цікавою літературною новиною, або надати  які-небудь граматичні пояснення, з натхненням читав  він або новий вірш, або прозаїчний уривок. Так було прочитано ним не одну з пісень поета Михайла Кольцова, не один з віршів Лермонтова, не один уривок з Гоголя».
(Далі буде)



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 16 березня 2017 р.

Громыко, Ольга. Профессия: ведьма. Ведьма-хранительница. Верховная Ведьма. Ведьмины байки: тетралогия / О. Громыко. – М.: АЛЬФА-КНИГА, 2008. - 1087 с.

Запрошую до світу фентезі

Чи є в світі люди, котрі не люблять чарівні казки? «Ну, це навряд чи» - відповісте ви і будете абсолютно праві. Саме до чарівних казок можна віднести тетралогію Ольги Громико про звичайну дівчину з дивним ім'ям Вольха Редна. Але, як відомо – «сказка ложь, да в ней намек»... Ось і тут: за, здавалося б, казковими героями і різноманітними пригодами можна роздивитись знайомі нам життєві ситуації.
«Кто сказал 'Тяжело в учении, легко в бою'? А подать его сюда, в бой!» 
«Школа Чарівників, Піфій і Травниць» закінчена, але проблеми молодої дипломованої відьми тільки починаються. Вольху Редну чекають в Догеві, країні вампірів. Але «распределение предполагает, а проведение - располагает». Забажалося їй, бачте, пригод, легендарних подвигів і розгадок таємниць! Що ж, хлібна посада королівського мага тепер ні до чого, і будь ласка - тепер Вольсі Редній буде про що розповісти онукам якщо, звичайно, вдасться з честю вийти з люб'язно підкинутих Долею випробувань. Зустріне вона на своєму шляху і вірних друзів і заклятих ворогів і того єдиного, заради якого готова пожертвувати собою. І зовсім не важливо що друзі: троль, вампіри та ельфи, а єдиний -  взагалі повелитель Догеви – долини вампірів.
Повісті живі, іронічні, легко дають можливість відчути себе на місці героїв,  що завжди приваблює. Але при всій своїй легкості не дурні, а навіть зовсім навпаки! Ну звичайно, тут немає занудних повчань, але легких філософських роздумів і життєвої мудрості вистачає!
Що приємно, ці книги для всіх - їх читають і чоловіки і жінки різного віку.

Олена Осипович, головний бібліотекар відділу періодики



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

середа, 15 березня 2017 р.

Винахідники , віват!

Учений за покликанням
                 "Люблю в горах, в лесу я слушать тишину,

Пить чистый воздух, быть в объятьях 
моря.
Природа, я тобой живу,
С ветрами неустанно споря"
Андрій Зорін


