Сторінки

четвер, 27 квітня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Чехов, Антон Павлович. Повести. Рассказы. Пьесы [Текст] / А. П. Чехов. - Омск: Омское книжное издательство, 1985. - 510 с.  

Мій читацький смак, мої книжкові вподобання змінювалися з віком. Якщо в юності я любила читати, звичайно, про кохання, то до тридцяти років - це були детективи, потім - історичні романи тощо. А зараз все частіше хочеться почитати щось більш душевне, життєве, без фальші. Тоді я згадую Чехова і читаю його твори. Одним з таких творів є оповідання «Душечка».
Героїня розповіді - Оленька, Ольга Семенівна, душечка - постійно відчуває потребу когось любити, без уподобань в житті Оленьки настає порожнеча. Душечка розчиняється в іншій людині, живе його інтересами. Перший чоловік Оленьки - антрепренер Кукін, і всі її розмови про вистави та театр. Другий чоловік - лісоторговець Пустовалов, і вона цікавиться торгівлею лісом, лісовим господарством. А коли душечка почала вести розмови про ветеринарію, то її знайомі відразу зрозуміли - у Оленьки нове захоплення. В кінці життя душечка прив'язується до хлопчика-гімназиста, сина ветеринара Смірніка. У ній прокидається материнська любов. Тепер вона поглинена питаннями граматики, проблемами освіти…
Сам Чехов з іронією ставився до своєї героїні, злегка підсміюючись над нею. Іншої думки про героїню розповіді був Л.М. Толстой. Він вважав «Душечку» одним з кращих оповідань Чехова. Толстой писав «Не смішна, а свята, дивовижна душа "Душечки" зі своєю здатністю віддаватися усім єством своїм тому, кого вона любить ...». Для Толстого Ольга Семенівна - ідеал жінки, справжнє призначення якої-любити і бути підтримкою для чоловіка. Свій захват з приводу головної героїні він висловлював і в присутності Чехова.
Думка Л.М Толстого настільки вплинула на письменника, що він навіть злегка змінив авторську лінію.
Душечка - мила, лагідна жінка, може бути, трохи обмежена, невибаглива, не надто щаслива, але щира, здатна до самовідданої любові, яка становить сутність її натури, здатна розуміти і підтримувати близьких їй людей, розділяти їх інтереси.
Образ героїні оповідання, звичайно, не позбавлений недоліків, але душевна доброта її очевидна. Благополуччя багатьох сімей і в наш час часто створюється і підтримується саме такими жінками.

Віра Гуляєва, завсектором відділу комплектування



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 26 квітня 2017 р.

Портрет у бібліотечному інтер'єрі

Маріанна Неділько: «Робота в бібліотеці – це щоденний саморозвиток!»

Любов до бібліотечної справи Маріанні прищепила мама Неділько Тетяна Василівна, яка працює понад 45 років в патентно-технічному відділі ДОУНБ та для якої бібліотека є другим домом.
З дитинства Маріанна була віддана музиці. З 5 років навчалась в ДМШ №3 по класу фортепіано. У 14 років вступила в ПУДНУ (педагогічне училище) на  спеціальність вчитель музики, музичний керівник. Але, щоденні відвідування бібліотеки змінили її пріоритети. І в 2008 році вона вступає на 2 курс  КНУКіМ,   спеціальність документознавство та інформаційна діяльність. По закінченню здобула кваліфікацію документознавця, менеджера органів державної влади і управління та почала працювати в ДОУНБ, відділі наукового опрацювання документів та організації каталогів. «З кожним роком я все більше опановую мистецтво бібліотечної справи, не перестаючи дивуватися різноманітності цієї роботи, а завідуюча відділом Литвиненко Н. Г. як наставник відкриває двері в усі процеси роботи бібліотеки» - говорить Маріанна. В коло її щоденних обов’язків входить: робота з поповнення  електронного  каталогу обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія; створення повнотекстової краєзнавчої електронної бібліотеки «Дніпропетровщина»; створення відеоуроків та інструкцій зі "Складання бібліографічного опису  на книги з декількома авторами" ; створення буктрейлерів, рекламних роликів, презентацій про інноваційні послуги бібліотеки, які розміщуються на сайті та в соціальних мережах. Крім того, Маріанна є членом профспілкового комітету, веде активну профспілкову діяльність. Завжди бере участь у регіональних кампаніях, акціях, опитуваннях, конкурсах та відрядженнях. Протягом декількох років, спільно з сектором соціокультурних проектів і зовнішніх зв’язків, реалізує соціокультурний проект "Бібліотека: знання під рукою" для людей «золотого віку». Веде роботу з внутрішньо переміщеними особами: проводить тренінги та індивідуальні консультації, за темами: «Особливості пошуку роботи через Інтернет – ресурси», «Етикет ділового листування», «Підготовка резюме і супровідного листа». 
Маріанна Неділько ніколи не шкодувала про свій вибір у професії. Бібліотека відкриває все нові й нові можливості. Дивується, як пожартувала доля, згадуючи підготовку до конкурсу «Молодий бібліотекар року – 2016»: «Коли створювала конкурсний ролик, натрапила на відео 17-річної давнини, в якому я виступала на новорічному вогнику в ДОУНБ, і коли мене оголошували, то сказали: наш майбутній співробітник. Слова виявилися пророчими…».



Ми в соціальних мережах:Vkontakte    Facebook  Twitter

вівторок, 25 квітня 2017 р.

Світ знань нових видань

Микола Вікторович Поляков. На бистрині життя / авт.-упоряд.: В.В. Іваненко, І.С. Попова. - Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2016. - 160 с.: фото.

Є люди, які уособлюють обличчя Дніпра та його інтелекутальний потенціал. Серед таких особистостей і  доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член -кореспондент НАН України, лауреат  Державної премії України в галузі освіти,  повний кавалер ордена «За заслуги» Микола Вікторович Поляков, який  у минулому році відмітив своє 70-річчя  і  який вже 19 років поспіль  є ректором ДНУ імені Олеся Гончара.  
У виданні «На бистрині життя»,  адресованому самому широкому колу  читачів, зібрані інтерв’ю, відомості про нагороди  та відзнаки, найвагоміші наукові праці, публікації про Миколу Вікторовича, архівні фотографії. Безумовно,  одне видання не може охопити всі події, життя, але акцентувати на найголовнішому і дати широкому загалу розуміння, що поряд живуть і втілюють професійні мрії у життя гідні люди – цілком можливо. 
В одній з передмов до видання Владика Іриней, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський, зазначає: «Ви є керівником одного з  яскравих представників сучасної української наукової еліти, що виражається у Вашому твердому відстоюванні та збереженні кращих традицій вітчизняної освіти. Дякую Вам, Миколо Вікторовичу, за тверду позицію в поєднанні освітнього  процесу з духовно-моральним вихованням особистості …».  І по великому рахунку додати до цього нічого.

До фондів  ДОУНБ книга потрапила у дарунок від видавництва ТОВ «Виробничо-комерційна фірма «АРТ-ПРЕС».




 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

понеділок, 24 квітня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Відкриття міської бібліотеки було нагальною справою, адже Катеринослав стрімко набував розвитку, перетворювався в центр металургійної промисловості. Микола Петрович Баллін в своїх публікаціях зазначив, що оскільки «Катеринослав знаходиться нині в періоді швидкого розвитку», то доцільно було б збудувати для бібліотеки особливе приміщення, де  крім неї мали місце ще й архів та музей, який передбачається відкрити в Катеринославі, приміщення для бібліотек і товариств, які укладають угоду з міською (громадською) бібліотекою. Також він пропонував свої послуги в отримання довгострокових кредитів від іноземних будівельних компаній.
Громадську бібліотеку М. П. Баллін розглядав як бібліотеку передплатників, тобто кооперативну. У своїх публікаціях на сторінках «Екатеринославского юбилейного лист
ка» (всього їх було чотири) він розвиває свої думки стосовно призначення бібліотеки, вимог, яким повинні відповідати фонди і каталоги бібліотеки. Він зауважував, що значення бібліотеки заключається не тільки в тому скільки вона має книг, але і в тому, скільки читачів ними користується. Для збільшення числа користувачів він пропонував влаштувати читальні зали, причому не лише в приміщенні бібліотеки, а й в різних районах міста. Оскільки в Катеринославі тоді не було «мало-мальськи задовільних» спеціальних бібліотек, Баллін пропонував поєднання громадської і спеціальних бібліотек з поділом на відділи: загальний, краєзнавчий, ремісничий, технічний, довідковий, іноземний, архівний. Знаходимо в його пропозиціях і положення про міжбібліотечний абонемент.

Швидько, Ганна. Катеринославський Піквікський клуб (1858-1860) / Г. Швидько. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2003. - 147 с.
Фото: Парад в день 100-летнего юбилея Екатеринослава. 9 мая 1887   http://dnepr.info/news/dni-goroda-dnepra



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter





пʼятницю, 21 квітня 2017 р.

На долоні історії

Український Езоп Леонід Глібов. Чернігівські життєписи (Завершення).

Хоча у Глібова і маса роботи у  друкарні, він весь свій час віддає прищеплюванню чернігівцям любові до мистецтва. Недарма ж його обрали почесним директором Чернігівського театру. У 1973 році в цьому театрі ставлять його українську п'єсу «До світового». У 1876 році «Емським указом» було заборонено вживання української мови в художній літературі і в театральних постановках. Довелося чернігівцям розпрощатися і з «Наталкою Полтавкою», і з «До світового». Правда, Глібов однаково добре писав, як  українською, так і російською, так що його російська «Хуторяночка» ( «Веселі люди») - залишилася. А 4 червня 1876 року він вперше надрукував у «Київському Телеграфі» початок свого сатиричного циклу «Чернігівський фейлетон Капітана Бонвівана», а ще через 2 місяці, за власний рахунок, випустив книжечку «Червоний метелик. Пігмей-альбомчик у віршах. Присвячується веселуну Капітану Бонвівану». Персонаж цей,   ні на кого не подібний, на цілих 7 років стає улюбленим героєм чернігівських фейлетонів. 
На жаль, для Глібова знову почалася чорна смуга. У Чернігові йому стало ніде друкуватися. Довелося Леоніду Івановичу від віршів перейти до театральних рецензій.
У 1879 році професор Київського університету Михайло Тулов, у журналі «Філологічні записки» надрукував статтю «Про малоросійські  правописи». Та, як зразок нового правопису, навів 5 байок Глібова: "Деревце", "Ведмідь-Пасічник", "Мишача Рада", "Осел і Хазяїн", "Жаба і віл". Так, Глібов стає визнаним  класиком української літератури. На жаль, навіть класику української літератури писати по- українські не дозволялося.
Ось і писав він російською свої пророчі вірші:
«Позаботимся отменно по примеру прежних лет,
Чтобы избран непременно был особый комитет,
Для потребностей текущих он дабы измыслить мог
С граждан всех малоимущих основательный налог;
Пусть налог высокий вреден, но он вреден не для всех.
Без того ведь бедный беден: ободрать его не грех!»
Жодна газета тепер не бралася друкувати будь-які твори Глібова. Дивом зміг він  у 1882 році, за свій рахунок, надрукувати третє розширення і останнє прижиттєве  видання своїх байок. У 1883 він, знову ж за свій рахунок, починає випускати в друкарні дешеві книжки для народу. У відповідь, у №6 «Київської старовини» її редактор Федір Лебедінцев зазначить: «Байки Глібова можуть служити дуже цікавим і педагогічним читанням для селянських дітей і навіть для дорослих. Те ж саме слід сказати і щодо дітей наших культурних класів, для них читання таких творів, навіть необхідно, зважаючи на нагальну потребу розвинути чуття мови в майбутніх культурних діячів України».
Але потреби такої на владному рівні не було. На довгі 6 років для Глібова настала ніч мовчання. Ні, він не припинив писати,  проте  його ніхто не друкував.  Його твори розходилися рукописними списками, зачитували до дірок. Але до нас вірші тих років майже не дійшли. Більше не приходили до Глібова друзі на «четверги». Зате, щовечора в гості до «дідуся Кенаря» збиралася дітвора з усієї округи і слухала його казки.
У 1889 р. до Галичини  було відряджено пиьменника Володимира Антоновича, для налагодження там видання української літератури для Східної України. Завдяки Антоновичу, львівська газета «Зоря» і дитячий журнал «Дзвiночок» встановили кореспондентський зв'язок з Леонідом Івановичем, і майже у кожному номері стали з'являтися його нові українські байки. Завдяки цьому, за останні 3 роки життя Глєбов написав й опублікував більше ніж за весь попередній час.
В ньому перестають бачити письменника, що викриває, його  сприймають, як казкаря та улюбленця дітвори. У 1991 році Чернігівська громадськість  урочисто відзначила  півстолітній ювілей  його літературної діяльності. Його колишній учень, всесвітньо відомий художник Іван Рашевський намалював і підніс прекрасний портрет Глібова в вінку з дубового та лаврового листя в оточенні звірів в українському національному одязі. На жаль, за особистим наказом Адольфа Гітлера, всі картини Рашевського, в тому числі і портрет Глібова, були вивезені в Німеччину, й до сих пір не розшукані.
У 1893 році стан здоров’я письменника значно погіршився. Зі спогадів друзів відомо, що з початку цього року він уже не виходив з дому, друкарнею керував через сина Олександра, твори ж продовжував писати під лінійку з лупою.  А за п’ять днів до смерті,  продиктував приятелеві останню байку «Вогонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря.
«Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш Ви баєчку мою:
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той огонь в гаю”.
Він був проти непоміркованих революційних дій, проти революцій заради революцій, проти того, щоб хід історії необачно зламувався, не заради людей, а заради ідей.   
Ім'я Глібова назавжди пов'язують  з жанром байки. Він є не тільки продовжувачем  традицій, але й новатором. Не випадково Іван Франко назвав Глібова «найкращим українським байкописом», а його байки вважав «головним титулом його заслуг його таланту». Засуджуючи соціальну несправедливість, він продовжував утверджувати чесність і працьовитість людей, їхню моральну вищість. Вперше, в українській літературі, збагачує байку рисами пісні й балади.
Леонід Глібов помер 10 листопада 1893 року. На кілька кварталів розтягнулася жалобна процесія. В час її наближення до Троїцького монастиря процесію  обступили брати-монахи з хрестами і хоругвами, і повели до свіжовикопаної могили біля стін церкви. Такої честі удостоювалися лише перші особи губернії. Похований Леонід Петрович у Чернігові, поблизу Троїцького монастиря.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

четвер, 20 квітня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Тосс, Анатолий. Фантазии женщины средних лет [Текст] : роман / А. Тосс. - М. : Элиот, 2007. - 512 с.

Самотня жінка в порожньому будинку, в глушині, на березі океану. Що змусило її приїхати сюди? Що турбує її, мучить кошмарами, позбавляє сну? Її минуле!
Та й як інакше, якщо троє найближчих чоловіків в її житті, ті, кого вона тільки й любила, загинули один за одним, і саме тоді, коли вони були їй потрібні найбільше. І вона винна в їх смерті!
Та чи винна ?! Чи загинули?! І як у всьому розібратися ?! Але потрібно, дуже потрібно, тому що від цього залежить її життя.
А тут ще й стара книга, знайдена в будинку, і незвичайні, дивні розповіді в ній, які щось навівають, підказують ... Але що?!
У «Фантазіях ...» (книзі, що стала бестселером у багатьох країнах світу) майстерно перемішалися і психологічний трилер, і любовна драма, пронизана гранично відвертими, але до цнотливості естетичними еротичними описами. А крім того, і тонкі філософські роздуми, і детективний сюжет, і просто чуйні, зрозумілі всім життєві переживання. Ну і звичайно, кінцівка, яку неможливо передбачити і яка не може не приголомшити.
Саме тому сміливо можу заявити: «Будь-хто, старший вісімнадцяти, повинен, просто зобов'язаний прочитати "Фантазії ... "».
Я дуже рекомендую прочитати книгу від автора Анатолія Тосса "Фантазії жінки середніх років" всім, хто втомився від банальності і шукає щось по-справжньому унікальне. Впевнена, історія здасться цікавою як шанувальникам любовного роману, так і тим, хто обожнює детективи. Навіть якщо книга вам не сподобається, байдужість до сюжету вам точно не загрожує.
"Фантазії жінки середніх років" - це не та річ, яка може пройти повз, не залишивши в серці ніякого сліду. Поспішайте ознайомитися з приголомшливою книгою, і ви отримаєте ні з чим незрівнянні емоції та море насолоди.

Ірина Овсяннікова, бібліотекар 1-ї категорії



Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 19 квітня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Свій внесок у вирішення питання по відкриттю  бібліотеки в Катеринославі зробив і харківський кооператор та видавець Микола Петрович Баллін. На сторінках №3 «Екатеринославского юбилейного листка» було надруковано його листа під заголовком «До питання про заснування місцевої публічної бібліотеки». 
На думку М.П. Балліна, майбутня міська бібліотека в Катеринославі повинна належати і до громадської, і до фахової за різними галузями знань. Громадську бібліотеку Баллін називав розумовим центром, гідним уваги в період 100-річного ювілею міста.




 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

вівторок, 18 квітня 2017 р.

Світ знань нових видань

Головешко, Леонід Матвійович. Традиції, звичаї та побут українських козаків. XV-XXI / Л.М. Головешко. – Маріуполь: Новий світ, 2009. – 168 с. : іл.: фото. 
Автор навчально-методічного посібника «Традиції, звичаї та побут українських козаків XV-XXI» намагається підтвердити головну тезу про історичну єдність козацької спадщини всієї України. Книга спрямована на констатацію змін, що відбулися в психології більшості вчених, їх суспільних поглядах на історико-правові явища та факти.   У ній подається історичний екскурс – «Козаччина – символ України», який дає загальну картину генезису українського козацтва від часів Київської Русі до теперешнього часу. Автор використав багато вітчизняної та іноземної літератури, українських дослідників і письменників, щоб послідовно, логічно та цікаво викласти дуже складну, актуальну проблему, історії періоду козаччини, а саме їх традиції, звичаї та побут. Книга насичена багатим фактичним матеріалом, у ній подані маловідомі факти з історії козацтва та України в цілому. Особлива увага приділена історії легендарної Запорізької Січі.  Як жили запоріжці, який був уклад військового та громадського життя на Запоріжжі, які були військові звичаї і традиції козаків, роль військового устрою українських козаків, яка роль Запорізької Січі в оновлені й будівництві української державності, - на ці та інші питання ви знайдете відповіді у згаданій книзі.  Можна впевненено стверджувати, що з великим інтересом будуть прочитані читачами матеріали про традиції військової дисципліни, побратимства, бойового мистецтва. 
Традиції, звичаї та побут українських козаків – головна тема книги.  Автор у шістьох розділах провів детальний аналіз військових традицій козацтва, запорізьких характерників, звичаєвого права, духовного життя та побуту козацтва. 
Книга адресована учням і студентам, що упереджено ставляться до однобічного викладення, які зустрічаються в учбовій літературі. 
До бібліотечних фондів  видання потрапило в дарунок від  автора - Леоніда Матвійовича Головешко, кандидата історричних наук, професора Міжнародної кадрової академії (МКА), члена Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», Голови Ради Старійшин «Православного Козацького війська».



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook Twitter

пʼятницю, 14 квітня 2017 р.

На долоні історії

Український Езоп Леонід Глібов. Чернігівські життєписи (продовження)

Закінчив ліцей Леонід Глібов уже одруженим чоловіком і знаним байкарем, у 1855 році. В цей же час  дружина народила йому доньку Ліду, але родинне життя не складалося. На жаль з невідомих причин атестат Глібов так і не отримав, але потрапив до розподілення - молодшим учителем географії в подільське село Чорний острів зі стандартними умовами оплати та проживання (300 руб. сріблом на рік, житло і харчування в пансіоні при гімназії). Чужина. Чужі люди, чужі звичаї і звички. Дружина відмовилася їхати в цю глухомань. Весь вільний час заповнювала самотність, йому  було не до  веселих байок. Тут він пише тільки сумні вірші і пісні. Саме в цьому місті він написав свою знамениту "Журбу":
«Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай».
На прохання батька дружини, Глібова  переводять до Чернігова та призначають  наглядачем пансіону при Чернігівській гімназії, виділивши йому для життя кімнатку в тому ж пансіоні. Педагогом Глібов був талановитим, захопленим своїми предметами, делікатною, висококультурною людиною. Він цікаво проводив уроки та  ніколи не карав своїх учнів.
До цього ж часу відноситься його товарищування із Степаном Носом, медиком за освітою,  який збирав навколо себе романтично налаштовану молодь, був цілком проукраїнськи налаштованою людиною. Невдовзі до цього кола, що мав назву «курінь Носа» увійшов і Пантелеймон Куліш, у якого виник пристрастний роман із дружиною Глібова. Але все ж таки Параска обирає  родину. У цей же час Глібов переживає смерть улюбленої доньки Ліди.
У 1861 році  Глібов стає головним редактором «Черниговского листка», де йому доводилося  бути і редактором, і автором, і коректором. Глібов - порушував у газеті важливі проблеми того часу, зокрема жіночої освіти, викладання рідною мовою тощо. Був автором численних фейлетонів. Свої дописи вміщував під псевдонімом «Простодушний». 
Через рік, разом із друзями, він ствоює театральний гурток, де ставилися укранські п´єси. «Черниговский листок» проіснував до 1863 pоку, коли Валуєвським циркуляром було заборонено українську мову. Письменник залишився безробітним, за ним було встановлено суворий нагляд поліції, який тривав понад п’ятнадцять років. Неодноразово за нього вступалися діти губернатора, для яких він був  прикладом найкращого вчителя. У тому ж 1863 році вийшла його збірка «Байки Леоніда Глібова». Наказом попечителя Київського округу 500 примірників видання було спалено на книжковому складі як «вредное издание, которое не должно иметь места в народном училище». 
Глібов все це дуже тяжко переживає,   хворіє і  ніхто  вже і не сподівається на його  одужання. Безробітний і хворий, він  їде у Ніжин до батьків дружини, де мешкає два роки. Він звертається до знахарок і  ці ворожки і травниці  позбавляють його від вічних мігреней, повертають зір. Глібов сам захоплюється  ворожінням і траволікуванням. Взагалі-то він не мав ніяких екстрасенсорних здібностей, як, наприклад, Гулак-Артемовський, але ретельно записував рецепти і секрети трав'яних зборів, які відкривали йому неписьменні бабки-знахарки. Через рік він уже мав величезний рукописний збірник замовлянь і трав'яних зборів на всі випадки життя. До Глібова потягнувся струмочок стражденних, які шукали  та знаходили в нього зцілення. Як справжній знахар, Глібов ні у кого нічого не брав, тому що чарівний дар зникає при найменшому хабарництві. Леонід Іванович навіть хотів надрукувати книгу «Ворожка». На жаль, Чернігівський митрополит Феодосій, підтриманий усім духовенством, наклав заборону на друкування. Дісталося і тестю протоієрею Бурдоносу за заохочення занять зятя. Глібову стало не затишно в Ніжині. Невдовзі він  повертається до Чернігова і стає завідувачем типографії, завдяки втручанню своїх друзів. У ті ж роки помирає його дружина.
Щоб піти від самотності, Леонід Іванович з головою поринув у роботу. Навіть нині, з усією цією комп'ютерною технікою, створити з нічого друкарню - величезна робота для багатьох людей. У ті часи було ще складніше. Всю свою чималу зарплату Глібов витрачав на робочих і на непередбачені витрати. Створення друкарні зайняло цілих три роки, поки в листопаді 1870 не вийшов перший номер щомісячника «Земский зборник Черниговськой губернии». Для того щоб покрити непередбачені витрати, пов'язані з виданням, доводилося друкувати замовлення з боку. З усім цим Леонід Іванович успішно справлявся.
Протягом 60—70 pp. він писав мало, загалом прозово-поетичні фейлетони російською мовою під псевдонімом «Непостоянный Сотрудник» та гумористичні вірші за підписом «Капітан Бонвіван», і був  душею літературно-мистецького життя Чернігова. 
Створюються українські літературні гуртки. Для єднання зі своїми приятелями  Глібов завів у себе щотижневі «четверги». Ці «четверги» збирали до квартири письменника його приятелів і шанувальників. Вони зазвичай заставали Глібова в його вітальні, де він сидів і думав, - це був його післяобідній відпочинок, який тривав кілька хвилин. За тривалим жвавим чаюванням, яке продовжувалося далеко за північ, гості розмовляли про театр, обговорювали літературні новини, розмовляли на злободенні теми і всі ці розмови оживали образними, оригінальними думками і повідомленнями самого господаря, і так захоплювали гостей, що останні часто навіть не чули бою настінних годинників».
Саме на одному з таких четвергів і народилася ідея надрукувати у власній друкарні, за свої кошти, збірочку власних байок. У 1872 році виходить друге доповнене видання байок Глібова українською мовою. Книга розкуповується миттєво. Глібов набуває популярності. Тепер вірші, статті та фейлетони  він друкує не тільки в  особливому додатку до «Черниговских губернских ведомостей», але й на сторінках «Киевского телеграфа»,  «Будильника». 
(Далі буде)



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter





четвер, 13 квітня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Мнишек, Хелена. Прокаженная [Текст]: роман / Х. Мнишек. - Минск: Ураджай, 1994. - 558 с.

Роман "Прокажена" розповідає про прекрасну і трагічну любов чарівної Стефанії Рудецької і знатного польського магната Вальдемара Міхоровського. На початку двадцятого століття книга мала величезний успіх і видавалася в Польщі шістнадцять разів. Кажуть, що Мнішек писала роман, коли у неї загинув чоловік, і деякі припускають що це може бути однією з причин трагічного завершення роману.

Роман «Прокажена» я знайшла за порадою подруги в бібліотеці, почала читати ввечері, закінчила читати під ранок, і приблизно тиждень не могла відійти від прочитаного.
Відтепер "Прокажена" Гелени Мнішек - один з моїх найулюбленіших романів. Я навіть знайшла цю книгу і поповнила свою особисту бібліотеку, щоб мати можливість перечитувати самій і пропонувати своїм подругам.
Перечитуючи роман знову я отримую велике задоволення. Цей роман можна поставити поруч з «Джейн Ейр», «Співаючі в тернику», «Корольок - пташка співоча».
Красива історія кохання, чиста, трохи наївна, і така щира, послана небом і зруйнована на землі заздрістю, зарозумілістю, стереотипами і марнославством. Головна лінія - нерівний шлюб: вона - простачка, він - аристократ. Актуальна тема і на сьогоднішній день, змінилися тільки декорації.
Просто назвати книгу любовним романом, язик не повертається... Історія дійсно вражає і байдужим залишитися не можна... Але крім любовної трагедії, тут піднімається питання про соціальну нерівність, про велич душі, про підлість, яка панує в суспільстві. Вражає безсердечність і любов ...
Після прочитання роману ще краще розумієш, що справжні почуття дорожче будь-яких грошей, що знатне походження і зобов'язання перед своїм родом можуть зробити людину глибоко нещасною. І розумієш найголовніше, що СЛОВО може поранити, а може вбити...
Тут показані почуття між чоловіком і жінкою, такі чисті і справжні, що коли читаєш про їх переживання, ти хочеш теж знову пережити цей прекрасний час, найщасливіший час для кожної людини, час коли любиш.
Дуже рекомендую прочитати цей твір всій жіночій половині нашої країни, незалежно від віку. Ви не пошкодуєте!

Бриткова Тетяна, бібліотекар відділу періодики 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

середу, 12 квітня 2017 р.

Родовід пам'яті

Про козацько-старшинський рід Сахновських з Чернігівщини

Про рід Сахновських я дізнався, коли мені показали герб роду з «Малоросійського гербовника» В. К. Лукомського і В. Л. Модзалевського та запитали - чи маю я до цього якесь відношення. 
Дід мій, Олександр Іванович Сахновський, який народився в 1879 році в с. Корільске Кролевецького повіту Чернігівської губ., закінчив Чернігівське духовне училище, Чернігівську духовну семінарію і в 1904 році з відзнакою Ярославський Демидівський ліцей, з присвоєнням ступеня кандидата юридичних наук. Брат мого діда, Іван Іванович, закінчив Чернігівську духовну семінарію і юридичний факультет Казанського університету.
Дід, після закінчення ліцею, потрапив служити в м. Паневежис (Литва), де і народився  у 1913 році мій батько, Костянтин Олександрович Сахновський. Згідно випису з метричної книги про народження мого батька, мій дід був повітовим Членом Ковенського окружного суду, почесним Світовим суддею, асесором,  а у 1917 році вже надвірним радником.  Згідно «Табелю про ранги», надвірний радник в цивільній службі відповідав підполковнику у військовій службі.
Після революції, опинившись без роботи, маючи сім'ю з 5 дітей, після смерті в 1920 р. свого батька (мого прадіда), дід прийняв сан священика в тому ж с. Ладинка і був ним до 1925 року.
Після активізації гонінь на церкву залишив сан, був ремісником - одинаком-ломовим візником, службовцем і т.д. Як з'ясував пізніше, при вивченні документів покійного батька, з 1929 р. дід був  3 роки в адміністративному засланні в Архангельській обл.
Рід Сахновських веде стародавнє своє походження від родоначальника Чернігівського полку Менської сотні Гната Васильовича Сахновського, кому за вірність і службу у 1709 році подаровані від Государя Царя і Великого Князя Петра I два села, на які і видана Грамота. За визначенням Слобідсько-Українського Дворянського Депутатського Зібрання 15 жовтня 1810 року показане сімейство, внесено в 6-у частину книги Дворянського Родоводу. Всього в РДК Харківської губернії записано Сахновських: чоловіків - 10, жінок - 7, разом 17 чол.
Найбільш ємна інформація, яку я знайшов за цей час, це опис роду Сахновських. Вивів я з опису таку статистику: всього відображено в записах – чоловіків 277, жінок - 265, разом - 542 чол. 
У списках священнослужителів Чернігівської єпархії за 1876 р. знайшов 7 священнослужителів Сахновських, у тому числі свого передбачуваного прапрадіда Костянтина, прадіда, Іоанна Сахновського. У Катеринославській єпархії знайшлося 8 чол. Священнослужителів Сахновських, в Харківській єпархії - 7 чол, в Полтавській - 4. 
Мені вдалося знайти і переговорити по телефону з онуком відомого генерала Костянтина Вікторовича Сахновського, Володимиром Володимировичем. К.В. Сахновський (1879-1971) закінчив Полтавський кадетський корпус, Миколаївське військово-інженерне училище, потім Миколаївську академію, в якій пізніше викладав. Брав участь у російсько-японській війні, займався фортифікацією в Першу Світову війну. Після революції служив у Червоній армії разом з генералом Карбишевим, був автором проекту першого доту, його випробовувачем, а також учасником багатьох інших проектів за радянських часів. 
У Дніпропетровському інституті інженерів транспорту (ДІІТ), в даний час, зберігається особиста справа Сахновського Михайла Михайловича, з 1961 по 1988 рр. завідувача кафедри будівельних конструкцій. Він народився 27.01.1915 р. в Чернігові, в родині вчителя гімназії. У 1932 році закінчив Харківський будівельний технікум, у 1939 р. екстерном закінчив Харківський будівельний інститут і вступив до аспірантури. У 1971 році захистив докторську дисертацію, професор, лауреат Сталінської премії СРСР, був експертом Ради міністрів і ДЕРЖБУДУ СРСР з розслідування аварій металоконструкцій. У воєнний і повоєнний час працював по відновленню мостів і металоконструкцій. Нагороджений багатьма почесними званнями та відзнаками, в т.ч. Медаллю «За відновлення чорної металургії Центру і Півдня» (1949 р.). Один із засновників вітчизняної наукової школи з попередження аварій будівельних конструкцій. Представлявся ДІІТом в список 100 кращих вчених України. Помер 16.05.1994 р., похований у Дніпрі.
У 2007 році, у Львові мені вдалося знайти Ніну Миколаївну Сахновську, племінницю Георгія Леонідовича Сахновского, відомого в Україні фінансиста і керівника, про якого багато чув, як про видатну людину. У 1948 Рада Міністрів СРСР присвоїла Г.Л. Сахновському персональне звання «Державний радник фінансової служби I рангу».
Брат Георгія Леонідовича, Микола Леонідович Сахновський, (1909-1979), батько М.М. Сахновської, закінчив Харківський електротехнічний інститут, в 1938 р головний інженер, а потім директор Кемеровської ГРЕС, в 1946-1970 рр. директор Львівських електромереж, доцент Львівського політехнічного інституту, з 1972 р. - завідуючий кафедри Вінницького політехнічного інституту. Кандидат технічних наук, заслужений винахідник СРСР.
Багато що відкрив мені і рукописний Родовід Івана Ілліча Сахновского, складений його сином, Олексієм Івановичем Сахновським. Родовід цей починається з однієї лінії, з Великого Князя Рюрика (879 р.) і його нащадків, князів Єлецьких. За іншою лінією, з Лешко I, князя Польського. 
У «Материалах историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы минулого XVIII столетия» Феодосія Макаревського є відомості про те, що в оточенні села Петрівське Катеринославського повіту на річці Мокра Сура були слободи, в тому числі і капітана, а пізніше підпоручика Сахновского. Слобода Сахновского Агафьєвка, в околицях сучасного села Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської обл., в 1780-90 роках була розташована між Іванівкою Сімперовічевою (9 км.) і селом Петровським (12км.). Місцевість знаходиться в 60-70 км. від мого місця проживання. Дружина  підпоручика Сахновського Агафея Андріївна Турчина, була донькою майора. Село Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області  - одне з великих сіл, розташоване на річці Суха Сура, що впадає в Мокру Суру, в 5км. від села Петровського і приблизно в 14км. від колишньої слободи Агафьєвки. У селі Сурсько-Михайлівці виявлені Сахновські  у кількості 31 чоловік, це з урахуванням живих і померлих в 20-м столітті та загиблих у  Другій Світовій війні. Однак, на жаль, ніхто з живих Сахновських не знає своїх предків на глибину двох століть. Весь матеріал про рід, а ця його частина особливо, публікується з надією на те, що відгукнуться численні Сахновський і ті, хто з ними породнився. В цьому  дослідженні створюється  враження нерозривності історичної години і простору, незважаючи на історичні негаразди, що відбулися  на нашій Батьківщині за останні 100 років. 

Ігор Сахновський

Довідка: Сахновський Ігор Костянтинович, народився 7 березня 1940 року в с.м.т. Станично-Луганське Луганської обл. Батько з довоєнного часу працював на будівництві залізниць, об'їздив з ним весь колишній Радянський Союз, починаючи з Європейської частини, закінчуючи всіма ударними будівніцтвами Сибіру (аж ніяк не в тепличних умовах). Закінчив літакобудівний факультет Новосибірського електротехнічного інституту, Дніпропетровський металургійний інститут (економіка і організація металургійної промісловості), факультет організаторів виробництва Харківського інженерно-економічного інституту. Пенсіонер. Останнє місце роботи - генеральний директор ВАТ «Верхньодніпровський машинобудівний завод» (11 років, з 1988 по 1999рр). Одружений. Дружина - лікар, дві доньки , 2 онука, одна внучка. Коло інтересів: економіка, управління, техніка, поезія, музика, вітрильний спорт, історіографія. Старовинний  козацько-старшинській рід Сахновських вивчає понад 15 років.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter


вівторок, 11 квітня 2017 р.

Світ знань нових видань

Головешко, Леонід Матвійович. Нариси з історії українського козацтва / Л.М. Головешко. – 2-ге вид., доп. та доопр. - Маріуполь, ТОВ «ППНС», 2016. – 378 с. : іл.

Перше видання «Україна – козацька держава. Історія українського козацтва» (2005 р.) стало посібником для підготовки і проведення занять і тематичних вечорів, присвячених історії  козацтва України.  У другому доповненому і доопрацьованому виданні, з урахуванням новітніх даних, подано нариси з історії  українського козацтва, представлені на сторінках  книги, мають історичне, пізнавальне та виховне значення. 
Книга буде корисна для козаків, науковців, студентів, вчителів і учнів, широкого кола читачів, яким не байдужа  українська історія, хто не цурається свого коріння, а в історії наших пращурів бачить дороговказ для побудови держави майбутнього.  
Цікавими є всі нариси.  А починається  розмова з читачем з історії родини автора, яка багато чого обумовлює у подальшому викладенні матеріалу. Особливий інтерес  представляють «Поетично-козацька сторінка до 200-річчя з Дня народження Т. Шевченка», розкриття тем з виникнення українського козацтва, сторінки пов'язані з Богданом Хмельницьким та Іваном Мазепою. На увагу заслуговує і генеалогічне дерево автора видання.   Кожен розділ має висновки, що  дозволить студентам перевірити засвоєння викладеної теми. 
До бібліотечних фондів  видання потрапило в дарунок від  автора - Леоніда Матвійовича Головешко, кандидата історричних наук, професора Міжнародної кадрової академії (МКА), члена Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», Голови Ради Старійшин «Православного Козацького війська». 



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter
Замовити книги можна тут

понеділок, 10 квітня 2017 р.

Неймовірно, але правда

У 1887 році Катеринослав готувався до свого 100-річного ювілею. Того ж року, протягом двох місяців видавалася газета «Екатеринославский юбилейный листок», на сторінках якої пролунав заклик представників інтелігенції відродити публічну бібліотеку в її попередньому вигляді.
Щоб вирішити це питання, Катеринославська міська управа, керуючись постановою Думи від 9 травня 1887 року, оголошує про прийом пожертвувань: кошти та книги, для нової публічної бібліотеки. 

Після прийняття рішення щодо відкриття публічної бібліотеки, секретар міської Думи М.М. Владіміров, за її дорученням, приймає від В. П. Ульмана фонди бібліотеки за двома списками.


Пупченко, Володимир. До історії бібліотечної справи на Дніпропетровщині (1830-1917 рр.): матеріали досліджень / В. Пупченко. - Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2007. – 48 с.



Більше про бібліотеку тут
Ми в соціальних мережах: Vkontakte Facebook Twitter

пʼятницю, 7 квітня 2017 р.

На долоні історії

Український Езоп Леонід Глібов.Чернігівські життєписи

Його любили і діти і дорослі, а його байки знали у  кожній українській хаті. І це було в епоху, коли прогрес, думка, талант знаходилися під забороною влади, а сам час проходив під гаслом «мракобісся царизму». Його літературні псевдоніми «Простудушний», «Непостійний», «Капітан Ботвиван», намагалися якось пом'якшити очевидну  іскру промислу Божого і гостроту сатиричного письма.  Але літературна мова,  що наслідувала    Шевченка, Куліша, Вовчок, говорила сама за себе. 
Леонід Іванович народився 5 березня 1827 року у селі Веселий Поділ на Полтавщині,  у родині управителя поміщицьким маєтком. Дитинство його минало в селі Горби Кременчуцького повіту, куди переїхав батько разом зі своїм паном. Початкову освіту Леонід здобув вдома: на сьомому році читати навчила мати, родичка Миколи Гоголя,  писати — пан Родзянко, а місцевий священик Яков Заболоцький — арифметики, латинської і грецької мов і, звичайно ж, Закону Божого. Саме від нього маленький Льоня і почув вперше ім'я  геніального байкаря Езоп. 
Він любив засиджуватися з томиком байок в оранжереї, за що і прозвали його "принцом квітів". Уже в дитинстві він не тільки пробував переводити байки Езопа, але і сам став їх складати. 
У 1840 році, Леоніда відвезли до Полтавської гімназії. Не маючи приятелів-ровесників, Льоня подружився із книгами. Зачитувався віршами Пушкіна, Кольцова, Язикова. Сам став складати вірші. Раз на уроці словесності самі собою стали складатися поезії. Він забув про навколишній світ і став гарячково записувати їх. Викладач словесності спочатку ошелешено спостерігав за діями гімназиста, а коли той закінчив, підійшов і попросив аркуш. Льоня, перелякано простягнув йому лист, чекаючи прочуханки, але вчитель, який був  одним з редакторів "Полтавських губернських відомостей", замість прочуханки через пару днів в газеті надрукував його  вірш "Сон". Так, першокласник Льоня Глєбов став визнаним поетом.
Підвіконня, полки, стіл, ліжко у кімнаті, де він мешкав,  було завалено листками з віршами. Якось в кімнату до Льоні заглянув господар, друг хрещеного батька, у якого мешкав юний Глібов.  Він взяв зі столу аркуш і почав читати, попросивши у  Льоні дозволу, забрати всі ці листки з віршами. Той не став чинити опір,  йому подобався сам процес написання віршів, а написане його вже не цікавило.
Василь Семенович, у якого мешкав Глібов,  був  людиню небідною  і зміг собі дозволити надрукувати книжечку Льоніних віршів. У 1847 році у Полтаві вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». 
Радість гімназиста-шестикласника була короткою: розлючений інспектор гімназії не зміг пробачити хлопцеві, що той посмів друкуватися без його дозволу. Заздрісні однокласники зненавиділи Льоню за успіх. Через місяць, після її видання, хтось запустив  по його голові товстелезною книжкою з позолоченним обрізом. Мідний куточок книги догодив Льоні в скроню, пошкодивши зоровий нерв.  Після цього він захворів і повернувся додому. 
Покинувши Полтавську гімназію, він вирішує вступити на медичний факультет університету, готується до іспитів з місцевим лікарем. У кінці кінців  задовольняється  Ніжинським ліцеєм вищих наук. Тут було трирічнє навчання з поглибленим вивченням літератури, історії, географії. Випускники отримували право викладання в школах і гімназіях. Ніжинський ліцей князя Безбородька був славен іменами випускників - Миколи Гоголя, Євгена Гребінки, Нестора Кукольника. Тут любили Шевченка, Квітку-Основ'яненка, Котляревського. Але вже настали часи реакції: Кирило-Мефодіївське братство розігнано, Шевченко томився  у Росії, багато видатних письменників - заслані. Настала ніч лихоліття. Льоня Глєбов був боязким, аж ніяк не революційно налаштованим юнаком, але з почуття протесту з 1949 став писати вірші українською мовою, і його зірка з цього часу яскраво заблищала на небі української поезії.Саме  тоді до рук йому потрапили дві книжки — «Кобзар» Тараса Шевченка та «Приказки» Євгена  Гребінки. Цього ж літа в його зошиті з’являються байки «Вовк і Ют», «Лебідь, Щука і Рак», «Зозуля й. Півень», які будуть надруковані у 1853 році.
Коли  йому виповнився 21 рік, настала пора любові. Поруч з пансіоном, в якому Льоня мешкав, знаходився будинок багатющого Ніжинського протоієрея Федора Бурдоноса, який викладав в ліцеї Закон Божий. Батюшка любив запрошувати до себе на обіди і вечері ліцеїстів. Серед його улюбленців був і Льоня Глєбов,  а його  доньці дуже подобалися його вірші. Вони стали зустрічатися, Параска запевняла молодого поета, що він їй навіть іноді сниться і  що вона про нього постійно думає. Незабаром, вже їй одній починає  він писати  свої рими. Парасці набридло нескінченне очікування його визнання у любові і вона навіть поцілувала його першою, а він навіть побоявся відповісти поцілунком. Правда, після цього написав:
   „Ты в мире одна у меня,
   И Мир мой в тебе лишь одной.
   Ты – жизнь, и  душа ты моя,
  Мой гений, мой ангел земной!”
Однак, зустрічі з Параскою прийшлося раптово прервати разом із навчанням. Батько Глібова, переїжджаючи через Дніпро, провалився під лід, застудився й раптово помер. Невдовзі померла й мати.
Після смерті батька, Льоня не поспішав повертатися в гімназію. Сидів сиднем у будинку, писав вірші, байки, сумував за прекрасною Параскою. Їй також довелося не солодко,  вона любила розваги, веселі компанії, батько ж, як і належить протоієрею, строго дотримувався домоустановчих правил. Любила вона Глібова? Навряд. Він терпів всі  її легковавжні вчинки, тому й був кандидаторою найбільш підходящою. 
Після повернення до ліцею, Глібов починає активно друкуватися у «Черніговських відомостях», саме тут з´являються всі перші публікації його байок. Саме тут він познайомився і потоваришував на все життя з Миколою Вербицьким-Антіохом автором "Ще не вмерла Україна", фрагменти спогадів правнука якого  використовуються у цій публікації. 
(Далі буде)



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

четвер, 6 квітня 2017 р.

Що читають бібліотекарі

Хьоґ, Петер. Смілла та її відчуття снігу: роман / П. Хьоґ; пер. з данської В. М. Верховня. – Харків: Фоліо, 2013. – 575 с.

Чи знаєте ви сімдесят визначень слова «сніг», а вмієте розмовляти із льодом? А може читаєте заради розваги праці Евкліда? Мабуть ні… А ось фрекен Смілла вміє все це та навіть більше.
Роман, написаний автором-чоловіком від імені жінки, приніс письменникові світову популярність і кілька літературних нагород. Оповідь ведеться від першої особи Смілли Кваавігаак Ясперсен — датчанки родом з Гренландії, тридцяти семи років, вченого-гляціолога, яка сама себе характеризує так: «Я не досконала. Мені більше подобається сніг і лід, ніж любов».
Початок сюжету може здатися банальним та описаним вже неодноразово: підозріла смерть сусідського хлопчика, яку хочуть видати за нещасний випадок, не задовольняє Сміллу Ясперсен, що встигла відчути приязнь до малого під час їх спілкування, а отже і привід до власного розслідування. На цьому схожість сюжетів закінчується і ми поринаємо у світ снігу та відчуттів, холоду та відносин.
За моїми відчуттями, якби автор захотів взяти участь у конкурсі льодових скульптур, то цей роман зміг би здобути перемогу, адже кожна сторінка прозора, холодна, чиста, кристалічна. Роман як льодовий торос, що скував непристосоване до арктичної зимівлі судно. Низька температура підтримується в романі за рахунок убивчо-крижаної інтонації, самоіронії та тверезої оцінки подій. Смілла вдало  поєднує іронічні зауваження та дотепні парадокси, від яких мороз по шкірі не менш ніж від мінусової температури на вулиці. Очима героїні роману я побачила Данію, зокрема Копенгаген, зі своєю чіткою соціальною ієрархією, Гренландію – з безкрайніми льодовими просторами та спробами місцевого населення зберегти свою самобутність. Читаючи цей роман-квест, арктичний детективний трилер, я чітко зрозуміла, що не розслідування вбивства займає перше місце, ні, головне – це пошуки себе, вихід з кризи, сприйняття свого минулого та визначення місця у сьогоденні. Детективна драма Петера Хьоґа «Смілла та її відчуття снігу» змушує замислитись, відшукуючи відповіді на питання про своє життя, про соціум, про споконвічне, сучасне та майбутнє.

Юлія Зюлева, вчений секретар ДОУНБ



Більше про бібліотеку тут
 Ми в соціальних мережах: Vkontakte  Facebook  Twitter
Замовити книги можна тут


середу, 5 квітня 2017 р.

Винахідники, віват!

Феномен творчості


"Можна помітити подібність людської творчості і дерев: і те, і інше має особливі властивості і здатне принести плоди, притаманні лише йому".
Ф. Ларошфуко

Геннадій Лаврентійович Канов, 1947 року народження, уродженець м. Дніпропетровськ, аура якого вплинула на формування його особистості. Як і всі представники післявоєнного покоління радянських людей, в дитинстві і юності Геннадій Лаврентійович брав активну участь в гуртках технічної творчості, захоплювався радіоаматорством, музикою, спортом і багатьом іншим, що вплинуло на формування світогляду і на  вибір професії.
Після закінчення Дніпропетровського металургійного інституту він отримав кваліфікацію інженера-електромеханіка. Свою наукову діяльність Канов почав у Всесоюзному науково-дослідному та конструкторсько-технологічному трубному інституті, де і зробив свій перший винахід, а потім було ще багато-багато інших.
На пускових об'єктах трубної промисловості СРСР формувався професійний і особистісний рівень технічного фахівця, з'явився двадцятирічний науковий стаж, пізніше десятирічний стаж управлінської роботи в Міністерстві чорної металургії України і в Міністерстві промисловості, а завершилася трудова діяльність п'ятирічним викладанням в Національній металургійній академії України на кафедрі «Основ творчості та інтелектуалізації».
Однак наука і технічна творчість не були єдиним захопленням автора. Як хобі, душа автора творила вірші і трактати на різні теми, але опублікувати їх автор не насмілювався, вважаючи їх недосконалими і непрофесійними. Тритомник віршів, виготовлених автором самостійно в єдиному екземплярі, спочиває в архіві як заділ на майбутнє. Я, сподіваюсь, вони ще побачать світ і будуть опубліковані.
Вихід на пенсію, в інший режим життя, дав  йому можливість осмислити прожите і зроблене, зайнятися письменницькою діяльністю, в результаті якої і з'явилася книга «Введение в основы творчества». Книга є комплексною збіркою курсів лекцій автора по чотирьом навчальним дисциплінам: «Основи Евристики», «Основи патентознавства», «Основи інноваційного менеджменту», «Основи інтелектуальної власності», які, будучи інтегрованими в єдиний навчальний посібник для учнівської молоді, знаходять системну якість і дозволяють об'ємно уявити весь комплекс питань, пов'язаних з інтелектуальною власністю, від сирих ідей і поняття про них, до введення нововведень в господарський обіг.
Перші два розділи книги «Введення в поняття творчості» і «Філософія творчості» вперше викладені у полемічній формі для того, щоб підштовхнути учнів як до самостійного мислення, складання і вираженню своєї думки на семінарських і практичних заняттях, так і в житті в цілому. За цими розділами можна скласти уявлення про науку і про творчість як евристику.
Третій розділ «Основи прикладної технічної творчості» дає нестандартне подання про технічну творчості і про патентознавство, і про те чим займаються патентознавці і патентні повірені з принциповим розмежуванням понять винахідництва і винахідливості.
У четвертому розділі «Основи понять про інновації» популярно і нестандартно викладені поняття про сучасну науку - інноваційний менеджмент і дано уявлення про те, що інновації є фундаментом і джерелом інтелектуальної власності. 
П'ята глава «Основи понять про інтелектуальну власність» присвячена роз'ясненню поняття інтелектуальної власності з метою ліквідації неграмотності в цій сфері і показано, що в сучасному світі без інтелектуальної власності цивілізоване життя неможливе. 
В цілому, книга призначена для допитливих молодих людей схильних до самостійного утворення і пошуку нешаблонних навчальних матеріалів, тому книга викладена від першої особи з частим зверненням до читача з проханням викласти свою думку, подумати, розкріпачитися, не залишитися байдужим.
Якщо Ви активні і схильні до творчої діяльності, то Вас приємно здивує нетривіальністю викладу книга дніпропетровського автора Геннадія Канова. Пориньте у світ творчості, який відкриває Вам автор в дивовижному ракурсі полемічних бесід. Я переконана, що ця книга стане для Вас добрим другом і цікавим співрозмовником, з яким буде не нудно, усамітнившись, проводити час, а хвилі емоцій і своїх думок будуть відривати Вас від читання і занурювати в роздуми про прочитане і про своє сокровенне.
Життя триває, автор пливе повноводною річкою творчості, створюючи нові твори. Сподіваємося на цікаві публікації.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно-технічним відділом 

вівторок, 4 квітня 2017 р.

Світ знань нових видань

Українська революція 1917-1921 рр. на Придніпров'ї: збірник док. і мат-лів/ Державний архів Дніпропетровської області; уклад. Ю.Г. Пахоменков, Н.Л. Юзбашева; ред. Н.Л. Юзбашева. – Дніпро: ЛІРА, 2016. – 372 с. 
Документи збірника відображають процес українського національного державотворення на Придніпров'ї в 1917 – 1921 рр. У виданні представлені документи  Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, державних архівів Дніпропетровської і Запорізької областей, матеріали періодики. Публікація направлена на cистематичне вивчення бази джерел з зазначенної теми, виявлення нових документів та матеріалів, не зважаючи на радянську концепцію. Ви детально дізнаєтесь  про перебіг подій під час революції   у регіоні, геогафію поширення національного руху на Придніпров'ї, інструктивні  матеріали, окремі зведеня преси. Видання зацікавить краєзнавців, студентів і всіх, хто не байдужий до історії України. 
До вашої уваги - захоплюючі сторінки про етнічний склад регіону того часу, про діяльність і роль у революції Катеринославського товариства «Просвіта», про масове відкриття у ті часи  українських навчальних закладів, серед яких сільські гімназії у селах Томаківське та Веселі Терни Верхньодніпровського повіту (нині межі м. Кривій Ріг). Протиріччя між українськими та російськими  політичними організаціями  постає  у ракурсі національного питання та української самоідентичності. Цікавим є той факт, що Вибори до Всеросійських Установчих зборів в реаліях 1917 року стали лакмусом визнання України, тому що, так званий українській список отримав максимум голосів, завдяки Катеринославщині, у тому числі.  
Видання спростовує безліч історичних міфів і сприяє висвітленню  подій того часу, спираючись на  майже 300 документів із 1000 виявлених. Тексти документів друкуються мовою оригіналів і видання супроводжуються об'ємним науково-довідковим апаратом.  



 Ми в соціальних мережах:  Vkontakte  Facebook  Twitter

понеділок, 3 квітня 2017 р.

Неймовірно, але правда

Титульний радник В. Ващенко і колезький секретар Г. Герценвіц були першими бібліотекарями публічної бібліотеки Катеринослава. У той час каталог налічував 200 книг та газет. Шафа, стіл та шість стільців були у розпорядженні перших читачів.
     Вже тоді, в обов’язки бібліотекарів входило двічі на тиждень відчиняти бібліотеку, обслуговувати читачів, поповнювати фонд і вести необхідний облік.  Але все-таки, В. Ващенко і  Г. Герценвіц зробили значний внесок в історію бібліотеки. Цікавий факт, що в інших містах насилу могли знайти одного бібліотекаря, а у Катеринославі, для більшого успіху нової справи, призначили двох.
     Фонди бібліотеки поступово зростали, а разом з тим і кількість користувачів. Хоча це лише припущення, адже у звітах вказувалися лише ті, хто за грошову плату брав книги додому. Облік відвідувачів, які читали у бібліотеці,  не вівся.
      В архіві ДОУНБ  ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія зберігаються записи колишніх співробітників, які займалися вивченням історії бібліотеки. Саме з цих матеріалів і дізнаємося про роботу бібліотеки у 1835 р. 



Ми в соціальних мережах:  Vkontakte Facebook  Twitter