Андрій Микитович Зорін  народився 23 серпня 1933 рокув с. Мишурин Ріг на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровський гірничий інститут за фахом гірничий інженер - маркшейдер. Помер 10 травня 2003 року.
Мені пощастило бути особисто знайомою і співпрацювати з такою незвичайною людиною як Андрій Микитович. Спогади, спогади, спогади…Ми познайомились на одному із заходів, який проходив у патентно-технічному відділі. В очі запала його підтягнута струнка постать і сухорляве інтелігентне обличчя. Переді мною стояв спортсмен. Ми познайомились. Він скромно відповів: «Зорін Андрій Микитович. Працюю В ІГТМі». А вже потім я дізналася, що він був одним з провідних учених, доктор технічних наук, який працював в Інституті геотехнічної механіки АНУ над проблемою викидів пород і вугілля в шахтах.
Після закінчення інституту, Андрій Микитович працював на одній з Луганських шахт. Він був принциповим дільничним маркшейдером, який ніколи не йшов на різні компроміси. Таким же безкомпромісним його вважали і в ученому середовищі.
Наукову діяльність почав з 1959 року. Наукові розробки самого Зоріна базувалися на численних дослідженнях і натурних експериментах. До деяких він йшов роками. Дослідження, присвячені проявам гірничого тиску в шахтах, викидам вугілля, породи та газу, нетрадиційним способам видобутку вугілля привели Андрія Зоріна до здобуття кандидатського та докторського вчених ступенів, до першого за всю історію гірничої науки відкриття № 337 «Закономірність руйнування гірничих порід» (1988 рік). Зорін здобув широке визнання, як учений-гірник. Його було обрано дійсним членом Академії природничих наук Російської Федерації, почесним професором Національної гірничої академії України.
Учений за покликанням – Андрій Микитович Зорін висунув нову концепцію запобігання раптових викидів породи і газу. Вона ґрунтувалась на використанні енергії гірського масиву для запобігання небезпечних проявів гірського тиску. Але потім потягнувся довгий і складний шлях між самою ідеєю і впровадженням її у виробництво. І цей шлях був традиційним для вченого. Дослідження, іспити, технаради на шахтах і знову промислові іспити. На цьому шляху треба мати волю і багато мужності, щоб досягти кінцевої мети.
Чимало його наукових розробок присвячено такому напрямку, як кероване вивільнення і використання енергії гірничого масиву під час видобутку корисних копалин на великих глибинах. Ця ідея здобула визнання на Міжнародному конгресі з викидів вугілля, породи та газу, що проходив у Донецьку в 1974 році.  
Під його керівництвом кандидатами і докторами наук стало двадцять п’ять науковців, у тому числі один в галузі медицини.
Дослідження Андрія Зоріна та його учнів з геомеханіки і використання гірничого тиску впровадженні на гірничих підприємствах як в Україні, так і за її межами. Вони приносять не тільки економічну вигоду, а й зберігають людські життя.
Інтереси вченого не обмежуються лише гірничою наукою. Фундаментальні відкриття неживої природи, приводять його в медицину, де він разом з відомими вченими-медиками робить ще два відкриття: № 1 «Закономірність зміни в’язкості літогенної жовчі ссавців під впливом ультразвуку» (1997 рік) і № 75 «Властивості бішофіту пригнічувати ріст та розмноження патогенних і умовно патогенних мікроорганізмів» (1997 рік). З тим він стає почесним професором Медичної академії України. Ідеї і практичні розробки Андрія Зоріна опубліковані в 17 монографіях (одна з медицини), 250 наукових працях, 90 авторських свідоцтвах на винаходи; ним зроблено 8 відкриттів. 
Закономірними є і високі винагороди! За теоретичні і практичні розробки проблеми викидів вугілля, породи та газу, він був удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки (1991 рік), за розробку і впровадження у будівництво засобів попередження викидів породи, вугілля та газу – премії і м. О. О. Скочинського (1987 рік), за розробку геомеханіки слабких дії на напружений гірничий масив – премії ім. О.М.Динника. Він нагороджений грамотами Президії Верховної Ради та Національної академії наук України, а також іноземними відзнаками: медаллю Петра І за відновлення і розвиток науки і економіки Росії (1997 рік), медаллю Павлова за розвиток медицини й охорони здоров’я Росії. Високо оцінили науково практичну діяльність вченого і шахтарі, нагородивши його знаком «Шахтарська слава» всіх трьох ступенів та знаком «Шахтарська доблесть». Із 78 авторських свідоцтв на винаходи, 25 видано Андрію Зоріну в галузі медицини. За практичні розробки, захищені авторськими свідоцтвами та відкриттями йому присвоєне звання «Заслужений винахідник України».
Це був учений в ідеалі. Я вдячна долі, що була знайома з такою талановитою людиною.

Тетяна Мищенко, завідуюча патентно-технічного відділу  ДОУНБ

вівторок, 14 березня 2017 р.

Світ знань нових видань

Богуслаев  В.А., Фирсов А.В. Борис Григорьевич Луцкий (Луцкой) – гений моторостроения. – Запорожье:  Издательство АО «Мотор СИЧ»,  2017. -  108с., ил. 

Геній Бориса Луцького
Ця книга є першим викладенням біографії видатного інженера, конструктора та винахідника Бориса Григоровича Луцького, що написана на основі великої кількості літературних джерел та архівних матеріалів. 
Його життя склалося таким чином, що фактично весь час він провів у Німеччині, але ніколи не забував про свою Батьківщину і всі свої винаходи, перш за все, пропонував для використання на рідній землі.  Він був відзначений імператорським званням потомственого почесного громадянина Російської імперії, а також йому був наданий дворянський титул. При цьому, прізвище його було змінено на Луцкой. 
Він був творцем оригінальних стаціонарних газових, гасових і бензинових двигунів внутрішнього згоряння, двигунів для автомобілів, трициклів, надводних суден, підводних човнів і літаків, дирижаблів, моторних човнів. Діапазон конструкторських розробок Бориса Григоровича, зроблених ним в основному на території Німеччини, не знає собі рівних.
Він народився у Бердянську, навчався в однокласному училищі Андріївки та у Костянтинівському реальному училищі  у Севастополі. Освіту продовжив у Королівській Баварській технічній Вищій школі міста Мюнхен (зараз Мюнхенський технічний університет) на механіко-технічному відділенні . Добре знав німецьку мову (у Бердянську на той час проживало 50 тисяч німецьких колоністів, з якими він багато спілкувался, тому вимову мав досконалу).
У кінці ХIХ і першій половині ХХ століття був одним з найвідоміших винахідників і конструкторів Європи, вчителем і наставником Ігоря Сікорського, Бориса Воробйова, Василя  Кірєєва. Його по праву можна назвати одним з основоположників авіобудівництва.
Ім'я його на довгі роки було незаслужено забуте, а після Жовтневої революції 1917 року його вважали "біглим емігрантом" і "класовим ворогом". Те ж саме  трапилося і  у Німеччині з приходом до влади нацистського режиму. Не могли нацистські історики допустити, що б все дізналися про те,  що одним з основних творців багатьох двигунів для автомобілів і літаків, підводних і надводних суден Німеччини, а також одним з творців улюбленої марки автомобіля Гітлера - "Мерседес", був російський підданий, уродженець України, та ще  й з єврейським корінням. Навіть в архівах компанії "Даймлер-Бенц", де він працював майже 15 років і був одним з її директорів, багато документів, в яких згадувалося його ім'я, були або знищені, або перебували під грифом секретно.
Нажаль Луцький не залишив по собі ані архівів, ані нащадків, ані мемуарів. 
Видання приурочене до 150-річчя від дня нардження Бориса Григоровича.
Унікальні арїхівні документи, простота та цікавість викладення, охоплення усіх періодів життя, подробиці особистого життя  роблять цю книгу універсальною і адресованою самому широкому загалу читачів. 
До фондів  бібліотеки видання потрапило у  подарунок від дирекції підприємства АО «Мотор СИЧ». 




Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

понеділок, 13 березня 2017 р.

Неймовірно, але правда

  Від самого початку свого існування, перша публічна бібліотека Катеринослава не мала належної підтримки і зазнала чималих труднощів. Пройде багато часу, поки вона стане справжнім осередком освіти і культури. 
   Перша Катеринославська публічна бібліотека була заснована на чинності урядового розпорядження.  У той час бібліотеки організовувалися, як правило, у двох випадках: або для того, щоб сприяти розвитку освіти, або для задоволення духовних запитів у суспільстві. Але, про які духовні  потреби і взагалі зацікавленості,  щодо появи у місті бібліотеки,  могла йти мова,  коли основна частина населення була просто безграмотна (навіть через багато років,  у 1865 р., грамотних у Катеринославі було близько 30%!). Частина освічених представників дворянства і поміщиків мала,  як правило, свої особисті бібліотеки. Ні ті, ні інші гострої потреби в бібліотеці не відчували.  І заснована "для общей пользы всех граждан сего города, и лиц, временно в оном пребывающем"  бібліотека, на жаль, не викликала у Катеринославcькому  суспільстві великого інтересу.



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter


пʼятниця, 10 березня 2017 р.

На долоні історії

Володимир Винниченко:
«Стійте всіма силами за Україну» 
(продовження)

Арешти, втеча до Росії, Франції, Австрії, Швейцарії, Італії, політична боротьба. Володимира Винниченка  не лякають ані труднощі, ані смерть. Він завжди йде туди,  де найважче.  Дивує найвибагливіших критиків літературними працями, зацікавлює і шокує театральну громадськість своїми незвично-новаторськими п'єсами, витрачає  неймовірні сили на полеміку із російським читачем і критикою. Він  закохується і є закоханим. І у 1911-му році одружується  зі студенткою Сорбонського університету Розалією Яківною Ліфшиць.
Літературна фантазія Винниченка невіддільна від його феноменальної спостережливості, перейнятої питанням «чому»? Яким способом та  завдяки якому законові і куди  саме прямує його Україна? Хто винен у злиднях його народу? Він показує людей, що вирізняються своїм темпераментом, інтелектом, волею, активністю. Він  розглядає  проблеми людини, її місце і призначення на землі з позицій етичних категорій. «Без шляхетних поривань [людяності] людина просто не відбудеться», - це цитата з його «Глуму».
У епоху Центральної Ради Винниченко є автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Але скарби свободи втримати не вдається: наступ більшовиків, массові розстріли.  І це лишається його біллю до кінця життя. Опинившись у Відні, він за короткий час   написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.). Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні, періоду збройної боротьби за владу.
На якийсь час Володимир Кириллович  відходить від політики і повністю віддається малярству, літературній праці, пише кілька п’єс і великий роман утопію «Сонячна машина» (1922-1925 р.р.). Популярність роману, що був присвячений  його сонячній Україні, була неймовірною: «Про книгу пишуть, говорять, а головне – її читають, як ні одну українську книжку». Хвиля репресій, що прокотилася по Україні на початку 30-х років, смертельним колесом проїхалася не тільки по роману Винниченка, а й  по усіх рецензентах. Злива антивинниченковских статей-пасквілей і доносів послідовно кваліфіковано шліфувала у радянській свідомості образ ворога. Більшовистський пленум 1933 року оголошує його «старим вовком української контрреволюції» і спеціальною ухвалою конфіскує гонорари Винниченка, припиняє видання творів, вилучає книги з бібліотек, накладає табу на приїзд письменника, на подальше  друкування його творів. 
Він мужньо переносить удар, не припиняючи публіцистично-творчої праці.
Останні роки свого життя Винниченко проводить з дружиною у місті Мужен на півдні Франції. Віддалене від культурних центрів, усамітнене існування, здобування хлібу насущного фізичною працею на городі і в саду. Від урожаю залежало його життя, зведеної до жебрацької бідності в часи війни. Саме тут, упродовж 25 років він займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Йому пропонували повернутися до України у часи Другої Світової і утворити марионетковий уряд, але Винниченко  не погодився і був покараний  фашистським концтабором. 
Володимир Кириллович є людиною космічного світового рівня, «громадянином планети», як він сам говорив про себе. Честність, по-перше перед самим собою, ось основний критерій його творчості та життя. 
Він завжди, усупереч, через кордони всима силами стояв за Україні і саме тому залишиться «володарем душ наступних поколінь».



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter